Радянсько-німецький пакт про ненапад від 23 серпня 1939 р. та таємний додатковий протокол до нього. Вплив угоди на подальший розвиток подій

Версальсько-Вашингтонська система договорів, підписаних після Пер­шої світової війни, передбачала збереження і зміцнення загального миру та безпеки, непорушності кордонів, загального роззброєння. Було створено міжнародну організацію — Лігу Націй, що повинна була контролювати до­тримання міжнародних норм. У 1930-х рр. політика Німеччини, Італії та Японії, які уклали «антико-мінтернівський пакт», стає агресивною. Великі держави (Англія і Франція) проводили політику «невтручання» і «умиротворення» агресора.

Лідери Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції у вересні 1938 р. уклали мюнхенську угоду про поділ Чехословаччини. У березні 1939 р. Ні­меччина окупувала Чехію, а Угорщина — Закарпаття. Таким чином, Німеч­чина поширювала свій вплив на Схід. За цих умов радянський уряд пішов на зближення з гітлерівською Німеччиною.

Визначивши наступною жертвою Польщу і остерігаючись при цьому війни на два фронти, Берлін також був зацікавлений у нейтралітеті, а ще краще — в союзі з Москвою.

23 серпня 1939 р. у Москві було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад, відомий як «пакт Молотова - Ріббентропа». Він був розрахований на 10 років. Важливим додатком до пакту був таємний протокол про поділ Європи на «сфери життєвих інтересів» між двома державами.Якщо укладення подібного пакту з потенційним агресором можна було тлумачити як законну спробу відвернення війни, то вже зовсім інакше слід було розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося пра задоволення територіальних апетитів обох держав. За цими домовленостями, існування яких СРСР протягом півсторіччя категорично заперечував, Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР майже до кордонів Росії 1914 р. Секретний протокол передбачав поділ Польщі на сфери впливу та територіа­льні приєднання до Німеччини та СРСР, введення Радянським Союзом своїх військ у західноукраїнські землі після початку німецької окупації Польщі. Радянська територія окупації східних територій Польщі передбачалася вздовж річок Нарва - Вісла - Сян.Незважаючи на героїчний опір окремих частин польської армії, німецькі війська швидко просувалися на схід.17 вересня 1939 р. розпочався наступ радянських військ проти Польщі, на­званий офіційною радянською пропагандою «визвольним походом» Червоної Армії у Західну Україну та Західну Білорусію. 18 вересня польський уряд та голо­вне командування виїхали за межі країни, наказавши військам не вступати в сути­чки з Червоною Армією. Вже 22 вересня радянські війська ввійшли до Львова.28 вересня 1939 р. радянсько-німецький воєнно-політичний союз був підтверджений договором про дружбу і кордон. Протягом 50 років як сам факт укладення такого договору, так і його зміст становили одну з найбі­льших державних таємниць СРСР. Новий договір, уточнюючи розмежуваль­ну лінію між цими державами по території Польщі, формально підтверджу­вав включення західноукраїнських і західнобілоруських земель до складу СРСР. Населення Радянського Союзу збільшилося на 12 млн осіб.У Західній Україні було інспіровано «відновлення» радянської влади. З цією метою організовано вибори (22 жовтня) та роботу Народних Зборів у Львові, які звернулись з проханням про входження до СРСР (в декларації Народних Зборів йшлося про возз'єднання з Радянською Україною). Було утворено Львівську, Тернопільську, Станіславську, Дрогобицьку, Волинську та Рівненську області УРСР.У червні 1940 р. уряд СРСР звернувся з ультимативними вимогами до Румунії про негайне повернення Бессарабії. Німеччина не підтримала Руму­нію, і радянські війська без бою вступили в Північну Буковину та Бессара-бію. У складі УРСР було створено дві нові області, Чернівецьку та Ізмаїльсь­ку, а також проведено розмежування з новоутвореною Молдавською РСР (до складу останньої увійшли деякі історично українські землі Подністров'я, які раніше входили до Молдавської АРСР).Після приєднання західноукраїнських земель до УРСР та СРСР нова влада розгорнула політику радянізації та розпочала репресії. Однак була реалізована споконвічна мрія українського народу щодо возз'єднання його земель у єдиному державному утворенні.

№23 Початок Другої Світової війни, її причини і характер.

Початок Другої Світової війни, її причини і характер. Виникнення руху Опору народі в країнах, окупованих фашистською Німеччиною. Друга світова війна була породжена імперіалізмом. Незважаючи на гострі суперечності, що існували між капіталістичними країнами, головним обєктом їхньої експансії був Радянський Союз. До першого вересня 1939р. війною вже були охоплені численні регіони світу. З нападом Німеччини на Польшу і оголошенням війни німцям з боку Англії та Франції війна остоточно переросла у світову. Польша була черговою жертвою фашистської Німеччини, хоч мала з нею пакт про ненапад. Фашистські держави встановили на загарбаних територіях так званий "новий порядок" — режим нещадного терору й насильства. Грабували національні багатства й вивозили до своїх країн 'мільйони іноземній робітників для примусової праці. Лише з СРСР до Німеччини вивезено Близько 5 млн. юнаків і дівчат. Польща була перетворена в німецьке "генерал-губернаторство". Чехословаччину вони розчленували, Судетські землі приєднали, Богемію і Моравію перетворили а "протекторат", а Словакію проголосили "незалежною державою”. Югославію також розчленували. Грецію поділили на три зони окупації: німецьку, італійську і болгарську. В Данії, Норвегії, Бельгії, Нідерландах — окупанти поставили до влади маріонеткові уряди. Люксембург був включений до складу Німеччини. В особливому становищі знаходилась Франція. Окупанти зберегли її уряд у "вільній" зоні. Він проводив політику співробітництва з Загарбниками. Тут було ліквідовано демократичні свободи, заборонено політичні партії, розпущено профспілки.

Економіка окупованих країн стала придатком воєнної машини. Так, у 1941 р. 80% залізної руди, 50% вугілля, свинцю, цинку та багато іншої стратегічної сировини, що її споживала промисловість Японії", завозилось з Кореї та Китаю, ї Франції гітлерівці забирали 3/4 її сировини і від 50 до 100 % промислової продукції. Велика кількість устаткування, продовольства також вивозилась у Німеччину. Частину окупованої радянської території у тому числі Й тилові райони груп армій, гітлерівське керівництво передали під управління воєнного командування, а іншу підпорядкувало "східному міністерству" на чолі з Розенбергом і поділило на два так звані райхскомісіріати "Остланд" (Прибалтика й більша частина Білорусії) та "Україна". Західно-українські землі було приєднано до польського "генерал-губернаторства". Невдоволених "новим порядком" знищували або кидали до концентраційних таборів. У Європі в самій Німеччині їх налічувалося ЗО. Найвідоміші серед них — Дахау, Бухенвальд, Мяйданек, Освенцім. Лише в двох із згаданих — Майданеку та Оемнцімі — було знищено 5,5 млн. людей, в основному радянських громадян. Дещо інакше діяли японські окути йти. Перш ніж вторгнутись у ту чи іншу країну, вони вишукували своїх можливих прихильників серед національної буржуазії та інтелігенції, пропонували "співробітництво", пропагували ідею визволення народів Азії від білих колонізаторів. Насправді ж японці безжально грабували інші народи, вивозили Все цінне до себе на острови, визискували мільйони робітників і селян, обертаючи в на безправних рабів.

Ярмо білих колонізаторів змінювалося на японське. Після запровадження "нових порядків" поневолені народи Європи й Азії ставали на боротьбу проти ворога. В багатьох крапках створювалися партизанські загони, виникав рух Опору, що об'єднував різні верстви населення: робітників і селян, дрібну й середню буржуазію, інтелігенцію і діячів церкви. Частина великої буржуазії та поміщиків також брала участь у русі Опору. Інші йшли на співробітництво з окупантами, стаючи колабораціоністами.

Так, зокрема, у Франції з фашистськими окупантами і колабораціоністським урядом маршала Петена боролася "Вільна Франція" Ш. де Голля. а також партизанські загони та підпільні групи, очолювані комуністами й соціалістами. У листопаді 1942 р. французька сторона уклала з Ш. де Голлем договір про спільні дії. У травні наступного року була створена Національна Рада Опору, що об'єднала всі сили, які боролись з окупантами. А в червні був утворений Французький комітет національного визволення (ФКНВ), який оголосив себе урядом. Згодом його очолив Ш. де Голль. На прикладі Франції видно, як з руху Опору формувалися національні антифашистські фронти, що мали за мету повалення фашистської диктатури й відновлення державної незалежності Провідну роль у цих фронтах відігравали комуністичні й соціалістичні партії зі своїми військовими загонами. Партизанський рух набув широкого розмаху в таких країнах, як Югославія, де в листопаді 1942 р. була створена народно-визвольна армія під командуванням Й. Броз-Тіто. а також у Греції, пізніше у Франції, Італії, Польщі, Чехословаччині. В державах "осі" активно діяли підпільні антифашистські організації, які підривали могутність режимів та їх воєнних машин. Рух Опору мав інтернаціональний характер.

Особливо це виявилося в підпільних організаціях концтаборів, членами яких були люди різних національностей. Активну участь в діяльності підпілля брали військовополонені Червоної армії, котрі воювали у партизанських загонах Франції, Італії, Польщі та Інших країн Європи. На території України, Білорусії, в західних районах Росії, окупованих ворогом, партизанський рух набув великого розмаху. Там діяли цілі партизанські з'єднання під керівництвом Центрального штабу партизанського руху, створеного в травні 1942 р., застосовуючи різноманітні методи боротьби — від окремих диверсійних акцій до масової "рейкової війни".

Це відволікало значні сили гітлерівців від бойових дій на фронті. Без перебільшення можна сказати, що партізанська війна в тилу ворога значною мірою сприяла крахові окупаційного режиму на території СРСР. У країнах, загарбаних Японією, теж розгортався рух Опору. Найактивніших форм він набув у Бірмі та на Філіппінах, де діяли цілі партизанські армії. Японські окупанти змушені були навіть надати Бірмі незалежність, щоправда, формально, бо посадили там свого ставленика. У В'єтнамі та Індонезії на перших етапах війни переважали пасивні форми боротьби й лише на завершальному етапі рух Опору теж набув широкого розмаху. Окупаційні порядки, нав'язані народам, що втратили свій суверенітет, породжували в них ненависть до загарбників і прагнення боротися за свою незалежність.