Емпіризм. Англійська філософія XVII — XVIII ст

Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними тенденціями у філософії XVII ст. Всі інші протилежності тоді або іще тільки окреслювалися, або заломлювались че­рез цю основну протилежність. Як відомо, емпіризм ствер­джує, що джерелом пізнання і критерієм істини є досвід. З двох джерел породження знання — чуттєвості та розуму -він віддає перевагу чуттєвості. Історично склалось так, що емпіризм розвивався переважно в Англії. Оскільки Англія однією з перших стала на шлях капіталістичного розвитку, її молода буржуазія була зацікавлена в розвитку техніки й інстинктивно відчувала зв'язок її з наукою.

Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон, який усвідомив важливість наукового знан­ня для влади людини над природою. Йому належить відо­мий вислів «Знання — це сила». Головні свої зусилля Бе­кон спрямовував на пошук методу наукового пізнання. Цій проблемі присвячена його основна праця «Новий Орга­нон», яку він свідомо протиставив старому «органону» (ме­тоду) Арістотеля. Розвитку науки, на думку Бекона, пере­шкоджають схоластика з її догматизованим Арістотелем і різноманітні забобони, ухили розуму («ідоли», «приви­ди»), які, подібно до викривленого дзеркала, спотворюють справжній стан речей. Тому потрібно виявити і викоріни-ти ці «привиди», «очистити» від них розум. Цей пошук «чистого суб'єкта», «чистої свідомості» зумовлений гносео­логічним протистоянням суб'єкта і об'єкта, що виникло в науці та філософії Нового часу.

Бекон називав чотири «привиди», які затьмарюють розум:

— «привиди роду» -- схильність розуму спрощувати явища природи, обирати легший шлях при їх поясненні, підлаштовувати явища під сконструйовані власні схеми;

— «привиди печери» —відхилення індивідуального ро­зуму (інтереси, схильності), які закривають шлях до істини;

- «привиди площі або ринку» - - підлеглість розуму загальноприйнятим поглядам, забобонам, які часто пов'я­зані із вживанням слів на означення неіснуючих речей (доля, вічний двигун та ін.);

— «привиди театру» — викривляюча дія хибних вчень і філософських теорій.

Критика «привидів» була першою, але далеко не остан­ньою спробою філософії Нового часу виявити суто гносео­логічний суб'єкт (пізнавальний аспект людської діяльності) і відокремити його від оцінювального та практичного суб'єкта (від інших видів діяльності людини). У певних межах таке прагнення необхідне і корисне, але згодом бу­ло з'ясовано, що деякі оцінки і практичні настанови внут­рішньо притаманні самому науковому пізнанню.

Всупереч дедуктивному методу, який був головним у вченні Арістотеля, у схоластиці, Бекон запропонував метод індукції, доповненої пошуком негативних випадків. Дедук­ція — це хід думки від загального (поняття, аксіоми) до одиничного. В індукції думка рухається навпаки, від оди­ничного до загального. Наприклад, фіксуючи, що кожний конкретний метал (залізо, мідь та ін.) — електропровід­ник, можна дійти висновку, що «всі метали -- електро­провідники». Недолік індукції полягає в тому, що вона рід­ко буває повною. Як правило, висновок робиться на основі переліку обмеженої кількості предметів даного класу, що породжує курйози типу: «всі лебеді білі».

Бекон усвідомлював слабкість і поверховість індукції. Тому для посилення її він пропонував шукати «негативні випадки», які суперечили б основній масі фактів¹. Так, шу­каючи «форму», тобто причину теплоти, він склав таблицю різних явищ, де присутня була теплота, і близьких до них, де її не було, зробивши висновок, що «формою» теплоти є рух дрібних часточок. Не обмежуючи пізнання індуктив­ними висновками, він визнавав і дедукцію - - рух від загальних індуктивних висновків до фактів. Загальні, отри­мані через індукцію судження, на його думку, слід переві­ряти фактами, зокрема експериментом.

Бекон вірив, що чуттєвий досвід є джерелом загальних ідей. Ця переконаність з часом слабшала в кожного на­ступного емпірика. Недоліком його методу була недооцін­ка ролі математики в новому природознавстві, провісни­ком якого він був.

Ідеї Ф. Бекона систематизував Т. Гоббс. Він дещо поси­лив роль дедуктивного методу в пізнанні, віддавши належ­не математиці в науковому знанні. Мислитель визнавав роль як емпіричного, так і раціонального пізнання, щоправда, ра­ціональне тлумачив як механічне поєднання та роз'єднан­ня чуттєвих ідей. Гоббса споріднює з емпіриками номіна­лізм щодо розуміння природи загальних понять.

'Підкреслюючи значення «негативних випадків», Бекон посилався на римського оратора й державного діяча Марка Цицерона (106—43 До н. е.), який запитав жерців храму Посейдона, що демонстрували йому багаті дари мореплавців, які молитвами врятувались від морських штормів: «А де свідчення тих, що молилися і не спаслися?»

Історичні типи філософії

Гоббс звернув увагу на знакову природу слів, дав першу класифікацію знаків, його вважають одним із засновників семіотики — науки про знаки. При цьому він виділяв пі­знавальну та соціальну функцію знаків, без яких люди не могли б домовлятись між собою. На основі теорії знаків Гоббс різко критикував реалізм. («Слова, за якими ми ні­чого не сприймаємо, крім звуків, є те, що ми називаємо абсурдом, або нонсенсом».)

Світогляд Гоббса, на відміну від Бекона, є суто меха­ністичний. На формування його поглядів, крім Бекона, вплинули представники математичного природознавства -Галілей, Коперник, Кеплер. Основні властивості тіл Гоббс зводив до протяжності, форми, тобто до так званих об'єк­тивних якостей, які підлягають кількісному виміру. На­віть мислення він зводив до складання і віднімання, а міркування вважав підраховуванням.

Концепція Гоббса вплинула на формування механіс­тичного світогляду французьких матеріалістів. Він відо­мий і як один із творців договірної концепції походження держави, яку виклав у знаменитій праці «Левіафан». На його думку, людина за природою є егоїстичною істотою, і в природному стані відбувалась війна всіх проти всіх. Дер­жава постала як відчуження людьми частини своїх прав на користь правителя. Вона є чудовиськом, але краще з нею, ніж без неї.

Систематичності й цілісності емпіризм набув у працях видатного англійського мислителя Дж. Локка. На відміну від попередніх мислителів-емпіриків, які ставили своїм за­вданням пізнання світу, він зосередився на дослідженні можливостей розуму, зробивши поворот від об'єкта (при­роди) до суб'єкта. Основна його праця називається «Дослі­дження людського розуміння». Локк є сенсуалістом, по­слідовно реалізує засади сенсуалізму в своїй концепції.

Сенсуалізм (лат. зепзиз — відчуття, почуття) — напрям у філософії (теорії пізнання), який визнає відчуття єдиним джерелом знань.

Зрештою, і засновник емпіризму Бекон схилявся до сенсуалізму, але його позиція не була такою чіткою і систематизованою, як у Локка, який стверджував, що люд­ська душа при народженні є чистою дошкою (ІаЬиІа ґава) і тільки чуттєвий досвід залишає на ній сліди. Він під­дав різкій критиці вчення про «вроджені ідеї» Декарта, який вважав, що деякі найпростіші ідеї притаманні ро­зуму від природи, тобто становлять його природу — «вро­джені». Локк категорично не погоджується з цим. Всі

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVII—XVIII ст.)

ідеї, на його думку, походять із досвіду. При цьому він розрізняв зовнішній і внутрішній досвід. Зовнішній -чуттєве сприймання речей зовнішнього світу, внутрі­шній — самоаналіз діяльності свідомості (аналіз відчут­тів, пам'яті тощо). Людина, наприклад, може сприймати будинок і водночас (чи після) аналізувати, як вона його сприймає. Внутрішній досвід Локк називає рефлексією. Визнання рефлексії — діяльності самого розуму як дже­рела ідей, свідчило про вимушений відхід мислителя від крайнього емпіризму. Адже так званий «внутрішній до­свід» не є чуттєвим досвідом у справжньому розумінні цього слова.

Наслідки систематично реалізовуваного емпіризму ви­явились і в іншій формі. Локк дійшов переконання, що загальне поняття «субстанція» не дане в чуттєвому досві­ді. Це дало йому підставу для агностичного висновку, що словом «субстанція» позначається припущення невідомо чого. І хоча він утримався від заперечення існування суб­станції, це успішно зробили його послідовники (Д. Юм). Розвиваючи номіналізм Гоббса, Локк стверджував, що за­гальне не входить до складу реального існування речей, воно є творінням розуму, винайденим ним для власного використання. Ці ідеї покладені в основу критики Лок-ком Декартової (картезіанської) метафізики.

Як і його попередник, тільки категоричніше, Локк по­діляє якості предметів на первинні (об'єктивні) і вторинні (суб'єктивні). Ідеям вторинних якостей (відчуттю кольо­ру, смаку, теплоти), на його думку, нічого не відповідає в тілах.

Бекон, Гоббс і Локк були деїстичними матеріалістами. Природу вони розглядали як субстанцію, щось самостійне, а науку — єдиним вченням про природу. Сферу моралі во­ни залишали в компетенції Святого Письма, їх світогляду притаманний натуралізм у механістичній формі. Вони роз­глядали людську суб'єктивність як віддзеркалення зов­нішнього (механічного) світу. І сама ця суб'єктивність зво­дилась до механічної комбінації ідей (особливо у Гоббса). Суб'єктом пізнання вони вважали окремого індивіда, але вже у вченні про «привиди» (Бекон) і про суспільний ха­рактер знаків (Гоббс) вони зіткнулись із впливом суспільс­тва на процес пізнання.

Емпіризм у його крайньому сенсуалістському тракту­ванні, коли відчуття визнаються єдиним джерелом знан­ня, таїв у собі загрозу суб'єктивізму. (Якщо мені дані від­чуття і нічого, крім відчуттів, то на основі чого я суджу

Історичні типи філософії

про існування світу речей?) Саме так мислив Дж. Берклі. Будучи єпископом, він поставив собі за мету спростувати поняття тілесної субстанції (матерії), яка, на його думку, лежить в основі деїстичних і атеїстичних концепцій. Спра­вді, матеріаліст Дж. Толанд приписав матерії активність, саморух, завдяки чому зникла необхідність і першого по­штовху Бога (деїзм).

Відштовхуючись від ідей Локка, Берклі стверджував, що не тільки вторинні, а й первинні якості е не що інше, як відчуття (ідеї, за його термінологією). А відчуття існу­ють у свідомості. (Реально, отже, існують тільки я, душа (мисляча субстанція) і відчуття в мені.) Бути, існувати означає, за Берклі, бути сприйнятим (еззе езі регсірі). Справді, про існування речей можна судити на підставі їх сприйняття. Поки якусь теоретично вираховану зірку чи часточку експериментальне (чуттєво!) не зафіксують, до­ти не надають їй значення існування. Але чи зводиться існування до сприймання, чи є відчуття (ідея) єдиною ре­альністю? Чи справді тіла — це фантоми (примари), скон­струйовані людською свідомістю, звичкою мислити відчуття як те, що існує поза свідомістю? Щоб відповісти на ці запитання, потрібно ще раз звернути увагу на особливість філософського мислення. Берклі -- приклад мислителя, який конструює парадоксальну систему (на погляд оби­вателя, навіть абсурдну), яка, однак, має певне реальне підґрунтя. Як образно висловився німецький філософ Ар-тур Шопенгауер (1788—1860), навіть у будинку психічно хворих не знайти людей, які сумніваються в існуванні світу. Ситуація з існуванням світу в Берклі подібна до апорій про рух Зенона. Всім очевидно, що світ існує (що рух є), але необхідно довести аргументами, що це насправді так. І що, зрештою, означає «існування»? Заслуга Берклі в тому, що він заглянув туди, де ні для кого не було проблем, де все для всіх було очевидним.

А чи справді все так просто зі сприйняттям світу? Відомо, коли революціонер-народоволець Морозов, який просидів 25 років у невеличкій камері Петропавловської фортеці, вийшов на волю, він бачив усі речі в одній пло­щині на відстані чотирьох метрів. Іншими словами, всі відчуття у нього екранізувались на відстані довжини ка­мери. І тільки пізніше поступово відчуття почали «роз­носитись» на ближчі й дальші речі. Це свідчить про те, що акт сприймання речей є насправді актом «конститу­ювання» (формування) речей відчуттями людини, свідо­мість якої автоматично (за звичкою) з відчуттів конс-

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVII—XVIII ст.)

труює речі. Берклі був одним з перших філософів, хто звернув на це увагу. Він, звичайно, зайняв крайню пози­цію — заперечив реальні речі як джерело відчуттів, але без цієї позиції він не відкрив би ролі відчуттів у «тво­ренні» речей. Виходячи з того, що існують тільки відчут­тя, він аргументовано спростував поняття абсолютного простору і часу, поняття сили в механіці Ньютона. Якщо їх ніхто не сприймав за допомогою органів чуття, то вони й не існують. У цьому Берклі передує австрійському фі­зику, філософу Ернсту Маху (1838—1916), який подіб­ною критикою відкрив шлях теорії Альберта Ейнштейна (1879—1955).

Приклад Берклі яскраво переконує, що філософія пе­редбачає різноманітність позицій, підходів у пізнанні од­ного і того ж. У кожній позиції щось втрачається, але щось і здобувається. І саме за це (останнє) і слід бути особливо уважним до міркувань філософа. Такі філософи, як Берклі, є «диваками» тільки на перший погляд.

Зведення існування до сприймання є вразливою пози­цією. Справді, чим пояснити порядок у сприйманні? Як­що одне й те ж сприймання періодично повторюється (ска­жімо, конкретну річ людина завжди бачить серед речей), то мимоволі виникає переконання, що це не її свідомість пе­ріодично (в певному порядку) продукує ідеї, а що її ідеї залежать від чогось об'єктивного. Просторовий і часовий порядок в ідеях (сприйманнях) не можна вивести із свідо­мості. І Берклі, будучи у злагоді зі своїм релігійним са­ном, проголошує, що все суще упорядковане і постійно існує як джерело людських сприймань завдяки Богу, який своїм сприйманням задає існування світу. Світ існує, оскі­льки його сприймає (утримує у своїй свідомості) Бог. Але в цьому світі немає місця субстанції.

У теорії пізнання Берклі постає як інструменталіст. На його думку, оскільки відчуття не є відображенням чо­гось, що існує за ними, то цим самим фактично знімаєть­ся проблема істинності. Пізнання зводиться до комбіну­вання ідей, метою якого є зручність, виживання людини. Його філософія — яскравий взірець суб'єктивного ідеа­лізму, який за вихідне приймає Я, свідомість окремого інди­віда, а все суще зводить до фактів свідомості. Філософсь­ка позиція, яка єдиною реальністю вважає відчуття (фено­мени) і заперечує будь-яку реальність за ними, називається іще феноменалізмом.

Крайню позицію в розвитку емпіризму зайняв також англійський мислитель, продовжувач ідей Локка і Берклі

Історичні типи філософії

Д. Юм. Як і Берклі, він заперечував об'єктивне існування речей. У свідомості, на його думку, наявні сприймання двох типів — чуттєві враження та ідеї, якими оперує мис­лення. Ідеї похідні від вражень, образів, вони слабші за інтенсивністю. Мислення постає в Юма як послаблений ступінь чуттєвості, тоді як деякі раціоналісти розглядали чуттєві образи як нерозвинуті поняття. Отже, емпіризм стирав якісну відмінність мислення (розсудку, розуму) від чуттєвості, зводячи мислення до чуттів, а раціоналізм ро­бив те ж саме, тільки іншим способом.

Д. Юм послідовніший у суб'єктивізмі, ніж Берклі. Він заперечує не тільки матеріальну, а й духовну суб­станції. У зміні вражень, на його думку, немає нічого незмінно тотожного, що можна було б назвати духовною субстанцією, або «Я». Берклі, ввівши Бога як гаранта існування світу, фактично відновив наївний реалізм — звичне переконання в існуванні світу. Юм намагався в межах суб'єктивних відчуттів зробити те, чим, на думку Берклі, відав Бог: упорядкувати в просторово-часових координатах і в причинному зв'язку суб'єктивний світ. Іншими словами, при запереченні об'єктивного джерела відчуттів (ідей, за Берклі, чи вражень, за Юмом) важко пояснити, чому одні враження завжди існують поряд з іншими. Наприклад, людина щоразу бачить одне й те саме, дерево поряд з одним і тим самим будинком -просторовий зв'язок вражень; одні враження (наприклад, темрява) слідують за іншими (захід Сонця) — часовий зв'язок; одне відчуття (вогонь) завжди викликає інше (опік пальця, коли його наблизити до вогню) — при­чинний зв'язок. Принципи, на основі яких Юм намага­ється упорядкувати зв'язок між враженнями, він нази­ває асоціативними. Але на запитання, звідки вони по­ходять, чіткої відповіді не дає.

Юмівське розуміння причинності справило значний вплив на її тлумачення в пізнішій філософії. Заперечую­чи існування реальних субстанцій, Юм заперечував і при­чинність як щось реальне. Його цікавить причинність ли­ше як спосіб мислення. Свідомість людини, на його думку, «нав'язує» причинний зв'язок враженням. З причини не можна логічно вивести дію. З вогню логічно не випливає опік пальця. А переконання, що вогонь є причиною опіку, вибудовується на звичці, досвіді. Насправді за такої си­туації існує проста часова послідовність. Людина мислить за принципом: після цього, значить внаслідок цього (Розі Нос, ег£о ргоріег Нос). Отже, причинність •— це звичка мис-

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVII—XVIII ст.)

лити так, а не інакше. В основі цієї звички — віра, довір'я (Ьеііеі), близькі до біологічного відчуття, на відміну від релігійної віри ({аііН). Зрештою, мислити світ як реаль­ність — це також справа віри. Людині зручно так вважа­ти, зручно так упорядковувати свої враження. А чи існує світ насправді, чи ні, це питання, на думку Юма, немож­ливо вирішити.

Юма вважають скептиком, оскільки він піддав сумні­ву існування таких сутностей, як субстанція, причинність, простір і час. Критичним аналізом цих сутностей він під­готував ґрунт для І. Канта.

Емпіризм подолав шлях від оптимізму, віри в без­межні можливості розуму (Бекон) до скептицизму, обме­ження людського пізнання (Юм). Прихильники емпіриз­му намагалися вивести загальні наукові істини з чуттє­вого досвіду (одиничного). Однак крайній емпіризм у формі сенсуалізму, який визнавав чуття єдиним джере­лом знання, виявився неспроможним досягти цієї мети. Цим зумовлена інтерпретація загального — понять суб­станції, причинності, простору і часу як логічно невмоти-вованої суб'єктивної звички мислення. Замість того, щоб обґрунтовувати наукове знання, побудоване на принципі причинності, він розхитував його. Причина цього, як ста­не зрозуміло з подальшого розвитку філософії, полягає в тому, що суб'єкт в емпіризмі був штучно сконструйова­ним Робінзоном. Культура як реальність, в якій живе суб'єкт і крізь призму якої він отримує чуттєві дані, до уваги не бралася.

Однак емпіризм простежив, до яких наслідків призво­дить моделювання пізнання, коли суб'єктом є окрема лю­дина, яка всі ідеї черпає з досвіду.

Date: 2015-09-18; view: 397; Нарушение авторских прав