Після Горбачова

Прихід Михайла Горбачова до влади ознаменував різку зміну умов функціонування традиційних фабрик думки колишнього Радянського Союзу.

Спочатку гласність звільнила учених від ідеологічного конформізму. У той же час, нове інтелектуальне середовище каталізувало боротьбу між великими фабриками думки країни по питанню про те, хто буде визначати дослідницьку повістку, і ще більше – напрямок роботи самих дослідницьких центрів. Розбіжності між ведучими дослідницькими інститутами загострювалися в міру поглиблення розколу усередині інтелектуальної громадськості. Політичні фабрики думки, більшість яких були незграбні і перенаселеними, почали розколюватися на маленькі, більш енергійні і мобільні центри аналізу публічної політики.

Потім прийшов кінець фінансовому раєві фабрик думки. Тепер їм довелося взяти на себе частина фінансування своєї діяльності. В умовах високої інфляції мобілізація необхідних фінансових засобів стала майже нерозв'язною задачею для цих центрів. Однак, усупереч побоюванням багатьох, цих труднощів ніяк не вплинули на активність інститутів. Навпаки, нові умови стали каталізатором воістину позитивних змін у діяльності фабрик думки. Фабрики думки радянського типу почали скидати баласт і звільнятися, насамперед, від менш талановитих дослідників, що стали шукати своє застосування в більш дохідних заходах. У той же час самі талановиті аналітики почали використовувати дрібні й ощадливі структури дослідницьких команд для більш оперативного й успішного залучення фондів.

Таким чином, було покінчено із системою, у якій громіздка адміністрація вела засоби від дослідницьких задач, а самі здатні дослідники останніми одержували фінансування і трималися подалі від керівних позицій.

Горбачовська адміністрація спочатку намагалася спиратися на вчених з академічних інститутів, орієнтованих на реформи і центристські погляди, що мають. Деякі були безпосередньо залучені до формування нової державної політики. Це, наприклад, Олександр Яковлєв (ІМЕМВ), Євгеній Примаков (ІМЕМВ), Леонід Абалкін (Інститут економіки). Вони зайняли високі посади в нових державних структурах. Деякі економісти з академічних інститутів спробували розробляти альтернативні програми. Такий стала, наприклад, програма "500 днів" Григорія Явлінського і Станіслава Шаталіна. Для рішення нових проблем були створені нові інститути, такі як Інститут економічних досліджень і Інститут Європи.

Так з'явилися паростки фабрик думки за межами Академії наук. Багато хто з них стали відомими своєю участю в реформістських програмах президента Єльцина. Вони мали загальні риси й організовувалися, як правило, навколо відомих колишніх високопоставлених урядових фігур - Горбачов, Гайдар, Бурбуліс, Явлінський. Хоча такий спосіб організації фабрик думки має свої плюси, проте, залишається визначене побоювання, як би вони не використовувалися, насамперед, для утримання політика, що іде, на плаву.

Багато фабрик думки прямо або побічно мають виходи на президентські й урядові структури. Більшість їхньої робіт має прогностичний і дослідницький характер, особливо, коли завдання виходять прямо або побічно від урядових і близьких до уряду структур. Вони також фінансуються цими структурами. Фактично таких фабрик думки небагато і вони намагаються освітити нові і невідкладні питання, намагаючись при цьому швидше опублікувати свої результати і рекомендації. Як правило, вони спеціалізуються в тій або іншій сфері або галузі.