Сюди тень, туди тень, — та й минув увесь день, — день, повний несподіванок і пригод. 2 2 page

Що це воно там суне? — спитав лагідним та приємним тенорком і пан обозний у своєї впокореної дружини, коли вони, обоє дійшовши жаданої згоди, з вибалка степового повертались до голубого ридвана. — Чи не пан гетьман? — з обережним побоюванням спитала Роксолана, знаючи, що чоловік її має надію стріти ясновельможного, Гордія Пихатого, прозваного Однокрилом, саме на цій дорозі, саме тепер, але не тямлячи, яким лихим духом він дише на гетьмана, як він боїться його, як він стелеться під ноги та лиже йому все, що тільки можна лизати, і які підступні каверзи він супроти Однокрила намишляє, маючи намір колись одняти в нього булаву. — Ясновельможний?! — аж стенувся пан Купа, поважно й сановито взяв дружиноньку за ліву руку, ступив на шлях, щоб гідно зустріти гетьмана і його почет, аж навіть почервонів од раптового хвилювання, але схаменувся: на нім не було ж ні жупана, ні черкески, а сама лишень, заради літньої спеки, лепсько мережана й досить-таки засмальцьована в дорозі спідня сорочка, заправлена в широченні шовкові шаровари, а на Роксолані ж, бач, лишалось одежі й того менше — так він її пошарпав, поки вони доходили злагоди в тому вибалку. — Вбиратися! — скомандував він тим полубаском, яким ставав його гнучкий тенорок тільки для слуг та посполитих, і все довкола миттю закипіло. — Мерщій! Патимé, полонена татарка, разом із Явдохою, матінкою Михайлика, та з кількома молодими наймитами заходились роздягати, щоб мерщій по тім одягти й причепурити, дружину полкового обозного, бо ж вона, видимо, не мала слуг за людей і нітрішки не соромилась того парубоцтва, та й челядники вже, нівроку їм, позвикали, бачиться, до спокуси, чого ми не можемо сказати про себе й притьмом одвертаємось, щоб і справді часом не підгледіти якихось, як ми сказали б нині, дамських таємниць, та й переходимо похапцем за грушу, туди, де відбувалося вбирання самого пана Купи. Хвалько та чвань, як усі обозні, взяті разом, він був чепуруном і галанцем. Аж надто опасистий та огрядний, пан Демид, важкий та куций, ледачий та запанілий, він був напрочуд моторний, бистрий, тож і одягався він так хутко та зграбно, аж очі боліли дивитись на нього, бо все на нім мерехтіло й рябіло, а слуги та джури ледве-ледве встигали за ним, та й жона його, від ридвана, як і завжди в такі промітні хвилини, не без приємності поглядала на свого зугарного старого, що жив, як турок: чим старіший, тим яркіший. Ніби на якого превелебного архієрея, на голову мерщій насунули йому важенну шапку, схожу-таки на митру, бо саме шапка була тоді найпершим козацьким одіянням: будь-який козак волів радніше вийти поміж люди без штанів, ніж без бодай драної бирки на голові чи в руках… Вкинули челядники тут же пана Купу і в не дуже рясні шаровари, пошиті ліктів так із двадцяти, а не з повних тридцяти шести англійського сукна, з матнею не до самої землі, вкинули в штани й чималий жмут полину, щоб вигнати зайвину бліх, наділи на нього й черкеску штофну, зелену — аж очі вбирала! — з «травами», тобто з розводами, ще й із брижами ззаду, з невеликими оксамитними жовтими закаврашами, які тримались над його червоними кулаками на срібних гапликах, — цяцьковану золотими ґудзями та шнурами. Напинаючи на себе пишні шати, пан обозний поглядав вздовж дороги, погейкував на слуг, покивував на старішого джуру, сивісінького вже діда, що раз по раз витирав обозному з лисини піт, бо ж на весняному осонні від надто хвиткого вдягання панові Купі було вже таки непереливки. — Чого це пан Купа задля чумаків так убирається? — пошепки спитав Михайлик, підступивши до матінки, що саме надівала на голову вбраній уже Роксолані щирими перлами цяцькований соболевий важкий і теплий кораблик. — Хто збагне душу панів начальників, — досадливо здвигаючи плечима, одвічала мати. А слуги та джури вже обкручували товстенний поперек обозному малиновим поясом з турецької єдвабної шалі — чверті зо дві завширшки та аршинів з п’ятнадцять завдовжки, з золотими пацьорками, які теліпались на череві. Чіпляли вже й на крючечки, попришивані до черкески, по пістолю, ввіткнули за пояс кинджал, прилаштували ще й срібну мережану порохівницю, а потім і шаблю на двох кільцях, хоч і одвик уже Демид Пампушка од війни чи од будь-якого справжнього чоловічого діла, хоч і тепер хотілось би йому козацької слави заживати, бо ж саме по ній була тоді й шана від людей на Вкраїні, але… кіт їв би рибу, а в воду не хоче, — отак! — тож полковий обозний полюбляв останнім часом на бойовиська поглядати здалеку. А тим часом, чіплявши на пана Пампушку всю належну козацькій старшині зброю, слуги та джури вже ледве дихали від хапанини, але, сповняючи пана свого накази, квапились дужче та дужче, бо ж обозний кріпко лаявся й підганяв, щоб не стати в половиннім строї перед очі ясновельможного, супроти котрого коїв нишком чималі капості, зазіхаючи на гетьманську булаву. 14

Чи далеко гетьманський поїзд? — звернувся обозний до Михайлика. — Поглянь лишень! — Пана гетьмана ніде не видно, — спроквола озвався парубок. — Хто ж там суне? — Чумаки, — голосом пані Роксолани, напрóдиво схоже на неї, відповів молодик, і пан Купа-Стародупський обернувся до жінки. — Що ти сказала? — спитав він здивовано. — Нічого я не казала, — знизала плечима Роксолана, бо ж їй і справді-таки в ту мить причувся її власний голос, хоч вона ж не роззявляла й рота. — Чумаки йдуть, — своїм звичайним голосом повторив молодий коваль. — То чом же ти мовчиш?! — Хіба ви питали? — А ти? А ти? — присікався обозний, приступивши до дружини й ледве досягаючи її пишних грудей. — Хто сказав, буцім їде сам гетьман? — Тож я наздогад, — посміхнулась Роксолана і мерщій зірвала з голови намітку, тоненьку, як дим, і стала скидати з себе пишні вбори, бо було-таки над силу жарко. — Роздягайся, лебедику, й ти. — Жодна робота не повинна пропадати марно, — премудро мовив пан обозний і, кивнувши слугам, знову взявся до переодягання, щоб покрасуватись бодай перед чумацтвом. Слуги швиденько нап’яли на нього жупан — широкий, довгий, з тонкою дротяною сіткою всередині, котра мала захищати пана обозного від удару шаблі, — жупан кармазиновий, як жар червоний, гаптований, з ґудзиками щирозлотними — на полах, на рукавах, на рóзпорах вильотів, попрорізуваних там, де згинається лікоть… І пан полковий обозний на шляху вже й сам видів ранніх чумаченьків, котрі, рушивши до Великодня, вже повертались додому, та й пісню вже чув: «Над річкою бережком ішов чумак з батіжком…» — і хоч то й були не зацні пани і не козацька старшина, він поспішав свої опецькуваті й ковбасуваті руки просунути в вильоти, щоб на кожній вийшло по чотири рукави, що два з них облягали руку, а два вільно метлялись позаду… Чумацька пісня з виразним алегрето залунала зовсім близько: «Мені шляху не питать, прямо степом мандрувать…» — і коли пан Демид, причепурившись, вийшов на середину дороги і, випнувши черево, почав, як воно й годиться панові начальникові, вписаному до запорозької, як ми тепер сказали б, номенклатури — десь поміж бунчуковим товаришем та писарем суду генерального, — почав наш обозний надиматись, напринджуватись, набундючуватись, напружуватись, нажаблюватись, нагиндичуватись (хоч і хтозна — чи й були тоді гиндики в нас, на Вкраїні, бо ж їх тільки року 1520 вперше привезли до Європи з Америки), напутрюватись, мов сич на сову, мов квочка на дощ, надуватися і червоніти, та так же й ловко, що пані Роксолана аж замилувалась, на свого мужа дивлячись, і аж розсердилась, забачивши, як байдужісінько проходять повз нього чумаки з наймитами своїми в чорних, навмисне від нападу нужі просочених дьогтем сорочках, з півнем, що куняв на передній мажі, котрий будив чумаків у дорозі щоранку, нагадуючи про рідну хату — вони, оці наскрізь пропечені сонцем і обшарпані всіма вітрами добрі люди, ішли вони та й ішли мимо нажабленого полкового обозного, мовби перед ними на дорозі не було ні пана, ні ридвана, ні пихи прегидкої, — хто на воликів собкав, хто покрикував на двох верблюдів та сумну віслючку, що плентала за валкою, хто з передніми чи задніми товаришами перегукувався, хто сам собі думку снував, а хто й виспівував: «Прямо степом мандрувать, гей, гей, долю доганять…» 15

І не стерпів той чвань зневаги до рангу свого, одступив на крок від голубого ридвана й загукав на чумаків огидним панським полýбаском: — Що везете-е-е? Але, співаючи, балакаючи між собою, чумаки йшли повз пана полкового обозного, наче проз копицю сіна, ішли та й ішли побіля своїх величезних дубових маж, і ніхто — нічичирк! А Михайлик тим часом поштиво вклонявся до всіх, хто минав його, і пильно вдивлявся в вусаті, пропечені сонцем обличчя, але незабутніх батькових рис ніде серед сотні людей він не вздрів. — Добридень, дядечку! — до всіх озивався Михайлик, бо ще й голосу хотілося почути в кожного. Та й голоси були не ті. — Рости великий, парубче, — ґречно відмовляли йому чумаки. — А я й так немалий, — ніяковів хлопець, бо ж він завше соромився зросту свого й неоковирності. І вклонявся знову: — Добридень, дядечку! — І кожен чумак відповідав цьому ставному молодикові яким-небудь приязним словом. — Куди верстаєте дорогу? — вклонялась до них і Явдоха, тримаючи синочка за руку. — До Києва, неню, — відповідали чумаки. — Боже помагай! — напучувала жінка і так само пильно, як і син, але вже без надії знайти коли-небудь чоловіка, оглядала кожного, щоб побачити бодай кого знайомого, хто міг би хоч про Йванову долю сказати гірке слово. — Чолом, матусю! — одвічали їй чумаки, простуючи далі, бо чемність серед простолюду в усі віки була свята й висока, а бундючних ґевалів, непоштивих та неґречних, не любили добрі люди ніколи й ніде, хоч би й були ті нечеми значними панами, вельможами, головами чи начальниками, — не любили мугирів отих, зневажали навіть, — тому ось і проходили всі ці люди проз пана обозного, проз велике цабе, ніби й не помічаючи його і не вітаючись: адже звичай велів вітатись першими з усіма стрічними не чумакам, бо ж тії були при вельми важливому ділі, а всім тим, хто зустрічав їх, крім хіба людей старих, що їх чумаки й самі вітали… Про все це мені розповідала колись моя бабуся Ганна, чумакова дочка, що й сама колись бачила, як ходили чумаки по роздольних землях України з прегордим почуттям заслуженої до себе поваги: життям важачи, ті сміливці привозили з Півдня та Сходу не тільки сіль та рибу, а й ліки та книги, калган, і перець, і грецькі вина, і кінську збрую, і свинець та оливо, і порох, і коштовні тканини, і всякі заморські дива, і чутки та звістки з усього світу, — хоч найголовнішим ділом чумаків була все-таки сіль, без якої народ жити не міг… І панові обозному на думку спало ущипливе дражніння чумаків: «Хоч і воза попомазав, дак і солі ж попоїв», але він промовчав, бо так же заманулось йому помацати й понюхати, що ж везуть чумаки, аж він перед ними зняв шапку. Але вклонитись пан Пампушка-Купа-Стародупський все-таки не міг, не гнулись в’язи, і він, трішки переломившись у попереку, сказав з басá поважному чумацькому отаманові, мудрому знавцеві степових шляхів, котрий обійшов пішки не один десяток країн, а тепер ось повагом, при самій половині валки, наближався до Купи. — Поздоров Боже вам! — вичавив із себе вельможний пан. — Поздоров Боже й вам, — чемно відповів отаман. — Помагайбі! — Спасибі! — Куди чвалаєте? — Не «куди» питай, а «звідки». — А що ж ви пак везете? — принюхувався пан обозний. — Веземо хуру. — А в хурі? Не торохтія ж? Не порожнем? — Чорноморського полову рибу, — відмовив отаман ватаги, не спиняючи, проте, воликів, бо, щоб стати одному, треба було б зупинити всю валку. — Носом чую, що рибу, — мовив обозний, ідучи поряд з отаманом. — Осятрину? В’ялену? — Всяку. — Продайте. — Скільки? — З десяток. — Возів? — Рибин із десяток. — Задля десятка та розпаковувать мажу? — А коли два? — Два вози? — Два десятки… — Гей-гей! — погукнув отаман на волів. — А пріч риби? Що везете? Крім риби? Га? — Лиманську сіль, — спроквола відмовив отаман ватаги. — Бачу, що сіль. А ще? — І пан Купа досвідченою рукою полкового обозного помацав ряденце на одній туго вшнурованій дубовій мажі, від якої солодко тхнуло чимось вельми знайомим, але чудно несподіваним посеред степу. — Чи не ладан? — Ладан, паночку. — Продайте трішки! — Жменьку? — глузливо поспитав чумак. — Купимо цілий мішок! — докинула й своє слово Роксолана. — Кепкуєте, пані! — розсердився чумак. — Навіщо нам стільки ладану? — підозріло обернувся до дружини Пампушка. — Діомиде! — покрикнула пані, і обозний обачно замовк. — То продасте? — ще раз поспитала Роксолана в сердитого отамана. — А коли два мішки? — Бувайте здоровенькі, пані мила! — ґречно сказав той і озирнувся назад, де хтось загукав: «Цабе! цабе!» — бо волики, взявши вліво, мало не розбили матицею своєї мажі визолочену приступку голубого ридвана, а домашній півень десь там, попереду, пресердито заспівав що було сили. Обозний кріпко вилаявся і, схопивши Роксолану за пухкеньку ручку, спитав: — Навіщо стільки ладану? — Во славу Божу, — тоном святенниці відмовила прегарна пані. — Гріхи замолювать. — Не маю ще. — Є, видно… А з ким? З ким нагрішила? Свята та божа! Нагрішила вже? Нагрішила? Кажи! — Ще ні… на жаль! — І Роксолана загадково посміхнулась, аж панові обозному скортіло обійняти її а чи вдарити. — Я купую ладан задля тебе. — Ти на що натякаєш? — обережно спитав пан Купа-Стародупський. — Не на гріхи. На всі твої гріхи — мені начхать. — Тобто як? — А так… — І пані Роксолана чи не вперше в житті задумалась. 16

Гріхи — то все в минулому, — раптом заговорила вона. І щось чудне забриніло в її низькому голосі, аж пан обозний нашорошив вуха, чекаючи, що жінка скаже далі, бо ще такої гострої мислі в її очах він досі не вбачав. Чумаки чвалали вже ген-ген, і десь рипіло немащене колесо, і пісня відкочувалась у близьку балочку, та Пампушка вже не чув того й не бачив, так його зацікавило щось у мові дружини, і він чекав, що тая скаже далі. І дружина сказала: — Гріхи — то завжди минуле. А мене турбує твоя дальша доля, твоє таланіння в житті: сьогодні, завтра, через рік. — Мені щастить, голубко. — А ти тільки подумай: щосуботи стромляєш ти на ставнику в соборі одним одну велику свічку… — Але ж ізсукану з півпуда воску, з кружéчками, і нарізами, з хрестами, з червоним пояском… — Тільки одну! Одну — поміж тисячами свічок у велелюдному соборі, де вже й не розбереш, хто саме її ставив. Та коли б наш Бог мав розуму на тисячу богів, то все одно не розібрав би — де чия! А коли пан Бог такий до тебе ласкавий за одну лише свічку та за дрібку ладану, котру ти скурюєш по неділях у себе дома, серед міста, де святами кадять йому всі… то що ж було б, коли б ти оце зараз сам-один серед степу, на безлюдній видноті, та скурив би йому хвалу з повнісінького мішка ладану. А то й із двох! А то й з цілого воза ладану! Подумай лишень… — А я вже подумав! — зненацька скрикнув пан обозний і, скинувши на землю свій пишний жупан, у самій лише черкесці, скочив на вгодованого коня, що в нього був зад як піч, а ноги як ступи, і помчав наздоганяти ватажка. — Чоловіче добрий, постривай! Але ватаг валки чвалаєм човгав далі, тягнучи по землі предовгий батіг та сам собі мугикаючи: «Ой ти, жоно чумацькая, чом не робиш, тільки журишся?» — і покурюючи люльку та дбайливо поправляючи над берестовою люшнею суху соснову гілочку, — вони ж бо стирчали на кожному возі задля спомину про рідний дім, — думки про жінку та дітей снуючи, отаман ішов та й ішов, і пана обозного криків не чув-таки, бо про зустріч із голубим ридваном уже забув і думати. — Зупинись, чоловіче! — горлав обозний, наздоганяючи отамана. — Не варта шкурка вичинки, — буркнув, не спиняючись, байдужий до всього чумак. — Куплю ладан гамузом! — волав обозний. — Усі три вози? — глузливо звістився чумацький проводир і навіть люльку з рота витяг, так йому стало смішно. — Три не три, а віз куплю! — Грошей не вистачить, пане, — і валка, так і не спинившись, тоскно порипуючи, сунула й сунула далі. — Поторгуймось! — І шия Демидова, що раптом стала товщою від голови, аж наче розжарилась, як бовванець у ковальському горні. — А що ж… поторгуймось, — несподівано погодився ватаг, гукнув товаришам, і чумаки спинилися біля високої степової могили. — Та чи ж ти, пане, православний? — підозріло спитав отаман. — Ще й який! — Не католик? Не уніят? — Та я тобі за такі слова… — Перехрестись лишень! Пан полковий обозний осінив себе широким грецьким хрестом. — Гляди, щоб до якого-небудь костьолу цей ладан не потрапив, чого доброго… — сердито пробурчав одноокий та сивий чумак. І додав: — Присягни! І пан обозний, витягши з-за пазухи на ретязі золотого хреста і образок свого святого, Діомида, що значить по-грецькому «божа рада», поцілував та, на схід обернувшись, тричі перехрестився, і вони почали торгуватись. Ставши посеред степу табором, торгувались вони з чумацьким ватажком цілісінький день, торгувались ніч, потім іще день, аж пики їм порозпухали, бо випили вони за тим ділом удвох із отаманом три барила чорної персіянської горілки, поки, нарешті, не поладнали: платить обозний за хуру ладану аж два мішки червінчиків — усе, що було при ньому в дорозі, та ще й разок щирого перлового намиста, в Роксолани взятий, на додачу, — а так це вийшло дорого тому, що був то вельми коштовний світлий ладан, олібанум, який з Аравії, чи з Африки, а чи з острова Кіпру — через Аден, або Єгипет, або навіть і через Лондон, Бомбей, а то й через Китай, — коли як трапиться, — завжди проходив довгий-предовгий шлях, поки потрапляв на чумацькі паровиці. 17

Чумацькі паровиці, тим часом добре попідмазувані, вже десь порипали собі далі, до Києва, вже й пісня розтанула в степовім мареві, далеко на шляху: Ой по горах сніги лежать,
По долинах води стоять.
А по шляхах маки цвітуть.
То не маки, а чумаки —
З Криму йдуть, рибу везуть…

А Явдоха, ковалева матінка, все мовби чула та й чула ту пісню, що давно вже згасла десь понад степом. Вже й мішки з ладаном джури та слуги поперетягали на круту степову могилу, що бовваніла край дороги, та й пан Пампушка вже вилежався під ридваном, надвечірнього пругу сонця дожидаючи, а пані Роксолана, і лаючись, і плачучи за своїм перловим намистом, яке подарував їй гетьман Однокрил, коли вона з ним їздила до Неаполя й Відня, дорікала чоловікові: — Щоб тебе орда взяла, проклятого дуринду! — Уже не рада гнида, що вийшла за Демида? — питав пан Купа, ображений у своїх найкращих почуттях. — Та щоб тебе хапун ухопив, голомозого! Таке намисто, таке намисто… — Буває, що й муха чхає… — Але навіщо тобі ціла хура ладану? — Сама казала ж… — Я сказала: мішечок. А ти… — Розумну гадку треба… так би мовити… — Невже тобі не шкода грошей?! — Грошей, грошей! — і Купа аж поперхнувся: розмова ця і йому шарпала душу, бо ж він був жадібний до червінчиків, хоч і не добирав того, що побрязкачі — для розумного лише могутній засіб, а для дурноверхого — сама ціль. І тому, трішки зараз труснувши калиткою, він уже й сам шкодував за відданими чумакам двома торбами золота, і слова коханої дружини тяли його, наче серпом по литці. Але… мусив же він оборонятись! І він дружину переконував: — Ми ж оце за таким важним ділом їдемо, що Божа поміч потрібна аж-аж-аж! — Та він же вчадіє, твій пан Бог, од цілісінької хури ладану! — Добріший буде за таку хвалу. — Таж йому й на думку не спаде, скільки в цей проклятущий ладан угачено грошей, — і пані заплакала. — Ще й намисто моє перловеє… щире! — Одчепись! Але ж у Роксолани очі раптом заграли знов. — Ми вчинимо ось як, — сказала вона, — частину цього ладану — Богові. А решту ми в городі продамо. Га? — Такому панові, як оце я, крамарювати?! — Я бачила в Голландії, в Німеччині, в Італії — там крамарюють й не такі пани, як ти. Ото! Стида вже в тім нема. А ладан… я вторгую за нього добрі грошики й без тебе, мій лисунчику дурненький, — і жіночка вже витерла сльози. А пан обозний, заклопотаний якоюсь думкою, неуважно сказав: — Одкаснись! — Застав телепня моркву стругати… — Одлипни! — Цур дурня! — Замовч! — і пан Пампушка-Стародупський, щоб відкараскатись від нападу, подався до челяді, що стояла табором трохи осторонь, і срібним голоском наказав: — Пора до діла! — Тринди-ринди — з гори чорт! — буркнула Патимé по-татарському й заходилась коло якоїсь роботи. Кріпаки й наймані слуги вставали одне за одним, але панові здавалося, що вони муляються й не квапляться, тож і голос його став трохи нижчий: — Нум! Нум! Нум! — і вже й начальницький полубасок прорізався, коли він наказував наймитам розв’язувати складені на вершечку могили мішки з ладаном та й висипати його купою в траву, і все панові здавалося, що хлопи та джури пораються аж надто загайно, і він, стримуючи лють, щоб не нагримати на ледацюг у таку врочисту хвилину, вже найнижчим, штучним своїм панським басюрою гукнув: — А викрешіть вогню, ви, бовдуряки, йолопи й тумани! Вогню мерщій! 18

19

А там, на небесах, Господь, мало не гупнувши вниз (йому ж від понадмірного кадіння в голові замакітрилось), так сказав святому Петрові: — Петре, гов, Петре?! — Ну? — знехотя, куняючи над новим французьким романом, озвався апостол Петро. — Хто це до нас таку хвалу пускає? — Та вже пускає хтось. — Сильна хвала. — А сильна. — Ще й не бувало такої. — Та не бувало ж. — Усе по дрібочці, жаднюги, по зернятку палять у кадильницях той ладан. — Таж кожне зернятко, Господи, грошей стоїть! — А тут же — ціла купа: возів, гляди, зо два? — Не менше. — І хто б же оце воно отак ладанить? — Коли б же я знав! — А ти не лінуйся, Петре. Спустись. — Боже милий! Після наїдкуватої вечері… — Спустись-но і довідайся: хто він такий і чого він хоче з нас за свою хвалу? — Та, мабуть же, за велику хвалу немало й хоче. — А ти спитай: чого йому треба?.. Іди, йди! — Поки встанеш, поки злізеш, поки дійдеш… — І все-таки почав озуватися без ніяких онуч, — на небі ж онуч не держатимеш! — у руді старезні чоботища, які вже, либонь, з добру сотню років не бачили ні краплі дьогтю. А пан Господь, — надто вже тішило його таке щедре кадіння, — тим часом пильно принюхувався, вдихав приємні пахощі священної смоли і… раптом сильно чхнув. Закрутив носом і святий Петро. — Палене пір’я? — здивувався Господь Бог. — Палене пір’я, — погодився і апостол Петро і теж так дуже чхнув, аж навернулись сльози. Вони обоє дивилися вниз, на землю, але нічого до пуття вгледіти не могли, бо ж окуляри в сімнадцятому столітті були на небесах ще не дуже й звичним знаряддям, та й хтозна, чи зважились би тоді сам пан Бог і його заступник чіпляти на носа таку річ, аж надто досадну навіть і для досить підстаркуватих парубків, якими вже й на ту пору були пан Бог і апостол Петро. Отже, окулярів у Господа ще не було тоді, а без них тільки й можна було збагнути, що біля ладану зчиняється якийсь несвітній шарварок. 20

А шарварок там і справді вийшов неабиякий. Демид Пампушка-Купа-Стародупський, леліючи неситим оком стовп кадильного диму, злітав уже в упованнях до Бога (більшого ж тоді начальства не було), аж раптом знову вздрів тих самих соколів, котрі, зухвало намагаючись опинитись між ним та Вседержителем, ген-ген швидкими помахами крил кружляли вдвох у небі, граючись і справляючи, видно, своє весілля. Ставши поміж козаками великим паном, Пампушка вже не терпів, щоб йому перебаранчав хтось у будь-якому ділі, і те, що скоїлось далі, сталося дуже хутко, за якусь мить. Знову схопивши лук, що так і валявся біля його ніг, Пампушка рвонув тятиву, і спрягла, й проспівала стріла, і люди зойкнули, охнули, а Михайлик знову кинувся до пана. Та було вже пізно. Демид Пампушка ще замолоду славився як вдатний стрілець, і його татарська стрілка точнісінько влучила птаха, котрого в ті пори вважали в народі недоторканним, оспівували в думах та піснях, маючи його священним знаком вільної козацької душі. Розітнувся тоскний крик смертного болю: «Кгіак, кгіак!» — а потім і другий, нижчий та дужчий, голос розпачу: «Каяк, каяк!» — і птах став падати, ба навіть не один, а двоє, два могутні птахи, зразу повержені на землю чи не однією стрілою меткого вбивці? «Ось який молодець я!» — подумав про себе Демид Пампушка-Стародупський. А коли один із птахів брязнув до ніг, обозний схилився поглянути зблизька, не зауваживши, що другий птах, живісінький, навис йому над головою. І тут же пан Демид зойкнув од страшенного болю. Тільки-но він торкнувся до жертви своєї, другий сокіл, що падав каменем за підбитою подружницею життя, проводжаючи її в останньому смертному льоті, так сильно дзьобнув обозного в лисину, аж той завив. Та тями не стратив. Він видер мерщій у джури з рук важку рушницю-кременівку, приклався й стрілив у сокола. 21

Але не влучив. Хтось так сильно двигонув пана Демида під лікоть, що меткий стрілець дав на цей раз хука. Від того блюзнірського пострілу, що від нього аж наче ввесь степ застогнав, знялося з гомоном стільки всякого птаства, яке мирно живе собі в травах, аж день потемнів, бо сонця не стало за крилами, та й чаєчки хуртовиною білою зметнулись, і лебедин одинокий проплив над сполоханим степом. А за спиною в Пампушки зненацька пролунав не дуже й низький, тремкий, співливий, але мужній голос, несамовито яросливий покрик якогось козака: — Чого ж оце ти накоїв, сучого сина стерво!? — Як ти смієш… — почав був пан обозний, але чомусь прикусив язика. Перед ним зненацька виник невеличкий, кругленький, вельми кремезний і легкий чоловічок — у голубому, без окрас, запорозькому жупані, з важкою золотою сергою в пипці лівого вуха, що на нього був намотаний довжелезний оселедець — козацька чуприна. Блиснувши сергою і люто блимнувши на обозного і аж наче обпаливши його тим лихим побіжним поглядом, запорожець схилився до збитого птаха. Мало не обірвавши на собі шабельтас, Пампушка був кинувся до незнайомого, щоб цюкнути його шаблею збоку чи навіть і ззаду (панам начальникам ніщо ж тоді було не гріх), але до нього рвонулись джури та наймити Пампущині, щоб заступити козака своїми грудьми. Та не встигли вони й допомогти йому, бо між паном обозним і прийшлим козарлюгою, вишкіривши зуби, зненацька опинився грайливий кінь, що його козак тримав за довжелезний повід. А коли пан Пампушка спробував був того коня обійти, то ззаду, крізь халяву, чиїсь зуби вп’ялись йому в литку. Це був собачка, що невідь-звідки взявся, коротконогий песик з тої породи, котру звали тоді ямниками, або даксами, чи, може, й таксами, як ми звемо їх тепер. А запорожець узяв до рук живу ще птицю, вражену стрілою, і жила вже тая соколиця при останньому сконі. То була дужа самиця сапсана — з чорними баками на горлі, з темними плямами на сірих грудях, і серце соколиці, часуючи, долічувало ще одну, останню свою хвилину, яку судилось їй прожити в добрих козакових руках. Блискучі очі птаха якусь хвилину ще сяяли життям, і вдивлявся в них той химерний козак, поки вони згасали. Потім розтягнув на ввесь широкий розмах іще теплі крила, тугі, такі шорсткі й задовгі, що козакові ледве вистачило короткуватих рук, вони ж бо ще дуже тремтіли невгамовним дрожем прощання з життям, яке відчув він, тримаючи смертельно враженого птаха. Пампушка тим часом розглядав того зухвальця, котрий оце зважився так неподобно й непоштиво розмовляти з вельможним паном обозним. Одягнений у не багатий, а чепурний жупан, трохи розхристаний на грудях, у сорочці — свіжій, білісінькій, мережаній, з цяцькованими хрещатими ляхівками на дев’ять дірочок, з блакитною стьожкою, в червоних, з вузькими та гострими носами чоботях, з довгим таволжаним ратищем у руці, з пістолем за поясом, із шаблею при боці та з бандурою на спині, — цей козак начебто й не відрізнявся од інших запорожців середнього достатку, яких тоді можна було зустріти на просторах України, — а що штани в нього були на якийсь десяток ліктів ширші навіть, ніж у пана Купи, глибокі й хвилясті, як море, й широкі, як степ, то в таких шароварах тоді ходили найбідніші навіть нетяги-запорожці, котрі грудьми власними світ християнський щитили од мусульман, світ православний — од католиків, тобто відстоювали честь і свободу України, знаю́ки, дужаки й чудомори, що ворогів упень витинали, з води сухими виходили, сон на людей насилали, на дванадцяти мовах сердито балакали, велет-люди, що були звитяжцями, лицарями й характерниками, тобто чаклунами — до всього доброго щирими й до всього злого — лихими. Отже, прийшлий козак, що так несподівано виник перед купою ладану, не відрізнявся од інших запорожців, та й гарна врода цього козака, і довжелезні вуса, які ворушились у нього, мов у кота, і пишний оселедець з крамарський аршин завдовжки, — все це було звичайнісіньке й нічим не видатне, як і в усіх інших січовиків. Вабили погляд нової людини тільки очі, що зараз горіли гнівом, болем, тугою прощання з милою його серцю соколицею… Тільки очі. 22