Сюди тень, туди тень, — та й минув увесь день, — день, повний несподіванок і пригод. 2 5 page

І раптом йому стало чомусь так сумно, Михайликові нашому, що й боже ти мій. Його дратувало вже, що той чудернацький молодик-запорожець стиха чогось регоче над якоюсь товстою чужинного друку, досить-таки пошарпаною книгою. І от… Він завжди вважав себе не дуже й розумним, Михайлик, але, розсердившись, про це забував. Він вважав себе не дуже й сильним. Але в гніві забував і про це. Він вважав себе й несміливим. Але спересердя не тямив і цього. Він вважав себе не дуже й сердитим, але зопалу забував і про це. Забув і зараз, бо розсердився, розгнівався, аж самому стало страшно. І спитав: — Чого регочеш, Пилипе? — І тобі хочеться? — відповів запитанням на запитання Пилип-з-Конопель. — А я не вмію. — Реготати? — Він за все життя ні разу й не всміхнувся, — сумно мовила Явдоха. — Наче наврочив хто. — А ось я його зараз… розсмішу! — І Пилип хутенько став перегортати сторінки своєї книги, маючи, видно, замір щось смішне читати. — Не зумієш, — усумнилась Явдоха. — Аж ось! — не зваживши на Явдошин сумнів, буркнув Пилип-з-Конопель і, пересівши до самого вогню, бо вже стемніло, заходився читати, зразу, видно, перекладаючи з якоїсь чужинної мови, і справді, там було чимало кумедного й смішного, бо слухачі, захоплені веселими пригодами французьких мандрівних акторів, хто сміявся, а хто й реготав. Жоден м’яз не ворухнувся тільки на молодому, без єдиної зморшки, обличчі Михайлика, яке не знало ні сміху, ні горя, ні бритви, ні ляпаса, — анічогісінько. Пилип здивовано дивився на Михайлика, — він досі й не бачив таких, що здужали б не посміхнутись над тими пригодами, про які зараз читав, і він мовив до матінки: — Я все одно вам колись його насмішу-таки, неню, — і в прикрім збентеженні закрив улюблену, як видно, книгу, хоч слухачі й не від того були б — послухати ще трішки. — Що за книга? — спитав, ще й не досміявшись, Козак Мамай, бо він те діло вельми полюбляв — гуртом пореготати досхочу, до сліз, до кольки в боці. І він простяг по книжку руки: — А ке сюди! — і, взявши, прочитав на чільній стороні не наські слова: «Поль Скаррон. Комічний роман»… — Ви тямите й французьке? — спитав Пилип. — Тямив трохи, парубче, — і наш Мамай у тьмянім присмерку почав перегортати сторінки, але вже літери зливались, і читати годі було, і він оддав Скаррона чудернацькому молодикові-запорожцеві, котрий балакав трохи дивно, незвично наголошуючи слова і промовляючи їх аж надто швидко, хоч і вивчився говорити по-нашому, видно, не дуже й давно. — Хто ж він такий, оцей Скаррон? — спитав Козак Мамай. — Француз? Живий? — Живий, коли ще не замучили його пани аристократи. — За що ж? — За сміх. За кепкування. За дотепність. Розплатою за смішки стають слізки. Так це було. Так є. Так буде… — і, трохи помовчавши, Пилип додав: — Я читаю цю книгу, коли мені сумно. І, взявши з тороків червоний шмат шовку, Пилип заходився загортати свого Скаррона разом з якимись іншими трьома чи чотирма книжками. — Що там у тебе, козаче? — спитав Мамай. — П’єра Корнеля «Сід», Сореля «Франсіон», український словник вашого Памви Беринди та книга одного француза: «Опис України». — Француз — про Україну? — Гійом ле Вассер де Боплан. — Де Боплан? — аж скрикнув Козак Мамай, аж наче спалахнув, аж засіпався кінчик лівого вуса, що завше означало в нього збентеження. — Ви тут колись його знавали? — теж, ніби вражений чимось, ахнув чудний запорожець. — Ми колись побраталися. А потім… наче розбили глек. Він будував на Україні фортеці задля наших ворогів. А я… — Все одно… він любив Україну! — гарячим покриком озвався молодик. — Ось почитайте! І він простяг Мамаєві ту книгу, «Опис України», видану в Руані. Мамай схопив її, присунувся до вогнища, де закипав куліш, але побачити нічого вже не міг і, пригорнувши ту книжку до серця, сидів і мовчав. Мамай дивився на молодика, котрий так дуже схожий був на самого Боплана: чи не син? — і йому хотілося спитати, але зараз не мав сили говорити, бо охопили мислі про давнє побратимство з французьким дворянином, непосидячим нормандцем, інженером-будівником, що прожив на Україні років сімнадцять-вісімнадцять, вивчаючи, спостерігаючи, складаючи перші докладні карти просторів України, записуючи й змальовуючи те, що бачив у нашій козацькій стороні, яка за кільканадцять літ прикипіла до щирого серця французові. Але… той веселий і моторний руанець був вірним слугою не народові нашому, а польським королям, будував на Вкраїні фортеці, котрі мали захистити володарів Польщі не тільки від наскоків кримчаків та ногайців, а й від повстань народу українського, який раз по раз намагався скинути шляхетське ярмо, — від небезпечного сусідства Січі Запорозької, що про неї слава йшла по всій Європі. Мамаєві кортіло мерщій дізнатися: що ж він там написав, руанець, у своїй книзі про Вкраїну? Навмання перегортав сторінку за сторінкою, помацав бéзбач томики Скаррона та Сореля і… зітхнув. 39

Мовчали навіть вартові од вежі, здичавілі в степу й охочі до розмови, бо ж їм завжди кортіло розпитати в подорожніх, коли-не-коли з ними здибаючись, що ж воно там діється в широкому світі. Мовчали, може, ще й тому, що від заграви на заході одвести очі не було сил. Крайнеба палав. Буйними перéсмугами штабувалась третина обрію, фіалковими пасмами, чорними, червоними, жовтогарячими, навіть малоймовірними — зеленими кісниками, яких мовби й не буває в природі небес, — і все це мінилось, вигравало, кипіло, шугало, леліло, то згасало, то займалося широкою стягóю знов, милуючи око й будячи в серці неясну тривогу. І все те враз погасло. Стало темно. Чорно. Хмарно. Тільки остання вузенька багряна штаба ще жевріла на обрії. І не хтілось од неї одривати очей. Підкинувши до багаття сухої таволги й торішніх тернів, Пилип-з-Конопель заходився вгортати книги в червону шовкову шматинку, і Михайликові, що майже не вмів читати й по-наському, скортіло бодай помацати ті чужомовні твори. Придивляючись у хисткім червонуватім світлі вогнища, Михайлик нараз побачив щось таке, що привернуло його увагу ще більше за ті книги, бо на мить майнули перед ним чиїсь вогнисті очі, намальовані на дерев’яному образку. — Що це? — збентежено і аж немов трохи злякано спитав Михайлик. — Портрет. — Чий? — Одної дівчини. — Хто вона? — Не знаю. — Де вона? — Шукаю сам… Десь тут, у вас, на Україні. — Хто це поличчя писав? — зазирнувши, вражений тим, що побачив, скрикнув Козак Мамай. — Один голландець. — Хто? — Рембрандт ван Рейн. — Хто-хто? — зачудовано перепитав Козак. — Рембрандт. — Де ти взяв це? — В Амстердамі, в Голландії. — Коли? — Минулого літа. — Розповідай… І, плутаючись у трудних зворотах української мови, яку цей чужинець нараз аж наче забув, збиваючися й повторюючи по кілька разів одне й те ж, Пилип розповів таке, що зразу, може, й повірити було трудно, але ж Мамай із повіданої французом історії вже дещо знав, а про дещицю здогадувався, бо мова йшла про людину йому відому й навіть близьку. Мамай поставився з довір’ям до Пилипа не тільки тому, що бачив людей наскрізь, а ще й тому, що вже чув трохи про цього молодого нормандця, на Січі прозваного Пилипом-з-Конопель, бо ж його дома звали, мабуть, в Руані чи в Парижі — Філіппом Сганарелем чи ще як-небудь, — він уже трішки чув, Мамай, про цього хлопця, про палку душу, примхою долі чи власним бажанням занесену так далеко від рідного дому — аж на Січ Запорозьку, куди забрідали тоді, тікаючи від помсти свого власного панства, шукачі правди, волі й пригод чи не з усіх країн Європи й Азії. Були ж тоді поміж козацтвом і росіяни та поляки, і вірмени та перси, і араби, і афганці, шведи та німці, татари й турки чи навіть китайці. Нечасто, небагато, але заходили часом з усіх усюд, бо ж задля того, щоб покозачитись, кажуть, буцім потрібно було лише проказати «оченаш», перехреститись і випити коряк горілки, — хоч це, мабуть, було й не зовсім так, бо не тільки «оченаш» і хрест… ні, ні! Того було замало, бо ж панували в Запорожжі насамперед звитяжний дух, відвага, правдолюбство і… козацька цнота, тобто лицарська чистота всіх замірів та почуттів. І ось — цей самий з Конопель Пилип розповідав Мамаєві з товаришами, розповідав таке, що зворушило всіх… 41

Минулого літа потрапивши з рідної Франції, звідки йому довелось тікати після кривавого приборкання Фронди, яка за роки боротьби так і не спромоглась повалити абсолютизм, після придушення численних плебейських повстань, після відновлення необмеженого самовладдя Людовіка XIV («Держава — це я!»), після всіх потрясінь, які спостигли його Францію, Філіпп Сганарель, покинувши батьківщину, потрапив до Голландії. Матінка його, сестра Гійома ле Вассера де Боплана, лишилася в Руані з невеличкою рентою, а сам він, без єдиного франка чи гульдена, мусив заробляти шматок хліба, тягаючи на спині вантажі в Амстердамськім порту. Він не міг про це спокійно говорити, і хутка мова його стала ще швидша, і він заникувався і повторював разів по кілька якесь слово, аж тремтів, розповідаючи про ту пригоду, хоч, власне, нічого особливого з ним тоді й не приключилось. І справді. Йому доручили того дня не дуже й важкий кофр однести до найдальшого корабельного при́шибу. Найняв його якийсь поважний пан, сивоголовий і ставний, схожий чимось на перебраного в світську одежу католицького попа. — З ним була оця панна! — і Філіпп кивнув на те чудово намальоване поличчя, котре так і лежало в нього на колінах і проти пригасаючого багаття зоріло на глядачів, немов живе, аж наче прислухалось до розмови. Молодий бідолаха француз бачив цю панну й того сивого лише який десяток дзиґаревих хвилин, поки вони бігли втрьох до дальнього при́шибу, де чекало на них брудне й стареньке судно під вітрилами. Так, либонь, нічого й не лишилося б у пам’яті бездомного француза, крім прекрасних очей прикро стурбованої панни, коли б вони, ті двоє, перед розставанням не балакали, необачно перекидаючись прощальними словами, що їх в Амстердамі зрозуміти, певна річ, ніхто не міг, крім нього самого, бо ті двоє розмовляли по-українському, а Філіпп цю мову знав: його рідний дядечко, Гійом де Боплан, незадовго до скону свого мав намір повернутися на Вкраїну, і хотів Філіппа, небожа, взяти з собою туди, і вчив його цієї милозвучної мови. Той сивий пан і дівчина, що мала рушити в якусь далеку й небезпечну путь під цими брудними вітрилами, весь час розмовляли про свої справи, і Філіпп зрозумів: дівчина тікає звідси від чогось такого, що є страшніше над смерть, сам той сивий теж мусить сьогодні ж покинути Голландію. Вони, прощаючись, мали надію зустрітись на Вкраїні, а наостанку дівчина, коли Філіпп, діставши свою плату за перенесення вантажу, вже збирався йти собі, панна тая, раптом згадавши про щось, хапаючись, швиденько витягла оцей самий портрет і попросила знайти на вулиці такій і такій майстерню Рембрандта і повернути йому образок, бо художникові, вона сказала, за роботу не заплачено і панна мусить повернути йому те, що їй, на превеликий жаль, належати не може. Філіпп пообіцяв. Парусне судно рушило негайно ж, і сивий пан швиденько зник у лабіринтах порту. А Рембрандта Гарменса ван Рейна, великого художника, що про нього по всій Європі ходили вже легенди, Філіпп, поки була ще змога жити в Амстердамі, знайти не зміг, бо художник (як і всі великі митці), бідуючи й поневіряючись, коли його картини спродали з молотка, безслідно канув десь у єврейських кварталах голландської столиці, на бідняцькому дні Амстердама… І ось тепер, прибившись на Вкраїну й ставши запорожцем, Пилип-з-Конопель шукав повсюди тую панну. — Але навіщо? — запитав Мамай. — Віддати цей портрет. — І тільки?.. Брешеш! — Брешу. На панночку чигає небезпека, і я мушу… — Яка небезпека? — швидко спитав Козак. — Це я скажу тільки їй… коли знайду, звичайно. — Знайдеш. — Де ж вона? — У місті Мирославі. — Ви знаєте її? Чия вона? — Племінниця єпископа Мелхиседека. Їдьмо з нами туди. — Я тут на службі, при цій вежі. — Ти ж казав про якусь для панни небезпеку? І Пилип-з-Конопель, проймаючись довір’ям до Козака Мамая, заговорив: — Простуючи на Україну, вже в Варшаві, за три останні роки тричі шарпаній полками шведів, у храмі Святого Яна, я випадком підслухав тиху мову двох домініканців, і аж волосся стало сторч від того, що я вчув… бо ж вони говорили про долю тої ж панни, яку їй проклятущі круки готували в Римі. — Розмова йшла саме про неї? — спитав Мамай, повівши вусом на дерев’яний образок, що його так і тримав на колінах Пилип. — Я так подумав… мені здалося, що про неї. Я ж тоді, в порту, ще в Амстердамі, чув, як сивий пан назвав її, прощаючись: Кармела… — А в Варшаві? — Теж говорили про Кармелу. — А таку саму дівчину, що живе в Мирославі, — з полегшенням зітхнув Козак Мамай, — архієрейську небогу звуть Яриною. — Не вона?! — і Пилип-з-Конопель аж вус кучерявий з досади прикусив. — Але ж… оцей портрет! — неначе сам до себе прошепотів Козак Мамай. — То, ти кажеш, Кармела? — Еге ж, Кармела Подолянка. Мамай аж скрикнув: — Подолянка?! — І він схопив за руку Сганареля, що вже хотів був бережно вгорнути в клапоть шовку й той пречудовий образок. — Стривай, стривай! Вони її тримали там, католицькі собаки, небогу нашого православного єпископа, батька й матір її вбивши, а дівку, викравши, тримали десь по кляшторах домініканських і, видно, там її й перехрестили на Кармелу… А ке сюди! — І він схилився до пригаслого багаття, підкинув до вогню сухої ковили, зітхнув, дмухнув, посипав трохи порохом із турячого рога, що висів при поясі, і вогнище зненацька спалахнуло, лизнуло наче в саме небо, і на яку хвилину, хто там був, побачили в руках у Мамая чудовий образок якоїсь панни, писаний на дубовій табличці, од претовстого шару фарби аж ніби шкарубкий на дотик, аж ніби теплий — чи то від близького багаття, а чи від тепла, яким сяяли живі розумні очі прекрасної незнайомки. То була гожа українська дівчина. Літ шістнадцяти. В убрáнні подолянки: в мережаній сорочці, вишиваній чорною заполоччю, в керсетці, в намисті, з косою на грудях білявою, з бровою колесом, з чорними очима шаломпáлом, що дивились, як здавалось Михайликові, саме на нього — пильно, з чеканням чогось давно забутого, але знайомого, жаданого навіть, і серце в Михайлика солодко тьохнуло чи від її погляду, чи від нездоланного впливу щирого в своїй геніальній простоті мистецтва, коли думки та настрої митця стають нараз твоїми настроями, мислями та почуттями, коли складний душевний світ людини, яку показує художник, світ почуттів, ума, любові, боротьби, страждання розкривається перед нами, як глибокий і дзвінкий колодязь, що в ньому купається сонце. Козак Мамай, сам до малювання маючи кебету, за короткі хвилини, поки буяли розкошлані порохом пелехи полум’я, встиг на вільно виписаному образку тієї українки без похибки визнати руку якогось великого й своєрідного живописця, котрого, як Мамаєві вже сказав Філіпп, на всьому широкому світі знали під іменням Рембрандта ван Рейна. Портрет Ярини Подолянки він писав так, той людяний майстер, сміливо використовуючи всі доступні йому найтонші, найбагатші ефекти світлотіні, що треба було дивитись на поличчя з відстані, але серед темної степової ночі, в хисткому відблиску багаття люди й зблизька сприйняли саме те, чого всім своїм хистом домагався щиросердий маляр, та й був це в усій первозданній, первісній, чародійній красі його, в авторській недоторканності свіжий живопис самого Рембрандта, а не ті, вже потемнілі барви на полотнах і дошках, десятки разів одновлюваних і підмальовуваних байдужими руками реставраторів, які ми з вами, читачу, вважаємо за щастя бачити в музеях тепер. Козака Мамая, крім настрою, крім інтелекту, крім сили духу геніального маляра, вразило за ті куці хвилини просвітку біля нічного багаття ще й вільне вигравання колориту, упевнений мазок повним пензлем, не знане доти вміння, як тоді казали учні самого Рембрандта, «весело класти фарбу, не дбаючи про рівність і блиск», дивувався Мамай і з характеру фарб імпасто, тобто фарб вельми в’язких, важких, густих, що лягали на дошку товстим шаром, наче тісто, з виткими борозенками від пензля, виразно опуклими на дотик. Всі ці мислі промайнули невиразно й зовсім не цими словами, бо ж не вчився Козак ніде малярського мистецтва, але його враження від портрета Кармели Подолянки складалось саме так. А наш Михайлик тим часом, протягом тих кількох хвилин, поки буяло полум’я, не думав ні про колірне рішення картини, ні про опуклі мазки, ні про гру світла й тіні, бо малювати ж не вмів, та й витвір художника бачив чи не вперше оцей селюк: приголомшений силою впливу генія, він дивився на Рембрандтів шедевр із побожним захопленням, на ту чудову Подоляночку, дивне видіння з чужого казкового світу, хоч вона й видавалась Михайликові зовсім не панною, а звичайнісінькою дівчинкою з їхнього села. Кармела й справді не скидалась би на панну, коли б не панив її важкий щирозлотний ковток у правім вусі (перед художником сиділа вона сливе в три чверті), ковток, виписаний вельми пастозно, тобто з виразно опуклим рельєфом. Вона і справді не схожа була б на панну, коли б не скрашала її величава статура, коли б ось так згорда не зоріли очі, коли б не рука оця вузька, нервова, аж ніяк не хлопська, — коли б усе це не панило дівку, вона нітрохи не скидалась би на панну. Забувши про всенький світ, Михайлик дивився на це малоймовірне диво, і ті аж надто короткі хвилини здались йому цілим життям. Трепетною рукою сувора панна стискала білоцвітний кетяг бульденежа, французької садової безплідної калини, яка здалась тут Михайликові звичайнісінькою, знайомою з дитинства, — і хоч не дивилась тая панянка на студену квітку, щойно зірвану з куща, аж наче вкриту краплями роси або дощу, живісіньку і таку світлосяйну, ніби той снігуватий кетяг був джерелом світла, — здавалося, немовби панна злилась водно з тим цвітом — у тузі, в льоті, в прагненні до рідних українських берегів… Та видіння те зненацька зникло. 42

Полум’я погасло так само нагло, як і спалахнуло від кинутої в багаття дрібки пороху а чи від якоїсь там чаклунської штуки Мамая, і стало враз темніше, ніж було до спалаху, а може, потемніло в очах від того дива дивного, з яким носився, шукаючи своєї панни, Пилип-з-Конопель. Тонісінька багряна штаба ще жевріла на обрії, де зникло сонце, а Пилип-з-Конопель, навпомацки вгорнувши книги й той образок, заховав усе в тороки і, спотикаючись об кротові купини, бéзбач подався до хвигури, де давно вже зайшла його пора чатувати. Старий Гордієнко сказав йому вслід: — Неспокійно сьогодні чомусь на душі. — Еге ж… — на ці слова відповідаючи чи, може, на якісь мислі свої, пробурчав Козак Мамай. — Пильнуй, Пилипе, — по-материнському сказала вслід Явдоха, а Філіпп згадав Руан і свою сиву маму. — Я, Пилипе, з тобою, — раптом попросився, ще під владою чарівного видіння перебуваючи, простодушний коваль. — Ходім, — озвався вже десь із темряви Пилип-з-Конопель. Михайлик кинувся за ним. А від синка, як завше, не відстала й мама. — Я сам, мамо, я сам, — звично мовив Михайлик, бо ж йому хотілося з тим французом розмови парубоцької, кортіло розпитати про ту панну, але неня була невблаганна і, взявши свого хлопчика за руку, не відставала від нього в тій теменній темряві. А Михайлик спитав: — Чи ж він живий? — Це хто? — Художник. — Шукав його… живий десь, кажуть. Але де? — І Сганарель почав розповідати про вигнаного з дому геніального живописця, про свої марні пошуки в трущобах Амстердама, про сморід, і брудоту, і силенну силу квітів на вулицях голландської столиці… Вони стояли втрьох на горбі, під хвигурою, мама й два сини, за руки тримавшись у тьмі. Держались за руки й дивились на захід, на далеченну багряну штабу, яка ставала тонша й тонша, але не простигала, немовби її щойно в небесній кузні вихопили з горна й поклали на ковадло — десь там, де злягаються небо й земля на подружньому ложі, — і вже десь там зненацька вдарили по тій штабі, бо полетіли іскри й розсипались зірками по всьому куполу небес. Неня й Михайлик дивились на гру світла заходового. Поривав туди очі й Пилип. Бо ж десь там, на заході, в Нормандії, в Руані, була і його неня, яку він пригадав саме в ту мить. Там десь жила його далека батьківщина, що поворот до неї був йому заказаний. Він аж заплющився, подумавши про свій Париж. Ось лілові марева Сени… Новісінька церква Сорбонни, що біля неї жив, поки вчився в Парижі… Одна шалена дівчина, котра йому заморочила голову, тоді ще… давно… до хвилинної зустрічі з Кармелою… І раптом її погляд блиснув, сяйнув перед ним… І раптом страшно закричав Михайлик: — Вогонь! Вогонь! 43

І так він голосно своїм басилом загорлав у степу, порожньому й німому, аж Господь Бог прокинувся на небесах. — Знов десь горить хвигура, — сонно сказав він. — Знов спати не дають, анахтеми! — Господи ж Боже мій! Та це ж уп’ять війна! — І святому Петрові вже й спати розхотілось. — То вся Європа воювала повних тридцять літ. То голландці з ангелянами зчепились. То поляки й шведи воловодились. А тут… — Війна, — бурчав Господь. — Усе війни та війни… мов скажені собаки! І нáщо я їх наплодив! — І Бог, одвернувшись у темний куточок хмарини, безмрійно захріп. Але святий Петро не спав. Змагали невеселі мислі. І він дивився в той бік, де в степу одна за одною займалися сторожові хвигури, перші знаки нової війни. 44

— Вогонь! — волав Михайлик. А вогонь, вогонь, буйний та зловісний, бурхав-таки в небо з дальньої могили, на котрій стовбичила сусідня хвигура, і десь там, поза обрієм, далі та далі, ще та й ще. Степ оживав. — Вогонь! — ахнув і Пилип-з-Конопель. — Війна-таки… знову! — зітхнула й Михайликова матінка, знаючи, що не мине вона, проклята, на цей раз і єдиного синка її, бо ж, як слушно сказав колись Горацій, війни осоружні матерям. Не встигли наші подорожні отямитись, як Пилип-з-Конопель, сповняючи козацьку службу, вже викресав вогню й миттю підпалив добре виварений у міцній селітрі віхоть.

Полум’я пойняло смоляні бочки мигцем, загуло, завило, облизало чорнісіньке небо, сполохало птаство, і гайвороння, зачувши близьку поживу війни, закружляло над хистким стовпом вогню. Хвигура палала, і на тому вартова служба біля неї кінчалась, а тим трьом козакам уже треба було поспішати до рідної неньки, до далекої за порогами Січі. І Пилип, і старий Гордієнко, і той рудий довгаль, вони вже кинулись до стриножених коней, що попаски ходили поблизу. Заходились кульбачити й своїх Мамай з товаришами. Явдоха, неня, похапцем пакувала харчі й куховарський припас. Михайлик помагав їй. А Пилип-з-Конопель, підступивши на мить до Козака, спитав: — Хто з ким воює? — Самозваний гетьман Гордій Пихатий, — відповів Мамай, і його висока ліва брова піднялася ще вище, і ворухнувся, розпушившись, вус, і проти полум’я хвигури він здавався рудим, аж червоним. — Воює гетьман Однокрил. — Але з ким? — З нами. З ним і з ним. І з нею, з ковалевою матінкою. З тобою, хлопче. З Україною. — Порушив-таки присягу, — сердито буркнула Явдоха. — Яку присягу? — запитав Пилип. — Переяславську, — сказав Михайлик. — Порушив, сучого сина стерво! — І Мамай потяг з люльки, але вона, гаспидська, погасла, заярився, люто блимнув оком, а ми подумали: ніхто ж не чекав у цім сюжеті ні війни, ні крові, бо ж багнулась повість весела й легка, як же воно піде все тепер, коли, як і завше зненацька, грянула війна? Щось дотепне й кумедне — на трагічному тлі чергової війни? Щось веселе в хвилину жалоби? Жарти — в травах, забризканих кров’ю? Хай і так… Саме так. Тарас Григорович Шевченко говорив же колись про неприторенну вдачу своїх земляків, бо ж не можуть вони не прогаптувати порою й найсуворішу матерію бодай ледве помітним жартом: «Земляк мій часом, — мимоволі, звісно, і в потрясаючий фінал „Гамлета“ абощо… вкине таке слівце, що й крізь сльози всміхнешся…» І оцей сміх крізь сльози — в горі, в лихолітті, сміх, що від нього легше дихати в лиху годину, легше боронитись від нападників, жарт, і дотеп, і кепкування з ворога, і регіт, коли б’ють лихом об землю, коли й саме лихо сміється, завжди і всюди сміх: і веселий і гіркий, добродушний чи їдовитий, але сміх, але жарт — навіть у горі, — і саме це на протязі століть ставало в житті України чи не головною прикметою її національного характеру? Тож і тепер нам не буде, може, великого гріха показати щось химерне, дотепне на трагічному тлі чергової війни, що початку її ми з вами не ждали в цю мить… — Еге ж, — задумливо говорив Мамай французові, — кривоприсяжець-гетьман вирушив-таки проти народу. — З яким же військом? — питав Пилип. — З найманим, парубче. — Хто ж там у нього? — Крім українців, збитих з пантелику гидкою балаканиною, там і пани-ляшки з татарами, угри й серби з хорватами, німецьке рейтарство, що, як стара повія, продається кожному… — Хто тільки добре платить… — додав француз, який уже і тоді чудово знав, що таке німецька вояччина. Вони хутенько впоралися з кіньми. Студений вітер подихнув зненацька, і стало зимно, а може, дрижаків хапали всі од напруження, що мирних людей охопило, як тільки спалахнув на дальній вежі вогонь небезпеки. Коли прийшла пора рушати, Мамай спитав: — Ти — небіж де Боплана? — Син його сестри. — Рушаючи звідси в Париж, Боплан обіцяв повернутись на Вкраїну… років через три. — А через два — помер. Знявши свій шлик, Козак перехрестився, а щоб хто не вздрів супроти полум’я хвигури вологих його очей, Мамай хутенько підтягнув попругу і скочив на Добряна. Кинулись на коней і всі інші. Мамай сказав: — Рушайте без мене. Поїду назад. Пильна справа. — А де ж? — поспитала Явдоха. — У гетьманському війську. — Надовго? — На одну ніч. Потім… — А там вас не вб’ють? — стурбувався Михайлик, бо не хотілося розлучатися з Козаком. — А ти — куди ж? — посміхнувся Мамай. — Ми — з мамою, — мовив Михайлик. — Як ми, Козаче, й поспішали за тобою, — кивнула матінка. — До міста Мирослава. — А ти? — спитав Козак француза. — Супроти гетьмана, — сказав Пилип. — На Січ. — До Січі, товариство, вам уже не добутись, — заперечив Мамай. — Схоплять однокрилівці. Француз якось там по-своєму вилаявся. І спитав: — Куди ж нам їхати? — До Мирослава. Всі разом рушайте туди. — А що там? — Ті, хто не зрадив народу. — І додав задля самого тільки Сганареля: — Там дівчина, що ти її шукаєш. — Рушили! — хутко сказав Пилип. І поспитав у Козака Мамая: — Побачимось? У Мирославі? — Будем живі, побачимось, — і Мамай з коня вклонився: — Прощавайте, панове товариство! І всі ці люди, як то буває в час війни, коли прощаються, не дуже й вірячи в майбутні зустрічі, всі почоломкались і обнялись. Поцілувавши руку ковалевій матінці і вже з коня не злазячи, Мамай сказав: — Вам, ненько, в дорозі бути за отамана. — Я ж — тільки стара жінка, голубе. — Ви — мати. А мати ж на війні… — і попросив: — Доїхавши до Мирослава, тарпанів диких пустите на волю. — Гаразд, — відповіла Явдоха. — Найкраща путь проз річку Вовчі Води. — Знаю. Прощавай! — І, обернувшись до Михайлика, до козаків, до вартових з хвигури, Явдоха наказала: — Рушаймо! Та, поки ще вони не рушили, Козак Мамай торкнув свого коня. Довкола від полум’я на смоляних бочках видніло, як удень. Але Козак Мамай у ніч шубовснув, як у море. І раптом зник. 45