Культура мови та культура мовлення

Тісний зв’язок між мовою і мовленням спричинився до того, що в процесі становлення науки про мовну культуру в українській лінгвістиці не усталився єдиний термін: паралельно вживаються два термінологічні словосполучення – “культура мови” і “культура мовлення”.

Коли йдеться про наукову дисципліну, завданням якої є удосконалення літературної мови як засобу культури, про зіставлення різних жанрів і форм висловлювань, про мовне життя суспільства і тенденції його розвитку, тобто про те, що називають об’єктивно-історичним аспектом, - тоді доцільно вживати термін “культура мови”. Але її нормативно-регулювальний аспект пов’язаний зі встановленням правил користування мовними засобами, зорієнтований на носіїв мови, мовлення яких потрібно привести у відповідність з об’єктивно існуючими нормами. У цьому випадку доречніше було б говорити про культуру мовлення. Вивчення особливостей використання мовних засобів окремими людьми чи певними суспільними групами в комунікативних цілях стосується сфери мовлення.

Отже, здатність використовувати мовні засоби, оптимальні для конкретної ситуації мовлення, і становить культуру мовлення. Як зазначає Н.Бабич, сама мова не може бути правильною чи неправильною, багатою чи одноманітною, логічною чи нелогічною, точною чи неточною, асонансом чи дисонансом у якомусь стильовому вияві – ту чи іншу із названих ознак може мати мовлення. Тому слід говорити про культуру мовлення: “Висока культура розмовного і писемного мовлення, добрі знання і чуття рідної мови, уміння користуватися її виражальними засобами, її стилістичною багатоманітністю – найкраща опора, найбільш надійна підмога і найбільш надійна рекомендація для кожної людини в її суспільному житті і творчій діяльності”(Н.Бабич).

Культура мови тісно пов'язана з особливостями розвитку і функціонування мови, а також з мовною діяльністю. Мовна культура не обмежується тільки правильністю мови, вона надає можливість знаходити при спілкуванні нові мовні форми, регулює вживання мовних засобів, допомагає оволодіти нормами літературної мови.

До основних ознак (критеріїв) культури мови належать:

- багатство і різноманітність словника;

- правильність;

- змістовність;

- точність;

- логічність та послідовність;

- чистота мови;

- ясність та зрозумілість;

- виразність;

- доречність і доцільність.

1. Багатство і різноманітність мови визначається перш за все багатством її словникового складу, який зафіксований у словниках.

Людині необхідно мати достатній запас слів, щоб висловити свої думки чітко і ясно. Важливо постійно піклуватися про розширення цього запасу, намагатися використовувати багатство рідної мови, постійно працювати із словниками. М. Рильський радив:

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля.

Тож українська мова у словниках зберігає своє багатство і для теперішніх, і для прийдешніх поколінь.

Близько 135000 слів зафіксовано у "Словнику української мови" (в 11 томах), що виходив у 1970-1980 рр. Людина не може знати всі слова словника, але більшість дорослих людей розуміють близько 35000 слів, а користуються у своїй мові значно меншою частиною слів. Активний словниковий запас освіченої людини складає, за одними даними, 3500 слів, за іншими - 7000-9000 слів, або 11000-13000 слів.

Лексичне багатство мови створюється явищами багатозначності, синонімії, омонімії, антонімії, паронімії. Джерелом виразності мови є фразеологізми і прислів'я.

Під час мовлення важливо використовувати багатство і різноманітність мови, добирати те єдине слово, яке найточніше передаватиме потрібний відтінок думки.

2.Правильність мовлення - визначальна ознака культури мовлення, яка полягає у відповідності його літературним нормам, що діють у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним, словотвірним). Наприклад: лебідь - лебедя (а не лебідя); знання, стінний (а не знаня, стіний); сидіти - сиджу (а не сижу і не сидю); тижневий, обласний (а не тиждневий, областний) - це орфоепічна правильність. У давальному відмінку однини іменники чоловічого роду мають закінчення -ові, -еві та -у, -ю, однак перевагу слід надавати першим, особливо якщо ці іменники є назвами осіб за фахом чи родом діяльності: директорові, товаришеві.

3. Змістовність передбачає глибоке усвідомлення теми й думки висловлювання, різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого. Змістовність тісно пов’язана з такою ознакою, як лаконічність («Говоріть так, щоб словам було тісно а думкам просторо»).

4. Точність мовлення - це таке мовлення, в якому слова повністю відповідають своїм значенням і смислу висловленої думки. Точність професійної мови залежить не від кількості використаних слів, а від їх доступності, недвозначності. Точність мови найчастіше пов'язується з точністю слововживання, правильним вживанням багатозначних слів, синонімів, антонімів, омонімів, паронімів. Для точного вживання слова важлива сфера його вживання, емоційна забарвленість, стилістична характеристика, граматична оформленість.

Наприклад: прикметники громадські – громадянський. Громадський - належний громаді; громадянський - властивий свідомому громадянинові. Більше можливостей для вираження точності мовлення мають багатозначні слова, терміни, синоніми, омоніми, пароніми. Точність наукового мовлення тісно пов’язана з точністю вживання термінів. Термін — слово або словосполучення, що називає явища, предмета спеціальних галузей людських знань.

Отже, точність мовлення вимагає повної співвідносності слів з реальною дійсністю.

5. Логічність мовлення має багато спільного з точністю. Щоб виклад думок був логічним треба зберігати внутрішню закономірність, послідовність та вмотивованість. Основні причини логічних помилок: 1) тавтологія (моя автобіографія, висловити свою думку, захисний імунітет); 2) поєднання логічно несумісних слів (страшно красивий, убивчо щедрий); 3) порушення порядку слів у реченні(з розтопленої штучної смоли одержують нитки); 4) вживання пасивних конструкцій, до складу яких входять дієслова на - ся, замість активних (Президент обирається народом – правильно: Народ обирає президента); 5) помилкове поєднання таких зв'язок, як становить і являє собою (неправильно: становить собою).

6. Чистота мови - це відсутність в ній зайвих слів, діалектизмів (швендяти, горлати), лайливих слів, жаргонізмів, слів-паразитів (ну, значить, взагалі). Звичайно, в мові зайвих слів не буває, такими вони стають при недоречному їх вживанні. Зайві слова не несуть ніякого змістового навантаження, не володіють інформативністю, відвертаючи увагу від змісту тексту. З'являються вони під час хвилювання при публічному виступі як невміння добирати потрібні слова для усного або писемного оформлення думки, як бідність індивідуального словника.

7. Ясність та зрозумілість мовлення залежить від правильного використовування лексичного складу мови, термінів, слів іншомовного походження, від правильного тлумачення значення слова. Застосування кожного слова в тексті повинне бути обов'язково мотивованим. Немотивований добір слова часто є результатом квапливості, намагання похапцем укласти документ, не завдаючи собі зайвого клопоту пошуками потрібного слова.

8. Виразність мовлення найбільше залежить від особи мовця, його ерудиції. Вона досягається виокремленням найважливіших місць свого висловлювання. З цією метою треба застосовувати виражальні засоби звукового мовлення: логічний наголос, паузи, дикцію, інтонацію. Виразності сприяють метафори, епітети, порівняння.

9. Доречність мовлення – це ознака, яка організує точність, логічність, чистоту, вимагає такого добору мовних засобів, що відповідають меті й умовам спілкування. Доречне мовлення обов’язково вимагає врахування ситуації, складу мовців, форм (усної чи писемної) мови. Уміння вибирати найбільш доречну форму спілкування залежить від стосунків людей і мовленнєвої практики. Доречність буває ситуаційна (ситуація спілкування), контекстуальна (єдність змісту і форми висловлювання), стильова.

Усі названі комунікативні ознаки культури мовлення тісно пов’язані між собою і засвоювати їх треба в цілому.

1. Мовні норми

Головною ознакою літературної мови є унормованість. Мовна норма – це уніфіковані, традиційні, найбільш поширені, свідомо фіксовані стандарти реалізації мовної системи, обрані в процесі суспільної комунікації на певному історичному етапі. Одним із показників досконалості кожної літературної мови є сталість її норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Критерії, на основі яких формується і встановлюється літературна норма:

– системний критерій враховує відповідність мовних явищ до законів мови;

– національний критерій бере до уваги відповідність мовного явища національному характеру, “народному духові”;

– естетичний критерій отримує схвалення мовців завдяки його естетичності, функціонально-стилістичній доцільності (доречності), відповідає вимогам певного стилю;

– статистичний критерій враховує регулярність вживання мовного явища.

– культурно-історичний (територіальний) критерій бере до уваги належність мовних фактів до мови населення чітко окресленої території, на якій побутують певні мовно-літературні традиції.

В історичному плані норми національної мови охоплюють її звукову будову, особливості словотвірної, словозмінної, синтаксичної організації. Територіальні та соціальні діалекти як форми існування національної мови так само мають свої норми, однак останні підпорядковуються визначальним системним ознакам, які зумовлюють віднесеність певних комунікантів до конкретних виявів національної мови.

Типи мовних норм привертають увагу дослідників у зв’язку з історією літературної мови, комунікативною лінгвістикою (скажімо, співвідношення мовних, вербальних, і немовних, невербальних компонентів у процесі спілкування), чи не найбільшою мірою – у зв’язку зі стилістикою (норми офіційно-ділового стилю, норми публіцистичного, наукового стилів, художньо-стильові норми тощо).

Процес пізнання національної мови та її сучасних норм безмежний, тому сьогодні постає питання про укладання періодичних додатків до академічних словників. Розширення лексичних джерел сучасної літературної мови обов’язково передбачає розв’язання проблеми мовної кодифікації. Хто займається кодифікацією літературної норми, яка інституція встановлює, вводити нове слово, скажімо, запозичення, у словник чи не вводити, або надавати статус загальновживаного літературного слова діалектній лексемі чи ні? Коли в ЗМІ запроваджується як нормативна часто вживана конструкція, вислів, що несе на собі соціально-культурне навантаження, наприклад, найменування часу, часових відтинків українською мовою, або використання просторових висловів в Україні – на Україні, чи граматичних форм в Іраку – в Іраці, іракський – ірацький; сидіти в авті, зміна звучання слів (евро-євро, міліціянт, поліціянт), існує перевірений шлях узгодження – консультування з мовознавчими центрами.