Система ідеалістичної діалектики Г.-В.-Ф. Гегеля

Післякантівський ідеалізм досяг найвищої форми і був узагальнений у філософії Георга-Вільгельма-Фрідріха Ге­геля (1770—1831), який увійшов в історію філософії як творець найрозгорнутішої і найобґрунтованішої системи ідеалістичної діалектики. Кант, як відомо, відмовив ме­тафізиці в претензії на науку, оскільки розум, якому да­ний всезагальний предмет, без чуттєвої достовірності впа­дає в антиномії. Фіхте вважав, що всезагальне (абсолютне, тобто метафізичне знання) може бути дане розуму в інту­їції. Цим самим філософія відновила свої права науки про суще. Однак інтуїція як джерело філософського знан-

Історичні типи філософії

Німецька класична філософія

ня у Фіхте й у Шеллінга виступала суб'єктивним і недо­статньо обґрунтованим актом.

Гегель подолав ці недоліки своїх попередників. Дві йо­го ідеї мали продуктивне значення при розбудові його фі­лософської системи:

— переосмислення співвідношення розсудку і розуму;

— розуміння ідеї (істини) як системи знання, що по­роджує себе в процесі розвитку.

Гегель скептично ставився до інтуїції як до безпосе­реднього знання, на якому можна побудувати філософію. На його думку, всяке знання опосередковане, це стосу­ється і філософського, розумного пізнання (пізнання, здій­снюваного розумом). Філософу абсолютне знання дане не як раптове прозріння, а як закономірний результат осмислення наявного розсудкового знання. Розсудок, на думку Гегеля, є першою формою понятійного, логічного, нечуттєвого знання, яке побудоване за правилами фор­мальної логіки і виключає суперечності. Під розсудко­вим він розумів наукове і буденне знання. Це знання, на його думку, обмежене, конечне. Його істина зумовлена, за­лежна від обставин. Скажімо, твердження «паралельні прямі не пересікаються» втрачає істинність в неевклідо-вій геометрії, а судження «дощ іде» — як тільки дощ припиниться. Філософія, що прагне до абсолютного знан­ня, до незумовленої істини, не може задовольнитись та­кими конечними істинами, вона прагне вийти за межі розсудку.

Розум, який прагне до безкінечної абсолютної істини, у концепції Гегеля не заперечує розсудку (як це було у Фіх­те, Шеллінга і особливо романтиків), а утримує його знання, включає його в себе. Розум взагалі не має іншого джерела знання, крім розсудку. Але він по-своєму інтерпретує істи­ни розсудку, приводить це знання в рух, знімає його одно­бокість, вибудовує на його основі цілісну систему.

У самому розумі Гегель виділяє «негативний» і «пози­тивний» аспекти. Негативний аспект проявляється тоді, коли всезагальні поняття, якими розум оперує, перехо­дять одне в одного, заперечують одне одного подібно до антиномій Канта. Наприклад, конечне передбачає безкі­нечне і включає його в себе (як безкінечну подільність) і навпаки, явище включає сутність, а сутність відсилає до явища. Тут протилежності заперечують одна одну, а дум­ка безупинно переходить від однієї до іншої. «Позитив­ний» розум (Гегель називає його «спекулятивним») поля­гає в подоланні такої «негативності» у виході за безкінечне кружляння між протилежними визначеннями, у схоп-ленні їх єдності (наприклад, єдність «сутності» і «явища» дає «дійсність», «причини» і «дії» — «взаємодію», «кіль­кості» і «якості» — «міру» і т. ін.). Внаслідок цього до­лання однобічних і протилежних визначень розум розбу­довує істину як систему знання.

Отже, за Гегелем, найзагальніші поняття (категорії) лю­дина бере з розсудку (науки, буденного мислення). Це, на­приклад, такі поняття, як «буття», «якість», «кількість», «мі­ра», «сутність», «явище», «зміст», «форма» таін. Він розу­мів, що зміст цих понять як всезагальних неможливо вивести з конкретного знання, їх неможливо визначити і формально-логічно, підвівши під загальніші поняття, оскі­льки категорії — це найзагальніші поняття. І Гегель зна­ходить справді мудрий вихід: ці поняття (категорії) мож­на визначити (розкрити їх зміст) через співвідношення їх між собою. Саме таке відношення, яке переростає в систе­му категорій, і вивчає діалектична логіка Гегеля. Категорії він розумів як моменти, східці розвитку ідеї (абсолютного знання).

На думку Гегеля, істина — це система знання, вірні­ше --це поетапний розвиток ідеї, кожен з яких вона до­лає і включає в себе як свій момент. Тобто попередні істи­ни не заперечуються, вони обмежуються в дії, але як обме­жені зберігаються в цілому, в системі. Філософія для Гегеля можлива не як система готового завершеного знання (як метафізика), а як процес конструювання абсолютного знан­ня, як діалектична філософія.

Формою діалектичного розвитку і побудови всієї сис­теми у Гегеля є запозичений у Фіхте цикл — теза, анти­теза, синтез — так звана тріада, згідно з якою думка (ідея) в своєму розвитку переходить у свою протилежність, яка на наступному етапі знімається своєю протилежністю і, завдяки цьому, примирює в собі два попередні етапи. Так коротко можна окреслити метод, який уможливлює філо­софію як систему абсолютного знання Гегеля.

Гегель, як і Шеллінг, виходив з принципу тотожності мислення і буття, з ідеї, яка зняла протилежність суб'єк­та і об'єкта. Філософія, вважав він, повинна мати справу з абсолютним знанням, зі знанням, яке не залежить ні від предмета, ні від свідомості. Але таке абсолютне знання не дане безпосередньо, його необхідно досягти, засвоївши по­передні неабсолютні форми. Шлях, який долає свідомість Для досягнення абсолютного знання, зображений Гегелем У «Феноменології духу», — першій його зрілій праці. В

Історичні типи філософії

ній розгорнуто широку панораму формування індивідуа­льної свідомості — від чуттєвості до понятійного рівня — і подальше збагачення її змістом через подолання (при­своєння) тих форм історико-соціального досвіду (досвід рабства, рицарства, буржуазних відносин) і культурних утворень (моралі, мистецтва, релігії і попередньої філосо­фії), крізь які історично людство (за Гегелем, ідея) підні­малось до абсолютного знання.

«Феноменологія духу» показова з огляду на реалізова­ні в ній такі ідеї:

1. Процес пізнання подано як циклічне повторення «опредметнення» свідомості й «розпредметнення» (подо­лання її предметності), як покладання об'єкта і зняття цього покладання (фіхтевські теза — антитеза — синтез). Під «опредметненням» Гегель розумів вихід свідомості назов­ні, набуття нею предметної форми (наприклад, інженер ство­рив машину, художник — твір, парламент — конститу­цію). Це творіння стає самостійним предметом (об'єктом), який починає жити власним життям. При цьому його жит­тя може вступити в суперечність із задумами творця (тех­ніка породжує проблеми, конституція, як виявляється, не задовольняє людей тощо). Ця несумісність логіки суб'єкта і логіки життя об'єкта називається «відчуженням». Отже, «відчуження» — це таке відношення суб'єкта і об'єкта, за якого суб'єкт не бачить себе в своєму творінні, відмовля­ється визнати його своїм.

Для Гегеля «опредметнення» часто перетворюється на «відчуження» з тієї причини, що свідомість (ідеальне), вті­люючись у предмет (матеріальне), відштовхує своє творіння саме тому, що воно матеріальне. Тобто «відчуження» набу­ває форми протистояння ідеального і матеріального. І це «відчуження» долається завдяки усвідомленню ідеєю того, що матеріальне творіння є її інобуттям (тобто її буттям в іншій формі). Ідея впізнає себе у своєму творінні й прими­ряється з ним.

Категорія «опредметнення» і похідна від неї «відчу­ження» відіграли значну роль у філософії Фейербаха і Маркса.

2. У «Феноменології духу» субстанція виступає як суб-станція-суб'єкт. Під субстанцією Гегель, як і його попередни­ки Фіхте і Шеллінг, розумів ідею, що розвивається.

Субстанція — це об'єктивовані, перетворені на щось самостійне форми знання (мистецтво, релігія, філософія та ін.). Але це знання (субстанція) рухається вперед реаль­ними людьми (суб'єктами), які засвоюють готові форми і

Німецька класична філософія

йдуть далі. В концепції субстанції (суспільного знання) і суб'єкта (свідомості індивіда) Гегель розвиває ідею єдності суспільно-історичного й індивідуального суб'єкта, долаю­чи робінзонаду (розгляд суб'єкта як окремого індивіда) по­передньої філософії. Щоправда, ця єдність швидше декла­рується як загальний принцип, ніж обґрунтовується через конкретні форми. (Проблеми комунікації й інтерсуб'єк-тивності, які досліджують конкретні форми виходу за ме­жі індивідуального суб'єкта, постали перед філософією ли­ше в XX ст.)

3. «Феноменологія духу» побудована на принципі істо­ризму. Філософію XVII—XVIII ст., предметом якої пере­важно була природа, час і історія, цікавили дотично. Нато­мість у XIX ст., коли предметом дослідження стає культу­ра, проблеми історичності (часовості) виходять на передній план. І це зрозуміло, оскільки час не такий важливий для природи, як для культури. Час, історичність є способом іс­нування, постійного самовідтворення культури. Ця думка в розгорнутому вигляді представлена вперше у філософії Гегеля, для якої минуле існує в сучасній свідомості як її структурний елемент, як елемент її логічної розбудови. І тому для розуміння сучасного знання (свідомості) необхід­но досліджувати шлях його історичного становлення.

Завдяки «Феноменології духу» окрема свідомість під­нялася до абсолютної ідеї, яка, власне, і є предметом ви­вчення філософії Гегеля. Абсолютна ідея (Бог) у своєму розвитку долає такі ступені: спочатку вона розгортається у власній стихії — в «чистому» мисленні, відтак перехо­дить у природу, але природа як матеріальне, тілесне не відповідає її суті і вона створює сферу духу, тобто людсь­ку культуру, яка перебуває в історичному розвитку. От­же, розвиток ідеї відбувається за діалектичною тріадою -теза (чисте мислення), антитеза (природа) і синтез (дух). Відповідно і система філософії Гегеля розпадається на «Ло­гіку» як науку про чисте мислення, «Філософію приро­ди» і «Філософію духу».

Згідно з принципом тотожності мислення і буття Ге­гель оголошує логіку вченням не тільки про мислення, але й про форми буття, оскільки сутністю буття є мислен­ня. Предметом його логіки стають категорії. Але катего­рії у Гегеля — це не апріорні форми розсудку Канта. Вони є загальними поняттями розуму, моментами в розвитку аб­солютної ідеї. Розвиток ідеї по східцях (категоріях) -від найбільш абстрактних і однобічних визначень до кон­кретних і повних — становить зміст логіки. Тобто Гегель

Історичні типи філософії

Німецька класична філософія

намагався розташувати всі найзагальніші поняття в тако­му порядку, який відповідав би логіці розвитку будь-якого знання. Найзагальнішими вузловими моментами цього по­рядку є «буття», «сутність» і «поняття».

Справді, будь-яке пізнання предмета фіксує насампе­ред його буття (наприклад, атом є), далі пізнання прони­кає в його сутність (розкриває закономірності атома) і фор­мує поняття (теорію атома). Тому логіка Гегеля і розпада­ється на три частини -- «Буття», «Сутність» і «Поняття». Кожна з них, у свою чергу, також включає тріаду. На­приклад, «Буття» поділяється на якість, кількість, міру, які знову ж розпадаються на тріади. Завдяки цьому пред­метом дослідження «Логіки» стає понад 80 загальних по­нять, кожне з яких переходить у наступні й охоплює по­передні. Зокрема, в «Бутті» Гегель розглянув взаємозв'я­зок категорій якості й кількості, їх перехід у міру. У «Сутності» показав єдність і взаємопроникнення проти­лежностей. «Поняття», як і вся система, вибудуване на принципі заперечення заперечення. Перехід кількості в якість, взаємопроникнення (боротьба) протилежностей і заперечення заперечення були піднесені в марксизмі до рангу трьох законів діалектики, яким намагалися підпо­рядкувати всі явища світу.

У «Логіці» Гегеля виявилася гнучкість понять, їх вза­ємозалежність, субординація за глибиною проникнення в суть. Свою логіку (як логіку розуму) він протиставляв формальній логіці Арістотеля, яку вважав логікою розсуд­ку. Спроба радянських філософів на основі «Логіки» Ге­геля, а також «Капіталу» Маркса створити «діалектич­ну» логіку, відмінну від традиційної арістотелівської, ви­явилась безплідною. І все ж «Логіка» Гегеля залишається неперевершеним зразком діалектики; розроблений ним діалектичний метод є одним з найпродуктивніших у фі­лософії. Вразливим аспектом діалектичної логіки Геге­ля є те, що вона нав'язує свою схему загальних понять (категорій) будь-якому предмету. Вона не виводить ці категорії з розвитку предмета, а намагається ззовні при­внести їх у предмет. Логіка, що обмежує дійсність, постає як панлогізм. Однак не слід заперечувати і позитивної сторони діалектичної логіки. Саме завдяки їй загальні поняття (необхідність і випадковість, тотожність і від­мінність та ін.) мисляться у взаємозв'язку, в переходах. Зміст цих понять через їх співвіднесення набув тієї ви­значеності, яка вислизала від розсудкового і буденного мислення.

«Філософія природи» Гегеля, попри деякі цікаві ідеї (про нерозривну єдність матерії, простору, часу і руху), є найменш оригінальним його твором. Характерно, що ве­ликий діалектик заперечував розвиток у природі, вважав, що матерія лише урізноманітнюється в просторі. Значно пліднішою є його «Філософія духу», в якій Гегель розгля­нув етапи розвитку духу, виклав свої погляди на мораль, право, історію, релігію, мистецтво. З усіх цих проблем він читав курси лекцій, які після його смерті опублікували слухачі. У них блискуче продемонстрована плідність діа­лектичного методу. І хоча Гегель часто нехтував змістом заради форми (втискував матеріал у тріади), але завдяки діалектиці його філософія стала одним з найвизначніших витворів в історії філософії.

Особливий інтерес становить гегелівське розуміння іс­торії. Історія людства, на його думку, -- це прогрес у пі­знанні свободи, а ідеал історичного розвитку суспільства — досягнення свободи для всіх. Відповідно до цього Гегель поділив всесвітню історію на три періоди: східний, ан­тичний і германський. На Сході людина, за його словами, ще не дозріла до свободи, тому там усі раби, за винятком одного вільного — деспота; в античності частина суспільс­тва піднялася до ідеї свободи, інша — раби. Тільки в Єв­ропі в Новий час свобода поширилася на всіх. Взірцем втілення свободи вважав німецьку монархію, що було оче­видним заграванням з існуючою прусською політичною системою.

Загалом Гегель, який у молодості захоплювався ідея­ми Французької революції, в зрілу пору поступово схиляв­ся до консерватизму і реакції. Державу він тлумачив як втілення ідеї Бога і розуму в світі. «Держава в собі і для себе є етичною тотальністю, реалізацією ідеї свободи, аб­солютною ціллю розуму, найреальнішою свободою». Таке розуміння держави стало основою тоталітаризму: не дер­жава існує заради громадян, а навпаки, громадяни для держави. Концепція Гегеля абсолютизувала тотальність, заради якої вона нехтувала одиничним, конкретним як несуттєвим. Іншими словами, Гегель прогледів особу, як новий центр, навколо якого організовувалося суспільне життя в Європі Нового часу.

Концепція Гегеля була піддана критиці його сучасни­ками і наступними філософами, які вказували на такі її вразливі сторони, як панлогізм (Шлегель, Шлейєрмахер, Шопенгауер, Керкегор), ігнорування конкретної людини, яку він віддав на поталу тотальності (Керкегор). Фейєр-

Історичні типи філософії

бах і Маркс критикували Гегеля за ідеалізм, за некритичне сприйняття існуючого в Пруссії соціального порядку як «розумного».

Ідеї Гегеля вплинули на формування філософії К. Марк­са. Наприкінці XIX — на початку XX ст. вони пережили ренесанс у неогегельянстві й почасти у Франкфуртській школі.

Date: 2015-09-18; view: 337; Нарушение авторских прав