Екологічне виховання як соціально-педагогічна проблема

Екологічне виховання молодших школярів

Вступ

Екологічні проблеми носять глобальний характер і торкаються всього людства. На сучасному етапі розвитку суспільства питання екологічного виховання набуває особливої гостроти. Головна причина цього – тотальна екологічна безвідповідальність. У зв’язку з цим необхідно посилити та більше приділяти уваги екологічному вихованню у сучасній школі уже з перших років виховання дітей.

Чому це так необхідно і що стало цьому причиною? До числа найхвилюючих, безперечно, належать проблеми, пов’язані із забрудненням оточуючого середовища. Забруднюється все: повітря, вода, ґрунт. І це в свою чергу не може не відобразитися згубно на рослинах, тваринах, на здоров'ї людей. Проблема екологічного виховання школярів не надумана штучно, її розв'язання повинно стати одним із пріоритетних завдань сьогоднішньої педагогічної дійсності учителів.

Актуальність взаємодії суспільства та природного середовища поставила перед школою завдання формування у дітей відповідального ставлення до природи. Педагоги і батьки усвідомлюють важливість навчання школярів правилам поведінки у природі. І чим раніше починається роботи з екологічного виховання учнів, тим більшою буде її педагогічна результативність. При цьому у тісному взаємозв’язку повинні виступати всі форми і види навчальної та позакласної діяльності дітей.

Дітям молодшого шкільного віку властива унікальна єдність знань і переживань, які дозволяють говорити про можливість формування у них надійних основ відповідального ставлення до природи. Всі навчальні предмети початкової школи покликані робити свій внесок у формування екологічної відповідальності дітей.

Індивідуальний аналіз підручників підтверджує, що посилання для цього є. Однак не можна сказати, що проблема розподілу функцій та взаємодії навчальних предметів з метою екологічної освіти вирішена. Необхідно доповнити новими елементами знання про кожний конкретний компонент природи, який вивчається дітьми. При різних підходах до змісту курсу з'являється можливість ввести дітей у коло реальних екологічних проблем. „Екологізація” курсу не повинна обмежуватися лише оновленням його змісту. Відповідної модернізації потребують методи, прийоми, засоби навчання. Важливе місце можуть зайняти рольові ігри, навчальні дискусії. Однак радикальна зміна ситуації може відбутися в результаті впровадження нових методик, програм, навчальних посібників. Великий спадок в області виховання дітей оточуючим середовищем залишив нам видатний педагог В.О.Сухомлинський. Він надавав особливо великого значення впливу природи на моральний розвиток дитини. На його думку, природа лежить в основі дитячого мислення, почуттів. Він неодноразово відмічав, що сама природа не виховує, а активно впливає лише на взаємодію з нею. Щоб дитина навчилася розуміти природу, відчувати її красу, необхідно прищеплювати їй цю якість з раннього дитинства. Однак проведене анкетування в ряді шкіл показало, що необхідно суттєво підвищити рівень екологічного виховання не тільки в учнів та їх батьків, але й у вчителів. Можна зробити висновок, що посилення екологічного виховання залишається актуальною проблемою педагогічної дійсності школи.

Екологічне виховання як соціально-педагогічна проблема

Глобальні проблеми сучасності, які несуть загрозу життю та людській цивілізації, викликали необхідність екологічної освіти, яка покликана реалізувати ідеї екологічно інформаційного суспільства. Пошук шляхів гармонійної взаємодії суспільства і природи приводить до інтенсивного процесу екологізації загальної культури людства, і як наслідок – до формування теорії і практики екологічної освіти.

Подальше дослідження цієї проблеми, проведене філософами та педагогами, дозволило виділити новий аспект виховання – екологічний.

Екологія – наука про стосунки рослинних і тваринних організмів та їхніх об'єднань між собою та оточуючим середовищем. А під екологічним виховання розуміється формування у широких мас населення високої екологічної культури всіх видів людської діяльності, так чи інакше пов’язаних з пізнанням, засвоєнням, перетворенням природи. Основна мета екологічного виховання – навчити дитину розвивати свої знання законів живої природи, розуміння сутності взаємовідношень живих організмів з оточуючим середовищем і формування умінь керувати фізичним і психічним станом. Поступово визначаються освітні та виховні завдання:

§ поглибити і розширити екологічні знання;

§ прищепити початкові екологічні уміння і навички – поведінкові, пізнавальні, перетворювальні;

§ розвинути пізнавальну, творчу, громадську активність школярів у ході екологічної діяльності;

§ сформувати (виховати) почуття бережливого ставлення до природи.

В останні 20 років значно зросла увага вчених до дослідження проблем екологічного виховання та освіти. Розглядаються різні аспекти екологічного виховання та освіти учнів у навчально-виховному процесі і при організації суспільно-корисної роботи з охорони природи. Сьогодні ідей сучасної комплексної екології впроваджуються в практику навчання та виховання молодших школярів. Однак багато чисельність праць, шкіл, варіативність програм навчання, творчих розробок породжують багато проблем і запитань. Чого навчати? Який загальний склад знань доступний учневі? Які вимоги до екологічної підготовки молодших школярів? Як навчати?

Зародження сучасних тенденцій екологічної освіти і виховання у початковій школі можна віднести до початку 70-х років, коли вона переживала ряд серйозних змін, зокрема введення в навчальний план нового предмету „природознавство”. Чітко виражена екологічна спрямованість нового курсу, яка сьогодні називається традиційною, створила у вчителів певну установку на його місце в екологічній освіті, на досягнення його мети в однопредметній моделі, яка виявилася малоефективною. Основні причини малоефективності полягають у тому, що кінцева мета екологічної освіти – відповідальне ставлення до оточуючого середовища – складне комплексне утворення, і у зв’язку з цим один навчальний предмет, який формує в основному природничо-наукові знання з біологічної екології, справитися з формуванням багатогранного ставлення молодших школярів до природного і соціального середовища не може. На порядок денний постало питання про залучення інших шкільних предметів до процесу екологічної освіти. Виникла ідея багатопредметної моделі, в якій кожний навчальний предмет розкриває свій аспект взаємостосунків людини з оточуючим середовищем. Поки що використання міжпредметного змісту і форми навчання носить в основному стихійний характер, що визначає якість навчання і виховання молодших школярів. Сучасні тенденції розвитку екологічної освіти у практиці показують, що оптимальні можливості для становлення екологічної культури молодших школярів має змішана модель, при якій всі навчальні предмети зберігають свої специфічні навчально-виховні цілі. Таким чином, типологія моделей у руслі екологізації пройшла певний шлях становлення: від однопредметної – до змішаної. Однак пошук у цьому напрямку продовжується до цих пір.

Екологічна освіта з її спрямованістю на виховання відповідального ставлення до оточуючого середовища повинна стати стрижнем і обов’язковою складовою загальноосвітньої підготовки учнів. Одним з найважливіших принципів екологічної освіти вважається принцип неперервності.

Вивчення сучасної педагогічної практики дозволило виявити об’єктивні тенденції розвитку екологічного виховання школярів:

§ цілеспрямовано координується діяльність шкіл, організацій з охорони, раціонального використання та вивчення оточуючого середовища;

§ класно-урочні поєднуються з позаурочною діяльністю учнів у природному середовищі;

§ поряд з розвитком традиційних використовуються нові форми екологічної освіти і виховання: кінолекторії з охорони природи, рольові і ситуативні ігри, загальношкільні ради з охорони природи, екологічні практикуми;

§ в екологічній освіті та вихованні учнів виникає значимість засобів масової інформації, цей процес стає педагогічно врівноваженим.

Тенденцію розвитку екологічної освіти доповнюють: максимальне врахування вікових можливостей учнів, створення обов’язкового мінімального ядра змісту та опору на ідеї комплексної еколого-біологічної, глобальної та екології людини.

На основі провідних дидактичних принципів та аналізу інтересів і нахилів школярів були розроблені різні форми екологічного виховання. Їх можна класифікувати на масові, групові, індивідуальні.

До масових форм належить робота учнів з благоустрою та озеленення приміщень і території школи, масові природоохоронні кампанії та свята; конференції; екологічні фестивалі, рольові ігри, роботи на пришкільній ділянці.

До групових – клубні, секційні заняття юних друзів природи; факультативи з охорони природи та основ екології; кінолекторії; екскурсії; туристичні походи по вивченню природи; екологічний практикум.

Індивідуальні форми передбачають діяльність учнів по підготовці доповідей, бесід, лекцій, спостереження за тваринами і рослинами; виготовлення поробок, фотографування, малювання, ліплення.

Основними критеріями ефективності масових форм є широка участь школярів у природоохоронній діяльності, дисципліна і порядок, ступінь активності. Їх можна виявити шляхом систематичних спостережень, накопичення матеріалу. Критерій ефективності групових форм екологічного виховання є, перш за все, стабільність складу клуба, гуртка, секції, досягнення колективних успіхів. Тут багато визначає зміст і методика занять; важливо при цьому і успіх колективу, громадське визнання його заслуг оточуючими. Свідомість і почуття причетності до справ такого колективу, навіть якщо особисті результати незначні, спонукає всіх членів зберігати йому вірність довгі роки. Про ефективність індивідуальних форм екологічного виховання свідчить підвищення інтересу учнів до вивчення біологічних дисциплін та охорони природи, а також цілеспрямоване використання знань і вмінь природоохоронної діяльності.

Визначені також умови розвитку взаємозв’язку школи, сім'ї та громадськості, спрямовані на досягнення цілей екологічного виховання. Для успіху необхідне виконання наступних умов:

§ планування всіх ланок системи на основі планів сумісної роботи, яка забезпечує правильну розстановку сил, послідовність, ритмічність і стійкість компонентів всіх ланок зі школою і між собою;

§ організація діяльності всіх ланок загальної системи управління екологічним вихованням, створення передумов для їх правильного функціонування;

§ регулярна і заздалегідь підготовлена інформація про діяльність кожної ланки та обмін інформацією між ними;

§ контроль, виявлення недоліків та слабких сторін у роботі, внесення коректив у її програму;

§ вивчення ефективності роботи кожної ланки, підведення загальних підсумків, аналіз результатів, їх обговорення із залученням громадськості.

Були визначені основні етапи перетворення та взаємодії з природою у виховному процесі. На підготовчому етапі учитель вивчає стосунки, які склалися у наявному життєвому досвіді, між учнем і природою (об’єктивні зв’язки із середовищем) і ставлення учнів до її явищ (суб’єктивні зв’язки). Розробляються індивідуалізовані та групові привабливі для учнів способи ознайомлення з природними пам’ятками. Спільно визначаються трудові, пошукові, природоохоронні справи. Пропозиції, як правило, вносяться самими учнями. Вчитель намагається глибше пов'язати їх із зоною ближнього розвитку індивідуальних нахилів і здібностей. Одночасно з вивченням предметних зв’язків компонентів з природою учитель встановлює їх поширеність, ступінь загальності та інші передумови колективістського самовизначення учнів, їх здатності співвіднести особистий вплив на природу з її впливом на розвиток чуттєво-емоційної, вольової, інтелектуальної активності.

Початковий етап побудови виховного процесу характеризується перш за все залученням учнів у предметно-перетворювальну діяльність серед природи. Метою етапу є привчання школярів до розумного природокористування, праці, збереження природних ресурсів, засвоєння практичного досвіду стосунків до природного середовища. Участь у діяльності, особливо коли вона здійснюється у колективних формах, виявляє здатність рахуватися з товаришами, надавати їм допомогу, поєднувати ділові та особисті інтереси, орієнтуватися на правила поведінки серед природи.

Кожний вид діяльності, вищий на позицію особистості в цілому, найбільше сприяє розвитку окремих якостей школярів, вихованню морально-етичної спрямованості на природне середовище. Тому діяльність, яка керується вчителем, потребує системної організації. Результатом виховання на даному етапі стають практичні знання та зусилля школярів, особистий досвід впливу на середовище і збереження багатств, збагачення пізнавальних інтересів, потреба у діяльності серед природи. Значно активізуються ділові стосунки класу, зростає взаєморозуміння, з'являється прагнення порівнювати себе з товаришами, наслідувати кращих з них, завоювати повагу та авторитет.

На другому етапі побудови виховного процесу провідною стала навчальна діяльність школярів. Не будучи включеною безпосередньо працю, охорону природи, вона допомогла систематизувати враження про природу та особисту діяльність, відкрила можливість поєднати практику взаємодії з природою та освітою.

Особливим етапом у побудові виховного процесу є цілеспрямоване формування особистості школяра. Необхідно розрізняти попутне формування якостей особистості, яке відбувається у різноманітній діяльності, різних стосунках з людьми, природою, та спеціально організованого виховання особистості. Спеціальна організація виникає при постановці на даному етапі виховання конкретної мети, при індивідуалізації впливу педагога і залучення школярів у справи серед природи, які передбачають формування світогляду, переконань, ціннісних орієнтацій, мовлення, волі, характеру. У стосунках між учителем та учнем реалізуються функції: зміцнення і збагачення зв’язків з природою, специфічного розвитку практичних ставлень, організаторського поєднання педагогічного і системного підходів.

Необхідне посилення екологічного виховання молодших школярів. Посилення екологічного виховання – важлива вимога реформи школи. Ця найважливіша вимога, яка витікає з уявлень сучасної екології, набула законодавчого характеру. Вона ґрунтується на декількох принципах, які широко відомі:

1. Всезагальний зв’язок з живою природою. Все живе зв’язане в єдине ціле за допомогою живлення та іншими способами. Ці зв’язки лише в деяких випадках очевидні для нас, лежать на поверхні, частіше ж вони приховані від наших очей. Порушення цих зв’язків може мати непередбачені наслідки, скоріше за все небажані для людини.

2. Принцип потенційної користі. Ми не можемо передбачити, яке значення для людства набуває той чи інший вид у майбутньому. Змінюються обставини, і тварина, до якої зараз ставляться як до шкідливої та непотрібної, може опинитися і корисною, і потрібною. Якщо ж ми допустимо зникнення якогось виду, то дуже багато у майбутньому ризикуємо втратити.

3. Принцип різноманітності. Жива природа повинна бути різноманітною, лише у цьому випадку природні угрупування зможуть нормально існувати, будуть стійкими та довговічними.

Нарешті, інша сторона справи – краса. Людина навряд чи буде щасливою, якщо вона позбавиться можливості бачити прекрасне. Отже, ми зобов’язані зберегти все видове розмаїття тварин і рослин.

Важливе виховне завдання: переконувати учнів у тому, що всі ці істоти – такі ж самі наші „сусіди по планеті”.

Щоб успішно здійснювати екологічне виховання школярів, сам учитель, без сумніву, повинен відмовитися від ряду традиційних установок. Мається на увазі і прагнення ділити природу на шкідливу та корисну, і глибоко помилкового, але живучого лозунгу „завоювання природи”, „панування на природою”, і погляд на комаху як на щось несерйозне, не особливо потрібне, нарешті, дуже поширений погляд на природу як на другорядний предмет.

Дуже важливо, щоб учитель постійно шукав нові, ефективні прийоми навчання і виховання, цілеспрямовано поповнюючи свої знання про природу. Школа як центральна система екологічного виховання школярів повинна бути активним організатором зв’язку із закладами для розширення сфери природоохоронної діяльності учнів різного віку і формуванню в них відповідального ставлення до природи.