Білецький Леонід Тимофійович та його концепція поступу українського літературознавства

БІЛЕЦЬКИЙ Леонід Тимофійович (05.05.1882–05.02.1955) – укр. літературознавець. Д-р філології (1936), президент Української вільної академії наук (1948–52), дійсний чл. НТШ. Н. в с. Листвинівка Київ. губ. (нині село Народицького р-ну Житомир. обл.). Закінчив екстерном Київ. класичну г-зію. У Київ. ун-ті під кер-вом проф. В.Перетца вивчав рос. та укр. літ. і після завершення навчання (1913) був залишений для підготовки до професорського звання. Від 1918 – приват-доц. Українського державного Кам’янець-Подільського університету, 1921–23 – викл. історії укр. літ. уЛьвівському таємному українському університеті. 1923–25 на запрошення Українського громадського комітету у Празі (Чехія) обіймав посаду ректора Українського високого педагогічного інституту ім. М.Драгоманова. Від 1925 – приват-доц. каф-ри укр. літ., а од 1932 – проф. каф-ри укр. права в галузі дослідження старовинних пам’ятокУкраїнського вільного університету в Празі (на цій посаді працював до 1945). Одночасно з 1938 – д-р філософії Карлового ун-ту в Празі. Перед вступом рад. військ у Прагу перебрався до м. Ульм (Німеччина), що входило до амер. окупаційної зони. У таборах для переміщених осіб розробляв навч. плани для нар. шкіл, г-зій, УВУ. Кер. культ.- освіт. від. Центр. представництва укр. еміграції в Німеччині. 1949 переїхав на постійне проживання до Канади й оселився у Вінніпезі. Дир. осередку укр. к-ри й освіти у Вінніпезі, голова Культ.-освіт. ради К-ту українців Канади, проф. колегії св. Андрея. У цей період здійснив 4-томне вид. творів Т.Шевченка, яке відрізнялося від попереднього тим, що твори поета були подані за первісними варіантами.

Коло наук. зацікавлень Б. охоплювало проблеми теорії та історії літ., а також літ. критики, але осн. його праці стосувалися сфери методології. Власний підхід до аналізу худож. літ. Б. розробляв на основі положень психологічної шк. Потебні, доповнивши їх здобутками філол., культ.-істор., компаративістичної та ін. шкіл. Перша книжка вченого «Поезія та її критика» (Львів, 1921) ґрунтується на ідеях О.Потебні, що психологічні умови виникнення слова такі ж, як і виникнення худож. образу й цілого твору. Згодом Б. зосередився на таких темах: еволюція уявлення: від міфу до метафори; зовн. й внутр. форми твору; етапи акту творення та активний характер читацького сприйняття тощо. Значну увагу приділяв дослідженню естетичної концепції О.Потебні («Перспективи літературно-наукової критики», 1924), намагався реконструювати цілісну систему поглядів останнього на літературу.

Б. поставив своїм завданням розкрити етапи становлення укр. літературознавчої думки в контексті розвитку літературознавчих концепцій у Європі. Цьому присвячена фундаментальна праця «Основи української літературно-наукової критики» (Прага, 1925; К., 1998). Вона й досі залишається найґрунтовнішим дослідженням методологічних аспектів укр. літературознавчої думки від поетик професорів Києво-Могилянської академії 17–18 ст. до праць укр. літературознавців поч. 20 ст. Формування літературознавчої думки в Україні Б. зараховує до 2-ї пол. 17 ст., коли була заснована Києво-Могилянська акад., що стала важливим центром реліг. і культ.-просвітницьких ідей, які поширилися далеко за межі України. Заслугою цієї шк. Б. вважає передусім те, що вона створила наук. традицію укр. літературознавства, заклала основу її дальшого розвитку протягом 19– 20 ст. Він «реабілітує» літ., яка творилася книжною мовою того часу і яку в 19 і почасти 20 ст. оголосили схоластичною, чужою й незрозумілою сучасному читачеві. В праці показано, що літературознавчі школи, які виникали в Європі, проникали в Україну з деяким запізненням і переважно через посередників, тут вони перепліталися і взаємодіяли між собою. До того ж укр. літературознавці були не просто популяризаторами зх.-європ. літературознавчих концепцій, а творчо розвивали їх, виходячи з нац. характеру і особливостей поступу укр. літ. Констатуючи, що вМ.Максимовича і М.Костомарова принципи міфологічної шк. поєднані з принципами культ.-істор. шк., в О.Потебні психологічний підхід доповнюється рисами порівняльно-істор. підходу, а в працях І.Франка простежується еволюція від соціологічного підходу до естетико-психологічного, Б. намагався об’єднувати принципи міфологічної, культ.-істор. та компаративістичної шкіл у ширшу категорію – істор. школу.

Спираючись на світогляд фі- лос. позитивізму, дослідник дотримується принципу історизму в підході до конкретних літературознавчих концепцій, бачить не тільки можливості, а й межі кожної з них, що випливають з її осн. методологічної засади. Зокрема, характеризуючи міфологічну шк. як перший етап істор. школи, Б. зауважував, що її представники – М.Максимович, О.Бодянський, П.Куліш та ін. розглядали літ. твір як сусп.-істор. документ, трактували худож. літ. як сукупність усних і писаних творів, у яких відбилася душа народу, вірність життю, але часто ігнорували худож. твір як самостійну естетичну категорію. Ця обмеженість істор. шк. ще виразніше виявилася в пізнішому намаганні інтерпретувати худож. твір з позицій тієї чи ін. ідеології, що йшло, з одного боку, від звуженого трактування ідей заснованої культ.-істор. шк. І.Тена з його тріадою «раса», «середовище», «момент», а з ін. – від впливу т. зв. реальної критики М.Добролюбова, яка ставилася до худож. твору як до явища реальної дійсності.

Б. розглядає розвиток літературознавчої думки як цілісний процес. Щоправда, в опублікованих працях він не вдавався до висвітлення новітніх теор. концепцій. Побачила світ тільки 1-ша кн. його узагальненого дослідження. До 2-ї мав увійти розгляд двох найголовніших шкіл літературознавства – психологічної, розробленої у «Перспективах лі- тературно-наукової критики», та філол., що включала й формально-поетичну теорію, яка мала бути репрезентована укр. вченими Ю.Меженком та Б.Якубським. Характерно, що на відміну від Д.Чижевського та В.Сімовича, Б. залишився осторонь ідей Празького лінгвістичного гуртка структуралістів. Судячи із зацікавлень ученого, він був людиною радше 19, аніж 20 ст., орієнтованою на гуманістичні та естетичні вартості, утверджені традицією.

Серед пріоритетів Б. як історика літ. та критика була творчість Т. Шевченка, І.Франка, М.Коцюбинського,В.Самійленка, М.Вороного, П.Тичини, але його уваги не привернула творчість представників тогочасного празького літ. середовища, зокрема поезія Є.Маланюка, О.Стефановича, О.Лятуринської та ін. Заслуговує на увагу монографія Б. «“Руська Правда” й історія її тексту», над якою учений працював протягом 1930-х рр. На жаль, завершений варіант праці втрачений, первісний із додатковими матеріалами був підготовлений до друку Ю.Книшем і виданий 1993 у Вінніпезі. На основі аналізу пам’ятки Б. доводить, що чим «ближчим» є текст численних її варіантів до найстарішого, тобто до первісного джерела, тим мова його є більш близькою до мови староукр. періоду княжої доби.