Вища освіта

Господарські реформи, впровадження нової техніки в народне господарство, розвиток освіти і культури потребували дедалі більше спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою, а отже, збільшення кількості вузів і технікумів. Лише за 5 років — з 1961 по 1966 р. — у 132 вузах і 697 технікумах України набір збільшився у 1,5 раза. У них навчалося 1336 тис. студентів і учнів. Кращим випускникам середніх шкіл та профтехучилищ надавалися пільги при вступі до вузів і технікумів.

Протягом 60-х років Луганський машинобудівний та Краматорський індустріальний вечірні інститути було реорганізовано в стаціонарні вузи, Донецький індустріальний — у політехнічний, Київський фінансово-економічний — в Інститут народного господарства, Запорізький сільськогосподарського машинобудування — в машинобудівний та ін. Крім того, з метою забезпечення республіки мистецькими кадрами в Харкові у 1963 р. відкривається Інститут мистецтв. У 1964 р. було засновано Донецький університет, у 1969 р. — Київський інститут культури, в 1972 р. — Сімферопольський, а в 1985 р. — Запорізький.

Особлива увага протягом 60—80-х років приділялася підготовці фахівців з нової техніки, зокрема інженерів з автоматизації виробничих процесів, хімічного машинобудування, технології пластмас, штучного волокна. Було розпочато підготовку інженерів з таких спеціальностей, як електронні прилади, промислова електроніка, обчислювальна техніка, електроакустика, механізація обліку й обчислювальних робіт та ін.

На загальнотехнічних факультетах підготовка інженерно-технічних кадрів без відриву від виробництва здійснювалась у два етапи. Перший етап навчання, що охоплював перші курси, давав загальнотехнічну і загальнотеоретичну підготовку, другий — фахову на старших курсах вузів.

Удосконалення вищої та середньої спеціальної школи дало позитивні результати. Значно збільшився обсяг випуску фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою. У цей час вузи республіки підготували 453,5 тис., а технікуми — 742,8 тис. спеціалістів для всіх галузей народного господарства і культури країни. У народному господарстві в 1966 р. працювало понад 2,3 млн фахівців з вищою і середньою спеціальною освітою.

Наука

У 60—80-ті роки українська наука істотно реформувалась. Так, на середину 60-х років Україна мала розгалужену мережу науково-дослідних установ, кількість яких постійно збільшувалась. Лише протягом 1959—1965 pp. у республіці було створено 73 наукові установи. Усього в цей період діяло понад 830 наукових установ, у яких працювало 95 тис.чол., з них близько 2 тис. мали ступені доктора і майже 20 тис. — кандидата наук.

Базовим центром наукових досліджень була республіканська Академія наук. До її складу в 1965 р. входило понад 50 науково-дослідних установ, у яких працювало 21 тис.чол., у тому числі 6800 наукових співробітників.

У 60—70-ті роки Академія наук України складалася з трьох секцій, що об'єднували 9 відділів (згодом — відділення). У наступні роки було створено ще три відділення. Провідні напрямки досліджень визначалися секціями наук: фізико-технічних і математичних, хіміко-технологічних та біологічних, а також суспільних. З метою піднесення рівня регіональної науки в 70—80-ті роки було створено 6 наукових центрів — Дніпропетровський, Донецький, Західний (Львів), Харківський, Південний (Одеса) та Північно-Західний. В установах Академії наук збільшувалася чисельність науковців. Якщо в 1960 р. їх налічувалося 3,6 тис.чол., то в 1985 р. — 15,3 тис. чол. Кількість працівників з науковими ступенями збільшилася у 5,5 раза.

Українськими вченими, істориками, філософами, філологами, літературознавцями та мистецтвознавцями в 60—80-ті роки було опубліковано багато цікавих наукових розробок. Так, історик М. Брайчевський написав кілька глибоких розвідок із давнього історичного минулого України, зокрема "Коли і як виник Київ", "Походження Русі", "К происхождению древнерусских городов". У Торонто в 1972 р. вийшла друком його праця "Приєднання чи возз'єднання", де було піддано критиці офіційну інтерпретацію Переяславської угоди, що була викладена в "Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією 1654— 1954 pp.", і діячів козацької державності. У 1979 р. завершив свою історико-філософську працю "Лист до російських та українських істориків" філолог Ю. Бадзьо. У цій праці автор заперечує теорію "триєдиного походження трьох слов'янських народів — російського, українського і білоруського". Нестандартно підходили до вивчення історичного минулого українського народу та його культури історики О. Апанович, Я. Дзира, О. Коман, I. Бойко, філософ Є. Пронюк, літературознавці I. Дзюба, Л. Махновець та ін.

Науковими колективами в цей час було видано низку фундаментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва, які, втім, не дістали однозначної оцінки наукової громадськості. Серед них варто назвати такі багатотомні праці, як "Історія Української РСР", "Історія міст і сіл Української РСР", "Археологія Української РСР", "Історія українського мистецтва", "Історія української літератури", "Словник української мови", "Українсько-російський словник". Було випущено також Українську Радянську Енциклопедію та інші, але незважаючи на певну низку ідеологем, вони несли значну кількість позитивної інформації.

Литература в Укр. у 1950-80 роки. дисиденство.

В конце 50-х - начале 60-х появилось новое поколение борцов за свободу Украины - шестидесятники. Молодые писатели, художники, инженеры, учителя, врачи, журналисты, ученые обеспокоены судьбой родины, войны, в знак протеста против убийства украинской культуры и языка, против извращений истории, против лжи, преследования за слова и убеждения, незаконные аресты. В стихах, статьях, фотографиях, театральных спектаклях, фильмах, лекциях, они обратились к своим соотечественникам с правдивым и искренним словом о прошлом и настоящем украинской литературы. В настоящее время невозможно представить украинскую литературу без имён шестидесятников Василия Симоненко, Лины Костенко, Николая Винграновского, Ивана Драча, Василия Стуса, Ивана Дзюбы, Евгения Сверстюка, Ивана Свитличного. Произведения художников Аллы Горской, Панаса Заливахи, Людмилы Семиникиной, Галины Северук вошли в золотой фонд украинской живописи. В самом деле, народными стали песени Владимира Ивасюка «Червона Рута», «Водограй». Этажная и непоследовательная по своему содержанию хрущевская «оттепель» принесла украинской национально сознательной интеллигенции большие надежды и горькие разочарования. Передовая молодежь, почувствовав вкус свободы, не хотела останавливаться, а стремился настоящей демократизации общества. С середины 60-х до 80-х годах, с уходом власти от политики либерализации, в республике усилилось откровенное игнорирование правящей компартийной верхушки конституционных прав человека. Закономерным следствием этих процессов стало появление движения защиты прав человека. Его представители, как и участники уже традиционных оппозиционных групп культурнического и самостоятельного направления, также жестоко преследовались властями. Еще одним новым видом оппозиционного движения стала борьба за свободу совести, свободу вероисповедания, которые вели, как правило, представители запрещенной в 1946 г. Украинской греко-католической церкви (УГКЦ). Таким образом, основными направлениями оппозиционного движения в Украине 60-80-х годах. были:

♦ самостоятельное течение, представленное нелегальными группами и организациями;

♦ национально-культурное, представленное бывшими шестидесятниками;

♦ правозащитное, участники которой боролись права человека;

♦ религиозно-защитное, выступавшей за реабилитацию репрессированной УГКЦ.

Представители украинского оппозиционного движения в своей борьбе против правящего режима использовали разнообразные формы и методы деятельности. Радикально настроенные диссиденты, как правило, объединялись в подпольные группы и организации. 3 целью распространения своих идей они создавали нелегальные издания - «самиздат», в которых печатались литературные произведения, документы, публицистические статьи. В отличие от радикалов, представители национально-культурнического направления в основном затрагивали национальные проблемы на различных научных симпозиумах и конференциях, прикрываясь при этом интернационалистскими лозунгами. Для пропаганды и распространения патриотических идей организовывались шевченковские праздники, вечера памяти Леси Украинский, Ивана Франко, создавались кружки изучение отечественной истории и клубы творческой молодежи. Арсенал средств и методов борьбы с инакомыслящими был довольно разнообразным. Профилактические мероприятия и аресты. Сначала недовольных пытались просто запугать. Для этого практиковались специальные «беседы» в органах КГБ, организовывались различные «кампании» в прессе. Если эти «профилактические» меры не помогали - применялись административные санкции, включая увольнение с работы. Заключительным актом репрессивных мер были арест и заключение. Использование в борьбе с диссидентами психиатрических больниц. Помимо обычного заключения, широко практиковалась отправка оппозиционеров в психиатрических больниц специального типа. Таким образом, власть пыталась всеми возможными способами изолировать от общества опасных для себя людей. В непримиримой борьбе с правящим режимом украинское оппозиционное движение воспитало в своих рядах целую когорту настоящих патриотов Украины: Михаил Горынь, Валерий Марченко, Василий Стус, Левко Лукьяненко, Вячеслав Чернович, Николай Руденко, Иван Светличный, Степан Хмара. В 60-80-е гг. отдельные группы интеллигенции выступали с заявлениями, протестами, направленными на защиту прав человека и его свобод, сохранения культурного наследия прошлого, предоставление реального суверенитета Украине. Особое внимание вопросам защиты прав человека, суверенитета Украины уделяла Украинская Хельсинская группа (УХГ), образованная в ноябре 1976 В нее вошли известный писатель Николай Руденко (руководитель группы), писатель-фантаст Олесь Бердник, известные правозащитники и бывшие политические узники Левко Лукьяненко, Иван Кандыба, Оксана Мешко и др. Впоследствии к членам УГГ присоединился генерал-майор в отставке, украинские по происхождению Петр Григоренко. Всего в составе Украинской Хельсинской группы было 10 человек. УГГ создавалась как открытая общественная организация. Группа ставила задачу легальным путем добиваться от властей соблюдения законодательства о правах человека. Правозащитное движение в Украине привлек внимание правительств и законодателей разных стран мира. Несмотря на то, что Украинская Хельсинская группа действовала вполне легально и в рамках советской Конституции и подписанных СССР международных соглашений, она стала объектом преследований и политических репрессий. Из 37 членов группы, которые работали в ней в 1977-1985 pp., 23 были осуждены и отправлены в лагеря и в ссылку, шестеро лишены советского гражданства. Три члена группы - В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин - погибли в лагерях. Отдельным направлением диссидентского движения в Украине была борьба за свободу совести и вероисповедания. Советские конституции, принятые в разное время, не возражали этого права граждан. Но на практике руководство страны предпринимало разнообразных мероприятий против религиозных культов. В худшем положении, по сравнению с другими конфессиями, находились греко-католики Украины. Украинская греко-католическая церковь в результате постоянных притеснений и репрессивных мер власти в народе стала называться «церковью в катакомбах» (так как действовала нелегально). Но даже преследования не смогли окончательно уничтожить ее. В 60-80-е гг. тайные обряды для верующих в Западной Украине проводили более 300 греко-католических священников. Власти жестоко обращалась с представителями религиозного дисиденства. Вверх 1968 с 230 осужденных участников украинского оппозиционного движения из-за религиозных убеждений пострадало 84 человека. В августе 1980 г. с 90 украинских политических заключенных 78 имели прямое отношение к борьбе за свободу совести. В конце 70-х гг. участники оппозиционного движения начинают постепенно переходить на нелегальное положение, создавая тайные группы и организации. Репрессии против диссидентов не прекращались и в 1980-е годы. В 1980 г. в тюрьмы и лагерей было отправлено очередную партию политзаключенных: Степана Хмару, Виталия Шевченко, Олеся Шевченко и др. В 60-80-е гг. оппозиционное движение в Украине, несмотря на ощутимые потери в своих рядах, сумел сохранить общую тенденцию, направленную на политическое, духовное и культурное возрождение нации. При этом оппозиционные силы, выступавшие за суверенность Украины, не имели ни единой организационной структуры, ни целостной программы. В значительной степени это обусловлено репрессивными мерами властей против инакомыслящих.