Література. Слідом за розгромом наукових кадрів удар було спрямовано на письменницькі організації й об'єднання

Слідом за розгромом наукових кадрів удар було спрямовано на письменницькі організації й об'єднання. Керівники партії вбачали в них носіїв націоналізму, політичне небезпечних людей. Пік прийшовся на 1933—1934 pp. Було заарештовано 240 письменників, багато з яких розстріляно або відправлено до таборів, звідки мало хто повертався; більшість їхніх творів було заборонено.

Масові акції звинувачення розпочалися в 1933 р. арештом поета, прозаїка і драматурга М. Ялового. Вражений арештом свого друга і подіями, свідком яких був, 13 травня застрелився М. Хвильовий. За звинуваченнями у причетності до "української військової організації" був ув'язнений Остап Вишня. У грудні 1934 р. було заарештовано і розстріляно Г. Косинку, Д. Фальковського, К. Буревія, О. Близька. Було репресовано галицьких інтелігентів, які, повіривши в українізацію, приїхали в УРСР. Серед них родина Крушельницьких — батько Антін, сини Іван і Тарас, голова письменницької спілки "Західна Україна" М. Ірчан. До концентраційних таборів потрапили М. Куліш, М. Зеров, О. Досвітній, В. Вражливий, Г. Епік, О. Слісаренко, І. Калячик, М. Драй-Хмара, П. Филипович, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Д. Загул, Є. Плужник, С. Пилипенко та багато інших. Усього протягом 1934—1938 pp. було заарештовано понад половину членів і кандидатів у члени Спілки письменників України.

Визначальну роль у драматичних подіях щодо літератури відіграла постанова ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" від 23 квітня 1932 р. Рішучої критики зазнали український буржуазний націоналізм і формалізм. Постанова зобов'язувала сприяти подальшому формуванню і утвердженню єдиного творчого методу в літературі та мистецтві — методу соціалістичного реалізму.

У липні 1934 р. відбувся Перший з'їзд письменників, який об'єднав 300 чол. в єдину Спілку радянських письменників України.

Українська поезія, незважаючи на утиски, знаходить можливості реалізувати свій творчий потенціал. Виходить друком велика кількість поетичних збірок: "Вітер з України", "Чуття єдиної родини", "Сталь і ніжність" П. Тичини; "Знак терезів", "Літо", "Збір винограду" М. Рильського; "Вибрані поезії" й епічні поеми "Безсмертя" та "Батьки й сини" М. Бажана; "Червоні троянди", "Люблю" В. Сосюри; "Героїчні балади", "Барвінковий світ" Л. Первомайського; "Лірика бою",

"Поезії" П. Усенка; "З книги життя", "Народження синів", "Березень" А. Малишка; "Книга боротьби" Л. Дмитерка; "Двадцятий полк" І. Муратова та ін.

Прозаїки донесли до читача романи й повісті: "Облога ночі", "Голубі ешелони", "Олександр Пархоменко" П. Панча, "Мати" А. Головка, "Роман Міжгір'я" та "Історія радості" І. Ле, "Десну перейшли батальйони" і "Удай-ріка" О. Десняка, "Ранок" І. Микитенка, "Вершники" Ю. Яновського, "Шлях на Київ" С. Скляренка, "Вісімнадцятилітні" Ю. Смолича, "Дніпро" Н. Рибака, "Іван Богун" Я. Кочури, "Граніт" В. Собка та ін.; до Києва і Харкова нароботу приїхали письменники Західної України — С. Тудор, О. Гаврилюк, Я. Галан, П. Козланюк та ін.

Пожвавлюється літературне життя. Починають виходити громадсько-політичні та літературні журнали "Літературна критика" (1938) і "Україна" (1941). Продовжують видаватися "Літературна газета", журнали "Радянська література", "Літературний журнал", "Літературний Донбас", "Театр", "Народна творчість".

38.КУЛЬТУРА і МИСТЕЦТВО
Повоєнні роки характерні значним розширенням кількості закладів культури музеїв, клубів тощо. Значною подією було відкриття 24 квітня 1949 р в Києві літературно- художнього музею Тараса Шевченка 1 січня 1952 р. в Києві відкрився планетарій Значною подією став початок роботи в столиці 7 листопада 1951 р. першого в Україні телевізійного центру.

Повоєнні роки позначені появою багатьох високохудожніх творів. У ті роки плідно працювали поети П. Тичина та В Сосюра, прозаїки Ю. Яновський і Остап Вишня, художники О. Шовкуненко, М. Дерегус, Т. Яблонська, композитори К. Данькевич, Б. Лятпошинський, Ю. Мейтус. Захоплення глядачів викликала виконавська майстерність театральних колективів Києва, Харкова, Одеси та інших міст, виступи ветеранів сцени Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри, А. Бучми. Хоча типовим було те, що майстри слова і пензля, керуючись принципами соціалістичного реалізму, прикрашали сувору дійсність. Яскравим зразком цього були п'єси О. Корнійчука «Калиновий гай», «Приїздіть у Дзвінкове», які ставилися в багатьох театрах. Проте поява таких творів була і виправданою — вони давали змогу легше переносити труднощі повоєнного часу.

На жаль, культурне життя в Україні було відірване в той час від культурних здобутків української діаспори «Залізна завіса», що розділила Схід та Захід, перекрила зв'язки з українцями, які опинився поза межами своєї Батьківщини. Там проходили цікаві процеси листопада 1945 р. у німецькому м. Авгсбурзі було засновано Українську Вільну Академію наук, яка взяла на себе завдання об'єднання інелектуальних сил української діаспори (з березня 1949 р. Академія працювала у Канаді, з квітня 1950 р. — у США). У 1947 р. сталася одна приємна подія у Мюнхені відновлено діяльність Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. В 1949 р воно почало видавати багатототомну «Енциклопедію українознавства» за редакцією відомого В. Кубійовича. На батьківщині вона побачила світ лише в останні роки Нині вона є основним енциклопедичним джерелом знань з українознавства.

Представники української діаспори подарували світу талановиті літературні твори. У 1950 р. вийшов у світ роман І. Багряного «Сад Гетсиманський» Автор — письменник, політичний діяч — багато років провів у в'язницях та таборових бараках. Набагато раніше від відомого російського письменника О. Солженіцина (ще за життя Й. Сталіна) І. Багряний майстерно передав трагічну обстановку свавілля, беззаконня, знущання з людей, створення для них нелюдських умов, яка панувала у Радянському Союзі, в тому числі на його батьківщині — в Україні. Проте тут роман зміг з'явитися тільки в 1990 р., а в 1991 р. автору посмертно було присуджено Державну премію України їм. Тараса Шевченка (І. Багряний помер у 1963 р.).

Характеризуючи розвиток культури в Україні у повоєнні роки, не можна обминути сумних, трагічних сторінок в її історії — великих втрат, яких вона зазнала, жорстоких гонінь, спрямованих проти кращих її представників.

На початку 60-х років намітилося значне скорочення темпів розвитку народного господарства СРСР. Так, у промисловості за семирічку (1958—1965 pp.) вони становили лише 9 %, тоді як протягом 50-х років дорівнювали 12 %. Стало очевидним, що радянська соціально-економічна і політична система стала вичерпувати можливості свого розвитку.

Реформування суспільства, що відбулося після XX з'їзду КПРС, позначилося й на стані освіти. Цю сферу, яку партія розглядала як частину своєї ідеологічної системи, періодично намагалися реформувати. Наприкінці 1958 р. було опубліковано закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР", який був продубльований Верховною Радою України у квітні 1959 р. Згідно із цим законом семи- і десятирічні школи було перетворено на восьмирічні (обов'язкові) та одинадцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою, що нагадувало попередні уніфіковані трудові школи. Випускники середніх шкіл, за винятком 20 % кращих учнів, зобов'язані були попрацювати принаймні два роки перед вступом до вузу. У зв'язку з цим увага приділялась розширенню середньої освіти, будівництву нових шкіл, зміцненню матеріально-технічної бази. У 1965/66 навчальному році в республіці налічувалось 34,6 тис.загальноосвітніх шкіл.

Понад 80 % шкіл здійснювали навчання українською мовою. Проте цей закон дав можливість обирати мову навчання дітей батькам, що фактично було використано для русифікації української школи.

З 1966 р. почалося впровадження загальнообов'язкової середньої освіти. Одночасно посилюється централізація управління освітою, в 1969 р. було створено Міністерство освіти СРСР, на яке було покладено основні функції Міністерства освіти УРСР, суттєво урізавши його автономію. Далі політизувався навчально-виховний процес.

Велика увага приділялася створенню шкіл і груп із продовженим днем, а також розширенню мережі шкіл-інтернатів. Так, у 1964/65 навчальному році школами з продовженим днем було охоплено понад 517 тис. учнів, у 545 школах-інтернатах навчалося 221 тис. дітей. ЦДоб охопити якомога більше молоді, органи народної освіти розширили мережу вечірніх, змінних та заочних шкіл. Так, у 1965 р. без відриву від виробництва здобували освіту майже 1262 тис.чол. Зокрема, учням, які мали великий практичний досвід роботи, для одержання восьмирічної освіти було організовано класи зі скороченим терміном навчання.

До 1976 р. в Україні було здійснено перехід до загальнообов'язкової середньої освіти. Розширювалась мережа дитячих позашкільних закладів: створювались нові палаци і будинки піонерів та школярів, станції і клуби юних техніків та юних натуралістів, дитячі залізниці, флотилії, музичні школи, екскурсійно-туристські станції та ін. Багато уваги приділялось також різним формам відпочинку та оздоровленню дітей і підлітків — у позаміських, міських, шкільних і колгоспних піонерських таборах. У 60-ті роки різними літніми оздоровчими заходами щороку охоплювалося близько 4 млн учнів.

Хоча кількісні показники у 60—80-ті роки засвідчували прогрес, проте рівень освіченості випускників, зокрема учнів сільських шкіл, почав знижуватись.

Важливу роль у підготовці кваліфікованих кадрів робітників починають відігравати заклади професійно-технічного навчання. Длямолоді, що закінчила восьмирічну школу, було створено професійно-технічні училища, навчання в яких, як і раніше, залишалося безплатним. При цьому учні перебували на утриманні держави.

Відповідно до постанови Верховної Ради СРСР 1984 р. усі професійно-технічні училища перетворюються на єдиний тип навчального закладу — середні професійно-технічні училища.

Date: 2015-08-22; view: 347; Нарушение авторских прав