Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть

Попід дібровою стояли вози з ножами, і повстанці вірили, що ту зброю подарувала Катерина II, яка начебто підтримувала гайдамаків. Козацька старшина, що з’їхалася з різних куточків України, плекала надії на визволення з-під польського гніту, сподівалась, що повернеться влада гетьмана. Люди чекали дзвонів, що мали сповістити про початок церковної служби, слухали, як співав сліпий кобзар. Нарешті вдарили дзвони. У службі брала участь така сила духовенства, як на Великдень. Поміж возами ходили попи з кропилами і святили зброю. А благочинний закликав громаду:Молітесь, діти! страшний суд Ляхи в Україну несуть -І заридають чорні гори.

Він нагадав людям про страшні лиха, що їх зазнала Україна, про те, що всі «праведні» українські гетьмани були спалені шляхтою або заживо, або після смерті (трупи Богдана і Тимоша Хмельницьких було піддано вогню в Чигирині, аби знищити навіть пам’ять про них). Диякон проголосив:

Нехай ворог гине! Беріть ножі! освятили…

І народ кинувся розбирати ножі, що згодом «заблищали по всій Україні».

Треті півні

Ляхи розкошували, не знаючи, що панувати їм судилося лише один день, поки не розпочалось повстання.

Коліївщина, це «пекельнеє свято», охопила всю Україну, але минув час і про неї забули. Онуки славних учасників повстання «панам жито сіють».

Серед ночі берегом Дніпра йшов козак, йшов і журився, бо його серце чуло щось недобре. Він йшов не у Вільшану до коханої, а у Черкаси до ляхів, яких буде бити, коли почує сигнал до повстання (цей сигнал – треті півні).

Ярема замислився над долею України, сподіваючись, що народ виборе собі незалежність і, як символ цієї незалежності, у степах України знов «блисне булава».

Поринувши у свої думки, він і не помітив, що почалась буря:

Там Оксана, там весело

І в сірій свитині;

А тут… а тут… що ще буде?

Може, ще загину.

Червоний бенкет

«Задзвонили в усі дзвони по всій Україні», і гайдамаки почали бити ляхів. З бойовим покликом «Гине шляхта, гине!» «по горищах, по коморах, по льохах, усюди; всіх уклали, все забрали». У Черкаси, де діяв Залізняк, прийшов і Ярема. Там він дізнався про те, що конфедерати вбили титаря і вкрали Оксану. Ярема попросився у реєстр до Залізняка. Оскільки хлопець був сиротою і не мав прізвища, то його записали як Галайду (бездомний бурлака). Дали Яремі коня і, залишивши за собою палаючі Черкаси, поїхали далі, а Ярема всю дорогу мовчав – тяжко тужив за Оксаною.

Гупалівщина

Повстання охопило всю Україну:

…осталися діти та собаки -Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки.

Поет у ліричному відступі говорить про те, що у кривавій різні винні «ксьондзи, єзуїти», які посіяли ворожнечу між братніми слов’янськими народами.

Коли загін Залізняка приїхав у Вільшану, Ярема дізнався про те, що ляхів там вже вбили, а тепер поховали. Тоді ж повстанці познайомилися з хлопцем-підлітком, який разом зі своїм батьком пішов у гайдамаки. У хлопця розпитали дорогу до Будищ, де в, яру було озеро, а попід горою стояв ліс. У тому лісі ляхи поховались на деревах, і їх позбивали з дерев, як груші. Там же повстанці знайшли скарби конфедератів і потім пішли карати ворогів у Лисянку.

Бенкет у Лисянці

Гонта і Залізняк керували повстанням у Лисянці. Повстанці не жаліли нікого: ні жінок, ні дітей. Особливо лютував Ярема. Тепер у нього було і золото, і слава, але ніщо у світі не могло вгамувати його тугу за Оксаною. Гайдамаки влаштували бенкет у Лисянці, пили й гуляли, а кругом їх палала пожежа, чорніли на кроквах обгорілі трупи повішених. Тут Ярема побачив переодягненого у козацьку кирею Лейбу, який розповів йому, що в будинку, за мурами якого сховалися ляхи, знаходиться Оксана. Гонта та Залізняк наказали козакам палити по будинку з гармат, та Ярема встиг з Лейбою прокрастися туди, в самий льох, і вихопити ледь живу Оксану. Прямо звідти він повіз її до Лебедина.

Лебедин

У Лебедині Оксана опритомніла в монастирі і розповіла бабусі-черниці про те, як потрапила в полон до ляхів, як хотіла накласти на себе руки. Від цього вчинку її врятували лише думка про Ярему та кохання до нього.

Черниця, у свою чергу, розказала, що саме Ярема Галайда привіз дівчину до Лебедина і обіцяв за нею приїхати. Він і справді повернувся, обвінчався з Оксаною, того ж дня покинув її, щоб разом із Залізняком бити ляхів.

Гонта в Умані

Пройшло літо, настала зима, а повстання тривало, тривало аж до весни:

Не спинила весна крові, Ні злості людської. Тяжко глянуть, а згадаєм -Так було і в Трої. Так і буде.

Ярема прославився на всю Україну як завзятий гайдамака: Максим ріже, а Ярема Не ріже – лютує: З ножем в руках на пожарах І днює й ночує. Гайдамаки хмарою обступили Умань і затопили її панською кров’ю. Аж ось гайдамаки привели до Ґонти ксьондза-вчителя і двох його учнів, хлопчиків-католиків, синів Ґонти. Гонта, вірний присязі, наказав убити ксьондза, а дітей привселюдно примусив зізнатися, що вони католики. Батьківське горе не знало меж: Сини мої, сини мої! Чом ви не великі? Чом ви ляха не ріжете? А сьогодні, сини мої, Горе мені з вами! Поцілуйте мене, діти, Бо не я вбиваю, А присяга.

Гонта своїми руками зарізав обох синів, заборонивши їх ховати, як і всіх інших католиків. Потім він наказав зруйнувати базиліанську школу, де вчились його діти. Гайдамаки розбивали об каміння ксьондзів-учителів, а школярів живих топили у криниці.

Гонта, не тямлячи себе від горя, мов навіжений бігав по Умані і кричав, закликаючи безжалісно нищити ляхів.

Прямо на пожарищі гайдамаки сіли вечеряти. Не було серед них тільки Ґонти. Криючись від усіх, він шукав когось серед купи мертвих. Знайшов трупи своїх дітей, поніс їх у поле поховати:

Поклав обох, із кишені Китайку виймає; Поцілував мертвих в очі. Хрестить, накриває Червоною китайкою Голови козачі. Розкрив, ще раз подивився… Тяжко-важко плаче: «Сини мої, сини мої! На ту Україну Дивітеся: ви за неї И я за неї гину».

Поховавши синів, Гонта пішов геть, оглядаючись на степ. Він бажав тепер для себе тільки швидкої смерті.

Епілог

Автор шкодує за часами, коли Залізняк і Гонта гуляли по Україні, караючи ворогів. Згадує свого батька сусідів, які любили слухати оповіді діда про Коліївщину.

Майже рік тривало повстання та й ущухло. Ґонту ляхи піддали нелюдському кату-ванню і стратили. Не лишилася по ньому ні хреста, ні могили. Залізняк, дізнавшись про страшну загибель товариша, помер з горя. Гайдамаки поховали Залізняка в сте-пу, насипали високу могилу. Довго стояв над тією могилою Ярема, а потім заплакав і пішов геть.

Гайдамаки після придушення повстання розійшлися хто куди. Тим часом було зруйновано Запорізьку Січ. А Україна «навіки заснула». Тільки часом колишні повс-танці, старі, ідучи понад Дніпром, співають гайдамацьких пісень.

«Заповіт»(1845)

Історія написання:

Гостюючи на Переяславщині в грудні 1845 p., Шевченко серйозно захворів. У нього виникла невесела думка сказати людям останнє слово.

Композиція, ідейний зміст

За формою «Заповіт» – монолог. Складається з шести строф, які об’єднані попарно й утворюють ніби три сходинки, кожна з яких має свою провідну думку.

Перші – вражають простотою, буденністю. Простежується логічний ланцюжок: слово «поховайте» – образ труни – висока могила – уся Україна, зігріта любов’ю Шевченка. Читач піднімається на таку височінь, що видно всю Україну, відчуває себе господарем цієї краси й величі та усвідомлює громадянську відповідальність за її долю.

У двох наступних парах строф автор лине думкою до рідного народу, турбується про його майбутнє. Шевченко вірить, що трудящі переможуть, скинуть з себе пута, тому й звертається до них із закликом:

…вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Ці рядки – кульмінація думок і вибух пристрасті поета, його найзаповітніше бажання. У них – сподівання, що після смерті поета здійсниться його палка мрія про волю народу.

Про «Заповіт» або за його мотивами написано сотні творів: М. Рильський «Слово про рідну матір», М. Тихонов «Слово на Тарасовій горі в Каневі», М. Танк «Заповіт» та ін.

На слова й мотив «Заповіту» написано понад 50 музичних творів: хори М. Лисенка, Г. Гладкого, М. Вербицького, О. Кошиця, К. Стеценка, Я. Степового, Л. Ревуцького; кантати С. Людкевича, Б. Лятошинського, симфонічні поеми і т.д.

«Сон» («У всякого своя доля…»)

(1844)

Жанр:

Поема «Сон» – перший в українській літературі твір політичної сатири.

Сатиричний твір – твір викривального змісту, у якому різко висміяні реакційні, потворні явища в суспільному житті або риси характеру людей. Викриваючи негативне, антинародне, сатира утверджує позитивне, демократичне, високоморальне.

Назва – від образної алегоричної форми викладення змісту сну. Кріпосництво -як жахливий сон, від якого дерев’яніє навіть людина, що спить. Поет закликав прокинутися, позбутися жахів і жити повноцінним життям.

У невеличкому творі автор прагнув охопити всю Російську імперію, і сон виправдовує уривчастість розповіді, швидку зміну подій, казкові пересування, фантастичні картини (сцена «генерального мордобитія»), алегоричні образи (біла пташка – душа замучених козаків), звільняє від довгих переходів.

Сюжет і композиція

У вступній частині Шевченко саркастично таврує головні недоліки кріпосницького суспільства, готує читача до основної розповіді. Дає загальну характеристику російського самодержавства. «Той мурує, той руйнує» – слова, що мають підтекст (одні використовують працю інших, і в цьому недосконалість суспільства).

Поет засуджує загарбницьку політику імператора Миколи І та його попередників; характеризує панів як п’явок трудового народу.

Основна розповідь – поетова розповідь про видіння, які нібито йому приснилися. У польоті за совою ліричний герой поеми в зажурі прощається з Україною, «безталанною вдовою», і обіцяє їй повернутися.

Перша картина – опис літнього ранку. Чарівні пейзажі контрастують з картинами життя суспільства – злигоднів покріпаченого народу України, знущання панів («з шкурою знімають», «розпинають», «катують»…).,

У ліричних відступах поет від імені народу ставить актуальне для свого часу питання: «Чи довго ще на сім світі катам панувати?» (підтекст – заклик до збройного повстання).

Друга картина – зимовий пейзаж, співзвучний з долею каторжників. Поет пролітає над пустинею вічного холоду, чує, «як загули кайдани під землею» (змальовано Сибір -могилу каторжників). Автор називає винуватцем цього лиха «неситого» царя.

Шевченко створює образ борця, у якому узагальнює риси багатьох поколінь волелюбних, самовідданих, героїчних, гідних патріотів.

Третя частина поеми починається міським пейзажем, на тлі якого муштрують солдатів.

Герой поеми потрапляє на феєрверк, на якому зустрічає земляка, що став рабом-перевертнем.

Потрапивши до царського палацу, герой сміливо вигукує: «Так от де рай!» Але цей рай не для трудівників, а для свавільних панів.

Тематика: зображення неймовірних страждань трудящих і «райського жиТтя» • панів, показ свавілля та морального виродження панівних класів, продажності чиновництва.

Ідея: викриття аморальності паразитизму та вірнопідданства, заклик до людської гідності, пробудження національної свідомості трудящих.

І. Франко назвав поему «сміливим маніфестом слова проти темного царства».

«Кавказ» (1845)

Жанр: сатирична поема з елементами лірики й героїки.

Джерела: загарбницька війна царської Росії проти народів Кавказу (1840 – 1845). Загибель у цій війні друга Шевченка Якова де Бальмена дала поштовх до написання поеми, у якій піднімається питання про право на щастя всіх поневолених народів.

Ідейно-художній зміст

Вступ – похмурий пейзаж гip, оповитих хмарами, засіяних горем і политих кров’ю. Автор готує читача до розповіді про трагічні події війни.

Символічний образ Прометея втілює незламність, безсмертність, титанізм народу, а образ неситого орла – царат. «Не вмирає душа наша, не вмирає воля» – звучать оптимістичні поетові слова (епітет «наша» стосується не тільки українського, а й усіх поневолених народів).

У поемі автор прославляє кавказькі сині гори та мужніх горців. Звучать виразні революційні мотиви: «Борітеся – поборете!», «бо за вас правда» (звертається до всіх народів, уярмлених царатом). Афоризмами стали слова з поеми: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля», «Кати знущаються над нами, а правда наша п’яна спить», «До нас в науку!» та ін.

Тема: викриття загарбницької політики російського самодержавства, реакційної ролі церкви й дворянської моралі.

Ідея: співчуття поневоленим, схвалення патріотичної, мужньої боротьби горців, ут-вердження безсмертя народу; заклик до об’єднання зусиль народів для боротьби проти спільного ворога – російського царату.

Стислий переказ твору «Кавказ»

Кавказькі гори «засіяні горем, кровію политі» – тривалий час там іде війна. Спо-конвіку там орел (символ російського самодержавства) карає Прометея (символ неско-реного народу), та не в змозі остаточно здолати непокірного титана:

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле.

Не скує душі живої

І слова живого.

Date: 2015-09-03; view: 384; Нарушение авторских прав