Руська правда – визначна пам’ятка давньоруського права

Вінцем давньоруського права є кодифікований юридичний збірник

Руська правда (термін «правда» тут означає закон). Оригінал Руської правди

не зберігся. Вона дійшла до нас у 106 списках (дехто з дослідників називає

іншу кількість списків – близько 300) – у літописах та юридичних збірниках

ХІІІ–ХVIІ ст. Списки мають назви або за місцем їх знаходження

(Синодальний – у бібліотеці Синоду, Академічний – у бібліотеці Академії

наук, Троїцький – у Троїце-Сергієвій Лаврі), або за прізвищем осіб, які їх

віднаходили (Карамзінський, Татищевський та ін.). Ці списки поділяють на

три редакції – коротку, просторову та скорочену.

Найдавнішою є Коротка редакція Руської правди, яка відображає

державну організацію і давньоруське право періоду становлення

феодального ладу. Вона складається з Правди Ярослава (1–18 ст.), Правди

Ярославичів (19–41 ст.), Покону вирного (ст. 42), Уроку мостникам (ст. 43).

Вважають, що Правда Ярослава з‘явилась у 10–30-ті роки ХI ст. (за деякими

даними,– близько 1016 р., після повстання у Новгороді; за іншими – в часи

боротьби за престол між Ярославом та його братом Святополком 1015–1019

рр.). Вона регулювала суспільні відносини ранньофеодального періоду. У

Правді Ярослава подано найстарішу норму ще з додержавного періоду про

порядок здійснення кровної помсти (ст. 1). Предметом правового захисту

виступає життя та тілесна недоторканність феодалів і князівських

дружинників; вона регулює питання власності, володіння, спадкоємства.

Чітко простежується специфіка феодального права як права привілею

панівних станів. Просторова редакція Руської правди почала формуватися у другій

половині ХІ ст. і остаточно склалася у ХІІ ст. (період князювання

Володимира Мономаха та його сина Мстислава).

Просторова редакція (121 стаття за Троїцьким списком) відображає

еволюцію феодального права внаслідок подальшого соціально-

економічного й політичного розвитку Київської держави. Вона вміщує

більшість перероблених і доповнених норм Короткої редакції, а також

Устав Володимира Мономаха, в якому впорядковано ряд нових норм, що

захищають інтереси феодалів, обмежують майнові й особисті права

феодально залежного населення. Але переважно «Устав» був спрямований

на пом‘якшення суспільних суперечностей, що загострилися в умовах

занепаду Київської держави (його появу спричинило повстання у Києві у

1113 р.). Тут йдеться про порядок успадкування майна, регуляцію боргових

зобов‘язань і кабальних відносин, обмеження лихварства, заборону

перетворення закупів у рабів, впорядкування правового становища холопів.

Розширена редакція складається з об‘єднаних ніби за єдиним змістом груп

статей. Вона містить норми кримінального і спадкового права, визначає

юридичний статус категорій населення (феодалів, вільного люду, холопів),

подає своєрідний статут банкрутства та ін. Отже, за рівнем розвитку

правових інститутів це вже достатньо розвинена пам‘ятка права.

Третя редакція Руської правди – Скорочена (50 статей за ІV Троїцьким

списком) – розглядається дослідниками як переробка у ХV, чи, навіть, у

ХVIІ ст. одного зі списків Розширеної редакції.

Аналіз змісту норм Руської правди, наявність великої кількості її списків

переконують у практичній спрямованості цієї пам‘ятки давньоруського

права. Вона насамперед допомагала суддям справедливо вирішувати справи

на підставі чинного права, а сторонам – захищати свої права у суді.

Існують різні точки зору на походження і джерела Руської правди. Так,

норманісти (Карамзін, Щепкін та ін.), тяжіючи до думки про низький рівень

суспільно-економічного і правового розвитку Давньоруської держави,

пов‘язували її виникнення із впливом законодавства Швеції і Данії. Інші

дослідники (Гетц та ін.) вважали джерелами Руської правди німецькі

варварські правди. Ідеї впливу іноземного права на створення Руської правди

дотримувався М. Максимейко, який вважав, що джерелом її Короткої

редакції було законодавство Юстиніана.

Переважна більшість вчених сходиться на тому, що основним джерелом

Руської правди були норми руського звичаєвого права. Як її прототипи

називають згадувані в окремих фрагментах літературних пам‘яток і

договорах Русі з Візантією «Статут» і «Закон Руський» – норми права

ранньофеодального суспільства, що створювалось на Русі протягом віків і

являло собою якісно новий етап розвитку руського усного права в умовах

існування держави.

Аналіз норм Руської правди свідчить, що вони виникли на місцевому ґрунті

й були результатом розвитку юридичної думки в Київський Русі. Отже,

наші пращури були носіями високої на той час правової культури. Руська

правда справила неабиякий вплив на розвиток права західних і північно-

східних слов‘ян, відчутно вплинула на становлення таких пам‘яток права, як

Литовські статути, Псковська судова грамота, Судебники 1497, 1550 рр. і

певною мірою – Соборне уложення 1649 р.__

Руська правда та інші джерела права не відрізняли кримінального

правопорушення від цивільно-правового. Заподіяння потерпілому фізичної,

матеріальної чи моральної шкоди визначалось як «обіда», тобто кривда. Отже,

злочин, як і в стародавні часи, вважався тільки приватним ушкодженням

людини або майна. Згодом злочин також вважався порушенням публічного

правопорядку: крім обов‘язку приватного відшкодування матеріальної чи

моральної шкоди, злочинець підпадав державній карі.

Злочини поділялися на такі види:

1. проти князівської влади (повстання, змова з ворогом);

2. проти церкви (чародійство, віровідступництво, церковна татьба,

грабування могил, волхвування тощо);

3. проти особи (убивства, каліцтва, ушкодження здоров‘я);

4. проти честі (образа, побої);

5. майнові (розбій, крадіжка, підпал, пошкодження або незаконне

користування чужим майном, привласнення загублених коней,

зброї, одежі тощо);

6. проти родини (двоєженство, двоємужжя, кровозмішання, подружня

зрада, покидання подружжя);

7. проти моралі (зґвалтування, сексуальні збочення тощо).

Суб‘єктами злочину були тільки вільні люди. За холопів і челядинів

матеріальну відповідальність несли їхні власники, що, однак, не виключало

застосування до раба фізичного впливу.

Життя, честь і майно представників панівних класів захищалися

суворішими санкціями, ніж життя, честь і майно простих людей. Про це

свідчить, зокрема, ст. 3 (Прост. ред.): «Якщо хто уб‘є князівського мужа в

розбої, а головника не шукають, то вервену платить той, у чиїй верві лежить

голова – 80 гривень, а за простолюдина – 40 гривень». Стосовно віку

кримінальної відповідальності, то таких відомостей джерела староруського

права не містять.

Руська правда розрізняє суб‘єктивну сторону злочину проти життя,

умисел та необережність. Так, якщо вбивство вчинено у стані афекту,

випадково («у пиру»), винний ніс відповідальність разом з общиною (ст. 6

Прост. ред.). Коли ж убивство вчинено умисно («стал на разбой»), «то за

разбойника люди не платять, но відадять и всего с женою и с детми на

поток и на разграбление» (ст. 7 Прост. ред.). Умисний убивець називався

розбійником, неумисний – головником або убійником.

Деякі види вбивств (намірене тілесне ушкодження із смертельним

наслідком, вбивство чоловіком дружини за подружню зраду) каралися

легше. Окремі вбивства були безкарними: вбивство нічного злодія, вбивство

внаслідок провокації тощо.

Посилена відповідальність встановлювалась за злочини проти честі. Так, за

удар мечем, «не вийнявши його із піхов, або ручкою меча» карали вчетверо

важче (12 гривень за ст. 23 Прост. ред.), ніж за удар і несмертельне поранення

гострою стороною меча (3 гривні за ст. 28 Прост. ред.).

Серед майнових злочинів найтяжче (зазвичай, на «потік і пограбування»)

каралися підпали і рецидивні випадки конокрадства.

Досить просто розв‘язувалась проблема співучасті: розподіл функцій не

проводився і всі співучасники злочину відповідали порівну.

Система покарань має певну динаміку щодо сутності та видів.

Найдавнішим інститутом охорони правопорядку і карою була помста. Вона

сягає доби приватної розплати. Згодом помста підпадає під контроль держави

і значно обмежується, а в середині ХІ ст. синами Ярослава Мудрого

замінюється на грошовий викуп (ст. 2 Прост. ред.).

За Руською правдою покарання були досить м‘якими. До монголо-

татарської навали Русь (чи не єдина в Європі) не знала смертної кари як

юридично санкціонованого вбивства. Щоправда, літопис засвідчує її

застосування в окремих випадках за державні злочини. Так, у 1068 р. були

страчені через повішення учасники повстання проти князівської влади.

На думку відомого історика права С. Юшкова, смертна кара

застосовувалась за вбивство боярина.

Вищою мірою покарання були потік і пограбування, коли злочинця

позбавляли особистих і майнових прав. Покараного ставили поза правом і

виганяли з общини. Майно його конфісковувалося на покриття шкоди, решта

– до княжої скарбниці. Коли ж майна не вистачало на покриття шкоди,

злочинця поневолювали.

Поширеними були грошові покарання (віра й продаж), які стягувалися до

княжої скарбниці. Віра присуджувалася за вбивство і становила 40 гривень,

а продаж у розмірі 1, 3 та 12 гривень – за інші злочини. За вбивство княжого

мужа, як уже зазначалося, сплачувалася подвійна віра. Це були значні

матеріальні стягнення, якщо взяти до уваги, що за 2 гривні можна було

купити корову або до десяти баранів. Слід зазначити, що Володимир

Великий замінив віру на смертну кару, але ненадовго, бо це негативно

відбилося на прибутках державної скарбниці. Відома й дика віра, яку

сплачувала верв, коли на її території знаходили вбитого, а вбивцю з якихось

причин община не видавала (не вдалося розшукати тощо). Інколи платилася

тільки полувіра. Грошові виплати здійснювалися родичам убитого

(головництво), а також потерпілим від «обід» (урок).__

Основні риси врегулювання цивільно-правових відносин

Головна увага цивільно-правового регулювання в добу Києво-Руської держави, як, зрештою, і в наступні періоди державно-політичного розвитку України, зосереджувалася на інституті права власності. "Руська правда" та інші юридичні пам'ятки дають нам певне уявлення про інститут власності періоду княжої доби.

Правова дійсність доби "Руської правди" розрізняла право власності й право володіння. У випадку неправочинного володіння річчю власник мав право вимагати від невласника не лише її повернення, а й компенсації за незаконне використання речі. Розрізнялося право власності на рухомі й нерухомі речі. Найшвидше у праві утвердилася власність на рухомість. Наприклад, у "Правді Ярослава" йшлося про право власності на рухоме майно (кінь, зброя, одежа), а згодом у "Правді Ярославичів" вже з'явилася згадка про право власності на землю (встановлено покарання за псування межі). У "Правді Ярославичів" також містилися вказівки на княжу, боярську і церковну земельну власність. Мова також йшла й про власність громади. Навіть за смердами, тобто залежним сільським населенням, визнавалося право на власність. Об'єктом приватної власності селян і ремісників були знаряддя виробництва і власне господарство, засноване на особистій праці. В одній зі статей згадувалось про недоторканність худоби смерда.

Феодальне землеволодіння охоронялося законодавством Київської держави. "Руська правда" передбачала стягнення великих штрафів за крадіжку боярського хліба, підпал току і т. ін. Зокрема, суворому покаранню ("поток і розграбування") підлягав селянин-смерд за пошкодження міжкнязівської землі. Натомість, за порушення меж і розорювання селянської землі встановлювався тільки штраф (яскравий вияв права феодального привілею).

Існування права власності сприяло формуванню в Україні високорозвиненого зобов'язального права. За "Руською правдою", зобов'язання передусім виникали з факту спричинення шкоди, а також із договорів. Останні укладалися між особами, не обмеженими у право- та дієздатності. Найпоширенішими з договорів були: купівля-продаж і позика. Договори укладалися в усній формі, однак вимагалась обов'язкова присутність свідків (окрім договорів, що укладалися між купцями).

Об'єктом договору-купівлі-продажу могли бути лише рухомі речі. Хоча, як твердить С. Юшков, купівлі-продажу підлягала й земля. У цьому випадку необхідні були письмові документи. Таке оформлення, очевидно, могли робити бояри.

Об'єктом договору позики, за "Руською правдою", могли бути гроші, худоба, мед, віск, хутро тощо. Фігурувала позика з відсотками та без відсотків. Установлювалася певна величина відсотків і правила, за порушення яких кредиторам загрожувала втрата позиченої суми.

Боржникові на суді для підкріплення своїх свідчень потрібно було присягти. У випадку неспроможності боржника сплатити борг із вини самого боржника він міг бути проданий кредитором у рабство. У випадку неспроможності боржника сплатити борг через нещастя він діставав змогу сплачувати його ротами (частинами). Борги за раба завжди платив його власник.

Спадкове право.В Київській Русі виникло в результаті появи й розвитку приватної власності. Право на спадщину мали лише члени сім'ї. Спадкодавець не міг передати своє майно чужій людині. Якщо він це зробив, або ж не було членів сім'ї, спадщина переходила князю (державі) як представникові публічної влади.

Успадковували за заповітом і згідно із "законом" (звичаєм) Заповіт укладався переважно усно. Писана форма вживалася рідко. Право залишати заповіт - "ряд" міг батько або мати щодо своїх дітей, і чоловік - на "виділ" - своїй дружині. Удова мала право на частину майна. У противному випадку вона мала спадкувати разом із дітьми (синами). Мати свою частину майна могла переділити між своїми дітьми або ж віддати комусь одному із синів і навіть дочок. У випадку смерті матері без відповідного розпорядження (заповіту) спадщину отримували син або дочка, при яких жила мати і які доглядали ЇЇ. Незаконні діти (від рабині) позбавлялися права спадкування. Окрім дітей, у спадщині заповідач, зазвичай, не обминав і церкву, виділяючи їй частку ("на душу померлого").

"Руська правда" гарантувала право успадкування майна. Але для залежних від князя селян - смердів воно було обмеженим і розповсюджувалося тільки на синів (майбутніх орачів і воїнів), незаміжні дочки мали право лише на посаг. Існує також думка (С. Юшков, Ю. Гошко), що за життя синів доньки не мали права на спадщину, і, відповідно, брати були зобов'язані своїх сестер. (У "Руській правді" відсутні норми, які регулювали би повернення віна померлої невістки, якщо в неї не було дітей. Ці питання вирішувалися за звичаєвим правом, згідно з яким віно поверталося родині померлої). У випадку, коли у смерда не було синів, його майно переходило спершу до братів, а згодом (Просторова "Руська правда") - у власність держави (князя). Майно ж бояр, а також дружинників, які не мали синів, після їхньої смерті успадковувалося дочками. Це свідчить про утвердження принципу феодального права як права привілею.

Суперечки з приводу розподілу спадщини звичайно становили компетенцію церковних судів. Проте відомі випадки, коли й князівські отроки розподіляли спадщину.