Enlargement of the European Union

The process of expanding the European Union (EU) through the accession of new member states began with the Inner Six, who founded the European Economic Community (the EU's predecessor)[1] in 1958, when theTreaty of Rome came into force. Since then, the EU's membership has grown to twenty-eight, with the latest member state being Croatia, which joined in July 2013.

The most recent territorial enlargement of the EU was the incorporation of Mayotte in 2014. The most notableterritorial reductions of the EU, and its predecessors, were the exit of Algeria upon independence in 1962 and the exit of Greenland in 1982.

Currently, accession negotiations are under way with several states. The process of enlargement is sometimes referred to as European integration. This term is also used to refer to the intensification of co-operation between EU member states as national governments allow for the gradual harmonisation of national laws.

To join the European Union, a state needs to fulfil economic and political conditions called the Copenhagen criteria (after the Copenhagen summit in June 1993), which require a stable democratic government that respects the rule of law, and its corresponding freedoms and institutions. According to the Maastricht Treaty, each current member state and the European Parliament must agree to any enlargement.

Criteria[edit]

Further information: Copenhagen criteria

According to the EU treaties, membership of the European Union is open to "any European State which respects the values referred to in Article 2 and is committed to promoting them" (TEU Article 49). Those Article 2 values are "respect for human dignity, freedom, democracy, equality, the rule of law and respect for human rights, including the rights of persons belonging to minorities." This is based on the 1993 "Copenhagen criteria" agreed as it became clear many former Eastern Bloc countries would apply to join;

“ Membership requires that candidate country has achieved stability of institutions guaranteeing democracy, the rule of law, human rights, respect for and protection of minorities, the existence of a functioning market economy as well as the capacity to cope with competitive pressure and market forces within the Union. Membership presupposes the candidate's ability to take on the obligations of membership including adherence to the aims of political, economic and monetary union. ”

—Excerpt from the Copenhagen Presidency conclusions[2]

In December 1995, the Madrid European Council revised the membership criteria to include conditions for member country integration through the appropriate adjustment of its administrative structures: since it is important that European Community legislation be reflected in national legislation, it is critical that the revised national legislation be implemented effectively through appropriate administrative and judicial structures.

Finally, and technically outside the Copenhagen criteria, comes the further requirement that all prospective members must enact legislation to bring their laws into line with the body of European law built up over the history of the Union, known as the acquis communautaire.

Process[edit]

Today the accession process follows a series of formal steps, from a pre-accession agreement to the ratification of the final accession treaty. These steps are primarily presided over by the European Commission (Enlargement Commissioner and DG Enlargement), but the actual negotiations are technically conducted between the Union's Member States and the candidate country.

Before a country applies for membership it typically signs an association agreement to help prepare the country for candidacy and eventual membership. Most countries do not meet the criteria to even begin negotiations before they apply, so they need many years to prepare for the process. An association agreement helps prepare for this first step.

In the case of the Western Balkans, a special process, the Stabilisation and Association Process exists to deal with the special circumstances there.

When a country formally applies for membership, the Council asks the Commission to prepare an opinion on the country's readiness to begin negotiations. The Council can then either accept or reject the Commission's opinion (The Council has only once rejected the Commission's opinion when the latter advised against opening negotiations with Greece).[3]

If the Council agrees to open negotiations the screening process then begins. The Commission and candidate country examine its laws and those of the EU and determine what differences exist. The Council then recommends opening negotiations on "chapters" of law that it feels there is sufficient common ground to have constructive negotiations. Negotiations are typically a matter of the candidate country convincing the EU that its laws and administrative capacity are sufficient to execute European law, which can be implemented as seen fit by the member states. Often this will involve time-lines before the Acquis Communautaire (European regulations, directives & standards) has to be fully implemented.

A chapter is said to be closed when both sides have agreed it has been implemented sufficiently, however it can still be re-opened if the Commission feels that the candidate has fallen out of compliance.

To assess progress achieved by countries in preparing for accession to the European Union, the European Commissionsubmits regular reports (yearly) to the European Council. These serve as a basis for the Council to make decisions on negotiations or their extension to other candidates.

Once the negotiations are complete a treaty of accession will be signed, which must then be ratified by all of the member states of the Union, as well as the institutions of the Union, and the candidate country. Once this has been completed it will join the Union on the date specified in the treaty.

The entire process, from application for membership to membership has typically taken about a decade, although some countries, notably Sweden, Finland, and Austria have been faster, taking only a few years. The process from application for association agreement through accession has taken far longer, as much as several decades (Turkey for example first applied for association in the 1950s and has yet to conclude accession negotiations).

Example[edit]

The following is an example of an accession process. This follows Estonia's journey to membership, as a recent example from the 2004 enlargement, however the speed of accession depends on each state: how integrated it is with the EU before hand, the state of its economy and public institutions, any outstanding political issues with the EU and (historically) how much law to date the EU has built up that the acceding state must adopt. This outline also includes integration steps taken by the accession country after it attains membership.

Success and fatigue[edit]

Enlargement has been one of the EU's most successful foreign policies,[6] yet has equally suffered from considerable opposition from the start. French PresidentCharles de Gaulle opposed British membership fearing US influence[ citation needed ]. A later French President François Mitterrand opposed Greek, Spanish and Portuguese membership fearing that the former dictatorships were not ready and it would reduce the union to a free-trade area.[7]

The reasons for the first member states to apply, and for them to be accepted, were primarily economic while the second enlargement was more political. The southern Mediterranean countries had just emerged from dictatorships and wanted to secure their democratic systems through the EEC, while the EEC wanted to ensure the same thing and that their southern neighbours were stable and aligned to NATO.[8] These two principal forces, economic gain and political security, have been behind enlargements since. However, with the recent large enlargements in 2004, public opinion in Europe has turned against further expansion.[7]

It has also been acknowledged that enlargement has its limits, the EU cannot expand endlessly.[6] Former Commission President Romano Prodi favoured granting "everything but institutions" to the EU's neighbour states; allowing them to co-operate deeply while not adding strain on the EU's institutional framework.[6] This has in particular been pushed by France and Germany as a privileged partnership for Turkey, membership for which has faced considerable opposition on cultural and logistical grounds.[9][10]

Historical enlargements[edit]

Founding members[edit]

The European Coal and Steel Community (ECSC) was proposed by Robert Schuman in his declaration on 9 May 1950 and involved the pooling of the coal and steel industries of France and West Germany. Half of the project states, Belgium,Luxembourg, and the Netherlands, had already achieved a great degree of integration between themselves with the organs of Benelux and earlier bilateral agreements. These five countries were joined by Italy and they all signed the Treaty of Parison 23 July 1952. These six members, dubbed the 'inner six' (as opposed to the 'outer seven' who formed the European Free Trade Association who were suspicious of such plans for integration) went on to sign the Treaties of Rome establishing two further communities, together known as the European Communities when they merged their executives in 1967.

In 1962, Spain, ruled by the military dictator Francisco Franco, issued its first attempt to join the European Communities. Spanish Foreign Affairs minister Fernando María Castiella sent the request form to French Prime Minister Maurice Couve de Murville.[27] This request was rejected by all the member countries in 1964; Spain was not a democracy at the time, and thus unable to enter the EEC.[28]

The Community did see some loss of territory due to the decolonialisation occurring in their era.Algeria, which was an integral part of France, had a special relationship with the Community.[29]Algeria gained independence on 5 July 1962 and hence left the Community. There was no enlargement until the 1970s.

First enlargement[edit]

The United Kingdom, which had refused to join as a founding member, changed its policy following the Suez crisis and applied to be a member of the Communities. Other EEC members were also inclined to British membership on those grounds. French President Charles de Gaulle vetoed British membership.[8]

Once de Gaulle had left office, the door to enlargement was once again opened. The EEC economy had also slowed down and British membership was seen as a way to revitalise the community.[8] Only after a 12-hour talk between British Prime Minister Edward Heath and French President Georges Pompidou took place did Britain's third application succeed.[30] After Britain was accepted Prime Minister Edward Heath said:

"For my part, I have no doubt at all that the discussions which we have had will prove of real and lasting benefit, not only to Britain and France, but to Europe as a whole."[30]

As part of the deal for British entry, France agreed to allow the EEC its own monetary resources. However France made that concession only as Britain's small agriculture sector would ensure that Britain would be a net contributor to the Common Agricultural Policy dominated EEC budget.[8]Applying together with the UK, as on the previous occasions, were Denmark, Ireland, andNorway.[31] These countries were so economically linked to the UK that they considered it necessary to join the EEC if the UK did.[8] However the Norwegian government lost a national referendum on membership and hence did not accede with the others on 1 January 1973.Gibraltar, a British overseas territory, joined the Community with the United Kingdom at this point, as can be seen in the long title of the UK European Communities Act 1972.

Mediterranean enlargements[edit]

The next enlargement would occur for different reasons. The 1970s also saw Greece, Spain, andPortugal emerge from dictatorship. These countries desired to consolidate their new democratic systems by binding themselves into the EEC. Equally, the EEC was unsure about which way these countries were heading and wanted to ensure stability along its southern borders.[8] HoweverFrançois Mitterrand initially opposed their membership fearing they were not ready and it would water the community down to a free trade area.[7]

Greece joined the EU in 1981 followed by Spain and Portugal in 1986.

The year 1985, however, saw the only time a territory had voted to leave the Community, whenGreenland was granted home rule by Denmark and the territory used its new powers and voted to withdraw from the Community (See member state territories).

Morocco and Turkey applied for membership in 1987. Morocco's application was turned down as it was not considered European, while Turkey's application was considered eligible on the basis of the 1963 Ankara Association Agreement, but the opinion of the Commission on the possible candidate status was by then negative. Turkey received candidate status only in 1999 and began official membership negotiations in 2004, which are still in progress as of 2013.[32]

Post–Cold War[edit]

After the 1970s, Europe experienced a downturn which led to leaders launching of the Single European Act which set to create a single market by 1992. The effect of this was that EFTA states found it harder to export to the EEC and businesses (including large EFTA corporations such asVolvo) wished to relocate within the new single market making the downturn worse for EFTA. EFTA states began to discuss closer links with the EEC despite its domestic unpopularity.[33]

Austria, Finland and Sweden were neutral in the Cold War so membership of an organisation developing a common foreign and security policy would be incompatible with that. With the end of the Cold War in 1989, that obstacle was removed, and the desire to pursue membership grew stronger.[33] On 3 October 1990, the reunification of East and West Germany brought East Germany into the Community without increasing the number of member states.

The Community later became the European Union in 1993 by virtue of the Maastricht Treaty, and established standards for new entrants so their suitability could be judged. These Copenhagen criteria stated in 1993 that a country must be ademocracy, operate a free market, and be willing to adopt the entire body of EU law already agreed upon. Also in 1993 theEuropean Economic Area was established with the EFTA states except Switzerland. Most of the new EEA states pursued full EU membership as the EEA did not sufficiently satisfy the needs of their export based corporations. The EU has also preferred these states to integrate via the EEA rather than full membership as the EEC wished to pursue monetary integration and did not wish for another round of enlargement to occupy their attention. However with the EEA's credibility dented following rejection by businesses and Switzerland, the EU agreed with full membership. This was more readily accepted with the prospect of poorer countries wishing to join; contributions from richer countries would help balance the EU budget.[33] On 1 January 1995 Austria, Finland, and Sweden acceded to the EU marking its fourth enlargement. The Norwegian government lost a second national referendum on membership.

2004 and 2007 Eastern enlargements[edit]

Further information: 2004 enlargement of the European Union and 2007 enlargement of the European Union

As with the Mediterranean countries in the 1980s, the former communist countries in Central and Eastern Europe had emerged from dictatorships and wanted to consolidate their democracies. They also wanted to join the project of European integration and ensure they did not fall back into the Russian sphere of influence. The EU and NATO offered a guarantee of this, and the EU was also seen as vital to ensuring the economic success of those countries. The EU's desire to accept these countries' membership applications was however less than rapid. The collapse of communism came quickly and was not anticipated. The EU struggled to deal with the sudden reunification of Germany with the addition of its poorer 17 million people and, while keeping its monetary union project on track, it was still at that early stage pointing the EFTA countries in the direction of the EEA rather than full membership.[34]

The former communist states persisted and eventually the above-mentioned issues were cleared. The US also pressured the EU to offer membership as a temporary guarantee; it feared expanding NATO too rapidly for fear of frightening Russia. Although eventually trying to limit the number of members, and after encouragement from the US, the EU pursued talks with ten countries and a change of mind[ clarification needed ] by Cyprus and Malta helped to offset slightly the influx of large poorer member states from Central and Eastern Europe.[34]

In the end, eight Central and Eastern European countries (the Czech Republic, Estonia, Hungary, Latvia, Lithuania, Poland,Slovakia, and Slovenia), plus two Mediterranean countries (Malta and Cyprus) were able to join on 1 May 2004. This was the largest single enlargement in terms of people, and number of countries, though not in terms of GDP.[35] The less developed nature of these countries was of concern to some of the older member states, who placed temporary restrictions on the rights of work of the citizens of these states to their countries. The movement westward of some of the labour force of the newly acceded countries that occurred in the aftermath of the enlargement initially spawned clichés among the public opinion and media of some western countries (such as the "Polish plumber"), despite the generally conceded benefit to the economies concerned.[36] The official EU media (the speeches of the European Commission) frequently referred to the enlargement to the CEE region as "an historical opportunity" and "morally imperative", which reflected the desire of the EU to admit these countries as members, even though they were less developed than the Western European countries.[37] Following this Romania and Bulgaria, though were deemed initially as not fully ready by the Commission to join in 2004, acceded nevertheless on 1 January 2007. These, like the countries joining in 2004, faced a series of restrictions as to their citizens not fully enjoying working rights on the territory of some of the older EU members for a period up to seven years of their membership.

Western Balkans enlargements[edit]

The 2003 European Council summit in Thessaloniki set integration of the Western Balkans as a priority of EU expansion. The EU's relations with the Western Balkans states were moved from the "External Relations" to the "Enlargement" policy segment in 2005. Those states which have not been recognised as candidate countries are considered "potential candidate countries".[38] The move to Enlargement directorate was a consequence of the advancement of the Stabilisation and Association process.

Albania and the several successor states of the Socialist Federal Republic of Yugoslavia have all adopted EU integration as an aim of foreign policy. Slovenia joined the EU during the first wave of the fifth enlargement on 1 May 2004. Croatia joined on 1 July 2013, following ratification of the 2011 Accession Treaty by all other EU countries.

Detail[edit]

# Official name Date Community countries and OMR Associated territories Excluded territories

ECSCFoundation 1952-07-23 Belgium, Netherlands, Luxembourg, France, Saarland, Italy, West Germany, West Berlin[39] Cambodia, Laos, Vietnam, Tunis, Morocco, Guinea, French Cameroon, Togo, Mali, Senegal, Madagascar, DR Congo, Italian Somaliland, Benin, Niger, Upper Volta, Ivory Coast, Chad, Central African Republic, Congo, Gabon, Mauritania, Burundi, Rwanda, Netherlands New Guinea, Algeria, Comoros, Suriname, French Somaliland, French-administration of Vanuatu,[40] West Berlin,[39] Réunion, French Guiana, Martinique, Guadeloupe, Mayotte, St.Pierre and Miquelon, Wallis and Futuna, French Polynesia, New Caledonia, French Southern and Antarctic Lands, Scattered islands in the Indian Ocean, Netherlands Antilles

1953–1957 the above, Saarland joined West Germany the above without the newly independent: Cambodia, Laos, Vietnam, Tunis, Morocco

EEC andEURATOMFoundation 1958-01-01 the above, Algeria, Réunion, French Guiana, Martinique, Guadeloupe Guinea, French Cameroon, Togo, Mali, Senegal, Madagascar, DR Congo, Italian Somaliland, Benin, Niger, Upper Volta, Ivory Coast, Chad, Central African Republic, Congo, Gabon, Mauritania, Burundi, Rwanda, Netherlands New Guinea, Comoros, French Somaliland, Mayotte, St. Pierre and Miquelon, Wallis and Futuna, French Polynesia, New Caledonia, French Southern and Antarctic Lands, Scattered islands in the Indian Ocean Suriname, Netherlands Antilles, West Berlin[39]

1958–1962 the above the above, without the newly independent: Guinea, French Cameroon, Togo, Mali, Senegal, Madagascar, DR Congo, Italian Somaliland, Benin, Niger, Upper Volta, Ivory Coast, Chad, Central African Republic, Congo, Gabon, Mauritania, Burundi, Rwanda, Netherlands New Guinea the above

1962-07-03 the above, without the newly independent: Algeria the above the above

1962-09-01 the above the above, with Suriname[41] the above, without Suriname

Netherlands Antilles Association Convention[42] 1964-10-1 the above the above, with the Netherlands Antilles the above, without the Netherlands Antilles

First Enlargement 1973-01-01 the above, Ireland, United Kingdom, Gibraltar, Denmark, Greenland the above, Bahamas, Grenada, Seychelles, Solomon Islands, Tuvalu, Dominica, St. Lucia, Kiribati, St. Vincent and the Grenadines, Vanuatu,[40] Belize, Antigua and Barbuda, St. Kitts and Nevis, Brunei, St. Helena, the Pitcairn Islands, the Falkland Islands, the South Georgia and South Sandwich Islands, the British Antarctic Territory, the British Indian Ocean Territory, Anguilla, Montserrat, the British Virgin Islands, the Turks and Caicos Islands, the Cayman Islands, Bermuda the above, the Faroe Islands, Akrotiri and Dhekelia, the Isle of Man, Jersey, Guernsey, Zimbabwe, Hong Kong

1973–1980 the above the above without the newly independent Bahamas, Grenada, Seychelles, the Solomon Islands, Suriname, Tuvalu, Dominica, St. Lucia, Kiribati, St. Vincent and the Grenadines, Vanuatu, Comoros and French Somaliland the above without the newly independent Zimbabwe

Second Enlargement 1981-01-01 the above, Greece the above the above

1981–1984 the above the above without the newly independent Belize, Antigua and Barbuda, St. Kitts and Nevis and Brunei the above

1985-01-01 the above without Greenland the above, Greenland the above

Third Enlargement 1986-01-01 the above, Spain, Portugal, Azores, Madeira, Plazas de soberanía the above, with Aruba, formerly part of the Netherlands Antilles[43][44] the above, Macau, East Timor

1990-10-03 the above, East Germany and West Berlin join to form Germany the above the above without West Berlin

Fourth Enlargement 1995-01-01 the above, Austria, Sweden, Finland the above the above

1997-07-01 the above the above the above, without Hong Kong (transferred to China)

1999-05-01 the above, Scattered islands in the Indian Ocean[45] the above, without Scattered islands in the Indian Ocean the above

1999-12-20 the above the above the above, without Macau (transferred to China)

2002-05-20 the above the above the above, without the newly independent East Timor

Fifth Enlargement[46] 2004-05-01 the above, Malta, Cyprus, Estonia, Latvia, Lithuania, Poland, Czech Republic, Slovakia, Slovenia, Hungary, Akrotiri and Dhekelia[47] the above the above without Akrotiri and Dhekelia[47]

2007-01-01 the above, Bulgaria, Romania the above the above

2007-02-22[48] the above, Clipperton, without Scattered islands in the Indian Ocean the above, Scattered islands in the Indian Ocean, without Clipperton the above

2010-10-10 the above the above, without the now-dissolved Netherlands Antilles, with Curaçao, Sint Maarten, Bonaire, Sint Eustatius, Saba[44] the above

2012-01-01[49] the above without Saint Barthélemy the above, Saint Barthélemy the above

Seventh Enlargement [50][51][52][53] 2013-07-01 the above, Croatia the above the above

2014-01-01[54] the above, Mayotte the above, without Mayotte the above

Timeline[edit]

Future enlargement[edit]

Main article: Future enlargement of the European Union

Article 49 of the Maastricht Treaty (as amended) says that any European state that respects the "principles of liberty, democracy, respect for human rights and fundamental freedoms, and the rule of law", may apply to join the Union. The Copenhagen European Council set out the conditions for EU membership in June 1993 in the so-called Copenhagen criteria (see Criteria and process above for details). The Western Balkan states had to sign Stabilisation and Association Agreements (SAAs) before applying for membership.

Albania, Macedonia,[19] Montenegro, Serbia, and Turkey are all recognized as official candidates, and the latter three are undergoing membership talks.[55] Bosnia and Herzegovina and Kosovo*[56] are recognized as potential candidates for membership by the EU.[55] Bosnia has concluded a SAA which is undergoing ratification and is preparing an application for EU membership, while Kosovo has completed negotiations on their SAA. The Western Balkans have been prioritised for membership since emerging from war during the break-up of Yugoslavia; Turkey has been seeking membership since the 1980s.

Switzerland applied for membership in May 1992 but subsequently froze their application,[57][58] andNorway has applied three times but withdrew its application each time, most recently in 1992. Icelandlodged its application following an economic collapse in 2008, but froze accession negotiations in 2013.

The EU may also acquire new outermost regions in 2015 due to the integration of three Caribbeanislands into the Netherlands following the dissolution of the Netherlands Antilles in 2010.

Moldova, Ukraine and Georgia have expressed European aspirations.[59][60] All 3 countries signed association agreements on 27 June 2014, which deepened their trade and political links with the EU.[61]Ukraine–European Union Association Agreement was ratified in 2014, and Ukrainian president Petro Poroshenko announced 2020 as a target for an EU membership application.[62]

In July 2014, Jean-Claude Juncker, the President-elect of the European Commission, announced that the EU has no plans to expand in the next five years.[63]

Європе́йська полі́тика сусі́дства (ЄПС) (англ. European Neighbourhood Policy) — нова політикаЄвропейського Союзу; має на меті створити на південь і схід від нових кордонів розширеногоЄвропейського Союзу зону стабільності миру і добробуту шляхом налагодження тісних довготривалих відносин з сусідніми країнами.

Європейська політика сусідства (ЄПС) спрямована на те, щоб не припустити виникнення нової лінії розподілу між розширеним ЄС та його сусідами, і надати їм можливість брати участь в різних видах діяльності ЄС шляхом тіснішої політичної, економічної, культурної співпраці та взаємодії в галузі безпеки. Концепція ЄПС охоплює такі країни: Алжир, Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія,Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Лівія, Молдова, Марокко, Сирія, Туніс, Україна, а такожПалестинська автономія.

Вперше концепція ЄПС була викладена у зверненні Комісії «Ширша Європа» у березні 2003 року. Вона засвідчила, що формування відносин з сусідами — один з пріоритетів зовнішньої політикирозширеного ЄС. ЄПС не торкається питання потенційного членства. Вона пропонує сусіднім країнам привілейовані відносини, які будуватимуться на взаємному визнанні спільних цінностей, головним чином у сфері верховенства права; справедливого управління; дотримання прав людини, зокрема, прав меншин; принципів ринкової економіки та безперервного розвитку. Глибина цих відносин залежатиме від того, наскільки ефективно втілюватимуться спільні цінності.

Європейський Союз повинен зміцнювати політику сусідства в регіоні, орієнтуючись на два основні завдання:

·Співпраця з партнерами з метою зниження рівня бідності та створити зону спільного процвітання й цінностей, які базуються на глибшій економічній інтеграції, міцних політичних й культурних зв'язках, посиленій транскордонній співпраці та спільній відповідальності за запобігання конфліктам між ЄС та її сусідами.

·Закріплення позицій ЄС щодо конкретної вигоди а привілейованих відносин у межах диференційованих рамок, які відповідають прогресу, зробленому партнерськими країнами в політичних та економічних реформах.

Підхід Європейського Союзу базується на таких цілях:

·розширення внутрішнього ринку та регуляторних структур;

·привілейовані торговельні відносини та відкриття ринку;

·перспективи для законної міграції та руху людей;

·інтенсивна співпраця з метою запобігання і боротьби зі спільними загрозами для безпеки;

·активне політичне залучення ЄС для запобігання конфліктам і їх вирішення;

·активніші зусилля для сприяння правам людини, глибшій культурній співпраці та поглибленню взаєморозуміння;

·інтеграція в торговельні, енергетичні та телекомунікаційні мережі і європейську дослідницьку зону;

·нові інструменти для сприяння і захисту інвестицій;

·підтримка інтеграції у глобальну торговельну систему;

·посилена допомога, краще реагування на потреби;

·нові джерела фінансування.

Для фінансування діяльності в рамках ЄПС запроваджується новий «Інструмент європейського сусідства й партнерства» (ІЄСП), який починаючи з 2007 року замінить чинні програми технічної допомоги «ТАСІС» і «МЕДА» в країнах ЄПС і в Росії. Його мета - надання допомоги Європейським Співтовариством з метою розвитку зони процвітання та добросусідства та її ефективнішого використання. Період дії -2007-2013 роки[1]. ІЄСП має новий спеціальний компонент для підтримки транскордонного співробітництва на кордонах ЄС. До 2006 року включно для фінансування транскордонної співпраці Комісія буде спрямовувати кошти за допомогою чинних інструментів у так звані «Програми сусідства».

12 травня 2004 року Комісія представила конкретну Стратегію реалізації ЄПС і аналітичні доповіді щодо семи перших країн з «кола друзів»: Ізраїлю, Йорданії, Мароко, Молдови, Палестинської автономії, Тунісу та України. На основі стратегії виробляються детальні плани дій з кожною країною-партнером. Плани дій визначають пріоритетні завдання, виконання яких має зблизити країну з ЄС. Моніторинг виконання чинних Планів дій здійснює якЄвропейська комісія, так і громадське експертне середовище країн «кола друзів»[2].

«Східне партнерство» — політика Європейського Союзу (ЄС), що має на меті зміцнення стосунків зі східними сусідами ЄС і є продовженням східного напрямку існуючої Європейської політики сусідства. «Східне партнерство» було урочисто відкрито Європейським Союзом у Празі 7 травня 2009 року.

Перша зустріч міністрів закордонних справ у рамках «Східного партнерства» відбулась 8 грудня 2009 року в Брюсселі.

Історія[ред. • ред. код]

Ініціатива Східного партнерства була представлена Польщею за підтримки Швеції у травні 2008року на Раді ЄС. Ця ініціатива передбачала участь 6 країн Східної Європи — України, Молдови,Білорусі, Грузії, Вірменії та Азербайджану. До основних сфер, де пропонувалося зміцнити співпрацю, належали:

·Робота над Угодою про асоціацію, яка включатиме комплексне порозуміння про зону вільної торгівлі між ЄС та 6 країнами партнерами;

·Фінансування комплексних програм, що мають покращити адміністративну структуру української влади;

·Інтеграція з економіками країн ЄС, що передбачає зближення українського законодавства з законодавством ЄС;

·Створення економічного союзу між учасниками проекту Східного партнерства;

·Співпраця у боротьбі з корупцією, організованої злочинністю, нелегальною міграцією;

·Збільшення мобільності робочої сили та перспективи відкриття ринків праці ЄС для українців;

·Посилення енергетичної безпеки України;

·Реалізація програм, що спрямовані на подолання економічної і соціальної нерівності України;

·Реалізація індивідуальних програм (охорона кордонів, допомога у ліквідації наслідків стихійного лиха, підвищення енергетичної ефективності та відновлюваних джерел енергії);

·Посилення контактів між Україною та ЄС і між їх громадянами;

·Додаткова фінансова допомога.[1]

У червні 2008 року на саміті Ради ЄС ініціатива знайшла підтримку усіх представників членів ЄС.[2]

3 грудня 2008 року Європейська Комісія прийняла цей проект, оприлюднивши комюніке «Східне партнерство». В проекті зроблено акцент на створенні зони вільної торгівлі, підписанні угоди про асоціацію, лібералізації візового режиму для країн, що беруть участь у проекті, співпраці задля енергетичної безпеки, одночасно збільшивши фінансування проекту до 600 млн євро до 2013 року.[3] 20 березня 2009 року Рада ЄС остаточно затвердила проект Східного партнерства, оголосивши про те, що його офіційний старт відбудеться 7 травня 2009 року у Празі.[4]

7 травня 2009 під час установчого саміту «Східного партнерства» у м. Прага прийнято спільну заяву, згідно з якою «Східне партнерство» буде доповненням до двосторонніх договірних відносин між ЄС та кожною з держав-партнерів.

Члени[ред. • ред. код]

«Східне партнерство» складається з таких пострадянських держав, як Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Молдова, Україна та Європейського Союзу. Участь Білорусі та її президента Лукашенка, який був названий авторитарним, на саміті в 2009 році була під питанням[5].

30 вересня 2011 року Білорусь відмовилась від участі в саміті «Східного партнерства» у Варшаві на знак протесту проти рішення організаторів не запрошувати на цю зустріч президента Лукашенка та засудження політичних репресій в цій країні[6]. Проте через три дні міністр закордонних справ Білорусі Сергій Мартинов спростував це[7].

· Азербайджан

· Білорусь

· Вірменія

· Грузія

· Європейський Союз

· Молдова

· Україна

Основні завдання проекту в стосунках з Україною[ред. • ред. код]

«Східне партнерство» передбачає:

·подальше спрощення візового режиму та поступовий рух до його лібералізації,

·укладення поглиблених зон вільної торгівлі,

·підтримку процесу адаптації законодавства та зміцнення інституційної здатності країн-партнерів,

·сприяння регіональному розвитку на основі політики регіонального вимірювання ЄС,

·створення інтегрованої системи управління кордонами,

·співпрацю у сфері енергетичної безпеки.

У рамках ініціативи передбачено багатосторонній діалог на чотирьох рівнях:

1.зустрічі глав держав і урядів;

2.щорічні зустрічі на рівні міністрів закордонних справ;

3.зустрічі чотирьох тематичних платформ:

1.демократія, належне управління та стабільність;

2.економічна інтеграція та наближення;

3.охорона довкілля, енергетична безпека;

4.міжлюдські контакти;

4.панелі для підтримки роботи платформ.

У червні 2009 р. проведено перші установчі засідання всіх тематичних платформ, під час яких схвалено загальні принципи і привила процедури їх діяльності.

За підсумками установчих засідань Європейська Комісія має намір підготувати проект основних цілей діяльності кожної з платформ, який буде винесено на розгляд наступних засідань (орієнтовно — у листопаді 2009). Крім того, Єврокомісія доопрацює концепції майбутніх проектів в рамках «Східного партнерства» і представить їх на розгляд Української Сторони.

Фінансування[ред. • ред. код]

Східне партнерство буде фінансуватися з фонду Інструменту Європейського Сусідства і Партнерства, що передбачає виділення 600 млн євро (2009–2013), з яких:

·250 млн. — кошти, що вже передбачені Європейською політикою сусідства,

·350 млн євро — це нові кошти, які були виділені на реалізацію проекту Східного партнерства.[8]

Саміти Східного партнерства[ред. • ред. код]

·Перший - 7 травня 2009 року - Прага Чехія

·Другий - 29-30 вересня 2011 року - Варшава Польща

·Третій - 28-29 листопада 2013 року - Вільнюс Литва

·Четвертий - 21-22 травня 2015 року - Рига Латвія

Відносини з Росією[ред. • ред. код]

У травні 2015 року Голова Європейської Ради Дональд Туск заявив, що Росія «компенсує свої недоліки через деструктивні та агресивні залякувальні тактики проти своїх сусідів», в той час як канцлер Німеччини Ангела Меркель сказала, шо «ЄС має абсолютно ясну відмінність від Росії. Ми приймаємо те, що різні країни „Східного партнерства“ можуть іти своїм шляхом і ми приймаємо ці різні шляхи»[9].

<== предыдущая	\|	следующая ==>
Пробне виконання завдання	\|	Ісландія

Date: 2015-09-05; view: 354; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...

mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию