Недільний спокій-відпочинок

Це друга риса християнського освячення святого дня. Христи­янська релігія в перших сторіччях не була легальна, її пересліду­вали, відтак для перших християн неділя була звичайним робочим днем. Протягом дня вони мусіли працювати, а свої недільні відпра­ви відбували ввечері або вранці.

Недільний відпочинок починає набирати щораз більшого зна­чення тоді, коли Церква набула повної свободи, тобто за цісаря Костянтина Великого у 313 році. Перші закони про недільний відпочинок вийшли не від Церкви, а від держави. Цісар Костянтин Великий у 321 році видав едикт, в якому сказано: "У високошанов­ний день сонця хай відпочивають усі судді, міське населення і всякого роду ремісники. Тільки по селах рільники хай працюють без перешкоди і свобідно". Історик Євсевій († к. 340) свідчить, що цісар Костянтин Великий зробив неділю днем молитви і всіх своїх підданих зобов'язував у цей день залишати свої заняття, а своїм жовнірам давав свободу, щоб могли брати участь у церковних відправах. Цісар Теодосій Великий (379-395) спочатку наказує проводити в неділю всякі прилюдні видовища, а декретом 386 року забороняє в неділю подавати всякі позови, вести торгівлю та укла­дати контракти. Порушення цього закону каралося, як святотат­ство. Очевидно, що згадані державні закони високо піднесли свя­тість недільного дня.

Разом з державними законами і Церква починає щораз більше наказувати своїм вірним, щоб у неділю залишали фізичну працю. Синод у Лаодикеї (Мала Азія, 364 р.) приписує в неділю відпо­чивати, якщо це можливо. Цісар Лев Мудрий (886-911) забороняє рільникам працювати в неділю. Константинопольський патріярх Никифор (806-815) каже, що християни не повинні у неділю навіть подорожувати, хіба з необхідности. Від VIII сторіччя щораз більше помісних соборів приписують недільний спокій.

На Заході цісар Карл Великий у 789 році забороняє працювати в неділю, бо це порушення 3-ої Божої Заповіді. Закон недільного відпочинку стає в латинській Церкві загальним від часу правління папи Григорія IX з 1234 року.

Отже, святкування неділі це — найдавніша і дуже священна християнська традиція, бо походить від самих апостолів. Тому для нас усіх участь у недільній святій Літургії та дотримання недільного відпочинку повинно бути природним, очевидним, просто потребою нашої душі. Не сміємо забувати, що наш недільний обов'язок є не тільки церковним, але в основі він є також Божим законом, а Божий закон не знає ані винятку, ані звільнення. Отже, хоч би ми через важливу причину не змогли бути в неділю в церкві на від­праві, то все-таки ми й тоді зобов'язані освятити неділю по-своєму, наприклад, через частіше згадування про Бога, довшу молитву, побожне читання, обережність у розмовах і всій поведінці.

Стосовно цього слуга Божий митрополит Андрей Шептицький, каже: "Закон, що обов'язує до приявности на Службі Божій, і закон відпочинку чи нечинности в неділю — це церковні закони, що тільки ближче означають, пояснюють та доповняють природний і позитивний Божий закон Мойсеевого права... Від Божого закону ніщо й ніколи не може звільнити: ні церковна влада, ні труднощі обставин. До збереження Божого закону кожний обов'язаний, хоч би з нараженням або утратою життя... Тому обов'язок святкувати неділю, оскільки він є церковним законом, не обов'язує тоді, коли його сповнення получене з великою трудністю чи невигодою... Але в 3-ій Божій заповіді є щось, від чого ніяка трудність, ніяка при­крість і ніяка влада не може звільнити, бо 3-тя Божа заповідь є і в Новому Завіті Божою заповіддю, себто накладає обов'язок нена­рушимий і нехибно, безоглядно всіх обов'язуючий. Той обов'язок є й обов'язком природного права, тобто обов'язком, що його кожна людина пізнає природним розумом і відчуває в сумлінні. Неспов­нення тої сторони 3-ої заповіді є, отже, гріхом навіть при таких обставинах чи таких диспенсах, що звільняють від обов'язку бути на Службі Божій і здержатися від праці. Незбереження тої заповіді завжди буде гріхом, а через те і великою втратою та шкодою для душі" (Про святкування неділі, 1942).