Розділ дванадцятий

У вівторок Торговиця не чекала, поки Гаврилко, похміллям приспаний, добре виспиться й відчайдушно почне позіхати, попліскуючи долонею по губах, а від того ритмічно перериваного позіху забрешуть пси по обійстях, й з Воскресінець обізвуться голосисті когути – на Торговиці базарний день сам, без нічиєї спонуки, прокинувся разом зі сходом сонця.

Гаврилко, як і належиться буднього ранку, швидко спорядився, бо й на нього, як і на всіх мешканців кварталу, чекала невідкладна робота. Він викотив з‑за рогу хати тачку й потрутив її провулком до сусіда Олеся Шамрая, щоб забрати в нього дерев'яних потвор, нікому й самому Олесеві не потрібних. Може, хтось на базарі на них полакомиться: замість опудала на просяній грядці поставить або до псячої буди, немов на пострах злодіям, прив'яже, а може й таке бути, що їхній лик ще й донині комусь милий… А коли так, то хай собі хоч поміж образами на покуті примістить, що Гаврилкові до того, аби лишень якийсь гріш на пугар горілки в його долоню капнув…

Олесь уже й забув про свою згоду віддати Гаврилкові дерев'яних божків, які йому давно збридилися, хоч з якою увагою витісував їх колись у хвилини вільного часу… Однак тоді, коли Гаврилко їх доправлявся, відчув ураз Олесь, що вони не мертві – живуть своїм прихованим життям, мов ховрахи у зимовій сплячці, й, вилаштувані в ряд під повіткою, набираються сил для реваншного маршу. Тож з охотою вирішив їх позбутися й ні словечка не вимовив, коли сусід, немов то його давня власність, вкидав буздиганів одного за одним у тачку і, вдоволений таким набутком, погуркотів з ними на вулицю без дякую і будьте здорові.

Й ніби просторіше стало Олесеві на душі: аж тепер збагнув, що те прокляте минуле він добровільно приволік до своєї домівки, не маючи сили від нього відірватися, наче воно навічно приросло до нього, – й ось нарешті вивільнився й позбувся Олесь нав'язливої уяви, буцімто потвори його підслуховують, контролюють і погрожують; він нарешті зміг з гідністю згадати свої найтяжчі пережиття і знаходити в них не лише чуже зло, а й випробувану власну честь та гордість за свою довголітню терплячість й непоступливість і втішитися спогадами, а не лише від них страждати.

Глянув на подвір'я пана Геродота й пошукав очима свого сусіда, немов сподівався знайти в ньому спільника й однодумця – у своєму новому становленні.

Пан Корнель, як завше вранці, зсутулений та пониклий, сидів на порозі веранди – і втямив Олесь, що сусід і досі перебував з невідступним своїм минулим, не вивільнений від нього, ним утруджений, безсилий скинути з себе тягар пережитого, – й тому не квапився ділитися з ним власною полегшею… Й, мабуть, через те, що своїм несподіваним душевним просвітленням, яке завітало до нього, коли він позбувся знаків неволі, не смів поділитися із пригнобленим своїми згадками сусідом, стан його одужання почав знову затьмарюватися: на нього насувався найжахливіший спогад, з яким перебувати в парі ставало йому невміч.

Олесь вихопився із свого подвір'я, немов з обгородженої колючим дротом табірної зони, й понесли його ноги на колишню волю – до Студентського парку, де явилася йому рятівницею чорноволоса кучерява Нуся, й він утямив тоді, що на тій волі має вірного друга…

На тій волі після випускного котильйонового балу він пізнав не ефемерну мрію, якою досі була для нього панна Москалівна, а живу земну дівчину, в котрої карі очі, носик з цяточками веснянок, чорне, як смола, волосся, що пахне чебрецем; сповнений жаданням заволодіти нею, він уперше відчув тут незбориму жагу життя, а потім, за багато літ, пізнав її – й пив, як воду, дихав нею, як повітрям…

Та зчахла Нуся, згасла, немов пасхальна свічка, й на цьому місці не залишилося по ній навіть сліду. Під липовою стіною Студентського парку стоїть чепурний будинок Антошка Дзівака, й живуть у ньому чужі люди, а господарі навіки пропали в Сибірах…

Й Олесеві батьки теж десь там загинули… Почуття провини й досі не згасає в Олеся, і в Нусі не згасло б, якби жила; ми обоє винні, – стогнало каяття в душі Олеся, – але чи б не каявся я в стократ тяжче, якби не вчинив так, як сотні, тисячі, мільйони наших людей, і чекав у безпеці ласки Божої? А чи прийшла б та ласка без нашого чину – та ні – без жертв ще ніхто свободи не здобув…

І зринув у думках Олеся інший спогад: йому дозволено вернутися із заслання до Міста, судимість знята, невільники, які вижили у концтаборах, поприходили на свої обійстя. Олесів дім ніби чекав на нього – занепалий, на подвір'ї бур'яни, на даху дереза, грибок з'їдає стіни, а гімназійного педеля Штефана Січкарні і його господарної жони Фросини немає, щоб дали домівці лад. Однак Олесь не має права зайти до неї, він оббиває пороги міського уряду, та дозволу на вселення не дістає: ви не маєте документа, що цей будинок ваш, і заповіту на спадщину не маєте… Та врешті хтось йому радить звернутися до голови Міста, й Олесь добивається прийому…

На нього, не підводячись з‑за урядового стола, неприязно позирав розтилий чиновник з непроникним, мов фаянсова тареля, обличчям. Нічого в нього не доб'юся, – скрушно подумав Олесь, – треба просити, а він на таке не здатний; проте щось знайоме проблисло у фізїї чиновника, Олесь з надією пильно до нього придивився, чиновник полохливо змигнув очима, намагаючись уникнути погляду відвідувача, та приховати від Олеся знайомі йому риси обличчя не зміг…

Та це ж Іван Ферлей – невже то він головує в Місті? Ферлей боїться бути впізнаним; не відводячи очей від паперів, каламарів і бібулярів, він кидає зверхньо і з гнівом: «Вселяйтеся, я дам розпорядження…»

Ця згадка наближає щораз то ближче найстрашнішу, й Олесь хоче втекти від неї світ за очі. Рятує його базарний галас, що долинає з‑за дощаного паркана, він іде навмання у глиб кварталу, щоб загубити серед торговища упертий спогад, який нахабно насувається на нього, немов жорстокі очі слідчого енкаведиста.

Олесь увійшов на залюднений строкатий майдан, і галасливий, метушний кольористий світ витіснив з його душі каламуть моторошних згадок.

Базар заспокоював, поглинав, не відпускав, базар не хотів, щоб хто‑небудь, увійшовши в його вир, зостався вільним у своєму окремішньому світі. Олесь завше почувався тут комфортно, все його цікавило, дотикалося до нього, обплутувало незримими вужівками, мов аркан бранця, він завше був міською людиною, й недалекі воскресінецькі толоки із забавами сільських хлопців – з їхніми хвостачами, перескічками, свинками – не манили його, здавалися простацькими, банальними, а тут чого тільки не побачиш і не почуєш… То штудерні загадки міського шахрая з наперстками, то галасливого картяра – чорна виграє, біла програє! то оповіді базарних базік, які геть усе знають від Адама і Єви до королівського весілля у Великій Британії; тут почуєш витворну лайку тлустої перекупки – від її благословінь у чистій воді не відмиєшся; тут поважні гірські ґазди стоятимуть мовчки хоча б цілу вічність біля своїх килимів і ліжників, бо навіщо їх захвалювати, коли схожого дива ніхто з містян виткати ніколи не зуміє; тут збанкрутілий крамар до хрипоти закликатиме до стома кіньми зношеної залізної сарсами, запевняючи покупців, що підкови в нього мало що не золоті, а ухналі з нержавіючої сталі; тут циганки хапатимуть тебе за поли, обіцяючи вгадати твою срібну долю, а базарні злодійчуки будуть прошмигувати між твоїми ногами, коли побачать, де і що погано лежить…

Олесь зупинився перед яткою з пірамідами білих, мов прафіна, спасівок – не для того, щоб, вторгувавшись, купити їх, а щоб послухати вельми цікаву розмову двох підстаркуватих жіночок, які за його спиною молодість згадують, – їм здавалося, що вони шепочуться, а почути їх можна було аж біля Крупникового млина.

«Як собі пригадаю, – піворила одна, – кинув він мене між кущі у траву, гейби мав мене за околота, а було це на Грушівському перевозі, й почав мене товкти, ніби ціпом сніп невимолочений, і так мені файно стало, що я аж заспівала. І відтоді кожного разу під час цієї роботи‑то співаю, то вівкаю, як та дівуля на весільних заводинах…»

«Тому то ти аж трьох чоловіків поміняла й жодного нині не маєш, – хихикнула друга із заздрістю, щоб такої втіхи, щоб аж заспівати, не довелось їй ні разу зазнати. – Що вмієш добре вівкати, то ще повірю. А як співаєш – не раз уже чула: як затягнеш у церкві «Господи помилуй», то дяк замовкає, а по селу всі пси виють, як ті вовки на місяць. Тому й чоловіки від тебе втікають…»

«А хіба ліпше, кумо солоденька, – огризнулася перша, – як ти не те що співати, а й повітря по‑людськи випустити не вмієш… Не годна‑м терпіти тих, що ні з глови мови, ні з дупи перду…»

«Базійкай собі, що забагнеться, але скажи мені по правді, під ким ти нині співаєш, коли вже третій хлоп від тебе втік. Хіба що під тими сторонськими огирями, з якими волочишся по зарінках, як та лахудра…»

«Говори собі свеї… Може, я й лахудра, прецінь чоловіка не маю, але признаюся тобі, як на сповіді: ще й дотепер деколи пам'ять трачу…»

«Агій на тебе, безстиднице, дав би тобі Бог здоров'я!»

Олесь оглянувся: чи ж то не панна Ганя і пані Аделя повставали з ліжок і, як колись, посеред вулиці пліткують?… Та ні, зовсім не знайомі ці жінки, але які подібні! Видно, в Місті живе ще прадавня традиція базарних інтермедій…

На краю майдану, від зарінку, сидів за розставленим на землі старовинним мідним посудом – мидницями, збанками та чашами – старий, як і посуд, чоловік, певне, колекціонер, і говорив сам до себе, незважаючи на людей, які байдуже його минали, вів він цікаву мову про стародавні часи, бо й належиться таке оповідати антикварові:

«А чому, гадаєте, Карло XII програв битву під Полтавою? Войська мав замало? Та де! Зв'язався на свою голову з козаками, а ті у нього коней крали і циганам продавали… Отаке‑то…»

По хвилині почав він з іншої бочки:

«Як за першої війни воював я на італійському фронті, то в костьолах таких пань бачив, що лишень цьом та й люлю! Довгі сукні землю коронками замітають, а в нас що? Прийде фіфа до церкви у такій короткій спідниці, що як вклякне, то, вибачайте, дупу видно, а ксьондз на те дивиться й ніц не каже…»

Ще трохи помовчавши, теленів далі:

«У молодості бував я в Познані. О, там дами ходять, мов рибки пливуть, лиш поплавцями перебирають… А наші молодиці так розбехкалися, що задницями волочать землю, ніби тачки тарганять за собою… Тому‑то у нас не так діється, як у них…»

Олесь довго блукав базаром, у міський світ занурившись і про все забувши. Й добре йому було на такому відпочинку, та враз постало перед ним його власне минуле життя, якого він хотів позбутися. За столиком, на якому гуцули бриндзу продавали й пішли собі, розпродавши, розмістив дерев'яні буздигани, рядочком виставивши, ніхто інший, а сусід Гаврилко й пояснював зацікавленим, кого та чи інша коряжина зображає, а люди обступили столик, бо такого товару на Торговиці ще не бачили.

«Це Сталін, прошу пана… То Молотов, це Калінін, а той – то вже Берія… А ще маю кілька безіменних, їх же було в нас мільйонами».

«Што‑то нє похожіє, – підійшов до столика якийсь москаль і, сумніваючись, обмацував то одну, то іншу фігуру. – Морди протівниє».

«Бо такі в них були пики, – впирався Гаврилко. – То лише на портретах художники їм фізії підмальовували».

«О, то в тебя сдесь всьо політбюро!» – захоплено вигукнув інший, і на голос його почала сходитись до столу базарна москальня.

Приглядалися, обмацували, а деякі зітхали побожно:

«На самом дєлє – Сталін, отєц наш родной нєзабвєнний… Ну а ето чєм нє Молотов – такой серйозний, в очках… І дєдушку Калініна по бородкє опрєдєліш… А как етого не узнать: Берія! Сволочь, канєшно, но наш…»

За мить потвори були розпродані, й Гаврилко, навіть не помітивши Олеся, йшов з базару з набитою грішми кишенею й говорив сам до себе, сміючись:

«І в думці не мав, що тих падлюк у нашому Місті ще стільки залишилось!»

Вийшов на Каштановий провулок і, ні миті не вагаючись, завернув до Малгосиної кнайпи.

…Пан Корнель бачив, як Олесь нервово розщепив хвіртку, прудко вийшов на вулицю, немов хотів когось наздогнати, й подався в бік базару.

«Втікає від себе самого, – подумав Геродот. – Й не може втямити, що від себе не втечеш. А я вже те збагнув і кажу всім і собі самому: огляньтеся на пройдену дорогу, бо, не побачивши її початку, кінця не уздрите…»

Й тоді увірвалося в його пам'ять тривожне питання Сальомеї – таке болісне, що як те серце не трісне, не розірветься, кров'ю не бризне: зґвалтував пана Корнеля несамовитий туск, якого вгамувати ні колись, ні тепер не мав сил.

«Що буде з нами, Корнелю?»

Мабуть, для того, щоб біль злагіднів, у мозок радника всмоктувалась рятівна думка – не один він приречений на страждання. Напевне, й Олеся так само питала Нуся, може, й не раз, та на нього вони обоє могли однаково відповісти, бо однакова небезпека чигала на них – від того самого ворога. А в Корнеля із Салькою інакше склалося: там, де він плекав хоч якусь надію на порятунок для свого люду, – на її родаків і на неї саму зачаїлася смерть, й Геродот лише одне міг порадити своїй коханій: ходімо до прелата Русина просити для тебе вихрещення… Та не сказав він цього: Caльомея щойно вернулася із синагоги, в якій весь день суботній випрошувала у всесильного Яхве порятунку для себе й для родини, яка її зреклася за зраду того ж Бога… Та іншого вона не знала, й блюзнірством здавалося їй благати порятунку в Мученика, якого її предки розіп'яли, накликаючи при тому на себе найтяжче прокляття: хай кров його впаде на нас і на дітей наших!

І збулося воно, і ніхто того прокляття з юдеїв ніколи не зніме. А яка ж то загроза таїлася в особі розіп'ятого, що так збоялися його євреї; нині на смерть ідуть вони покірними процесіями й марно через той проклін гинуть, та невже було б гірше, якби в той фатальний п'ятничний день, за Пилата, викричали гебреї волю не Варавві, а Ісусові?

Пан Корнель чув, як обпікає його груди гаряче дихання коханої, а на її лівій руці жовта пов'язка із зіркою Давида, а на крамницях й установах написи «Juden verboten!»,[18]а на Скупневича гримлять ковані чоботи окупантів, а євреям ходити тротуарами суворо заборонено – тільки серединою вулиці, немов худобі; Корнель дихає разом із Сальомеєю, він навіть не уявляє, що може залишитися без неї, він готовий піти з дружиною на смерть, та хто з юдеїв впустить християнина до спільної могили, хто дозволить змішатися навіть пролитій крові вічних супротивників, які, втім, мають одного Бога… И говорив Корнель Сальомеї те, у що сам не вірив: мусимо померти разом. Так, напевне, говорив і Олесь до Нусі, й обоє вірили, що так станеться, на це дозволяє їм розіп'ятий Мученик. Але Яхве не впустить разом Корнеля й Сальомею у потойбіччя – навіть за ціну життя…

Пан Геродот цієї миті, як і кожної хвилини, відколи немає на світі Сальомеї, хоче побачити її останню мить – той найкоротший відтинок часу, протягом якого куля долає віддаль від чорного дула до білого чола; що могло продуматись у ту найкоротшу мить за чоловим білим заборолом: усе життя чи тільки мить страху? Як про це дізнатися, а довідатись повинен, щоб хоч у цей секундний мент бути з нею разом – мусить Корнель пережити той шматочок життя бодай в уяві…

Боявся Геродот того моторошного видива, мабуть, ще й тому, що про нього не зможе нікому розповісти, а було б ще страшніше – якби міг… Таку останню хвилину пережив Олесь, пан Корнель знає про це, але теж боїться Шамрай про те оповісти. Певне, той страшний спогад вічно товчеться в його мозку, й він відганяє його, лякаючись ще раз уздріти смерть.

І я теж боюся її побачити? А це ж так легко: один ривок, один момент…

Не питаючи в господаря дозволу, Олесь відчинив хвіртку радникового обійстя, підійшов до сусіда й сів біля нього на поріг веранди.

Напевне, вони обидва перегукувалися думками, коли Олесь утікав від себе, пробуючи забутися серед базарної метушні, а Геродот на порозі веранди покірно ждав на себе самого. Були в них різні долі, та на обох чекала однакова неминучість – ще раз побачити смерть…

Й заговорив пан Корнель, коли мовчанка затяжіла над ними, немов наготовлена розсипатися льодом градова хмара:

«Кожного разу, коли підходжу до дзеркала, згадую філософему Сковороди: «Пізнай себе самого» – і думаю при тому, що ту людину, яка дивиться на мене із задзеркалля, я найменше знаю… Й боюся, що, як нарешті пізнаю її, непам'ять забере в мене назавше той набуток…»

Олесь мовчав, немовби давав змогу Геродотові віднайти слова, які б пояснили фатальність таємниці останньої миті життя.

«Ми боїмося уявити те, що належить тільки нам і про що можна розповісти лише Богові, – продовжував міркувати пан Геродот. – Але чому нам така дорога людська думка – дорожча від Господньої? А тому, що Бог дає справедливу оцінку нашому пережиттю, а від людей ми завше сподіваємося приємного для нас обману. Тому я намагаюся зрозуміти життя в контрастах: не було б чорного, не знав би, що таке біле, не було б Бога, не було б і диявола, не було б життя, не було б і смерті. Тільки так можна те життя збагнути. Й поки воно ще є, мусимо хоч уявити, що таке небуття. Тим більше нам з вами, які ту смерть уже встигли побачити… Не бійтеся її згадати, Олесю, будьте мужні. Від себе нікуди не дінетеся…»