Зміст практики

Загальне ознайомлення з обстежуваною говіркою. Під час підготовки до практики її учасники повинні ознайомитися з історією регіону, в якому розташований визначений для обстеження населений пункт, вказати, до якого говору він належить. Студенти, прибувши на місце, повинні детально ознайомитися з фонетичною та граматичною системою говірки. Для цього їм потрібно уважно прислухатися до мовлення місцевих людей, виявляти характерні особливості говірки, визначати регулярність цих рис, якою мірою вони притаманні мовцям різних вікових груп. Значну допомогу у швидшому ознайомленні із загальною мовною ситуацією на селі можна одержати від учителів-словесників місцевої школи.

Добір інформаторів. Дуже важливим є добір інформаторів. Ними повинні бути типові носії говірки обраного для обстеження населеного пункту, які довго не перебували поза своїм говірковим оточенням, не працювали тривалий час в інших селах або містах, люди з добрим слухом, без мовних вад, розвиненим мовним чуттям, які були б у змозі розповісти, чим говірка їхнього села відрізняється від говірок сусідніх сіл, що її споріднює і з якими саме селами, що в цій говірці вже зникає, і які саме явища з ’ явилися порівняно недавно. Оповідач повинен також бути знавцем матеріальної і духовної культури своєї місцевості. Не лише сам інформатор, а також його батьки повинні бути уродженцями цього села. Студенти повинні збирати діалектні матеріали за спеціально розробленим питальником. Для забезпечення повноти, правильності відповідей на всі питання доцільно обрати декількох оповідачів. Зібрані матеріали повинні відображати динаміку мовних змін у системі говірки, тому необхідно добирати інформаторів із різних вікових груп.

Опитування. Перед заповненням питальника студентові-практикантові треба у доступній формі детально розповісти своїм інформаторам про значення для науки діалектологічних досліджень, пояснити, що народна мова зазнає змін, спричинених багатьма факторами. Збирання лексики народних говорів пов ’ язане зі значними труднощами, що зумовлено передусім надто широким колом понять народної матеріальної та духовної культури, у чому записувач повинен сам добре орієнтуватися, щоб грамотно поставити інформаторові питання й 5 одержати на нього u1087 правильну відповідь. Для забезпечення більшої достовірності відповідей важлива співпраця двох збирачів, один з яких веде бесіду, а інший записує матеріал. Перевагу також треба надавати опитуванню в присутності кількох (трьох – п ’ яти) інформаторів. Це давало б змогу усувати складності, непорозуміння, сумніви тощо й одержувати повнішу і достовірнішу інформацію. Дуже важливо, щоб студенти були уважними до синонімічного багатства діалектної мови. Особливо це необхідно в таких випадках: а) коли в сусідніх селах уживають інші назви; б) коли оповідачі повідомляють лише літературну назву; в) коли записи проводять у зонах перехідних говірок. У випадку, коли оповідачі не можуть дати відповіді або вона видається не зовсім переконливою, треба за допомогою додаткових питань з ’ ясувати справжню ситуацію в обстежуваній говірці (відповіді нема, бо нема поняття; немає родової (загальної) назви, а вживають лише видові найменування; поняття нема, але назва відома з сусідніх говірок чи літературної мови тощо). Усі сумнівні відповіді та моменти, коли від основних оповідачів не вдалося одержати переконливих відповідей або коли ці оповідачі щось пояснювали невпевнено, треба уточнити у кількох інших місцевих жителів чи вчителів-словесників. Записування діалектних матеріалів Перед початком записування збирачі діалектного матеріалу, ознайомлюючись з особливостями говірки, повинні визначити, чи немає мовних відмінностей в окремих частинах населеного пункту, чи є відмінності, зумовлені віком та іншими чинниками. Водночас студенти повинні записати і такі матеріали, що стосуються населення цього пункту, національного складу, з ’ ясувати, як відбувалося його заселення (чи дозаселення), історичні відомості про нього (з різних переказів, документів), зафіксувати колишні назви села, зміни цих назв, колишній і сучасний адміністративний поділ. Обов ’ язково треба зазначити віддаленість населеного пункту від найближчого міста. Усе записане треба u1087 паспортизувати. Записувач діалектного матеріалу весь час повинен дбати, щоб зібрати найтиповіше для місцевої говірки. Отже, він не повинен вдаватись до підказування (безпосереднього чи навідного) певних форм чи слів. Відповідальність студента-філолога під час збирання говіркового матеріалу надзвичайно велика. Хоча діалектні матеріали можуть бути перевірені чи проконтрольовані сторонньою особою в тому самому населеному пункті, де відбувається запис, проте в разі повторного запису, навіть від тієї самої особи, можливі відхилення. Отже, записувач повинен бути дуже обережним і точним. Відповіді інформаторів студент повинен послідовно записувати фонетичною транскрипцією з обов ’ язковим збереженням нумерації питань у питальнику. Не можна залишати питань без відповідей. Коли в 6 обстежуваній говірці нема назви (відповіді), оскільки нема реалії чи поняття, про яке йдеться у певному питанні, про це так і треба зазначити. Варто під час відповідей, особливо коли йдеться про якісь специфічні чи рідковживані назви, реліктові слова, подавати записаний транскрипцією контекст (речення), який би відображав вживання цих слів. При назвах-відповідях, які самі по собі однозначно не відтворюють граматичний рід (типу путь, жолудь) чи якусь іншу граматичну ознаку, треба наводити відомості й про відповідну його граматичну характеристику. Необхідно намагатися фіксувати детальні відомості про стилістично марковані слова-відповіді (згрубіле, зневажливе, лайливе, пестливе, сороміцьке тощо). Усі відповіді на питання, додаткову інформацію, зауваження оповідачів студенти повинні фіксувати чітко, виразно і розбірливо. Крім цього, необхідно подати аудіозапис зібраних матеріалів, а також відтворити їх у звіті фонетичною транскрипцією. Звукозапис має ряд переваг, бо графічно відтворити всі особливості діалектного мовлення неможливо. Як слушно зауважує П.Ю. Гриценко, “звучання мови може передати тільки саме звучання, а найдосконаліша транскрипція відтворює лише образ звучання”.

Фонетична транскрипція Усі записи відповідей на питання, а також ілюстрації у вигляді речень та словосполучень живої розмовної мови треба подавати фонетичною транскрипцією, у якій, крім звичайних букв української азбуки (а, б, в, г, ґ, д, е, ж, з, и, і, й, к, л, м, н, о, п, р, с, т, у, ф, х, ц, ч, ш), використовують ще такі знаки: іе – нелабіалізований дифтонг переднього ряду північноукраїнських говорів, що вживають у певних позиціях як рефлекс давніх е, ѣ: [п ’ іеч ]; уо, уі, уи, уе – лабіалізовані дифтонги переднього ряду північноукраїнських говорів, що вживаються як рефлекс давнього о у новозакритих наголошених складах: [куон′], [стуел], [стуил]; y – лабіалізований [ і ]: [кyн′], [стyл]; ы – нелабіалізований звук середнього ряду високого піднесення, що поширений у частині карпатських говорів: [сы|ны]; ыо – лабіалізований [ ы ]: [быок], [|мыоло]; ао – лабіалізований [ а ]: [|заоўтра]; еи – звук вищого піднесення і вужчий, ніж [ e ]; середній між [ е ] та [ и ], але ближчий до [ е ]: [сеи|ло]; e – закритий і напружений голосний е [дeн′]; ие – звук нижчого піднесення і ширший, ніж [ и ], середній між [ и ] та [ е ], але ближчий до [ и ]: [виеш|невиǐ]; иі – звук, проміжний між [ и ] та [ і ], але ближчий до [ и ]: [миі | н′і]; іи – звук, проміжний між [ і ] та [ и ], але ближчий до [ і ]: м ’ іи | н′і]; 1 Говірки Чорнобильської зони: Тексти / Упорядн.: П.Ю.Гриценко та ін. – К., 1996. – С.7. 7 іе – звук переднього ряду високого обниженого піднесення: [чи | тайіеш]; оу – звук проміжний між [ о ] та [ у ], але ближчий до [ о ]: [коу | жух]; уо – звук проміжний між [ у ] та [ о ], але ближчий до [ у ]: [куо | жух]; ў – нескладовий [ у ]: [воўк], [хо | диў]; ǐ – нескладовий [i]: [краǐ], [ | син′іǐ]; V – передньоязиково-зубна дзвінка африката: [Vе | лениǐ]; U – передньоязиково-ясенна дзвінка африката: [|хоUу]; B – боковий ясенний сонант: [хо | диBа], [моBо | да]; с″, з″, ц″, дз″ - дорсально-палатальні с′7 l, с″, з″, ц″, дз″ - дорсально-палатальні с′, з′, ц′, V′, що відомі у деяких південно-західних говорах: [ | с″іно]; зс, жш, бп, дт тощо – частково оглушені дзвінкі приголосні: [хл′ібп]; сз, шж, пб, тд тощо – частково одзвінчені глухі приголосні: [молот′д′ | ба]. Довгу вимову приголосних та голосних позначають двокрапкою: [жи | т′:а], [ | з ′ іл′:а]. Напівм ’ якість приголосних позначають знаком апострофа: (’) [ | б ’ ілиǐ]. М ’ якість приголосних позначають знаком мінути (′) праворуч угорі після літери: л′, с′, р′. Місце наголосу виділяють довгою вертикальною рискою, яку ставлять перед знаком приголосного, що передує голосному наголошеного складу, а коли в наголошеному складі немає попереднього приголосного, то безпосередньо перед літерою голосного:[ | муха], [го | дина],[ | арка]. Нероздільну вимову двох слів передають дужкою, що сполучає останню букву попереднього слова й першу наступного: [наш.л′іс]. У разі записування ілюстрацій (речень, тексту) коротку паузу позначають знаком (/), а довгу паузу в кінці фрази - знаком (//), питальну інтонацію - знаком запитання (?). Власні назви (імена, прізвища, прізвиська, назви міст, сіл, кутків, річок, урочищ, гір тощо) треба писати з великої букви.