Розселенський потенціал

Оцінку розселен­ня у регіоні треба провадити за загальноприйнятою методоло­гією. Ця методологія прийнятна для оцінки регіонів різного рівня організації: мікроекономічного, мезоекономічного, макроекономічного і мегаекономічного районів.

Міське населення. На початок 2009 р. у містах України про­живало майже 68% населення. Його чисельність почала стрімко зростати в 1960-ті роки, а особливо швидко в останні двадцять років XX ст. – на 3,5 млн. осіб, або на 11,4 %. Значно переважає чисельність міського населення у АР Крим, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Одеській, Харківській обла­стях. Незначне переважання – у Волинській, Житомирській, Кіро­воградській, Київській, Львівській, Миколаївській, Полтавській, Сумській, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській, Чернігівській областях.

Сільське населення. На початку XX ст. в Україні переважало сільське населення – понад 80 %. На початок XXI ст., відносна чисельність сільського населення значно зменшилася і становить до 32 %, або понад 16 млн. осіб. Переважає сільське населення у Вінницькій. Закарпатській, Івано-Франківській, Ровенській, Тер­нопільській, Чернівецькій областях.

Динаміка чисельності сільського населення має певні терито­ріальні відмінності. Наприкінці XX ст. чисельність сільського на­селення зросла в АР Крим, Закарпатській і Херсонській областях, у решті областей вона помітно знизилася, зокрема у Вінницькій, Чернігівській, Хмельницькій, Житомирській та Херсонській.

Системи розселення. В Україні налічується 490 територіально-адміністративних районів і 121 район у містах, тобто це є потенційні мікроекономічні райони. Відповідно в кож­ному територіальному районі є свій адміністративний центр і певна кількість селищ міського типу та сільських населених пунктів.

Так само в Україні сформовані 25 моноадміністративних мезоекономічних районів – 24 територіально-адміністративні об­ласті й одна АР Крим зі своїми адміністративними центрами. Внаслідок розвитку торгівлі транспорту, промисловості, науки тощо в окремих обласних центрах, зокрема в Києві, Львові, Хар­кові, Дніпропетровську, Донецьку й Одесі, розвинулися макрополіси (великі агломерації) з чисельністю населення 800 тис. осіб і понад 2 млн. осіб. Вони поширили свій вплив на сусідні області і сприяли формуванню в Україні шістьох полі адміністративних мезоекономічних районів. Об'єктивна інформація розселенського потенціалу регіону особливо необхідна при здійсненні регіональної соціальної політики, а також при районних плануваннях І реалізації різних інвестиційних програм.

Найбільш елементарним показником розселення є густота на­селення. Однак при глибшому аналізі з'ясовується, що цей по­казник має численні «модифікації»: густота населення на об­житій території; густота сільського населення; густота міського населення.

При порівнянні регіонів, з точки зору їх «дольової участі» у формуванні територіальної структури населення, використо­вується Індекс регіональної концентрації, який визначається за формулою:

К_РК = 0,5(S_i - Р_i)×100%, (1)

де S_i і Р_i– доля площі і населення і-го регіону в загальній площі.

Відповідно до багаторівневої організації суспільства розрізня­ють системи розселення різних територіальних рівнів – від національного до локального:

1) національний (загальнодержавний) рівень – єдина система розселення країни;

2) регіональний рівень – регіональна система розселення;

3) обласний рівень – субрегіональна (обласна) система розсе­лення;

4) локальний рівень – міжрайонна, районна, місцева (внутрішньорайонна), первинна локальна система розселення.

Система регіонального розселення – це сукупність поселень, які об'єднані цілісністю наявних економічних і соціальних зв'язків. Формуються ці системи під впливом різних чинників, головними з яких є розміщення продуктивних сил, економіко-географічне положення, поєднання природних умов і ресурсів, де­мографічна ситуація, рівень розвитку інфраструктури та ін. За­лежно від ступеня спільності, набору та інтенсивності існуючих зв'язків і чинників формуються різні типи систем розселення. В особливостях розселення вияеляються просторові закономірності життя суспільства.

Регіональні системи розселення відіграють важливе значення у формуванні загальнодержавної системи. Економічною основою формування регіональних систем розселення виступають госпо­дарські комплекси єкономічнрїх районів. Водночас регіональні системи поселень являють собою каркас просторової організації регіональних суспільних комплексів, виступаючи однією з ос­новних функціонально-структурних підсистем. За допомогою різноманітних зв'язків населених пунктів вона вступає у взаємодію з іншими підсистемами регіонального суспільного комплексу (виробничою, соціальною, інфраструктурною та ін.).

Система показників, які використовуються при діагностиці систем розселення, відображає їх кількісні параметри, якість, тип систем розселення.

Якщо кількісні показники (площа, чисельність населення, співвідношення між чисельністю населення різних пунктів, а та­кож між міським і сільським населенням тощо) дають уявлення про відмінності, що легко перевіряються, то про якість систем розселення можна судити виходячи зі ступеня сприятливості для організації об'єктів соціальної інфраструктури.

Формування єдиної системи розселення в Україні як взаємо­пов'язаної мережі всіх поселень передбачає створення насампе­ред систем суспільних макрорайонів з визначенням місця їх у системі вищого рангу. Ці системи розселення істотно відрізня­ються одна від одної за територіальною структурою І впливом об­ласних центрів на динаміку розвитку відповідних систем. Велике місто – ядро макрорайону завжди відчутно впливає на форму­вання транспортної мережі, яка в сучасних умовах стає вирішальним чинником розвитку всієї внутрішньорайонної сис­теми розселення. Це виявляється в концентрації сільського роз­селення приміських зон та уздовж транспортних шляхів; у регу­люванні розвитку середніх і малих міст з урахуванням економіко-географічного положення.

Отже, просторові розміри регіональних систем розселення за­лежать від розміщення по території країни головних осередків суспільного життя – міст-мільйонерів і крупних міст.

Центрами п'яти регіональних систем розселення України вис­тупають найбільші міста – міста-мільйонери: Київ, Харків, До­нецьк, Дніпропетровськ і Одеса. У зоні їх інтенсивного впливу та притягання розташовані території власних та сусідніх однієї-трьох областей.

Проблематичним є виділення регіональних систем розселення у західній і центральній частині України. Явно вираженим міжобласним центром – ядром регіональної системи розселення виступає місто Львів, який у 3,2-3,7 разу має більшу кількість населення, ніж обласні центри – сусіди першого порядку Рівне, Івано-Франківськ, Тернопіль, Луцьк у 6,2 разу перевищує людність Ужгорода. Місто Львів виступає центром Західної регіональної системи розселення у складі семи областей: Львівсь­кої, Волинської, Рівненської, Тернопільської, Івано-Франківсь­кої, Закарпатської і Чернівецької. У цій системі, на відміну від інших регіональних систем, виділяються дві зони за інтен­сивністю зв'язків субрегіональних систем розселення з регіональним центром. До першої зони належать Львівська, більші частини Івано-Франківської і Тернопільської, південні частини Волинської та Рівненської обласних систем з їх центра­ми. До другої зони – північні та центральні частини Волинської та Рівненської, південно-східна частина Тернопільської та південно-західна частина Івано-Франківської, Чернівецька і За­карпатська обласні системи розселення.

Дві області Центрального економічного району (Черкаська і Кіровоградська) не утворюють єдиної регіональної системи розселен­ня, а роз'єднані між Центральною і Придніпровською регіональ­ними системами.

Формування Волинської та Подільської регіональних систем розселення можна розглядати на перспективу за умови визнання на загальнодержавному рівні Північно-Західного та Подільсько­го соціально-економічних районів з наданням пріоритетів еко­номічного розвитку визначених центрів (ядер) до рівня крупних міст.