Зарубіжне та материкове літературознавство України 20-х років XX ст

Перші підсумки роботи дореволюційних і частково — пореволюційних літературознавців спробував окреслити в 1925 р. Леонід Білецький (1882—1955) у праці "Основи української літературно-наукової критики", яка видана у Празі Українським громадським видавничим фондом. Ця праця мислилась як теоретична, про що свідчив і підзаголовок її ("Спроба літературно-наукової методології"), але сприймається вона і як історико-літературна, бо містить проблемний аналіз-огляд майже всіх більш-менш вагомих літературознавчих студій, присвячених українському літературному процесові від найдавніших часів до початку 20-х років XX ст. Л. Білецький розглянув ті студії відповідно до "номенклатури" вживаних у світовому літературознавстві назв наукових шкіл і напрямів. Серед них він детально проаналізував формально-поети-кальну, або неокласичну, й історичну школи, а в межах останньої розглянув такі "її відгалуження, як "теорія відтворення життя ", " міфологічно-символічний напрям", "теорія ідеологічної інтерпретації твору", "теорія наслідування" та ін. "Психологічний напрям" і "філологічну школу" він залишив для планованого ним другого тому праці, який, на жаль, так і не був написаним: у кінці першого тому дано тільки орієнтовний проспект його.

Аналізуючи студії, які належать до певних наукових шкіл і напрямів, Л. Білецький схарактеризував і випадки, що породжують ненаукові, фальсифікаторські підходи до явищ літературної творчості, наприклад, фальсифікації в дусі великодержавних амбіцій, пануючої моралі й псевдопоетики, "втертих традицій" тощо. Скажімо, великодержавні амбіції простежувалися в теорії, за якою українська література певний час розглядалася як віддам російської, а "втерті традиції" — це коли твір розглядався тільки як ілюстрація (хай і художня) якогось там життя. З такою методологією ми зустрічалися практично в усі часи панування марксистсько-ленінської методології, але подібні тенденції мали місце й раніше. Наприклад, Леся Українка з подібного приводу писала: "Ах, сміхота була мені читати рецензії на мою "Кассандру"! Люди, очевидячки, прийняли її за побутову п'єсу "з троянського життя"! У Лесі Українки, як відомо, всі драми — це драми певних ідей, а не з якогось там життя...

Характеризуючи наукові і ненаукові школи, Л. Білецький не зміг уникнути деяких неточностей чи навіть суперечних моментів. Окремих дослідників він відносить то до однієї, то до іншої школи; дуже хисткими видаються критерії, за якими він поділяє твори на власне художні і практичні (очевидно, маються на увазі тенденційні, функціональні. — М.Н.). Але суттєво, що вчений спробував на матеріалі українського письменства відповісти на дуже важливе для науки і свого часу питання про те, що таке історія літератури і власне літературний твір, що таке, зрештою, українська література як самобутній естетичний феномен. Ці питання були предметом принципових дискусій серед багатьох учених у XIX ст. (М. Костомаров, М. Петров, М. Дашкевич, М. Драгоманов та ін.), перейшли вони і в XX ст., а розв'язати їх, як справедливо наголошував Л. Білецький, можна лише тоді, коли підходити до них комплексно, тобто зважати на те, що українська література — явище водночас і самостійне, і міжнародне, тобто світове. Література кожної нації, підкреслював учений, це завжди зв'язок з іншими літературами, бо способи, методи, напрями, течії творчості мають здатність дуже швидко мандрувати від літератури до літератури, залишаючи в кожній із них щось своє, оригінальне, самобутнє. Принциповість цього висновку особливо важлива тому, що в XIX і навіть на початку XX ст. було немало "мудрих" спроб трактувати українську літературу то як відгомін російської чи польської, то як наслідування "мандрівних" світових мотивів, то як стилізацію книжних зразків поезії та інших жанрів, творених іншими (латинською чи польською зокрема) мовами тощо. Йдучи за М. Дашкевичем, Л. Білецький доводив, що українська література народилася з чутливості, з душі українського народу, з природної потреби його виявити себе рідною мовою, а зовнішні впливи на неї якщо й були (особливо російські чи польські), то вони частіше притлумлювали її самобутність, ніж сприяли її розвою. А нерідко було й так, що письменник цілком "розчинявся" у впливах і відривався від національного ґрунту (М. Гоголь, В. Короленко та ін.). Подібне спостерігається і в науковому осмисленні української літератури: в різні часи воно не було позбавлене впливів російського чи польського літературознавства, але в принципі розвивалось як органічна частка світової науки про літературу і залишалось самобутнім, як феномен власне української науки. До прикладу тут, скажімо, психологічний напрям чи філологічна школа в українському літературознавстві. Ці явища виростали переважно з європейського кореня, але водночас і з ментальності українського народу та його художнього і наукового мислення.

Доречно сказати, що питання національної самобутності (чи специфіки) українського літературознавства і різних його напрямів залишається й донині недостатньо з'ясованим. Заслуга Л. Білецького в тому, що він цю проблему порушив і в міру можливостей намагався розв'язати. На деякі вразливі місця книги Л. Білецького вказував рецензент, його побратим по філологічному семінару В. Перетца Кость Копержинський (1894—?). 1927 р. в альманасі "Україна" К. Копержинський намагався пов'язати питання національної самобутності наукового мислення з питаннями етнології і зробити у зв'язку з цим деякі зауваження Л. Біленькому, але це йому не вдалося, оскільки бракувало, напевно, знань у цій галузі. Слушним було зауваження К. Копержинського щодо теоретичного аспекту праці Л. Білецького. Він писав, що розгляд різних методологій у літературознавстві вимагав ще окремого розділу про теорію методології загалом, яка б надала праці Л. Білецького своєрідного наукового шарму, внутрішнього взаємозв'язку тощо. Ці питання могли б стати предметом дослідження наступників Л. Білецького, але розгром українського літературознавства в 30-х роках значно зменшив шанс появи саме таких наступників. Започатковане в 20-х роках нерідко так і залишалось тільки започаткованим.