Конституція Німецької імперії 1871 р. - характеристика основних інститутів та їх оцінка

Передумови прийняття Конституції. 19 липня 1870 р. уряд Франції оголосив війну Пруссії. Імператор Наполеон III був проголошений верховним головнокомандуючим і виїхав до діючої армії. Уже 2 вересня в битві під Седаном 100-ти-сячна французька армія ганебно капітулювала. Потрапив до німецького полону й сам французький імператор. 18 січня 1871 р. в окупованому німецькими військами Версалі прусський король Вільгельм І Гогенцоллерн був проголошений німецьким імператором.

До складу новоствореної Німецької імперії увійшли й південнонімецькі держави - Баварія, Саксонія та ін. Сама імперія об'єднувала у собі 22 монархії та 3 вільні міста. Пруссії належали 60 відсотків території імперії, понад половину її громадян становили прусські піддані. Імператором став прусський король. За конституцією Німецької імперії 1871 p., він отримував найширші повноваження. Імператор був главою збройних сил імперії, призначав усіх вищих імперських чиновників, включаючи канцлера, а також делегатів від Пруссії до верхньої палати імперського парламенту. Парламент Німецької імперії був двопалатним. Верхня палата - Союзна рада (бундесрат) складалася з 58 депутатів. Пруссія мала в ній 17 (далі навіть 22) місць, решта держав - від 1 до 6 місць. Для заблокування рішень було достатньо 14 голосів, отже, Пруссія могла самостійно блокувати будь-яку невигідну для себе парламентську постанову. Нижня палата (рейхстаг) обиралася на основі загального для чоловіків, виключаючи військовослужбовців, голосування. Термін її повноважень складав 3, а з 1887 p.- 5 років. Один депутат обирався від 100 тис. виборців. Він не був пов'язаний наказами та інструкціями своїх виборців, законодавчу діяльність здійснював на безоплатній основі. Рейхстаг не мав контролю над імперськими міністрами. Він міг бути розпущений простою постановою Союзної ради, на чолі якої перебував імперський канцлер. Голова уряду - канцлер за свої дії відповідав лише перед кайзером. Усі інші члени його кабінету рангу міністрів не мали, а вважалися статс-секретарями. За своїм статусом вони були підлеглими канцлера, який міг їх самостійно призначати і зміщувати. У віданні канцлерського уряду перебували загальнодержавна політика, армія, банківська справа, карне і цивільне право, законодавство про ремесла і професійні спілки, санітарна і ветеринарна служба тощо.

Історичне порівняння. Якщо проводити історичні паралелі, то цей імперський порядок дещо нагадує... Радянський Союз у тій формі, яким він був витворений Сталіним на середину 30-х років XX ст. Порівняйте - Верховна Рада, обрана всенародним голосуванням, лише штампує законопроекти, розроблені в надрах урядово-партійного апарату і схвалені на Політбюро. Радянський уряд де-факто відповідальний не перед парламентом, а перед керівником правлячої партії - своєрідним аналогом німецького імператора. Республіканські Верховні Ради та Ради міністрів фактично дублюють загальносоюзні закони, додаючи до них малу дещицю національного колориту. Думається, такий збіг деталей не зовсім випадковий, можливо, навіть, що Сталін свідомо обрав німецьку імперську модель як своєрідний негласний зразок.