Політичні погляди А.М.Курбського

Монархія, яка сформувалась в загальних рисах в середині ХVІ ст. передбачала необхідність соборного рішення усіх державних справ. В цій історичній ситуації склалось дві тенденції розвитку російської державності, що відповідали ідеалам різних соціальних груп господарюючого класу. Одна з них спиралась на реформи 1550-х років і передбачала розвиток органів сословного представництва у центрі та на містах, інша, що проводилась безпосередньо Іваном ІV, ґрунтувалась на необмеженій владі в руках царя шляхом встановлення деспотичного політичного режиму. На цей час і припадає політична діяльність та військова служба князя Андрія Михайловича Курбського (1528-1583), який був прихильником станового представництва у центральних та місцевих органах влади.

Князь Курбський був вихідцем з старовинного роду, свого статусу при царському дворі (боярин, радник та воєвода) він добився виключно завдяки особистим заслугам, воєводською службою і був нагороджений за це землею біля Москви та боярським званням. З падінням Вибраної Ради Курбський попав в опалу як її активний діяч, після чого і вирішив спасатися бігством.

Курбський традиційно вважав божу волю джерелом влади в державі, а ціль верховної влади вбачав у справедливому та милостивому управлінні державою на благо усіх її підданих. Нинішня влада, на думку боярина, відклонилась від виконання задач, які поклала на неї вища воля і тому повинна вважатися беззаконною та безбожною, а на царському престолі була людина, яка не спроможна управляти державою ні з точки зору освіти, ні з точки зору виховання. У першу ж половину царювання, коли влада була обмежена мудрою Радою, управління державою було мудрим і здійснювалось успішно як у зовнішній, так і у внутрішній сферах.

Занепад у справах держави та воєнні невдачі, Курбський пов¢язує з падінням уряду та введенням опричнини. Розпуск Ради означав повне зосередження влади у руках Івана ІV, яке супроводжувалось спустошенням земель. Узагальнив свої критичні зауваження, Курбський зробив висновок, що така влада є такою, що переступає закон, а цар не тільки губитель вищого духовного наставника і прямого виразника божої волі (митрополита Філіпа), проте і є порушником усього державного порядку.

Окрім того Курбський розгорнув обґрунтовану критику суду, додавши до неї ще й критику законодавства, що можна прослідити у його представленнях про рівноправ’я права та справедливості: тільки справедливе може бути назване правовим, тому що насилля – джерело беззаконня, а не права, а закон повинен містити реальні вимоги, бо беззаконня – це створення жорстких та неспроможних к виконанню законів, що є злочином.

У політико-правових поглядах Курбського були намічені елементи правової концепції, з якою пов¢язані вчення про державу та право у Новий час.

Сучасний стан суду викликає у Курбського глибоке засудження, тому що на його думку суд в державні є неправосудним та немилостивим. Особливе незадоволення у нього викликає практика заочного засудження, коли винуватець, а в більшості випадків – просто несправедливо обмовлена людина – не має можливості особисто предстати перед судом, а принцип колективної відповідальності був охарактеризований Курбським як проявлення беззаконня. Це ж стосується частого застосування жорстоких покарань, особливо смертної кари, яка на його думку повинна застосовуватись тільки до злочинців, які не покаялись.

Даючи характеристику беззаконню, Курбський критично відмічає не тільки поширення жорстких покарань, а також їх виконання не державними службовцями, а людьми, які не мають ніякого відношення до судових відомств.

Результатом такої політики князь А.М.Курбський вважає збідніння царства, падіння міжнародного престижу і зріст внутрішньої смути, а причиною зміни політики – наближення до царя “злих радників”.

А.М.Курбський бачив, що деспотичний режим не може тривати довго і тому виказав думку про необхідність приближення його кінця насильницьким чином. Найкращім варіантом організації форми державної влади він вважав монархію з виборним органом, який бере участь у вирішенні усіх важливих справ в державі. Проте Курбський був не тільки за створення цього органу, а також за створення різних “сигклітов”, в які б входили радники-спеціалісти у різних сферах діяльності. Форма державного устрою у вигляді єдиної централізованої державної системи не викликала у боярина Курбського ніяких зауважень.

Таким чином, князь Андрій Курбський відстоював форму влади, яка була б організована у вигляді сословно-представницької монархії, у якої усі владні та управлінські повноваження могли б бути реалізовані тільки на заснуванні законів, які були б прийняті належним чином.

05. Політичні ідеї та вчення в період формування Московської (російської) централізованої держави.

Категорія: Історія політичних вчень Росії Опубліковано: Понеділок, 08 січня 2007, 00:00

Треба сказати, що питання яке було поставлено ще в московських літописах „Почему было Москве царством быти и кто знал, что Москве государством слыти” і сьогодні є одним з дискусійних питань.

Відповіді на це питання знаходимо в літературі різній. Вже в кінці XV ст.. виникла теорія боговибранності Москви і її призначення стати „третім Римом”.

Історики і наковці шукали різноманітні раціональні пояснення в різних напрямках, не виключаючи і боговибраності.

Одні вважали, що причиною піднесення Московського князівства і перетворення його в могутню централізовану, імперіалістичну державу є благосклонність і покровительство монгольських ханів.

Інші вчені пояснюють це історичне явище вигідним географічним положенням.

Треті вважають причину в тому, що Москва з 1325 року стала резиденцією митрополита всія Русі.

Багато хто, як наприклад В.О. Ключевський вирішальну роль відводять демократичному факторові.

Як на важливу причину вказують дослідники і на роль перших московських князів, яких одні вважають владолюбними, користолюбним, підступними, а інші – хазяйновитими та вірнопідданими, але в обох випадках, як таких, що завжди своєю енергією зуміли об’єднатися. При всій важливості перерахованих причин як об’єктивних так і суб’єктивних кидається ввічі недооцінка етнокультурного фактору, а саме – що формування, зміцнення і розширення Московської держави є перш за все результатом (краще мовити наслідком) об’єктивного процесу розвитку і самоорганізації російського етносу. А тому витоки російської державності і відповідно політичної думки потрібно шукати перш за все в особливостях розвитку тих східнослов’янських племен, які склали онову формування російського народу. Те, що центром об’єднання північно-східних слов’ян стала Москва – це явище як закономірного так і випадкового характеру.

Як відомо російська централізована держава сформувалася при Іванові ІІІ (1462-1505), першому великому государеві всієї Русі.

При ньому пройшли найбільші зміни як в економічному житті, так і в суспільно-політичному устрої. Завершився процес об’єднання навколо Москви північно-східних руських земель, що послугувало швидкому розвитку економічних зв’язків, товарно-грошових відносин, міського життя. На місце старих форм феодального землеволодіння – князівських і родових боярських вотчин з натуральним господарством – висувається нова: помісна форма землеволодіння. Помісні землі давались царем поміщику-дворянину з несення військової служби.

В суспільно-політичному устрої було зламано опір окремих князівств і зміцнена великокнязівська влада. В 1480 році Московська держава ліквідувала залишки монгольського іга. Іван ІІІ замінює застарілу двірцево-вотчинну систему управління організацією приказів. Здійснюється глибокий процес централізації державної влади в особі царя і органів центральної влади.

Переховані фактори визначили і зміст політичної думки цього періоду. Він складається в ході формування Московської держави як відображення боротьби проти монгольського іга.

В

XIV-XV століттях в російській політичній думці провідними ідеями виступають ідеї об’єднання російських земель, думка про Москву як центр об’єднання російського народу, про роль великого князя московського, як найбільш сильного із князів. Ідея об’єднання російської землі пропонує загальноросійський літописний збірник (свод) 1409 року.

Названі ідеї пронизують перші літературні твори написані руками московських літописців, зокрема: „Повесть о житии Александра Нинкого”, „Повесть о нашествии Тохтамына”, „Житие Сергия Роданежского”, літопис „Побоище великого князя Дмитрия Ивановича на Дону с Мамаем” – присвячене Куликівській битві 1358 року. Перемозі Дмитрія Івановича на Дону на Мамаєм присвячене і „Писание Сефония старца-рязанца” відоме під назвою „Задонщина”. Автор порівнює поразку російських князів від монголів на Калці 1223 року та переможну Куликову битву як результат в першому випадку роз’єднання, а в іншому – об’єднання сил. Прославляє Москву, московського царя. Ці ідеї звучать і в інших літописах.

„Задонщина”, як патріотична повість про блискучу перемогу об’єднаних руських земель над ордою, вінчає собою творчість російського народу в період, коли об’єднання сил являлось основним завданням руських князів.

Куликівська битва (1380 року), а за нею велике протистояння на Угрі через сто років (1480 року) стали вирішальними подіями в перебранні статусу суверенності Московської держави. Як вже відмічалось в період княжіння Івана ІІІ (1462-1505) і Василя ІІІ (1505-1533) завершився процес подолання феодальної роздробленості і об’єднання земель навколо московського князя.

Великий князь Московський став верховним правителем. Шлюб Івана ІІІ з візантійською царівною Сарією-зосю Палсолог приніс Москві спадкоємний герб Східної Римської імперії (Візантії) – двоголового орла.

В цей час Візантія упала під ударами Османської імперії.

Перед російською політичною думкою кінця XV – початку XVI ст.. постає завдання обґрунтування суверенітету державної влади і обґрунтування ролі Москви як спадкоємниці Константинополя. Ці ідеї знаходять обґрунтування в теорії „Москва – Третій Рим”. Витоки цієї теорії ми знаходимо в „Повісті про флорентійський собор” Симона Суздальського. Тут обґрунтовується ідея спадкоємності влади московських князів від візантійських імператорів. Російський цар проголошується главою всього православного світу.

Ці ж ідеї проповідуються в „Сказанії про князів Володимирських”, що відноситься до кінця XV ст.. тут проголошується ідея спадкоємності царської влади ще від римського Августа царя через Константина Моно-Маха (Рюрика) до Володимира Мономаха київського, а від нього до московських князів. Теорія „Москва – Третій Рим” свою завершальну форму отримала в посланнях Філофея – монаха Псковського Єлізарова монастиря до псковського намісника і великих князів Василя і Івана.

Це послання стало широко відомим документом кінця XV початку XVI ст.. автор обстоює ідею загальнодержавного інтересу. Основна мета теорії – обґрунтування закономірного піднесення Москви і влади Московського князя. Для обґрунтування цієї ідеї Філофей формує теолого-історичну концепцію державності. Згідно його концепції історія людства – це виникнення, розвиток і занепад світових царств згідно волі Божої. Вся історія є історією трьох світових царств. Перші два царства впали – Давній Рим – за язичництво, Візантія (другий) – із-за унії із католицькою церквою. Третій Рим – Москва. Центр православ’я буде стояти до кінця світу бо російська держава вибрана по волі провидіння для захисту православ’я. Підтвердженням цього є її перемоги в боротьбі з ворогами, зростання слави та могутності.

Легітимність єдиної для всієї російської землі царської влади Філофей обґрунтовує кревним юродством – російських царів і Римських імператорів.

Цар є намісник Бога і його слуга. В його особі світська і духовна влада поєднуються, постільки божественна воля – джерело будь-якої влади, в тому числі і влади царя. Піддані повинні підкорятися царю, не противитись його волі і покаянно сприймати його покарання. В той же час цар повинен піклуватись про своїх підданих і карати відступників від правди і творячих зло. Церкву Філофей трактує як одне із відомств держави, тому обов’язком царя є призначення єпископів, турбота про церкви і монастирі та боротьба проти єресями.

Проблема співвідношення світської і духовної влади вирішена Філофеєм на користь світської, її повного підкорення світській, але зі збереженням за духовними владиками „говорити правду царям”.

Світська влада повинна здійснюватись за законами і заповідями. Закони держави – лише частина правди, що основана на заповідях.

Р

оль церкви в житті суспільства, співвідношення церкви і держави активно обговорювались в соціально-політичній полеміці таких течій політичної думки Росії цього періоду як “не здирників” і здирників-іосифлян.

Приводом для оформлення цих течій політичної думки і полеміки між тими послужила проблема секуляризації монастирських земель, використання підневільної праці проживаючих на них селян і претензія церкви на втручання в політичне життя країни.

Напрямок політичної думки, що виступав з пропозиціями реорганізації деяких форм діяльності церкви і який вимагав відторгнення від неї всіх багатств і позбавлення права володіння належними землями, а також категорично заперечуючи можливість втручання церкви в політичну діяльність держави отримало назву “нестяжательства”.

І навпаки, прибічників збереження існуючих порядків всіх форм церковної організації і її економічного статусу стали називати стяжателями, або іосифлянами (від ідеолога цієї течії Йосифа Волоцького).

Вчення не здирників найбільш повно відображено в працях Ніла Сорського, Василіана Патрикєєва і Максима Грека.

Засновниками доктрини не здирства прийнято вважати старця Ніла Сорського (1433-1508 рр.). Про нього дуже мало відомостей. Відомо лише, що Ніл поселився далеко за Волгою, в болотистій стороні вологодського краю, де і зорганізував свою Ніло-Сорську пустинь, в якій реалізував ідеал пустележителя.

Як свідчить житіє Йосифа Волоцького слова Ніла “снаме … яко светило в пустыни на Беле озере” і що саме Великий князь Іван ІІІ “держал его в чести и велице”.

Соціально-політична концепція Ніла Сорського заснована на релігійно-етичному ідеалі. Ніл ідеалізував порядки ранніх християнських общин з соціальною рівністю і обов’язковою працею для кожного члена. Найкращим устроєм людського життя є такий де відсутня приватна власність взагалі.

На соборі 1503 року він підтримав пропозицію церковного землеволодіння, проповідував ідеї подвижництва, морального вдосконалення, закликав до скромності в обрядах і оздоблення прикрасами церков. Його погляди витікають із ранньохристиянської трактовки природи людини.

Природа людини за Нілом Сорським і раннім християнським вченням складається з розуму і пристрастей: чреволюдства, блуду, сріблолюбства, гніву, туги, марнославства, гордині і т.д. праведна людина повинна боротися з цими пристрастями, а особливо проти сріблолюбства, що породило таке шкідливе для суспільства явище як здирництво. В цьому руслі Сорський розвиває концепцію “мысленного делания”. Ідея не здирництва звідси покладена Сорським в основу як церковної організації, так і теорії суміщення влад. Сорський вважає гріховною практикою здирництва, що проявляється в придбанні церквою земель, гноблення селян. Діяльність церкви повинна бути обмежена духовною сферою і зорієнтована на допомогу людям в боротьбі зі своїми пристрастям. Ідеальною організацією, здатною вирішити це завдання і ранньохристиянська община, зі спільною власністю і обов’язковістю праці.

Не традиційними є погляди Ніла відносно милостині. Здавна вважалось, що це прерогатива церкви. Ніл заперечує це і признає милостиню для нагальних потреб від мирян.

Славі Ніла Сорського сприяла не тільки його теоретична діяльність, а і відстоювання ідей на Соборі і прагнення втілення його в життя.

Релігійний ідеал Ніла Сорського давав можливість обґрунтувати політику Івана ІІІ не тільки аграрного питання, а й в інших, що стосувалися зміцнення світської влади. Але Собор визнав всі церковні стягання “не продаваемы и не отдаваемы, … а если князь или боярин посягнёт на имущество церкви то будет проклят в сей век и будущий”.

Другою відомою фігурою “нестяжательського” напрямку ідеї якого були оформленні в більш чіткі політичні формули був Василіан Патрикєєв (1470-1532). Походив з вищої знаті. У 1499 році був підданий опалі. Постригся в Кирило-Білозерському монастирі, де став учнем Ніла Сорського. При Івані ІІІ знову займав високе становище, але після перемоги на Соборі 1503 року “стяжателей” Патрікеєв був знову відправлений у монастир, де і упокоївся. Виходячи з вчення Ніла “О мысленном делании” Василіан почав критикувати не тільки церкву, її діяльність, а й деякі положення віровчення. Розвиваючи дальше вчення про “нестяжания” Василіан вже не тільки засуджував з моральних позицій церковне “стяжання”, але й прямо поставив питання про позбавлення монастирів всіх їх багатств і про ліквідацію інституту чернецтва. Монаше відречення від світу він трактує як відмову від громадянства. Василіан наполягав на чіткому (оформленому у законах) розмежування сфер діяльності церкви і держави і втілення в практику принципу не втручання держави в справи церкви і церкви у справи держави. Патрікеєву належить постановка питання про необхідність захисту з боку держави селян, які страждали від монастирської експансії.

Теоретичні положення вчення про “нестяжания” найбільш повно роспрацьовані Максимом Греком (вм. 1556р.). дійсне приз віще Михайло Триволіс – один з найвидатніших мислителів XVI ст. Грек за походженням отримав добру освіту, продовжував її в Італії. Був у дружніх стосунках з видатними діячами епохи Відродження, зокрема засновником Платонівської академії Марсіліо Фічіно. Був монахом у монастирі на Афоні, да після постригу отримав ім’я Максим. Тут він присвятив життя філософії богослів’ю. У 1518 році приїхав на запрошення Василя ІІІ в Росію зі славою вченої людини для перекладу богослужебних книг з грецької на російську мову. Максим Грек живо зацікавився всіма проблемами суспільно-політичного російського життя, зумів глибоко осягнути його зміст і прийняти активну участь в публіцистичній полеміці того часу. Його доля в Росії склалась трагічно. Він був двічі соборно засуджений (1525, 1531р.р.) і майже на 25 років позбавлений свободи, але його творча діяльність не переривалась. В галузі філософського і загальнокультурного знання Максим Грек став продовжувачем традицій Ніла Сорського його ідеї “мыслительного делания”. Він наполягав на вивченні не лише божественних наук, але і “окружних”. З цього приводу він писав: “окружная бо учения добра, нужна, суща человеческому житию”. В якості прикладу достойного наслідування, він призводить Паризький університет в якому безкоштовно “от царських сукровищ”, тобто за казенний рахунок навчається багато людей, причому не тільки філософським і богословським наукам, але “внешнего наказаний всяческие учение”. Серед студентів були не тільки ті, що займають “царську висоту”, але також “синове простіших человек”.

Максим Грек продовжив і змістовно розвинув концепцію Ніла Сорського про наявність у кожної людини свободної волі. Вчиники людини повиння визначатися тільки його волею, оскільки “душа свободна есть и владичица страстей”. Головне полягає в умінні подолади собою себе – це і є “всех одоление первая победа”.

Джерелом зла на землі є негативні поступки людей, а вони часто робляться від нестачі знання. Тут ми бачимо традиційний постулат античної думки: все зло від незнання. Згідно вчення Максима, свобода волі породжує і відповідальність людини за свої справи, за які в майбутньому він повинен предстати перед престолом всевишнього.

У свій метод дослідження Максим Грек вводить такі категорії як: розум, закони мислення; посилається на “здоровий розум і історичні правду”. В цьому плані політична теорія Максима Грека виступає ніби сходинкою по відношенню до розвитку природньо-правовим концепціям.

Загально теоретична позиція Грека “нестяжательна” оскільки вихідним пунктом всіх його роздумів є Євангельська проповідь нестяжання і обов’язковість особистої праці. Іноку який прийняв обід служіння Богу “краще обнищати... нежели сребром облиятися”. Життя інока повинно відрізнятися від життя інока в миру – “нестяжательством і зиднями”. Грек підкреслив, що нині церква переступила Євангельські заповіді “... собирающие себе богатства не правдою и богомерскими ростами и за села и земли в судилищах приходяща и с соперники сваращяся”. Треба сказати, що Максим Грек не був противником приватної власності взагалі. В нього мова йде виключно про протиріччя між євангеліївським принципом злиденності і вотчинним життям монастирів. В цьому аспекті він порівньою монастир із шайкою розбійників. У своїх політичних поглядах Максим Грек займав самостійну позицію, спираючись на традицію російської політичної думки. Він розробив цілий ряд питань політичної теорії і політико-правових проблем. Його перш за все цікавили питання з виясненням походження і суті верховної влади, форм її організації, способів реалізації вищих державних повноважень. Велику увагу Грек приділяв виясненню законності дій верховної влади, устрою правосуддя в країні, характеристиці загальної зовнішньополітичної орієнтації. Походження – божественним. Всяка влада від Бога. До законних способів походження влади Максим Грек відносить не тільки спадковість зайняття престолу, але і виборність. Всенародне обрання правителя він вважає законним отриманням престолу. Так, розповідаючи про одного з улюблених персонажів російської і перекладної літератури Олександра Македонського, він спеціально підкреслює, що той був вибраний царем і государем всієї грецької землі “единомислием”. Мету і голвнее завдання держави Максим вбачає ж у “зміцненні і утвердженні підвладних людей” і влаштування “всех вещей живущих на земле человеков”, тобто в забезпеченні мирного і спокійного життя та стабільності внутрішнього порядку.

Переважачою формою влади за Греком, є така організація, при якій царь править підлеглими синклитських советах царських, тобто за допомогою рад. Про необхідність рад, як органу, що обмежує самовладдя Грек говорить багато і частто. Для всіх висловдювань Грека характерона думка про те, що одноосібне правління державою веде до загибелі. А тому до влади повинні залучатись „благохитренные совектники, крепкодушные воеводы”. Так він пілкреслює, шо при Олександрі Македонському держава упралялась за допомогою „многих багородных князей и властителей”. Радники повинні бути розумними, добродільними, а від поганих,, які радать щонебудь не достойне треба якнайшвидше позбавлятись.

Як засвідчують дослідники Грека він виступав як прибічник станово-прредставницької монархії., тобто такої, коли до влади долучались не тільки бояри, але і духовенство, дворянство, воїнство.

Він підкреслював особливу роль війська в державі, як однієї з сил, за допомогою якої здійснюєтся головне завдання державної діяльності – забезпечення миру і стабільності в суспільстві.

Максим грек послідовно розвиває думку про обмеження верховної влади не тільки радою, але і законом, а також сумою моральних критеріїв, яким повинен відповідати наділений вищими владними уповноваженннями глава держави.

Тема законної реалізації влади розглянута у працях Грека всебічно у послідовно. В понятійному апараті Максима Грека одне із центиральних місць посідає поняття „правди” звичайно переплітається з поняттям закону і законності. Несправедливість у нього порівнюється до законоприступності.

В російській політичній літературі Максим Грек першим розробив питання про необхідність обмеження дій вищої владної персони законом. Суд в державі повинен здійснюватись на основі державаних законів. Цар зобовязаний „устрояти вещи подручников правдою и благозаконием”, в усьому слідуючи божественним заповідям і законам. Правда повинна поєнуватись із законом.

На практиці, часто, владарюючі додержуються постів, молитов, але творять не праведні, не законні справи і це приводить до загибелі держав – твердить Грек. В посланні до царя Івана Васильовича Грек зауважив, що Візантія була захлинена і рззорена невірними, виключно з причини не виконання візантійськими царями своїх громадянських обовязків. Це протиставлення громадської „правди” в справах держави, бездіяльній вірі і благочестю мало велике враження на сучасників. До цього питання під впливом Грека зверталось багато мислителів російського середньовіччя, зокрема Іван Пересвєтов, Курбський при відстоюванні принципу законності влади і визнанні владних обовязків. Сутність верховної влади Максим Грек розглядає традиційно – як реалізацію божественної волі. Цар є одушевленним образом самого царя Небесного, носія верховної влади Грек називає „вищим царем”, а Російську державу – всевидящою преславною державою. Авторитет царського імені він ставить дуже високо і якщо цар не відповідає вимогам і моральному статусу царя, своїми діями длискредитує його, то такий цар є „мучитель”. Мучеництво приносить позор царству і покарання правителю. Покарання чекається від Бога і воно падає не тільки на царя, але і на тих, хто допомагає йому, хто підриває своїми діями царський трон.

Таким чином, питання про оцінку дій царя Грек було поставлено досить прозоро і вирішено в дусі середньовічної реальностиі спрямованості думки.

Кара не в руках людей, а здійснюється по волі всевишнього, в той же час сама постановка проблеми відповідальності царя і покарання за неправедні дії та поведінку створювала умоаи для критики дій царя з тосчки зору земних реалій і виводила владу царя за межі божественної напередвизначенності, що прирікали людей терпіти любу владу, в тому числі і тиранічну.

Таким чином, Максим Грек розвивав тему самодержавства в кращих традиціях російської політичної думки в напрямку єдності, суверенності і повновладдя верховної влади царя, яка реалізує свої повноваження в законних рамках. Обмеження вищої влади формою її органійзації, що допускає до участі в її здійсненні основній привілейованій верстві, свіідчить лише про необхідність кращої форми організації ферховної влади, такої, що виключає свавілля, але не зменшує значення самого інституту єдинодержавства.

Прогресивно і традиційно для російської політичної думки позицію займав Грек у питаннях війни і миру. Мир філосмоф вважає найкращим станом, домускаючи необхідність війни лише заради „крепчайщая нужди”.

В посланні до царя Івана Васильовича Максим прославляє тих царів, які зміцнюють свою державу в глибокому мирі і тиші. А той же час, оскільки існує загроза від „поганих варварів” то треба мати сильне і добре вивчене військо і постійно дбати про нього.

Завершуючи політичних поглядів Грека слід підкреслити, що його положення про обмеження верховної влади законом, про критерії оціннки дій царя, про службові обовязки, про організацію правосуддя і інші мали велике значення і знайшли подальший розвиток в працях мислителів як нестяжательського, так і іосифлянського напрямку. Введення ним в політичні літературу протиставлення невірних, але праведних царств, вірним, але не слідуючим правди стало загальним місцем в політичних творах того часу.

Як уже відмічалось, стяжательська позиція була сформульована засновником Іосифо-Волокоамського монастиря Іосифом Волоцьким (1439-1515р.р.), ім’я якого в подальшому було присвоєно всьому даному напрямку.

Іосиф Волоцький як і Грек вілноситься до числа видатних діячів своєї епохи, творчість якого мала вплив не тільки на розщвиток політичної думки, але і на безпосередній процес розвитку російської державності. Милитель народився у 1439 році, в сімї дворянина. Його прадід Саня (який в подальшому дав прізвище всьому подальшому роду Саніних) був вихідцем із Литви, де Великий князь дав йому землю. В 20-му віці Іосиф постригся в Пафнуттєво-Боровському монастирі на землях Великого князя.

В 1479 році покидає монамтир і на землях князя Бориса Волоцького закладає Волоколамський монастир, в якому стає ігуменом. З часом (1507 року) він пориває з ним і переходитьь знову під патронат Великого князя. Основними літературними творами є річні послання і „слова антиєретичного змісту, які склали потім збірник під назвою „Просвітітєль”.

Як видно, із біографічних даних Іосиф Волоцький протягом життєвого і творчого шляху не раз змінює свою позицію, щ відбилось і на змісті його вчення. На першому етапі з 1470 по 1507р.р. він займає позицію противників Великого князя, причиною була політика секуляризації влади Великого князя. Виступає захисником економічної могутності церкви і монастирської організації. Теоретичним виправданням монастирського стяжання служила вимога використання його на „благие дела” (будування церков, монастирів, подання бідним і т.д.). центральним в політичній теорії Влоцького є вчення про владу. В визанченні суті влади, Волоцький дотримується традиційних поглідяв, але попонує відділяти уявлення про владу, як божественного волевиявлення від факту її реалізації певною особою – главою держави. Виконуючи божественну волю властитель залишається людиною, що як і всі люди грішна і здатна на помилки. А тому, з метою особистої безпеки не завжли потрібно підкорятися царю або князю.

Влада беззаперечна лише у випадку, коли її носій може особисті пристрасті повністю підкорити завданню використання влади – забезпечення нгайбульшої кількості благ, найбільшій1 кількості підданих. В іншому випадку царь, як і у Грека є мучитель.

Положення про праведного в “злочесного царя”, а значить і право підкорятися чи ні йому, Волоцький висуває як програмне, коли веде боротьбу з великокняжою владою.

В той же час він обґрунтовує і теорію вищості духовної влади над світською. По суті Волоцький розвиває думку про симфонію – союз влад, але в цьому союзі переважна роль відводиться церкві.

В кінці XV ст. в Росії загострилось питання про єретиків. Не зважаючи на те, що Новгород-московський рух єретиків був подавлений, теоретичні питання висунуті єретиками не були до кінця вирішені і не зійшли із повістки дня. А тому представники церкви вважали своїм обов’язком розгромити до кінця вчення єретиків і довести необхідність їх фізичного знищення. В цьому вони вбачали найкращий засіб повної ліквідації єретицтва.

Філософ Волоцький ґрунтовно виклав погляди ієрархів на цю проблему. Перш за все він зробив спробу довести, що єретичне інакодумання – це не тільки і не стільки злочинство проти релігії і церкви, скільки політичний злочин проти держави, а тому переслідуватись повинно силами і засобами держави. В цій частині свого вчення Йосиф у найбільшій мірі висуває царство на перше місце, доручаючи йому захищати тими засобами, якими воно володіє як політична організація. Переслідувати єретиків держава повинна в особі сонмища та її чиновників. В “Просвітителі” Волоцький спеціально розглядає обов’язки владних структур стосовно переслідування єретиків. Головний атрибут світської влади – караючий меч повинен бути поставлений на службу церкві. Це один із основних обов’язків держави по обороні благочестя і правомірності у країні, які в свою чергу охороняють царство від загибелі.

На думку Волоцького положення святих текстів, як і зобов’язують світську владу карати убивць і злодіїв, потрібно розповсюдити і на єретиків, тому що не віра у святу троїцю не менший гріх ніж вбивство. Відповідальність за цей злочин повинен нести кримінальний характер – тюремне ув’язнення, смертний вирок, конфіскацію майна.

Причому суворому покаранню підлягають не тільки самі “мудрствуючі лукаво”, але і ті люди, що на них не донесли.

Виявлення єретиків також повинно лежати на плечах держави. Державна влада повинна шукати тих єретиків, що ховаються, катувати їх та карати, щоб ті під катуванням виказували інших. В якості виправдання допросів Йосиф приводить приклади із теорій, в яких діють благочестиві царі, які не зупиняються ні перед якими тортурами – відрізання язика, нанесення 200 ран ременем, відсічення голови. Центральне місце у цих тортурах займає смертна кара. Між єретиками і злочинцями Йосиф проводить пряму паралель і це дає можливість обґрунтування смертного вироку, який повинен здійснюватися виключно царськими судами згідно царськими законами. Теоретичним обґрунтуванням послужила класифікація законів, яку провів Йосиф Волоцький, як і кожний середньовічний мислитель, прагне дати класифікацію всіх норм, які регулюють поведінку людини у суспільстві. При цьому у його класифікації відсутній, характерний для західної політичної культури поділ законів на Божественні і Державні. Теорія сумісництва влад знаходить тут у Волоцького оригінальну реалізацію. Божественна воля є не тільки джерелом влади, але і джерелом законодавства.

В першу чергу вона була реалізована у помісних і Вселенських соборах, а потім були прийняті “градские закони”, які поєднують механічно всі закони.

Йосиф практично не поділяв мораль і право, політику і ідеологію. За всією строгістю кримінального законодавства він вимагає покарання за дії аморальні (з точки зору релігії), який є порушенням “правди” закону і заповіді передбачених Новим Заповітом.

В підсумку Йосиф Волоцькому вдалось ввести церковну програму боротьби з єретиками в сферу державної політики. Вимоги іосифлян затверджені Собором 1505 року.

Вчення І. Волоцького було значним явищем в суспільно-політичному житі Росії XV-XVI – періоду централізації російської державності. Його заслугою вважається те, що він першим поставив і прагнув вирішити такі питання:

- про походження і вживання державної влади; - він відділив питання походження від реалізації влади; - обґрунтував необхідність і можливість критики верховної влади; - нове слово було сказано про царя – злодія і мучителя, а також про не законно поставленого і не освяченого Божим обранням

- можливість спротиву царю.

Взагалі то автори історії політичних і правових вчень Росії роблять висновок, що доктрина Йосифа – (дослівно) – выполнила роль той почвы, на которой в дальнейшем развивались демократические тенденции, подвергавшие критике тиранов, тиранических методов правления.