Розділ п'ятнадцятий

Недільного переддосвітку 22 червня 1941 року, коли бійці вишкільного табору «Олені» ще відсиплялися, вимучені суботньою муштрою, командант Теодор Довбек наказав сурмити ранню зорю.

Стрільці, підстаршини й старшини, сполошені нагальним порушенням розпорядку вихідного дня, повибігали з будинку старої лісничівки, з наметів і колиб, на ходу поправляли одяг, шикувалися й у напрузі чекали розпоряджень курінного, як видно з несподіваної побудки, – особливих і термінових.

Піднебесна Парашка ще додрімувала, лише верхів'я смерек молодилися поранковою сизотою, а глибокі ізвори, куди й звір не заходить, ховалися на дні темрявних озер, не подаючи ознак життя ні шумом ялинових борів, ані щебетом птахів, тільки холодний протяг просочувався з пропасних глибин пущ до освітленої молодим ранком галявини, на якій вишикувались у лаву бійці.

До розводу вийшов курінний Довбек, й пильно вглядалися стрільці в його обличчя – суворе й стримане, ніби він затаював у собі до певного часу слова, що мали ось‑ось прозвучати наказом, однак ще не складалися до ладу, шліфувалися; бійці намагалися розгадати не так зміст наказу, який буде проголошено, як його вагу. Вагота тінилася в очах курінного, примушувала до терпеливого очікування, проте командант довго мовчав, стоячи перед лавою, пробігав поглядом по обличчях волонтерів, ніби оцінював, чи спроможні вони виконати відповідальний і несподіваний наказ. Й нарешті він вимовив грімко, ніби з мушкета випалив:

«Сталося! Червоні окупанти втікають з нашої землі, розпочалася війна, й Україна кличе нас до бою! Чи ви готові до походу?»

«Готові!!» – ревнули хором бійці, застугоніла пуща, й ранок прокинувся: крізь частокіл смерек на вершині Парашки проникли на галявину перші промені сонця.

«Вільно! – тихше скомандував курінний, й сувора маска сповзла з його обличчя, немов її спило тепло ранкового світла. – Розходьтеся й перевіряйте зброю та спорядження… Зв'язкова Нуся й ройовий Сербин, до мене!»

Струнка дівчина у стрілецькому мундирі й мазепинці виступила з лави, й поруч з нею став Юрко Сербин, пропускаючи Нусю поперед себе.

Й вона ступила крок – нерішучий, боязкий: було це в її житті перше вступлення на дорогу, що її вимріяла, тиняючись світами в пошуках людей, які мали б вивести її з тенет підданства й непевності на лінію відкритого бою, – й ось та людина стоїть посеред галявини, і їй вона дасть згоду нею розпорядитися. Та до цієї миті вона йшла довго і трудно.

На переможний успіх виправи Тимчія‑Лопатинського Провід ОУН не розраховував: була вона задумана лише як сигнал для споневіреного страхом і почуттям безвиході галицького люду, який несподівано опинився під жорстокішою, ніж польська, окупацією… Заплановані ОУН на травень сорок першого року бунти у селах Львівщини, Станіславівщини й Тернопільщини, диверсії на фабриках і заводах й атентати на партійних керівників мали вселити в людей надію на можливість спротиву…

Загін Лопатинського перейшов Сян, керівник виправи відрядив двох стрільців і зв'язкову Нусю з грипсом до команданта табору «Олені» Теодора Довбека, а сам із загоном подався до Устиянова, захованого від ока у камеральних дібровах, щоб після перепочинку вирушити на Львів.

Посланці до вишкільного табору, що розмістився в глибині бойківських гір, дізналися про катастрофу в Устиянові на перепочинку в Підбужжі. Й довгими зимовими ночами, вдень відпочиваючи в сільських хатах, бездоріжжям, крізь снігові замети цілий тиждень добиралися вони до явочної квартири у крайній хаті Синєвидного, а звідти сільський хлопчина провів їх ущелиною між Парашкою й Магурою.

Знесилених до непритомності посланців підібрали вартові табору, й Довбек наказав ройовому Юркові Сербину примістити їх у теплій лісничівці й опікуватися ними до одужання.

Прийшовши до тями, Нуся розплющила очі й, не усвідомлюючи, де вона знаходиться, довго вдивлялася у знайоме обличчя стрільця. І врешті прошепотіла:

«Юрко…»

Аж тоді Сербин упізнав дівчину – ту саму, яку марно намагався запросити до вальсу на випускному гімназійному вечорі, а Олесь Шамрай не давав йому змоги доступитися до неї; ту саму, в яку був потаємно закоханий і в довгій дорозі з Берези додому не смів їй у цьому признатися. Й скрикнув Юрко:

«Нуся?! Як це може бути? Якими вітрами?»

«Західними…» – відказала кволо Нуся.

Вона підвелася, опустила з ліжка ноги, відсунулася, щоб зробити Юркові місце біля себе, й не відводила від нього подивованого несподіваною зустріччю погляду. Той самий Юрко Сербин! Показний кавалер, за яким умлівали панни з жіночої гімназії, й мовчазний, замкнений у собі під час тієї важкої мандрівки… Яким же то дивом перехрестились нині їхні стежки?…

Юрко поклав руку на Нусине плече, пригорнув до себе, гладив долонею по голівці – втішений, що знайшов її. Долоня сповзла по обличчі дівчини, пучки пальців ставали щораз чутливішими, він припав до її вуст, вона не відхилялася, приймаючи поцілунок за приятельський, а коли задихнулася від його пристрасті й вільгість Юркових очей стала пекучою, рвучко вивільнилася з його обіймів, відсахнулася, ображена його сміливістю… Так цілував її у Студентському парку на холодній росі інший хлопець, вона відчувала на своєму податливому лоні його гарячу твердь і не противилася, лише поглядом благала пожаліти її дівоцтво: як приїдеш зі Львова, будеш мати те, чого так хочеш, я мушу підготуватися до кохання, щоб зробити його для тебе святим. Й послухався хлопець, і остиг, вона ж і досі не схолодніла ні на мить і була для нього вірною жоною всі пройдені дні. А він не приїхав. І не він врятував її від холодної смерті на снігу в гірській ущелині…

Нуся відсунулася від Юрка, обдала його відчуженим поглядом і спитала:

«Ти не знаєш, де Олесь? Що з ним?»

Й відказав Юрко, опустивши очі, нібито він провинний за Олесеву долю:

«Олеся заарештували, і я нічого про нього не знаю…»

Нуся затулила долонями обличчя й по хвилі мовила тихо:

«Пообіцяй мені, Юрку, що ніколи більше…»

«Хіба я знав, що ви… Такий шалений був той вечір, всі закохувалися, тільки я, огірчений, з рядком котильйонів на грудях, дивився, як ви з Олесем виходили із зали перед досвітком. Ну і що, подумав я, хтось повинен провести дівчину додому, а він танцював весь час з тобою, і йому належалося це зробити, а я як зустріну тебе завтра, то признаюся, що покохав тебе ще тоді, коли ти бавилася м'ячиком у скверику біля ратуші. Та зустрілися ми з тобою в Березі. Й під час тієї мандрівки додому хотів сказати тобі… Та не був то час для освідчень…»

«Не треба більше, Юрку. Хай нам буде досить того, про що ми з тобою щойно дізналися… А я буду чекати. Вірю, що Олесь колись повернеться…»

Нуся взяла Юркову руку і, тримаючи її в долоні, оповідала.

«…Ти питаєш, якими вітрами… Я й професор Тарновецький разом з німецькими колоністами з Багінсберга переїхали Сян, а в Бидгощі нас зупинили есесівці. Там нас розмістили по бараках, а за якийсь час із Кракова прибула до нас з Української Станиці делегація земляків. Ти, певне, знав або хоч разок бачив нашу міську красуню Оксану Москалівну, вона теж приїхала до Бидгоща, і яка то була їхня зустріч з професором Тарновецьким!.. Я тоді вперше зрозуміла, що таке кохання… Може, і я колись так само зустрінуся з Олесем… Між краківськими українцями була – не вгадаєш хто: поетка Олена Теліга. Вона тоді очолювала в Кракові мистецьке товариство «Зарево» й видавала газету під такою самою назвою. То взяла мене пані Олена до себе за коректора… Потім, за наказом Організації, я пішла з Лопатинським зв'язковою. Яка доля загону Лопатинського, ти знаєш… Він став легендою, так багато в нас легенд! Ті два стрільці, з якими я йшла до Синєвидного, склали по дорозі пісню, ти, певне, вже чув, її співають у таборі: «Як Лопатинський з‑за границі у рідний край, у Львів вертав, він тільки думав про повстання, а сам чекістам в руки впав»… Скільки‑то подібних пісень ще почує наш народ…

А ти будь мені другом, Юрку, добре? Й коли тобі дошкулить самотність, прокажи собі в думці вірш Теліги, запам'ятай його: «Як ми можемо сміятись й дихать, коли вас у в'язниці покликала смерть…» Хай береже Олеся Господь…»

…Усе це згадалося Нусі, коли вона ступила перший крок до курінного Довбека, який стояв перед розводом. Й проказала в думці клятву: я виконаю будь‑який його наказ сповна і зроблю все, що у моїх силах – від цієї миті до зблиску полумені з револьверного дула…

І тоді наче хтось підштовхнув її в спину, може, це зробив Юрко, який ішов за нею, й за хвилину вони обоє стояли перед командантом з прикладеними ребрами долонь до мазепинок.

«У Львові ще йдуть вуличні бої, та це триватиме недовго, – мовив Довбек. – Ви добирайтеся, ще ходять поїзди. Знайдете сотника Тура, він повинен вступити до Львова із своїм легіоном. Й скажете йому: ми від карпатського січовика Довбека. Й передасте йому від мене грипе. Рушайте з Богом…»

Зі Сколе у львівському напрямі відходив упорожні поїзд, призначений, певне, для евакуації, в нього сіли Нуся й Юрко. Товарняк тягнувся ліниво, невпевнено, й машиніст, сповільнюючи хід, вихилявся з кабіни й про щось випитував у людей, які збиралися гурмами біля станційних будок і на ходу вскакували до вагонів.

Минали села. На будинках сільрад вже лопотіли синьо‑жовті прапори, а на толоках марширували колонами парубки, виспівуючи стрілецьких пісень, імітуючи січове військо – неозброєне, в сільських кацавейках, несправжнє. Проте засвідчувало, що совєтчини, яка десь там, у адміністративних верхах, може, ще має владу, в низах уже не існує. З толок долунювали дружні вигуки «Слава Україні!» – як радісне звістування світові, що московський окупант вступився з галицької землі.

Поїзд зупинився на Персенківці, перед Львовом, й далі не йшов. На станції метушилися люди, Нуся з Юрком проникли в натовп, щоб почути новини, й дізнавалися лише про одне… Большевики залишили Львів, німці зайняли Раву‑Руську й за день‑два будуть у Львові; містяни розбивають тюрми й виносять сотні змасакрованих тіл на тюремні подвір'я, розпізнають, шукаючи рідних, чоловіки сивіють, жінки божеволіють… Очі повиколювані, животи багнетами розпорені, носи й вуха повідрізувані; у Бригідках зняли з хреста розп'ятого священика; гробарі вивозять трупи за місто до викопаних ям, які згодом засипатимуть вапном і землею; підвал у замарстинівській тюрмі замурували – в ньому ще раніше розстрілювали засуджених до смерті, тіла вже почали розкладатися – трупний сморід не допустив людей до страшної гекатомби; на подвір'я тюрми Донського увійшов сформований у Кракові український батальйон «Нахтігаль», командант Тур розпізнав серед убитих свого брата й над його тілом поклявся мстити совєтським головорізам до кінця життя…

Останнього дня червня Нуся і Юрко увійшли до Львова. Було вполудне, люд валив валом на Ринок; на ратуші майорів синьо‑жовтий прапор, а з балкона будинку № 10, в якому колись містилася «Просвіта», промовляв до народу сивоголовий добродій, і те, що Нуся з Юрком почули від нього, сповнило їх великою радістю, проте з краплею тривоги, адже новітні господарі ще не зайняли ні вокзалу, ані пошти, чогось вони вичікують на лінії Рясне – Скнилів, а поки що їхньої влади ще ніхто не відчув, але ж вона таки прийде, й не знати, чи довго майорітиме на ратуші український стяг; ще не відомо, яке розпорядження нового окупанта впаде на голови захмелілого люду, який впивається першим ковтком свободи…

А сивоголовий добродій у гранатовому костюмі, начебто він раніше за німців з військовою силою увійшов до Львова, волає з балкона:

«Волею українського народу проголошуємо Акт відновлення Української держави!»

Лунає перекотом «Слава!», над містом злітають голуби, народ співає «Ще не вмерла Україна». Юрко полишає Нусю на майдані й пробує зайти до середини «Просвіти», його не впускає вартовий, Юрко наполягає: «Я від команданта табору «Олені» Довбека, мушу побачити Тура!» Й таки входить до зали, до нього сторожко придивляються міністри щойно проголошеної держави, врешті підходить до Юрка довгобразий, з русявою кучерявою чуприною чоловік і запитує:

«Звідки знаєш ім'я Тура?»

«Від карпатського січовика Теодора Довбека».

Чоловік бере Юрка під руку, проводить його в кінець зали й запитує упівголоса:

«Табір готовий до виступу?»

«Так!» – відказав Юрко й подав Турові грипе.

Тур уважно прочитав цидулу, підвів на Юрка очі й промовив:

«За тиждень приїдеш у село Княгиничі, що біля Рогатина, допитаєшся до фельдшерського пункту й покличеш доктора Шухевича».

З Ринку Нуся і Юрко подалися до тюрми Бригідки. Брама розломана, на бруку чорніють сліди крові, трупи вже забрані. З нутра катуші тягне млосним смородом, у коридорі на долівці – чорна кірка, камери повідчинювані. Зайшли до однієї, другої, третьої – всюди подірявлені кулями стіни й чорні плями на них. У третій побачили на стіні виритий цвяхом напис:

«Тут сиділо двадцять хлопців, засуджених до смерті». І підписи…

Нуся уважно відчитувала й, дійшовши до передостаннього, розпачливо закричала…

«Олесь Шамрай, – прошепотіли її зшерхлі губи. – О Боже, Олесь…»

…Увечері зайшли до помешкання професора Політехніки Павла Сербина. До них вийшла пані професорова – мов із хреста знята.

«Вчора Павло пішов порадитися до професора Бартеля й не вернувся. А нині прибігла до мене Бартелева служниця, щоб повідомити: обох професорів заарештували німецькі шуцмани… Скажіть мені, чим могли провинитися перед новою владою вчені, таж часу іще для цього не мали… Я прошу вас, навідайтеся до Спілки письменників, що на Коперника, там збираються приїжджі з Кракова, може, щось дізнаєтеся…»

У Спілці письменників Нуся побачила Олену Телігу й припала до неї, мов до рідної сестри.

«Як добре, що ви тут, ми стали такі безпорадні після того, що в нас сподіялося… А як професор Тарновецький, пані Оксана?» – Нуся засипала Телігу питаннями.

Пані Олена відповідала розважливо, намагаючись заспокоїти розтривожену дівчину.

«Тарновецький з дружиною теж приїхали з Кракова і вже поквапились до свого рідного Міста… А ми з Михайлом – ось він, певне, ти впізнала його – подамося на схід похідною групою».

«А хіба тут нема що робити? – здивовано, гей‑би аж з гнівом запитала Нуся. – Невже ви не знаєте, що тут сподіялося? Мого Олеся вбили чекісти, а професора Сербина забрали німці… – Нуся не змогла стримати сліз. – І чи ви впевнені, що новітні окупанти будуть кращі за московських? Чому так легко залишаєте нас?»

Пані Олена втерла сльози з Нусиного обличчя й відказала:

«Всюди будуть потрібні наші руки, сестричко… На сході – теж наш народ. Тут хоч можна впізнати ворога в обличчя. А там… Я добре знаю, як там, бо сама звідти. Туди завойовники приносять неволю як віру, й люди приймають той блуд. Хіба не знаємо, з яким фанатизмом обдурений натовп віддавав на смерть своїх друзів на більшовицьких процесах?… Доконче треба там бути. Йдемо групою до Києва. А ви подумайте, може, підете слідом за нами…»

Наступного дня німці переарештували міністрів проголошеної Української держави й прем'єра Стецька теж. Замість синьо‑жовтого стяга залопотів на ратуші червоний прапор з чорною свастикою на полотнищі: львів'янам подали знак, хто в місті господар.

За кілька днів діти, які бавилися на Вулецьких пагорбах, натрапили на вбитих людей у видолині. На Бульку прибігли мешканці передмістя й розпізнали розстріляних чоловіків: були то польські вчені, й серед них один українець, професор хімії Павло Сербин.

Після похорону Нуся і Юрко подалися Рогатинським трактом на схід.