Проблема взаєморозуміння жінки і чоловіка у шлюбі

Дисбаланс внутрішнього і зовнішнього світу окремої людини призводить до великих проблем у спілкуванні з іншими. Людині важко визначитися у своїх цілях, коли вона знаходиться під великим впливом іншої людини, такий пресинг можна сприймати добровільно, але згодом, на думку К’єркегора, зворотна реакція зруйнує будь-які обмеження. Саме тоді домінуюча особистість отримає великий стрес, а та, що звільнилась від морального тиску має шанс розвиватися далі вже як особистість схильна домінувати.

Подружжя Хельмерів досить довгий час не мало суттєвих проблем, тому що чоловік і дружина мали чітко визначений розподіл домінуючих сторін. Проблеми Нори і Торвальда постають спершу на побутовому рівні, але згодом стає очевидно, що негаразди криються у моральному зв’язку подружжя, точніше у його відсутності. За ніжними звертаннями Торвальда криється іронія, невпевненість у Нориному керуванні господарством. Але Нора теж нещира з чоловіком, бо приховує від нього певні почуття, пристрасть до солодкого тощо. Торвальд, будучи раціоналізатором сприймає розваги не інакше як тринькання грошей. А Норина нерозважливість, на яку вказує часто Торвальд потроху насторожує читача, адже на перший погляд, це просто ідеальна сім’я [9; 19].

Нора, хоча й всіляко намагається я догодити чоловікові не любить слухати неприємні речі, про те, що вони можуть залізти в борги тощо. А Торвальду дуже важливо, що скажуть люди, він не любить позичати грошей і завжди знає, де можна їх заробити. Спілкується з Норою, немов з дитиною, постійно заспокоює, при цьому вручає певну суму грошей, наче цукерки. Він теж не дуже вправний в домашньому господарстві, адже лише так можна пояснити його скнарість, яка часто проявляється, коли мова заходить про побутові витрати, подарунки тощо. Так він стає схожий на типового міщанина.

Торвальд не дозволяє Норі вступати із ним в дискусію, а відповідно довести Норі свою правоту, якою б вона не була. Таке ставлення, обумовлене хибним по суті чоловічим стереотипом щодо ролі жінок у сім’ї, суспільстві і т.д. Торвальд вважає Нору пташкою, яка повинна лише співати і щебетати, це як окраса дому, берегиня роду, але ніяк не особистість. Саме цей стереотип став йому на перешкоді у розпізнанні людини в Норі, особистості з власними життєвими позиціями і почуттями, які можуть часто не збігатися з принципами Торвальда, що було б неприпустимо для нього. Торвальд докоряє їй таки батьківським транжирством, яке Нора ніби успадкувала.

Єдиним поясненням вищезазначених проблем можна вважати те, що Торвальд не вірить у те, що Нора може заробляти гроші, або хоча б знати, як тяжко вони дістаються, тим більше чесним шляхом. Але Нора вже мала досвід заробляння грошей власною працею в скрутні для сім’ї часи. Їй навіть було приємно це робити, бо вона сприймала це, як забавку, тимчасове невезіння, тим часом мріючи про спадщину з неба. Найголовніша мета в житті, на думку Торвальда, забезпечення становища і всього, що це передбачає – гроші, сім’я, любов [16; 79].

Хельмер – сумлінний працівник. Його адвокатство перекидається мимоволі і на сім’ю, де він, правий чи ні, повинен відстоювати свою правоту. Дивним здається той факт, Торвальд насміхається над невдачами Нори, вважає її наївною, хоча мав би її підтримати. Парадоксом є те, що змінювати йому нічого не хочеться, адже підсвідомо він розуміє, що будь-яке відхилення від норми загрожує порушенням життєвої гармонії, тому він і тримає контроль над кожним кроком дружини. Хельмер не терпить самодіяльності Нори, бо це виводить його з рівноваги. Він уже настільки призвичаївся до ролі голови сім’ї в повному розумінні цього слова, що йому важко уявити фривольність дружини без його відома. Заради обачності він часто перевіряє Нору, влаштовує допити, що дуже дешево і некоректно по відношенню до дружини. Програш його у тому, що йому таки не все відомо, а найбільшим нещастям є те, що він не довіряє своїй дружині не то через професійну звичку піддавати усе під сумнів, не то через якісь приховані мотиви [4; 98].

Очевидно, що через стереотипне уявлення про шлюб і сім’ю, Нора і Торвальд не в силах справитися з негараздами, що час від часу трапляються на їхньому шляху, вони або замовчують своє невдоволення один одним, або ставлять ультиматуми, що теж не є ефективним вирішенням проблем. Іншим недоліком стосунків між Хельмерами є відсутність довіри, що, зрештою стане фатальною їхньому спільному життю. Не менш важливою проблемою Нори і Торвальда є різне уявлення про світ та речі, що його стосуються, таким чином їхні цілі стають різними, а відповідно і життєві дороги [4; 107].

У п’єсі автор застосовує багато символів, щоб передати видимі і невидимі зв’язки героїв. Зокрема, танець виступає у творі у багатьох значеннях. Перш за все Норині танці під акомпанемент Торвальда сприймаються занадто буквально. Разом у них відбувається таке собі виконання, що дуже нагадує їхній життєвий шлях. Танець триває доти, доки не стомиться партнер, але в житті не буває репетицій, тому кожен виступ не є бездоганним, з чим треба змиритися [2; 87].

Саме в таку сцена обертає Нора свій танець перед справжнім виступом, але акомпанує їй чомусь доктор Ранк. Хоча навіть під супровід Торвальда, вона вибивається з сил і випрохує у нього неоднозначну обіцянку бути з нею до кінця. Нарешті Хельмер вже не такий засліплений і розуміє причину хвилювання дружини, здається, вони обоє втомилися танцювати. Врешті їх виступ на сцені супроводжується перевдяганням, масками і загадковістю. Автор використовує ці образи, щоб показати якими важливими щирість і розуміння одружених [18; 76].

Незважаючи на перешкоди (маски, танець з іншим партнером), важливо зберегти своє істинне обличчя і трохи загадковості, щоб постійно мати якусь новизну у стосунках. Таким чином автор натякає, що не варто створювати ідеал, щоб потім отримати лише невиправдані сподівання, щоб життя не було схоже на суцільний бал-маскарад, але перед реальністю пасував багато хто, за що і поплатився сім’єю, становищем тощо. Вбрання на такому дійстві є проявом індивідуальності, і вибиратися воно повинно за власними вподобаннями, а не за суб’єктивною оцінкою партнера чи партнерки [4; 67].

Нора дозволяла Торвальду бачити себе у прийнятному для нього вбранні, не покладаючись на свій смак. Час знімати маскарадні костюми в сім’ї Хельмерів настав несподівано. І завчасно не зрозумівши свого партнера під час танцю, кожному залишається тільки зійти зі сцени. Хельмер неймовірно обертається на героя-рятівника, бога своєї дружини, чого він не мав права робити, адже саме демократичні відносини зберігають гармонію шлюбу. Поняття любові у них зовсім різні, і що найгірше – неокреслені один одному [4; 90].

Очевидно, що любов Торвальда передбачає ще певні умови. В цьому ж і його проблема. Нора є для нього насамперед дружиною і матір’ю, а коли перша і друга умова зникає, його любов перетворюється на відразу. І те, що Нора приймає рішення піти від нього, він сприймає не як проблему між ними обома, а як проблему того, що це буде негарно виглядати збоку: «І не подумаєш, що скажуть люди?» Ціна любові виявилася нижчою за честь і репутацію в суспільстві. Ібсен також показує зухвалість Хельмера, його готовність загубити людське життя, якщо хтось насмілиться звертатися до нього на «ти». Разом з тим автор показує і суспільство, табу якого не хоче порушувати Хельмер. Йому дуже важлива думка суспільства, якій він ревно прагне відповідати. Він навіть ставить суспільство своїй дружині як аргумент на користь того, щоб вона не йшла від нього. І що ж це за суспільство? Якими б нікчемними не здавалися фрау Лінне і Крогстад, проти вони зуміли віднайти те, що набагато вартніше за матеріальні і соціальні цінності, які завжди можна відновити, а от втрачені почуття віднайти дуже непросто [18; 30].

Ще одна жінка постає героїнею на шляху відновлення сімейного щастя. Можливо, автор хоче показати, що жінки сильніші морально за чоловіків, хитріші і більш схильні до жертви, адже дуже часто жінка ставала запорукою бездоганної репутації чоловіка, підвищувала його соціальний статус. Автор підводить до висновку, що намагання жінок є безкорисливими, а чоловічі амбіції більш матеріальні і в цьому немає нічого дивного, адже такою є природа жінок і чоловіків. Крогстад і фрау Лінне є наочними прикладами прояву такої природи. Вони чітко окреслюють своє призначення в родині, шлюбі, їхній хоч і запізнілий зв’язок буде виваженішим і міцнішим за Хельмерів, адже вони не створювали ілюзій, а одразу визначили реальну роль кожного партнера [2; 87].

Найкмітливішою жінкою у творі є фрау Лінне, яка своєю появою відкрила Крогстаду сенс життя, а також пробудила Нору від сімейного забуття. Жінка знову маніпулює діями чоловіків. Крогстад пристає на змову, забувши про втрачене місце роботи, яке вже не є йому таким важливим. Крогстад стає вмить щасливим, бо розуміє, що розсудлива дружина додасть йому натхнення на ще більші звершення. Ще один доказ тому, що жінки відігравали неймовірну роль у становленні своїх чоловіків. Хоча Хельмер таки не усвідомлює соціальної ролі жінки, бо кохає красиву і привабливу Нору, а не розумну і розсудливу, він явно перегинає палицю, вказавши на недолугість процесу в’язання [5; 87].

Проблеми між чоловіком і дружиною можуть виникати у різні моменти їхнього спільного життя. У Нори і Торвальда такі негаразди виникли у зовсім критичний період, коли Торвальд переходив на нову роботу, а Норі вже був час розрахуватися з боргами, до того ж, вони мали трьох малих дітей, і цілий світ перед яким вони мусили виглядати, мов зразкове подружжя. Така ілюзія швидко розвіялась під впливом зовнішніх чинників, завдяки яким подружжя Хельмерів стикнулось з неочікуваними проблемами. Інша пара героїв, не така успішна свого часу, спромоглася зрозуміти, що краще знаходити найменшу користь з один одного, ніж винуватити за минулі гріхи. Таким чином, пішовши на компроміс, Крогстад і фрау Лінне віднаходять свій внутрішній баланс, а відповідно у них стає менше проблем у контактуванні як один з одним, так і з зовнішнім світом [10; 78].

2.3 Загальноєвропейське поняття «лялькового дому»

Ляльковий дім є також дуже широким поняттям. У домі живе один хазяїн – самовдоволена дитина – грається ляльками, змінює їхні вбрання, декорації в домі і не зважає на реакцію мешканців. Попри невластиву дитині раціональність, усі її вчинки стануть основою тоталітарного режиму ХХ ст. в Європі. А поки придушені диктатурою ляльки нагадують заляканих пацієнтів, дім перетворюється на божевільню [16; 90].

Така сумна ситуація спіткала майже кожну пересічну західноєвропейську родину середнього класу, оскільки тогочасна теорія людини втратила інтелектуальний центр, отримавши анархію думок у відповідь. Тільки уявивши собі життя поза ляльковим домом, люди розуміють нікчемність свого становища. Сумнівним залишається питання чи лише хазяїн винен в обмеженості своїх жителів, адже вони навряд чи змогли б існувати без турботливого татуся. Навіть якби Норі дістався демократичний чоловік, вона б реалізувалася як особистість зважаючи на амбіційність, але поплатилася б за це репутацією, як фрау Лінне, бо таким було тогочасне суспільство. Зрештою, кожен вибирає свою долю або змиряється з тим, що обрали за нього. Нора, завжди перебуваючи під чиєюсь опікою, втрачає свою індивідуальність, все що їй залишається – снити таємними авантюрами проти диктатора [7; 83].

Європейці відреагували на драму Ібсена дуже характерно: вони піддали її найжорстокішій критиці, але і почали відразу ставити в багатьох театрах, від нього вимагали зміну фіналу на більш прийнятний для тогочасного суспільства. За правдивість, яскравість та актуальність піднятих проблем Ібсен отримав Нобелівську премію. На шляху своїх героїв автор ставить такі перепони, через які неможливо переступити однозначно – шлюб, можливі страждання покинутих дітей тощо. І все таки його герої схильні до того, щоб у пошуках себе жертвувати почуттями близьких.

Європейська людина початку ХХ ст. настільки себе втратила, що вже не може бути опорою іншим, навіть своїм рідним. Ібсен показує, як руйнується зв’язок між людьми, причому показує це з трагізмом, а не з негативною оцінкою. Нора страждає, залишаючи свого самозакоханого чоловіка, дітей, і все ж вона іде. Ібсен не дає відповіді на запитання чи права героїня, він просто показує, що змусило її зробити цей крок. Героїню не можна засуджувати, хоч і руйнувати сім’ю – погано, але жити у брехливому і штучному світі, усвідомлюючи це, теж не було б правильним рішенням. «Хеппі енду» бути не може, до цього і веде Ібсен [16; 85].

Автор намагається наштовхнути читача на потенційний вихід, але якщо тверезо дивитися на реальність, то стає ясно, що виходу немає. Відповідно Норі просто нікуди піти і на ній так багато обов’язків – дочка, дружина, мати і…боржниця. І саме відповідальність, фанатична вірність обов’язку руйнує її життя: вона стає жертвою батька через якого потрапляє у борги, а потім стає лялькою для розваг чоловіка.

Те, що Ібсен виводить на сцену європейського театру жінку, багато про що свідчить. До того ніхто і не думав, що таке питання може, взагалі, підніматися і обговорюватися: нормальна жінка не має права піти на пошуки самореалізації, залишивши дітей, вважалося в суспільстві. Для Сходу ця тема залишається табу і досі, для України, можливо, також. Але для Європи ця проблема поставлена ще на початку минулого століття. Різниця східного і західного світобачення відчутна [18; 70].

«Щоб дочка не мала права позбавити тривог і відчаю помираючого батька? Щоб дружина не мала права врятувати життя своєму чоловікові? Я не знаю точно законів, що десь в них це має бути роз’яснено. А ви, юристе, не знаєте цього!» з такою гнівною промовою постає Нора в одній із сцен [1; 256]. Але скоро їй випадає можливість переконатися в тому, що вона помиляється. Суспільство живе за суворими законами, і карає тих, хто їм не підкоряється. Ібсен виокремлює два види духовного закону і два види совісті – одні для чоловіків, а інші для жінок. Вони не розуміють один одного, але за практичні вчинки жінок судять чоловічими законами, ніби вони є чоловіками, а не жінками [20; 306].

В кінці п’єси Нора не може зрозуміти, що правильно, а що ні, вона заплуталася в почуттях з одного боку, і вірою в авторитети з іншого. Нора іде, бо бачить безвихідь. Вона не приймає чергову готовність Хельмера гратися ляльками, коли все налагодилось і ніщо більше не загрожує особисто йому. У Нори немає стимулу продовжувати гру. Вона іде в нікуди, не знаючи, що робити далі, залишає дітей, бо їх нема куди взяти, просто тікає зі світу Торвальда. Але цей світ – таки навколо неї. Їй з цього світу не втекти. Все, що вона може зробити – перестати брехати собі [2; 76].

Розв’язка «Лялькового дому» не має будь-яких елементів компромісу, тим не менше її не можна називати «неблагополучною розв’язкою». Такий фінал є прикладом своєрідного вирішення конфлікту драми, при якому драма безпосередньо стикається з трагедією; герой тут не гине, а, навпаки, виявляється переможцем, оскільки він, ніби знаходить самого себе, і володіє мужністю, щоб здійснити свою волю і відкинути все те, що йому заважало. Разом з тим перемога героя має трагічний відтінок, оскільки вона означає болісний розрив з усім попереднім існуванням і робить його самотнім, таким, що протистоїть усьому суспільству в цілому [13; 301].

Перемога Нори, то її внутрішнє звільнення і вибір нею власного шляху, не означає завершення її боротьби, усього конфлікту в цілому. Навпаки, справжній конфлікт, битва – відбудуться пізніше, після того, як опуститься завіса. Саме тоді почнеться справжня боротьба Нори за своє самоствердження в житті, за пізнання істинного характеру суспільних відносин.

Генрік Ібсен своєю драмою наголосив, що ляльковий дім є недовговічним поняттям, але навіть якщо його мешканці живуть у ньому ціле життя, то з боку воно виглядає зовсім нікчемним. Сумнівним залишається питання залишення такого дому, адже тоді б більша половина невдоволених європейців покинули б свої домівки у пошуках незалежного життя. Фінал «Лялькового дому» показує присутність у суспільстві «справжньої людини» – людини, що прагне свободи і внутрішньої незалежності. Людини, здатної заради поставлених цілей піти на будь-які жертви, відмовитися від компромісів. Протиріччя між видимою і бажаною дійсністю проходять через всю структуру п’єси, і той момент, коли це протиріччя остаточно проявляється і виходить на сцену, стає її кульмінацією і одночасно розв’язкою драми. Автор не оголошує вердикту, адже тоді б такий вчинок вважався б аморальним у суспільстві, але суспільство змінюється і автор таким чином відтягує час на інше бачення проблем поставлених у п’єсі.