В дитячому садку

Теоретичною основою методики навчання дітей українського мовлення е теорія пізнання, гносеологія. Зокрема, такі її положення: мова – це суспільне явище; мова – засіб спілкування і взаєморозуміння між людьми; взаємозв'язок мови, свідомості та мислення; мова і поняття; зв'язок мови та історії; практика – критерій істини.

Людина за своєю природою – істота суспільна. Виробництво всіх життєвих благ людиною є суспільним виробництвом. Тільки суспільство могло створити людину як мислячу й говорячу істоту. Людина стає людиною лише з появою мови та мислення.

Мова – суспільне явище, продукт розвитку людського суспільства. Вона виникла з потреби спілкування між людьми.

Потреба у членороздільній мові в людей виникла в процесі колективної праці. Та й людське суспільство виникло в процесі праці. Спільна діяльність людей зумовила потребу у спілкуванні.

Мова виконує найважливішу людську функцію – функцію спілкування, комунікації. Мова виникає лише з настійної потреби в спілкуванні з іншими людьми. Без спілкування за допомогою мови неможливо було б налагодити спільну діяльність людей.

Організовуючи навчання дітей другої мови, слід пам'ятати, що кінцевим результатом опанування мовою є спілкування цією мовою з іншими людьми, дорослими та однолітками. Тому на кожному занятті необхідно створювати життєві мовленнєві ситуації для активного спілкування (говоріння) українською мовою.

Теорія пізнання розкриває взаємозв'язок мови, свідомості та мислення.

Перша думка, що виникла у людини, оформлювалась у мовну оболонку. Думати без мови неможливо, а говорити можна лише тоді, коли людина мислить. Мова й мислення не можуть існувати відокремлено. Мислення стає реальним лише тоді, коли воно опосередковується мовою, використовується людиною в мовленні. Разом з тим, не можна ототожнювати мову та мислення. Мислення – це явище глобальне, загальнолюдське. Відчуття, думка, свідомість є вищими продуктами особливим чином організованої матерії. Ця високоорганізована матерія і є людський мозок, наділений властивістю мислення. «Мова є засіб не виражати готову думку, а створювати її,– писав відомий учений-лінгвіст О. О. Потебня,– вона не відображення світогляду, який вже склався, а діяльність, що його складає».

Отже, мислення – це процес, у результаті якого в свідомості людини відображується об'єктивний світ, відбувається процес пізнання. Мова є лише засобом спілкування, це своєрідна мовна діяльність.

Звукова сторона слова – це матеріальний субстрат мови, її чуттєва основа, «природна матерія». Слово та речення як основні одиниці мови фізично відтворювані та сприймані. Інакше мова не змогла б бути засобом спілкування: той, хто говорить, не зміг би оформити свою думку, а той, хто слухає, без звуків мови не зміг би її сприймати та розуміти. Тільки звукова мова, мова слів є досконалою формою вираження та формулювання думки. Навіть внутрішнє мовлення (мовлення про себе) не буває без чуттєвого мовного субстрата. Кожний з нас із власного досвіду знає, що коли ми напружено думаємо, то непомітно (Потебня А. А. Мьісль й язик.– Харьков, 1913.с.10) для себе починаємо шепотіти, рухати губами, язиком, арти кулювати звуки, промовляти слова. Внутрішнє мовлення – необхідна передумова для формування думки, воно є чуттєвою основою нашого мислення. Отже, мова, мислення та поведінка створюють нерозривну єдність. Навчати дітей другої, української мови слід в єдності з розвитком мислення.

Іноді в літературі натрапляємо на твердження, що кінцевою метою навчання другої мови є навчання дітей мислити цією мовою. Проти такого твердження виступає відомий психолог В. О Артемов '. На його думку, мислення суб'єктивне, а об'єктивне те, про що мислить людина. У мови відсутній безпосередній зв'язок з мисленням, інакше не було б різних мов. Цей зв'язок опосередковується дійсністю та досвідом і виступає в слововживанні. Віднесеність слова до предметів та явищ реального світу – це і є його значення, або семантика. Отже, справа не у відмінностях мислення різними мовами, не в змісті понять людей, що говорять різними мовами, а в незбігові семантичних полів слова. Тому дітей слід вчити, вважає В. О. Артемов, не мислення другою мовою, а слововживання, різної семантики слів. Звідси випливає прямий зв'язок слова і поняття, слова і предмета. Під час оволодіння рідною мовою між словом та поняттям (предметом) не існує третього члена. Під час навчання другої мови цей третій член виступає у вигляді слова рідної мови: парасолька (предмет) – парасолька (слово) –зонтик (слово рідної мови).

В. О. Артемов ставить три вимоги щодо навчання дітей другої мови. Перша вимога: навчаючи дітей другої мови, слід використовувати зіставлення, порівняння семантики слів, тобто слів за значенням (скажімо, панчохи – чулки, човен–лодка). Друга вимога: вивчення другої мови необхідно пов'язувати з національною культурою народу, з особливостями розвитку національної свідомості та мислення, з розвитком матеріальної культури та характеристикою епохи. Третя вимога передбачає висококваліфіковану підготовку педагога з досконалим, бездоганним знанням другої мови.

Отже, мова є засіб спілкування, а не мислення. Мова є не засіб, а дійсність мислення. Мова не виражає, а творить думки, реалізує їх Мислити ж другою мовою можливо лише тоді, коли вона стане другою рідною (Див.: Артемов В А Психологня обучения иностранньїм язьїкам.– М„ 1969.– С. 38) мовою, коли людині буде байдуже, якою мовою мислити. Цього може досягти лише людина, яка з раннього дитинства вивчала паралельно дві мови на основі всіх правил орфоепії.

Не можна також ототожнювати семантику мови і предметний зміст думки. Значення слова не тотожне смисловому змістові поняття. Можна знати значення слова, не знаючи при цьому змісту поняття, що виражається з його допомогою, проте не можна знати зміст поняття, не виражаючи його словом.

Шляхом перенесення значень мова збагачується новими поняттями – словами за певних умов розвитку матеріальної та духовної культури суспільства. Стара словесна оболонка стає формою об'єктивації для нового поняття з переносним значенням слів (золоте серце, свіжі сили). Проте ядром усіх значень слова є поняття, тому будь-яке переносне значення слова повинно співвідноситись з предметом, який названий цим словом, і бути зрозумілим усім людям.

Головне в назві предмета – це чуттєва сторона слова. Назва будь-якої речі не має нічого спільного з її природою. Назва – важлива мовна функція, проте нею не обмежується суть та функція слова. Слово, що містить у собі поняття, виконує глибшу і складнішу функцію – відображує явища дійсності і є знаряддям пізнання. Слово позначає предмет, проте воно не позначає поняття, а формуючи і формулюючи виражає його. Поняття не може існувати без слова, бути невираженим. Слово – форма існування поняття. Слово є двоплановим. Воно позначає явища, предмети, і тоді слово як звуковий комплекс – знак. Разом З тим, позначаючи предмет, слово формулює поняття, що не є вже знаком, а узагальненням. Поняття відноситься не тільки до свідомості, поняття є суть предмета. Якби поняття не відображали явищ, ми б ніколи не зрозуміли одне одного. Спільність понять виникає зі здатності мислення людей відображувати й пізнавати. Якби звуковий комплекс «відображував» явища, то він би в усіх мовах був однаковий. Звуковий комплекс не несе в собі ніякої відповідності щодо явищ, тому звукові комплекси неоднакові в різних мовах (кукла – лялька), хоч поняття можуть бути тотожними. Звідси педагогічний висновок: навчаючи другої, української мови, вихователь мусить прагнути не тільки збагатити словник дітей словами-назвами цієї мови, а й намагатись, щоб діти засвоїли поняття спочатку з основним, прямим, а потім і переносним значенням слова.

Мова невідривна від історії її народу. Це – літопис народу, Відлуння його життя, почуттів, надій, прагнень, відлуння його страждань, радощів, досягнень. В українській мові це яскраво відбито у творах великого українського Кобзаря Т. Г. Шевченка, а також у творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, І. Франка та ін. «У світлих, прозорих глибинах народної мови,– писав К. Д. Ушинський,– відображується вся історія духовного життя народу. Покоління народу минають одне за одним, а результати життя кожного покоління залишаються в мові – в спадщину спадкоємцям. У скарбницю рідної мови складує одне покоління за іншим наслідки історичних подій... Мова є найбільш живий, найбільш розкішний і міцний зв'язок, що поєднує минулі, сучасні та майбутні покоління в єдине велике історичне живе ціле!» '

Тому слово народного епосу, народної пісні, колисанки, забавлянки, народної казки, історія, закодована в думках,– найкращий засіб виховання, прилучення дітей з раннього дитинства до національної української мови.

Мова нерозривно пов'язана з культурою народу. Духовна культура кожного народу, освіта, наука, література, мистецтво – це чинники національної мови, показники мовної культури. Кожний народ має свою національну мову, національну культуру. «Якби об'єднання людства за мовою і взагалі за народністю було можливе, воно було б згубним для загальнолюдської думки... Для існування людини потрібні інші люди, для народності – інші народності».

Тому, навчаючи дітей української мови, слід ознайомлювати їх одразу з українською національною культурою – творами українських письменників, композиторів, художників, народних митців.

Усі наукові здобутки методики навчання дітей другої, української мови перевіряються на практиці, адже практика – це критерій істини. Саме цим пояснюється і багато-варіантність програм у навчанні дітей української мови, і різноманітність методів, прийомів та форм прилучення малюків до українського слова, української національної культури. (Ушинський К-. Д* Рідне слово // Вибр. пед. твори- У 2 т.– К., 1983.–Т. 1.–С. 123; Потебня А. А. Зстетика й позтика.– М, 1976.–С. 229.)