Annotation. Тернопілянин Олексій Волков, лікар за професією і хірург за покликом душі, написання книжок вважає своїм хобі

Тернопілянин Олексій Волков, лікар за професією і хірург за покликом душі, написання книжок вважає своїм хобі. Хобі, яке суттєво додає адреналіну. Видавництво «Зелений пес» має за честь повідомити: відтепер усі літературні новинки Маестро інтелектуального детективу, як називають його шанувальники, представлятиме персональна авторська серія, яку ми саме так і назвали. А дебютує серія гостросюжетним детективом «Переможець отримає все». Коли хтось загадковий спробує очорнити світ, у якому ти живеш, ти повстанеш, аби перемогти. Бо лиш сильні чоловіки вміють перемагати, бо лише переможці отримують все! Тож, любі читачі, приємних вам відкриттів і якнайліпших вражень!!! Олексій ВОЛКОВПрологIIIIIIIVVVIVIIVIIIIXXXIXIIXIIIXIVXVXVIXVIIXVIIIXIXXXXXIXXIIXXIIIXXIVXXVXXVIXXVIIXXVIIIXXIXXXXXXXIXXXIIXXXIIIXXXIII[1]XXXIVXXXVПіслямова

notes1

Олексій ВОЛКОВ
ПЕРЕМОЖЕЦЬ ОТРИМАЄ ВСЕ

Пролог

Дорога — вона немов доля. Коли руки тримають кермо, є можливість обрати потрібний маршрут, повернувши куди належить. Спрямувати свій шлях туди, куди бажаєш, особливо якщо долоні зручно лежать на ньому, відчуваючи не те що кожну нерівність траси, а навіть порив зустрічного вітру та краплі дощу. І водночас — хоч скільки повертай — шлях, що здолають колеса, проляже у єдино можливому варіанті, не виключено навіть, що накресленому заздалегідь, нехай поки що невідомому. Той, хто, не перевищуючи розумної швидкості, примушував двигун новенької «сімки» працювати на максимальних обертах, перемикаючи передачі, не замислювався над такими речами. Він не смакував задоволення від дороги, навіть відчуваючи себе єдиним цілим з машиною, і віражі мокрого асфальту, як і весь маршрут, були для нього чимось належним, тим, без чого немає життя. Опущені донизу майже козацькі вуса мугикали щось схоже на звук мотора, а спокійний погляд очей вдивлявся у вечірню мрячку. Зустрічні машини давно вже засвітили габарити, і незворушний водій клацнув тумблером, вмикаючи зовнішнє освітлення, після чого правиця звичним рухом лягла на своє місце — на важіль передач, адже кермо він звик тримати однією рукою. Траса й так була його долею. Проте очі відірвалися на мить від місця, де вона впиралася в обрій, і ковзнули по кущах, які ще не зовсім сховав морок. Так, наче той, хто вважав себе царем і богом якщо не доріг взагалі, то принаймні цієї «сімки», міг знати, що відбувається зараз на тому самому узбіччі за якихось два кілометри попереду, якщо у відстані, та півтори хвилини їзди, якщо в часі. Власник білої «сімки» з тимчасовими номерами не був ні царем, ні богом. Тому й не дізнався ніколи, що попереду, обійшовши цю ділянку траси іншим шляхом, на узбіччя виїхав великий чорний джип, який ішов за ним ще від Чопа й навіть одного разу потрапив на очі, не привернувши особливої уваги. Потужна, дещо зловісного вигляду машина, розчавивши широкими колесами мокру траву, стала упівоберта до автостради. Увімкнулися габарити і внутрішнє освітлення. З дороги було добре видно, що в кабіні гіганта немає нікого. «Сімка» швидко наближалася. Невідомо, навіщо її водій озирнувся, хоча машина була обладнана дзеркалами заднього огляду. «Зловити» передніми колесами мокре узбіччя для задньопривідної машини — смерть. «Сімку» почало розвертати. Її водій не виявився ні царем, ні богом навіть для неї. Збивши два придорожніх слупки, машина перекидаючись летіла зі схилу вниз, у вузький потічок. Порожній джип застиг на узбіччі. Водії машин, що пролітали трасою, оглядалися на нього, не знаючи, що за який кілометр доведеться не лише оглядатися, а й зупинитися. Був хтось у чорному джипі насправді, чи ні, а чекання його відтепер ставало марним. I

Капот червоної «сімки» був відкритим, і двоє слюсарів у однакових синіх комбінезонах копирсалися у вузлах навколо двигуна. Брязкали гайкові ключі, і майстри мовчки робили свою справу. Один із митників, молодий хлопець, стояв неподалік, спираючись на низьке підвіконня приміщення митниці з таким виглядом, ніби все це його не стосується. Старший — невисокий повний чоловік з вусами — походжав біля машини з цигаркою в зубах, періодично зазираючи туди. — Готово, — повідомив слюсар із вимащеними мастилом руками. — Тут нічого. — Бачки, радіатор?.. — пробуркотів митник. — Немає, — повторив той. — Усе оглянув. Другий майстер, молодший, ще продовжував докручувати гайки під капотом, закріплюючи на місцях агрегати, що перевірялися. — Василю, гляди, добре закручуй. Якщо після вас машина не поїде — стоятиму тут до нового пришестя. Викотити не дам, — це озвався той, хто приїхав сюди на злощасній «сімці». Спека стояла просто нестерпна. Біла, явно синтетична, сорочка на митникові змокріла на спині, і він давно попустив вузол форменої краватки, розхриставши комірець. Власникові авто було легше. Гарної статури білявий чоловік у смугастій майці-тільнику й вільних спортивних штанах стояв біля машини, спираючись сідницями на її заднє крило. Вусатий зняв кашкета, витер лоба і знову промовив, наче ні до кого, викидаючи недопалок: — Дверцята… Слюсарі мовчки перейшли до салону й почали розшивати дверцята «сімки», які не просто відгонили — виразно пахли «новим». — Гляди, Васю, — сказав білявий, не змінюючи пози, — машина нова, обережно з викруткою. Поруч проїхала «дев’ятка», яка також проходила митний огляд на сусідньому майданчику. Хоча який то був огляд порівняно з тим, що відбувалося тут… Дівчина, яка сиділа ззаду, на прощання ще раз стрельнула очима в бік білявого. Тепер уже їй було байдуже, помітять це чи ні. А ще раз зиркнути на цього в тільнику… Потім можна буде ввечері позгадувати, помріяти… «Дев'ятка» прошелестіла зовсім поруч, і на дівчину майже впритул ошкірилася морда леопарда, що займала все плече незнайомця — татуювання, зроблене з неабиякою майстерністю. Леопард, що зручно вмостився на широкому м’язистому плечі, вишкіривши зуби, дивився з погрозою. Під ним був якийсь напис не по-нашому, і це зіграло з дівчиною поганий жарт — намагаючись прочитати слово, вона втратила час і тепер, коли водій «дев'ятки» натиснув на газ, встигла лише ковзнути поглядом по обличчю незнайомця, яке хотіла запам'ятати. Він бачив її і просто по-доброму всміхнувся. — Так, значить, Віктор Васильович… — бурмотів митник, знову гортаючи документи, наче за півтори години встиг щось забути. — Е… Віктор Васильович Середа… То ви кажете, що нічого не везете забороненого… Так? Гм… Ми ж однаково розберемо всю машину і знайдемо. — Я не везу не те що забороненого, а взагалі нічого, — господар говорив спокійно та впевнено. — Я ж вам кажу — машина нова, придбана в Тужирі на складах, документи на неї в порядку. Я приїхав купити її й узагалі нічого не везу. У мене немає навіть особистих речей. Гроші вказані в декларації. Чого ви хочете від мене? Я не розумію. — Не розумієте… — відповідь не задовольнила митника. — Дивно, що ви не розумієте, пане Вікторе… Ви ж тут часто буваєте… — Можливо, — сказав власник авто. — Але я не знаю вас особисто. Нехай би підійшов ваш колега, он той, що в тіньок сховався. Ми з вами вирішимо всі питання через нього, і я їхатиму. — А… ні! — замахав руками митник. — Ідеться ж не про хабар. Сто років мені його від тебе треба… В натурі, шукаємо контрабанду. Ти що, ще не догнав? — Шукайте… — знизав плечима чоловік. «Сімку» вже повністю «роздягнули» зсередини. Робота явно не додавала наснаги майстрам, на що були зрозумілі причини. На митниці, де все «пов’язано», рідко відбуваються такі речі. Тепер же, на їхню думку, щось було не так. Зіткнулися чиїсь інтереси. Звісно, інтереси тих, хто «робить погоду» в усій цій «кухні». І вони, розбираючи новеньку машину, яку пізніше їм же доведеться складати, до того ж на совість, цілком можуть опинитися в ролі цапів-відбувайлів. А це завжди неприємно. Чоловік із леопардом витягнув цигарку й запальничку. Біляве, порівняно коротко стрижене волосся певною мірою рятувало від сонячного проміння, хоч і під ним давно вже виступили дрібні крапельки поту. Митник, підійшовши до машини, взяв до рук дві касети, що валялися поруч з витягнутим магнітофоном, і проглянув їх на світло. Касети не містили нічого зайвого. Потім дійшла черга й до магнітоли. — Там гарантійна пломба, — нагадав власник авто. — Я вимагатиму акта по всій формі. — Вимагати — ваше право, — відповів митник. — А наше право — оглядати. Усе, чого ми хочемо. До речі… — він вставив магнітофон у шахту під передньою панеллю. — А як ви поясните, Вікторе Васильовичу, що якась пані, згідно ось із цим документом, довіряє вам за її гроші купити, продати, розбити… — він уїдливо посміхнувся, — машину будь-якої марки впродовж року… Га? — Я не розумію, про що ви питаєте, — відповів той. — Як це — не розумієш? Довіреність твоя затерта так, що скоро неможливо буде прочитати. І це, незважаючи на те що зберігаєш у целофані. Ти по ній уже третій десяток машин женеш! — Ця — друга чи третя, — незворушно відповів водій. — Що я зроблю — ті не сподобалися. — Шановний, — перебив митник. — Тебе персонал митниці як облупленого знає. Це твій незаконний бізнес! — А ви що — податкова? — До податкової ще дійде черга, — пообіцяв той. — Сьогодні тобою займаюся я. Податкова буде завтра. — Я не займаюся ніяким бізнесом, — стояв на своєму водій. — Мене попросили — я погодився. — Хлопці, давайте бак, — обернувся до майстрів митник. — Складатимете потім. Сергію, скажи, нехай Боровський прийде, — це вже стосувалося митника, який сховався в затінку, — магнітофон треба глянути. — Ви що, мікрофільм шукаєте? — не витримав водій. — Що там можна сховати — у магнітолу? — Ми все шукаємо, — терпляче пояснили йому: — зброю, наркотики, антикваріат, незадекларовану валюту, вибухівку… — А що з переліченого може зберігатися в магнітолі? Хіба мікрофільм. Увімкніть — вона ж працює! Туди нічого не запхнеш! Там місця немає! — Значить, шукатимемо мікрофільм, — відповів вусатий, вмикаючи звук. Йому просто набридло. Відійшовши на кілька кроків, чоловік із татуюванням присів на вигріту сонцем високу бровку, за якою починалася трава. З динаміків почулася музика. Потужні акорди лунали над подвір’ям митниці, дивуючи невеличку чергу з кількох машин, що без особливих проблем одна за одною проходили звичайну процедуру. Це був «Амстердам» Тараса Леми, від якого зараз божеволіло півкраїни. Пісня наче навмисне опинилася на цьому відрізку плівки й була тепер якнайдоречнішою. Сам Віктор, щоправда, повертався зараз не з Амстердама. Проте, якщо вдасться переїхати митницю, перед ним, як і перед героєм пісні, простягатиметься країна… …Де помер мій останній друг,
Де зневага, біда і бруд,
І Вона — не питайте хто…
Я для неї завжди — ніхто.

Віктор бував на «живому» концерті співака й тепер, як і завжди, коли слухав пісню, та картина одразу поставала перед очима. Публіка ревіла, спалюючи під темним київським небом бенгальські вогні та свічки. Здавалося, не лише Майдан — весь Київ впадав у божевільний екстаз від голосу Тараса Леми. Віктор нарешті запалив цигарку й заплющив очі. Відбувалося щось дивне. На митниці, де все «схоплено», де його знає кожен собака, де ніколи нічого… Звідки взявся цей вусатий хрін? Чого вони домагаються? Куди поділися знайомі хлопці? І найголовніше… А якщо усе-таки знайдуть? Що тоді? Тоді він, звісно, не потрапить у цю саму країну. Принаймні зараз і за кермом цієї машини. Він глибоко затягся, відганяючи такі думки й намагаючись вслухатися у слова пісні, яку і так, звісно, знав напам’ять. А Тарас Лема, як завжди, викладався на повну. Ось вона, зневага. Починається, коли ще не перетнув кордону. Бруд почнеться вже там. Він буде скрізь і особливо кидатиметься в очі, як і належить, при поверненні «звідти», де його набагато менше. Тому, хто не буває за кордоном, легше до нього звикнути й не замислюватися над його існуванням. І Вона — не питайте хто…
Я для неї…

Про неї ж краще було не згадувати взагалі. * * *

— Так ось, — вів своє Саня, — викликає Брежнєв Косигіна й каже: «Я тут ніяк не можу розгадати кросворд. Усе вгадав, лишився тільки російський полководець із семи букв з одним оком…». Хлопці слухали з інтересом, оскільки політичні анекдоти були найцікавішими. Кожен знав, що їх розповідати не можна. Проте розповідали всі. І поки що нікому нічого за це не було. Зате сміху… Уроки закінчилися, й останні учні виходили зі шкільних дверей купками та поодинці. Ну, коли вже? Санькове базікання більше не сприймалося, хоч і досі влітало в одне вухо, а вилітало з другого. Вона вийшла, як завжди, з подружкою, тією самою. Так удвох і попрямували дівчата стежкою, розкидаючи ногами жовте опале листя. Той самий легенький плащ, який їй дуже личив, оскільки не приховував усього того, від чого починала йти обертом голова і якийсь незрозумілий жар розливався по вухах та обличчю. Він навіть одразу переставав нормально бачити. Усе наче пливло. Це була… — А Брежнєв тоді бере виделку і хрясь просто в око Устинову, і каже їм: «Ну гаразд, напишемо — „Устинов“». Хлопці реготали, аж за животи хапалися — Саня був мастак розповідати анекдоти. Не сміявся лише Вітьок. — А ти чого не смієшся? — запитав Андрій. — Рижий почуття гумору втратив, хімічка йому як дала чортів, то він тепер два дні буде не при собі. — А може, він агент КДБ? — пожартував Джузепа. Прізвисько «вчепилося» до Вітькового товариша за часів повального захоплення «італійською хвилею». — Точно, Рижий — агент КДБ. Га, Рижий? Його рідко хто називав — Вітьок, переважно — Рижий, хоча «рижим» він якраз і не був. Звичайне біляве волосся. Дорослі навіть казали, що гарне. Проте обличчя його й щоки були вкриті ледь помітним ластовинням. Але й це ще була не біда. Біда починалася на плечах та спині й переповзала на шию — тут ластовиння було просто жахливим, по-справжньому рудим. Вітьок не був у класі чимось на зразок посміховиська, але через сором'язливу вдачу й тендітну худорляву статуру часто потерпав від хлоп’ячих кпинів, і тоді кляте ластовиння лише додавало неприємностей. Він не пам'ятав точно, коли «захворів на це божевілля», але розумів, що серйозно й на все життя. Хоча, хіба хтось із хлопців, закохавшись уперше, вважав інакше? А чим іще, окрім божевілля, можна вважати почуття до цієї… Для нього вона була більше, ніж королева. Вітьок навіть не знав, як її звати. Якби хоч трохи наблизитися й побути якийсь час поруч, можна було би почути її ім'я з вуст подружки, але… Йому завжди здавалося, що дівчата підозріло озиратимуться, почувши звук його серця, яке починало гупати так, що ставало страшно. Уже кілька місяців на шкоду футболу й урокам він займався йогою — самотужки, намагаючись опанувати мистецтво самовладання із затертої бібліотечної книжки. Аби навчити серце працювати хоч трохи тихіше… Бачити цю жінку було його життєвою потребою. Саме жінку — називати її дівчиною не повертався не лише язик, а й думки. Дівчата були в його класі, дев'ятому «А». Вона ж була жінкою. Справжньою, хоча і вчилася в десятому «Б». Він завжди відчував оцю відстань між ними. Та що відстань — прірву. Її можна було порівнювати з тими жінками, які жили на кіноекранах і на яких регулярно ходили дивитися хлопці. — Рижий, їдемо завтра в область, га? В «Комсомольці» кіно — супер. Франція! Там чувіха все скидає, в самому ліфчику стоїть. — Їдеш, Рижий, чи ні? — Він ще малий, щоб на таке дивитися. — Не бійся, Рижий, одягнеш светра під шию, вона не побачить! — Га-га-га! — Го-го-го! Він їхав завжди. Вітьок знав, що гірший у всьому. Слабший, негарний, боязкий. Проте у темному залі він певною мірою відчував себе отим «переможцем», принаймні над хлопцями, які сиділи поруч. Упродовж двох годин дивилися вони на цих шикарних кінобаб, які, з озиранням на тодішню радянську цензуру, іноді спромагалися скинути одяг і дати таким самим кіногероям помацати себе за груди. Хлопці ґав не ловили і встигали добре обмацати їх очима, щось, очевидно, переживаючи в такі моменти. Вітя ж мав над ними неабияку перевагу. У нього така жінка була насправді. До того ж ні одна кінобаба не витримувала порівняння з нею. До того ж… те, що відчував він сам, навіть не снилося нікому з хлопців, зокрема й тим, хто вже встиг потриматися за дівчину, танцюючи з нею у клубі чи на шкільний дискотеці. Одного разу на таку дискотеку наважився прийти і він, хоча не мав пристойного взуття. Нове купувалося лише тоді, коли зношувалося старе. Черевиків було чекати ще дуже довго. А от костюм справді зносився, і мама купила в універмазі інший. Він обирав довго, намагаючись відхилитися в той бік відділу, де продавали вже дорослий одяг. Але це тільки викликало в матері роздратування, адже там було дорожче, а його зріст дозволяв ще знайти товар у дитячій секції. Нарешті, впоравшись із цим нелегким завданням, надраївши до блиску старі черевики, він приєднався до своїх, котрі всі без винятку були у джинсах та сорочках, не таких, як у нього. Вона, звісно, також була там. Коли вмикалася повільна музика, її запрошували хлопці з її класу та паралельного десятого. На мить йому уявилося, як він сам підходить і запрошує її. Це була маячня. Він би не зміг вимовити тих кількох слів. Та що слів — напевно, і ноги б відняло. До того ж це побачили б усі, і не в тім річ, що сміялись би та глузували. Ні. Просто вона була тим, чим не можна поділитися ні з ким. Вона навчалася в музичній школі. Колись Вітя побачив її там випадково й відтоді, вивчивши розклад занять, зустрічав щоразу. Він обирав собі зручне місце за рогом магазину або перукарні й чекав на її появу. Одного разу хлопець украй здивував свою матір, видавши: — Мамо, я хочу ходити до музичної школи… — Що?! — не зрозуміла вона. — А де ти раніше був? Тобі менше двох років до закінчення звичайної залишилося. Там малі діти навчаються. — Усякі — і малі, й великі, — наполягав Вітя. — Хлопці грають на гітарі, але так, тільки бринькають. А я по-справжньому хочу. І гітара дешево коштує — он, в універмазі найдешевша — дев'ять карбованців. «Нехай краще в музичну, ніж вино під клубом питиме», — вирішила тоді мама. Він відвідував музичну школу регулярно, бачив її і вважав себе майже щасливим. А ввечері, відпрацьовуючи вправи до болю в пальцях, думав знову ж таки про неї. Академконцерти, що влаштовувалися в музичній школі чотири рази на рік, були справжнім святом. Не беручи участі в них сам, Вітя сидів у залі, трохи позаду від неї, і дивився. Тут і почув уперше, як її звуть. Викладачка, яка вела концерт, оголосила: — А зараз послухаємо всім нам відомий твір у виконанні Зоряни Швед. Це «Аве Марія» Шуберта, яку… Далі вже він не чув. Щось раптово закололо під серцем, коли вона підвелася зі свого місця й під оплески батьків та учнів пішла на сцену. Він не дивився на неї аж до закінчення виступу. Це могло завадити, вона б збилася… Тільки не це. Бути причиною її нещастя… Цю жінку, цю пані, яка була його проблемою, щастям, бідою — чим завгодно — звали Зоряна. До всього, що вона являла собою, тільки такого імені й бракувало. Вона й так була недосяжною, і так займала весь простір його існування, а тут… Можна було збожеволіти лише від імені. Хоча цієї миті Вітя відчув і дещо інше. Наявність звичайного людського імені, навіть такого, та прізвища відтепер наче опускала її в певному розумінні на землю, робила подібною до всіх інших жінок і бодай якоюсь мірою наближала його самого до неї. Бодай якоюсь мірою. II

— Є! — несподівано сказав вусатий. — Ось ти й приїхав, хлопче… Він майже лежав грудьми на порозі розчинених задніх дверцят, залізши рукою під переднє пасажирське сидіння. — Ось і доїхав ти… Скільки встиг переправити… Були б і цього не знайшли… Віктор підвівся з бровки й підійшов до машини. З'явилося ще кілька працівників митниці. — Я ж казав… — бурмотів вусатий, — я зразу бачив, що він не чистий. Відкручуйте сидіння, бігом. Рветься, с-сучка, не можу витягти. Сьогодні ж позастрелювати ваших псів — гріш їм ціна… Він підвівся і красномовно підніс до носа три пальці власної руки, на яких був білий порошок. — Під сидінням, під пружинами, — сказав він. — Чого мовчиш? Я ж казав, що знайдемо. Ти що, гадаєш, як швендяєш туди-назад і ніхто тебе не чіпає, то можна й наркоту возити? Він понюхав пальці і, взявши на язик, почав куштувати з зосередженим обличчям. — Я ніколи й нічого не ховав під сидіння, — сказав Віктор. — Якщо там щось є, то я навіть не знав. Кажу ще раз — машину придбав у Тужирі… — Тьху, гидота… — митник сплюнув на асфальт. — Довго ви ще? Слюсар витяг з кабіни відкручене сидіння й перекинув догори цапки. Знизу під пружини був підіпханий клапоть поліетилену, в якому справді виднілися залишки чогось схожого на порошок білого кольору. Висмикнувши його з-під пружин, вусатий ще раз спробував на смак і простягнув молодшому колезі: — На, дай про всяк випадок до лабораторії… — Чому про всяк випадок? — не зрозумів той. — Борошно, — недбало кинув вусатий. — На оладки, однак, не вистачить, мало. Пощастило тобі, Вікторе Васильовичу… — Можна мені в туалет? — запитав той, наче й не було ніякого кулька. — Третю годину маринуєте. — Ну, давай… Тільки щоб не казав потім, що ми тобі щось підклали. З Валерієм, іншим митником, який працював на сусідньому майданчику, Віктор зіткнувся в коридорі. Той лише кивнув, наче й не бачив, що його «трусять» поруч. — Хвилинку… — озирнувшись, зупинив його Віктор. — Що тут відбувається? Можеш пояснити? Я взагалі не врублюся… Той лише знизав плечима і кинув через плече: — А біс його знає… Приїхав і чудить… — Стій! Валеро, скажи, він може щось підкинути? — Ти що, дурний? — той покрутив пальцем. — Повимахується, й поїдеш. — Валеро, може… — Я сам по вуха… — замахав руками той. — Сьогодні день такий — не прогребу. Та не бійся ти… Машину вже почали приводити до ладу. Сидіння стояло на місці, й майстри поступово ладнали на свої місця елементи обшивки. Магнітолу винесли з приміщення митниці, і Тарас Лема знову дав звуку так, що було чути й угорцям. Щоправда, ненадовго — це була лише перевірка. — Ну що, — сказав вусатий. — Прошу до наших апартаментів. Огляд машини, будемо вважати, закінчено. — А навіщо до вас? — не зрозумів Віктор. — На особистий огляд, — пояснив той. — А де в мене може щось бути заховано? — він красномовно потрусив тонкими штаньми з однією кишенею. — О-о! — зрадів митник. — Скажи краще, де не може! Шановний Вікторе Васильовичу, і в трусах ховають, і ще глибше. У людському тілі купа дірок, називаються вони природними отворами. У жінок їх на одну більше, в чоловіків, відповідно, менше, проте вони для цього придатні. І в них, уявіть собі, ховають що завгодно. І є в нас відповідна служба, медична, щоб протидіяти цьому. Зараз стоматолога запросимо, проктолога… — Я хочу знати, — сказав Віктор, — чому мене так трусять. Ви зобов'язані це пояснити. У вас є якісь конкретні підозри? — Аякже! — ще більше зрадів митник. — Є! Поступив сигнал, що сьогодні провозитимуть партію наркотиків. Ось ми й пильнуємо. — Та їх уже провезли, — сказав Віктор. — Ви що, не помітили? Переді мною дві машини було. Там і провезли. Ви ж їх не оглядали. — Е, ні… — помахав пальцем той. — Там не було, повір мені. У мене залізний нюх на такі речі. А щодо огляду проктолога, то ви можете це оскаржити. Маєте право. Прошу вас! Не кажучи ні слова, Віктор скинув майку, штани і кинув на стіл. Одразу ж другий митник почав їх перемацувати. — Красень, — зауважив вусатий. — А це що — ВДВ? — він вказав пальцем на татуювання на плечі. — Де служив? — Це наклейка, — відповів Віктор. — Знаєте, діти такі у школі роблять. Всякі бувають. Просто клеїться на шкіру. А під нею антикварна ікона ховається. А під іконою — півкіло наркоти. — Перевіримо, — пересмикнув бровами вусатий. — І під неї зазирнемо. А поки що скидай труси. На це Віктор лише посміхнувся. Там вони не знайдуть нічого. Нічого зайвого. * * *

Рижий мав досвід пересилювання себе. Одного разу він таки стрибнув на фізкультурі через коня, що досі боявся зробити. Іншим разом спромігся дати по морді нижчому, але кремезнішому Джузепі, за що, правда, добряче потім поплатився. Але все це було ніщо порівняно із зустріччю з нею. У грудях калатало кілька днів. Закінчувався рік. І вона закінчувала музичну школу. Та й звичайну також. Що далі? Далі він просто позбудеться можливості бачити її. Насправді Рижий чудово розумів, що колись так і станеться, що вона — двісті відсотків — ніколи не належатиме йому, проте… Про що тоді мріяти? Він сам не знав, як це сталося. Чогось стояла вона тоді, спершись на поруччя, на другому поверсі, очевидно, чекала когось із учителів. — Зоряно… вибач… не даси мені на секунду ручку, бо забув свою, а маю записати… тут… Вона глянула на нього дещо здивовано й дістала ручку з папки. Погляд упритул, здавалося, відбере у нього глузд повністю, хоч Вітя й так не тямив, що зараз промовляє. Від цього погляду можна було скам’яніти… Напевно, саме так і сталося, бо ручка вислизнула з його руки й упала на підлогу. Він якось спромігся підняти її й тепер намагався відкрити зошит, у якому буцімто мав щось записати. Вона мовчки чекала. Зараз випаде ще й зошит. — Зорянко, — покликали знизу, — ти там чекаєш? Ходи, я вже вільна. Тільки скоренько. Вона зиркнула на свою ручку в його руці, а він застиг, не знаючи, як вчинити. Махнувши рукою, дівчина побігла донизу. — А… — Потім віддаси… Попри страх з’явилася й радість: це був привід дочекатися її. Від хвилювання він мало не задихнувся. Чекати до кінця занять. Чекати на неї! Надворі смеркло, і фортепіанні звуки з того класу, за дверима якого зникла вона, незабаром припинилися. Ось і відчинилися двері школи. — Зоряно, вибач… — якось витиснув він з себе. — Ось, затримав… Він простяг ручку. — Ти що, досі чекаєш? — здивувалася вона. — Та віддав би іншим разом, у мене їх ціла купа… — Я ж не знав… — відповів Рижий. — У мене лише одна. — То бери собі. — Ні, що ти… — злякався він. — Дякую, не треба… — Ну, як хочеш, — і вона рушила сходами вниз, а він несподівано для самого себе пішов за нею. — Нам трохи це… по дорозі… — почула дівчина ззаду якесь белькотіння й обернулася. Він наздогнав її. — А звідки ти знаєш, як мене звати? — Ну, ми ж в одній школі вчимося… — А ти в якому класі? — У дев'ятому… — він почервонів ще дужче — добре, що вже стемніло. — А… я, здається, колись бачила тебе. Ти на якому інструменті граєш? — На гітарі, — це вже вийшло веселіше. — Мене звати Вітьок. «Господи, чому ж Вітьок? У нього таке гарне ім’я, єдине, що є у нього гарного. Чому ж Вітьок? Не вистачало ще — Рижий…» — Тобто Віктор, — виправився він. — А знаєш, мені дуже сподобалося, як ти грала… «Аве Марію». — Якраз і не вдалося, — сказала дівчина. — Я завжди перехвилююся перед концертом, і тоді погано виходить. — А по тобі зовні не помітно, що ти хвилюєшся, — майже вигукнув Вітя. — А… — здивовано промовила вона, — а ти звідки знаєш? — Ну… Краще крізь землю провалитися. — Як?.. Бачу… Усі хвилюються, а ти — ні… — Ну, гаразд, я вже прийшла, — мовила дівчина. — Ну, будь здоров… Вікторе. — Дякую за ручку, — промимрив він у темряву вхідних дверей. Потім стояв унизу зо півгодини, переживаючи знову і знову цю несподівану зустріч, намагаючись віднайти бодай якісь позитивні для себе ознаки. III

Митниця забрала купу нервів, а головне — часу. Надворі починало сіріти, а це означало, що додому доведеться повертатись уночі. Від’їхавши кілька кілометрів, Віктор зупинився на узбіччі й підняв капот. Машини, що мчали поруч, ще не ввімкнули габаритів. Діставши викрутку й ключі, він послабив болт, що фіксував трамблер, і відрегулював момент запалювання, роблячи це, як завжди, на слух. Результат задовольнив. Упавши у водійське крісло, Віктор дістав із «бардачка» мобільний телефон і набрав номер. Відповіли одразу. — Павловичу, це ви? — Я, слухаю. — Це Віктор Середа. — Слухаю тебе. Щось негаразд? — Негаразд — це м’яко сказано, — відповів обурено Віктор. — Мене щойно на митниці вісім годин трусили. — Хто, наші хлопці? — не втямив той. — А чиї ж? Машину розкрутили до нитки, хіба що блок не знімали. Магнітолу розкручували! Мене догола роздягали, ледь у зад не зазирали, навіть проктологом лякали… — Вони що, зовсім дурні? — не зрозуміли на тому кінці. — Хто саме? Прізвище! Хто тебе оглядав? — Салайда. — Немає в нас такого. — Ну, цей справді незнайомий. — Ну ось тобі й пояснення! У чині мужик? — Так. — То чого ти хочеш? Приїхав навести шороху. На тебе натрапив. — А інші всі наші були. Пики від мене відвертали, ніби вперше бачать. — Ну, може, наїхав на них по службі… Ти ж розумієш — державні структури… Я про це, принаймні, нічого не знаю. Розберемося. Не переживай. Ти щось платив? — Нічого, не той випадок. — Ну й добре. — Нічого доброго, Павловичу. Знайшли під сидінням пакет із білим порошком, виявилося — борошно. — Гмм… Цікаво… Гмм… Навіть дуже цікаво… Добре, Вітю, ти собі їдь, не хвилюйся. Я тут розберуся. Наступну машину візьмеш за ціною дилера. Буде тобі компенсація, хоча наша фірма тут ні до чого. Їдь, ми самі з'ясуємо стосунки. І з дилером переговоримо. Все буде окей. Розмова не принесла задоволення. Увімкнувши передачу, він рушив з місця. Біс із ним. Доїде вночі. За дня чотири-п'ять даішників зупинять — усім дай по десятці, а вночі нікого немає. Автоматичним рухом Віктор увімкнув магнітолу, але одразу ж поміняв касету. Тарас Лема слухняно ліг на дно «бардачка» й надовго замовк. Натомість у салоні розлився інший голос — набагато різкіший та хрипкіший, та й мова тепер уже була російською. Ця пісня завжди заспокоювала, додавала настрою, і він міг слухати її нескінченно. Когда идет дождь,
Когда в глазах свет
Проходящих мимо машин,
И никого нет,
На дорожных столбах венки, как маяки
Прожитых лет.
Кто ты в пути?

Ці рядки він завжди співав разом із Юрієм Шевчуком, насолоджуючись від власного голосу, який цілком пристойно звучав у дуеті з відомим музикантом. А ось далі співалося виключно подумки, оскільки власні вокальні можливості примушували відстати від лідера «ДДТ». Це наче «сімка» поруч з потужною «двокубовою» «Ауді», які цілком пристойно могли їхати разом вузенькою горбатою дорогою. Та щойно починалася справжня траса, іномарка, зревівши, залишала скромну попутницю далеко позаду. Третью жизнь за рулем-м-м,
Три века без сна…

— ревів потужний голос. Заливает наши сердца
Серым дождем.
И кажется — все
По нулям — кислород и бензин,
И с кем-то она…

Йому, ну, тому, з пісні, було цілковито байдуже, з ким вона. З кимось — цього досить. А й справді, яке це має значення? З кимось чи без нікого. Головне, що не з тобою. * * *

Десятий клас Рижий, як то кажуть, відмучив. Відсидівши уроки, біг на залізничну станцію. Ішов завчасу, чекаючи прибуття вечірнього поїзда і спостерігаючи здалеку за пасажирами, які виходили з його вагонів. Зоряна вчилася на першому курсі музичного училища і на вихідні, а іноді й серед тижня, приїжджала додому. Він ходив на станцію щодня. Власне, це було саме те, задля чого варто прожити день. Стоячи під деревами трохи оддалік колій, звідки добре проглядався освітлений перон, гублячись у темряві, Вітьок чекав, доки з вагонів повиходять усі пасажири. Вона виходила не сама, адже багато дівчат з району вчилися в обласному центрі. Тому і йшли завжди разом, компанією, і Рижому доводилося, важко зітхнувши і глянувши на неї здалеку, йти додому. Та іноді йому щастило. І тоді починало вже по-справжньому гупати в грудях, ноги ставали неслухняними, і він насилу встигав до місця виходу з перону. Щоразу це було ніби диво, дароване небесами… — Привіт, Зоряно… — А, привіт. — Як там, у місті? — Нічого. — А я, знаєш, іду (від товариша, від родичів, з магазину)… Сказати, що чекав саме її, ніколи навіть на думку не спадало. Напевно, він би вмер на місці, промовивши ці слова. Вона мовчки слухала, і на десять хвилин все-таки зав'язувалася розмова «ні про що». Дорога закінчувалася. Попрощавшись, він ще зо півгодини стовбичив під будинком, переживаючи наново зустріч і дивлячись на її вікно. Тут, під вікнами, Рижий ніколи не думав реально про щось більше. А от увечері, вдома… Думки — вільні, сміливі — охоплювали його. Щоправда, це були абстрактні думки. Аж ніяк не сподівання. Навіть не мрії. Вони двоє наче переносилися в якийсь інший світ, за межі реального, і там… Звісно, там вони були разом і кохали одне одного. Мама, яка працювала на залізниці й мала деякі зв'язки у залізничному технікумі, готувала Вітю туди. Налаштовувала, просила… Все-таки це був заклад, до якого він міг реально вступити, а потім якось влаштуватися в житті. А зважаючи на скромні статки й відсутність батька, це було не так легко. Але Вітькові, ні сіло ні впало, забаглося в машинобудівний, на тракторобудівний факультет. Мама аж рота роззявила. Та в сина були свої розрахунки. Хоч це й був вуз, конкурс там — найменший з усіх. Скласти все на трійки, ну хоча б з однією четвіркою, щоб здолати конкурента… Ні, Вітьок не мав потягу до будування тракторів. Трактори взагалі його не цікавили, як, до речі, й усе інше. Просто в обласному центрі це був єдиний інститут, навіть єдиний факультет, оцей тракторний, звідки хлопців не брали до армії. Життя Рижого давно вже визначалося єдиним: Зоряна. Він не міг піти до армії на два роки. Бо не міг бути без неї. За два роки її обов'язково хтось нарешті побачить, і тоді… Тоді його життя втратить будь-який сенс. І він «гриз науку», насамперед предмети, необхідні для вступу, а з весни працював ще й із репетиторами. Не було ніяких футболів, телевізора, риболовлі та хлопців. І мати полегшено зітхала, бачачи, що її Вітасик таки взявся за розум, і дякувала за це Богові. Ще до оголошення рішення комісії він був певен, що вступив. Мабуть, ніхто з абітурієнтів машинобудівного так не радів вступові. Для нього це означало єдине — Зоряна. Можливість і далі бачити її. Хотілося летіти додому на крилах. Він вступив! Протинявшись день містом у замріяному стані, він переночував у родичів і повертався лише наступного дня, у п'ятницю, коли по містечках та селах їхали всі студенти. Вона з’явилася біля кас сама, наче зумисне. Знизавши плечима на його плутане запрошення, дівчина пішла поруч із ним до вагона. О Боже… Ці два дні, напевно, будуть найщасливішими з усього попереднього життя. — А ти якийсь не такий сьогодні… — зауважила Зоряна вже у вагоні. — Є підстави, — червоніючи ще більше, відповів Вітьок, наче вона могла угледіти за його новинами інший, прихований, зміст. — І які ж, якщо не секрет? — Не секрет… — усе-таки він уже трохи навчився розмовляти з нею. Раніше це було неймовірно важкою справою. — Вступив учора. — О! — вона здивовано підняла брови. — А куди? — До машинобудівного, на тракторний факультет! Це було сказано так, що вона здивувалася. І оте «поздоровляю» вийшло доволі розгубленим. Цієї миті він навіть відчув якусь таку… наче перевагу над нею — вона розгубилася від його заявочки, а завжди було навпаки. — Цікавий вибір… Ти любиш трактори? — Ні, — не замислюючись відповів він. — Я до них абсолютно байдужий. — Чого ж тоді такий щасливий? — Так… — Віктор збентежився і вмить почервонів. Кляте ластовиння, напевно, повилазило навіть на вухах… — Ну… ну, словом, є одна причина мені там вчитися… Це дуже важливо… — Яка ж така причина? — Ну, взагалі-то… м-м… секрет. Поки що… — Гм… — скривилася вона. Якби-то розуміти, наскільки придуркувато він зараз виглядав… Можливо, саме тому Зоряна неспокійно засовалася на місці, відчуваючи ніяковість. Та де там йому було сприйняти цю ніяковість правильно. Увесь світ зараз був рожевим та прекрасним. В інституті їм «товкли» майже ту саму математику, фізику та креслення, що і в школі. Щоправда, вчили також навичкам водіння старенького роздовбаного гусеничного МТЗ, який стояв на інститутській базі майже за містом. І він учився, рахуючи дні до п'ятниці. А тоді брав два квитки за годину до поїзда й чекав. Не завжди це чекання приносило успіх, але…. Наважився Рижий лише за півроку. Хоча, на той момент Рижим його вже ніхто не звав. Одногрупники казали — Вітьок, дівчата з групи — Вітя, чи навіть Вітюнчику, коли треба було щось списати. Викладачі — Віктор, або Віктор Васильович, адже їх привчали до дорослого самостійного життя. Говорили це завжди з повагою, оскільки знали, що худенького хлопця зі скуйовдженою чуприною можна взагалі не питати. Так сірий «трійочник» Рижий тут, на тракторному, перетворився на справного студента, отримавши після першої ж сесії підвищену «степуху» й «посаду» старости групи. Він читав, креслив, товкся в бібліотеці й «мучив» трактор. Що, як Зоряна після закінчення училища знайде роботу в місті, адже вона талановита і старанна. Як він бачитиме її, коли самого зашлють у якийсь глухий колгосп? Отже, потрібні тили. Однаково чекати до п'ятниці. То краще вчитися — тоді його можуть також залишити на якійсь кафедрі. Отож у березні, провчившись півроку, він усе-таки наважився запросити її в кіно. І не стільки, як виявилося, було того кіно, як виру думок та почуттів. Власне, він не бачив, що робилося на екрані. Досить, що пам'ятав якимось дивом назву. Головне — Зоряна погодилася, і він сидить поруч із нею. Іноді його лікоть легенько торкався її руки, що лежала на підлокітнику крісла. Це трапилося зо три рази, поки вона не склала руки на колінах. Він одразу ж відсмикнув руку, але дівчина так і просиділа до кінця сеансу. Напевно, ці підлокітники були дуже незручними. Ще півроку тому Рижий був упевнений, що такого не трапиться ніколи. Можливо, тому, що сам для себе досі залишався отим «Рижим». А час відвикати. І він спробував зробити це відразу після сеансу, запросивши її «на морозиво». Та, на жаль, у неї боліло горло. Тієї п’ятниці Зоряна не прийшла до звичного поїзда. І до наступного також. Напевно, якийсь концерт у вихідні. А наступного тижня Вітя мав їхати додому, поза власними розрахунками, у четвер. Відпросився в деканаті: треба було допомогти матері. Нічого, завтра він зустріне її, як у шкільні роки, на станції. Зустрів… Вона скочила з підніжки, спираючись на руку якогось здорованя, а потім, так і не відпустивши його руки, пішла за ним у напрямку власного дому. Він довго стояв, нездатний нічого розуміти, хоча все було очевидно. Потім ноги почали робити якісь некеровані кроки слідом за ними. Вони увійшли у двері її будинку, причому той галантно пропустив Зоряну, сказавши щось у саме вухо, і вона засміялася неприродно голосно. Мати злякалася, побачивши обличчя сина, коли той увійшов. Німе й сіре обличчя. IV

Надвечір у неділю дорога майже порожня. Сухий вітерець гнав по ній зірвані з поодиноких тополь, що траплялися на узбіччі, перші, ще не зовсім жовті листочки. Наближалася осінь. Ці дві машини відразу здалися йому підозрілими. Пошарпані іномарки йшли на пристойній швидкості, наздоганяючи його. Все стало зрозуміло, коли передня, нарощуючи швидкість, надто наблизилася, а задня в той самий час пішла на обгін. Ого… Навіщо ж так круто? Віктор уже вмикав правий поворот, демонструючи бажання зупинитися, але… Передня мітила просто в його бампер. Зрозумівши це, Віктор натиснув на газ. Схоже, його збиралися не просто зупинити, а з такими ефектами, після яких продати машину без втрат ставало нереальним. Цього разу він вирвався, але сили були нерівними. Обдертий «Фольксваген» із потужним двигуном знову націлився в зад новенької «сімки». А той, що пішов на обгін, уже виростав ліворуч у боковому склі. На якусь мить Віктор навіть розгубився, а потім, зробивши різкий фінт на узбіччя, дав по гальмах. Занесло добряче, але обидві машини пролетіли вперед — тільки засвистіло за ними. Одразу завищали гальма. І ось той, що так наполегливо прагнув вгатити його ззаду, ввімкнув реверс, тепер уже наче потамувавши свої ідіотські наміри й намагаючись просто під’їхати. А коли між ними залишалося якихось метрів десять, і переднє праве вікно іномарки опустилося донизу, Віктор не повірив власним очам: крізь нього висунувся автоматний ствол! Ого! Часу на роздуми не було. «Сімка», споровши новими колесами узбіччя, виїхала на асфальт і помчала по тій самій смузі, якою їхала досі, задки — у протилежному напрямку. «Фольксваген» переслідував також на задній передачі, і тут переваги вже бути не могло. Зважаючи ж на вміння водія «сімки» рухатися в такий спосіб, іномарка відразу почала програвати, а Віктор, вигнувшись і дивлячись крізь заднє скло, намагався розвинути якомога більшу швидкість. Переслідувачу таке виявилося не до снаги і, зрозумівши, що зрівнятися з шустрим утікачем не вдасться, «Фольксваген» виконав розворот, не надто вправно, якщо за великим рахунком. Те саме змушений був зробити й Віктор, аби не дати себе миттєво наздогнати: «сімка», не скидаючи швидкості, просто перекрутилася на дорозі і, мало не «вписавшись» у якийсь мікроавтобус, також рвонула уперед. Точніше, назад, адже тепер його гнали знову до кордону. Завдяки хвацькому маневру, Віктору вдалося виграти зо дві сотні метрів, і тепер, уп’явшись у кермо, він гарячково шукав виходу: на прямій трасі, де є можливість витиснути хто скільки зможе, його наздоженуть швидко. Зустрічною смугою стрімко наближалася фура — справжній порятунок на цій пустій дорозі. Підпустивши її максимально близько, перед самісіньким носом вантажівки Віктор різко пішов на протилежне узбіччя, здійнявши хмару пилюки. Фура злякано сахнулася на середину дороги, і лякатися настала черга переслідувачів. Загальмувавши, вони втратили швидкість і ще кількасот метрів. А «сімка» йшла на максимумі — сто шістдесят, незважаючи на далеко не ідеальний асфальт. Побачивши польову дорогу, що відходила праворуч, Віктор умить наважився. Пилюка здійнялася знову, хоча тепер уже не рятувала — навпаки, виказувала його. Але в одному таки пощастило — польова дорога завертала і йшла далі вздовж лісопосадки паралельно до траси. «Сімка» зупинилася й завмерла. Ну… Де ці виродки? Чорти б забрали… Друга іномарка — старий червоний «Ніссан» вивалилася, здавалося, крізь лісосмугу десь попереду. Зрозуміли. Чому ж так не щастить? Розвернувшись майже з місця, він помчав у зворотному напрямку. От би було, якби з того самого з'їзду попереду вискочив «Фольксваген»! А той наче читав його думки. Не залишалося нічого іншого, як звертати в поле. Добре, що хоч не рілля. Інакше… Сухі високі бур'яни занедбаного поля шкребли по днищу, а на горбках машину підкидало так, що, здавалося, повідлітає геть усе. «Ніссану» з низькою посадкою було ще важче, й він почав відставати. А от «Фольксваген» розвернувся знову і встиг обійти його польовою дорогою, що відходила від посадки на дев'яносто градусів. Десь попереду за низинкою виднілося інше поле — оброблене. Отже, між ними має бути також дорога, по якій йому й перетнуть шлях. Довелося повернути на дев'яносто градусів, але «Ніссан» одразу почав зрізати шлях. А Віктору, як на гріх, потрапив під колеса горб, від якого машину мало не перекинуло. Червоний «Ніссан» миттєво опинився поруч. Загрібши колесами, «сімка» зманеврувала останньої миті, і її лише чиркнуло по задньому крилі. Взявши курс назад, Віктор побачив, що червоний не відстає й далі цілить у його задній бампер. До того ж у вікні поруч із водієм знову щось майнуло — він не встиг помітити, що саме, але зробив ще один вихиляс, що залишив червоного в незручній позиції. Та тут, на пагорбі, місцевість пішла набагато рівніша, бур’ян знизився, і «Ніссан» знову почав наздоганяти. «Фольксваген» у цей час «патрулював» на дорозі попереду, очікуючи, чим це скінчиться. Віктор пішов ва-банк: виконавши черговий фінт перед самим носом червоної машини, «сімка», боки якої вже були доволі обідраними, зуміла проскочити назад і зробити ривок. А коли «Ніссан» розвернувся, очі водієві полізли на лоба — авто вже летіло просто йому в обличчя. Здавалося, зіткнення буде жорстоким, але Віктор відвернувся тієї секунди, коли нога суперника вже тисла на гальма. Розгублено загальмувавши, нападник побачив перед собою тільки хмару пилюки. І цієї миті удар по дотичній у заднє крило розвернув машину мало не на дев'яносто. Увімкнувши задню передачу, Віктор з розгону «закатав» його просто у водійські дверцята ріжком кузова, оберігаючи від серйозних пошкоджень власну машину. Зате бік «Ніссана» увігнувся до середини так, що сісти за кермо стало фізично неможливим. Якщо, звісно, на цей момент було кому за нього сідати. Викидаючи з-під коліс бур'ян та пилюку, «сімка» помчала до траси. Тим часом і чорний схаменувся й «попік» у тому самому напрямку. А коли «Фольксваген» зник із поля зору, пірнувши в низину, Віктор звернув ліворуч і погнав, сподіваючись вчасно виїхати на польову дорогу, що десь там має бути. Так воно і сталося. Віктор гнав манівцями, підіймаючи клуби пилюки, яких уже ніхто не міг побачити, і не замислюючись, у якому напрямку рухається. Смеркло, і повороти було розрізнити важко. Ще трохи, і він увімкне світло — однаково вже відірвався. Потім виїде на якусь дорогу з покриттям, щоб рушити в кінцевий пункт призначення. Туди, де завжди сходяться всі його дороги, де живе вона. * * *

Районний військком Віктор Іванович Балуєв змучено впав у крісло й обтер долонями обличчя. У голові гуло й паморочилося. Чотири пляшки вдули. А ще цілий ящик перекочував із багажника його сірої «Волги» до їхнього «газика». Мать їх туди… Добре, хоч нічого не накопали, а могли, якби схотіли. Але випили — подобрішали. Натякали тільки, як гарно йому ведеться — он, і «Волга» нова, і кабінет обставлений. Діставши із шафи пляшку, де залишалася ще половина, він налив повну склянку й випив одним духом. Іти аж у протилежний кінець коридору до кабінету, де відбувалася п’янка, було ліньки, й він просто «занюхав рукавом», а потім одразу ж дістав цигарку. Хай їй грець, службі. Балуєв сперся на підвіконня, розглядаючи власну машину, наче бачив її вперше. Дбайливо вимита шоферами з гаража, вона виблискувала, не підозрюючи, що років за шість-сім не буде вже ніякого гаража, а господар, який ще сяк-так триматиметься на посаді, не матиме ні часу, ні коштів, щоб «попестити» її, а замість цього приліпить на потріскане заднє скло куплену на автобазарі наліпку: «ГРЯЗНЫЙ ТАНК В БОЮ НЕ ЗАМЕТЕН». У двері постукали, й чергова несміливо озвалася до нього: — Вікторе Івановичу, тут якийсь хлопець хоче до вас… Він увійшов — худенький, білявий та непереконливий. Проте погляд хлопця впирався просто в майора. — Добрий день, — сказав він з порога. — Я хочу до війська. — Я радий, — відповів Балуєв. — Як прізвище? — Середа. — Молодець, Середа. Схвальне бажання. Прийдеш на призов за два місяці. — Я хочу зараз. — А я хочу Софію Ротару, — знизавши плечима сказав майор і загасив недопалок. — А замість цього маю… он — бачив? І ніякої надії. А в тебе навпаки — всі шанси. Зрозумів, боєць? — Я не можу чекати, — не змигнувши сказав той. — Мені треба зараз, і… я хочу в Афган. — А… — з розумінням закивав головою воєнком, — дівка покинула? Буде тобі Афган… Погуляй місяць, а потім подумаємо і про Афган… А за той час другу знайдеш, ще й тікатимеш од мене… — Я вас прошу, — дивлячись у підлогу, повторив той. — Мені треба вже. — Слухай, соколе ясний… — Балуєв несподівано розлютився. — Іди на хер звідси! Віро! Забери цього голуба, щоб я не бачив! Ну ти диви — ті приїхали, усі жили витягли, тепер ще всякі хорошисти прищаві мізки довбатимуть… Віро! Загрібши зі столу ключі, він схопив хлопця за плече й потяг із кабінету.
Зранку в майора Балуєва боліла голова, у скронях гупало. Зачинивши дверцята «Волги», він заходив у двері свого кабінету й боковим зором помітив на стільчику під стіною біляве нещасне створіння. — А це що таке… Віро! А він чому тут? Я ж учора… — Вікторе Івановичу, я мусила пустити! Та замерз би надворі. Що я, винна, — сів під дверима й нікуди не йде… — Тьху на вас… Та це що — будинок-інтернат? — Пробачте… — несподівано озвався хлопець, який досі наче дрімав. — Не сваріть її, я однаково нікуди не піду. Сидітиму до призову, якщо зараз не можна. — Слухай, голубе, а ти взагалі звідки такий? — спересердя Балуєв насилу добирав слова. — Звідси… — То йди додому! — Мені нікуди йти. — Як — нікуди? В тебе мати є? — Є. — А де живеш? — Гагаріна, двадцять дев'ять. — То й печи туди! І раніше, як за два місяці, не приходь. Та від його відповіді у Балуєва взагалі відняло мову: — Виженете — чекатиму надворі. Під дверима спатиму. А як здохну з голоду — вас же з роботи виженуть. За двадцять хвилин, витрачених на цю незаплановану бесіду, Балуєв дізнався, що хлопець — його тезко, Віктор Середа, вчиться в машинобудівному, який не відвідував уже з тиждень без поважних причин і налаштований, кинувши навчання, йти до армії, причому обов'язково служити в Афганістані. Все. Про причини, що викликали в нього такі дивні бажання, не вдалося дізнатися нічого. Хоча, власне, в усіх схожих випадках причин, як правило, дві — непорозуміння з батьками або нещасливе кохання. Згадав воєнком і матір хлопця. Років п'ять тому, коли щойно перевівся сюди й був лише начальником одного з відділень, проживаючи з дружиною на квартирі, він купував у неї молоко. Петрівна! Точно. Ще не зовсім склеротик. Згадалися її щира усмішка й яблука — жовті з червоними боками, які так любила його колишня дружина. Спогади про колишню дружину не додавали наснаги майору Балуєву, проте, повертаючись додому і знаючи, що його схиблений тезко спить навсидячки під кабінетом, він зробив гачок на кілька вулиць і зупинив машину біля знайомої огорожі. Жінка здивувалася, побачивши його. А почувши про свого Вітасика такі карколомні новини, мимоволі схопилася однією рукою за огорожу, а іншою — за серце. — Ви підіть просто зараз, — напучував її Балуєв, — бо шкода, пропаде інститут. Може, ще що придумаєте… Та Бог уже з вами — сам якусь довідку зліплю, що викликав для чогось, тільки заберіть його від мене. Що вже там у нього сталося — не знаю, але до Афгану зібрався, воювати… — До Афгану… — бліднучи, лише губами повторила жінка. Не один рік, чим ближче було до синового закінчення школи, здригалася вона, чуючи по телевізору це слово, як, власне, й тисячі інших матерів. Здригалася й молилась, щоб її хлопчика оминуло це лихо. А тут… сам… — Він… же ж… в інституті зараз… — Який інститут? — військком мимохіть підвищив голос. — Кажу ж вам — третю ніч у мене в коридорі спить! Петрівна відчула, як запекло в грудях. І чим далі — тим дужче. Потрібно йти, випити пігулку з тих, що призначив лікар тиждень тому, подивившись на її кардіограму, і бігти туди. Боже… Вітюнчику… Що ж він надумав?! А військком із почуттям виконаного обов'язку завів мотор своєї машини. Хай там що, а він також був проти, щоб наші хлопці складали голови там невідомо за що. Хвалити Бога, завтра він уже не побачить це навіжене хлоп’я під дверима кабінету. Він не міг знати, що станеться якраз навпаки. Що юний «афганець» і далі ночуватиме під його дверима, ні сном ні духом не знаючи про візит майора до матері, яка, випивши пігулку й накинувши на плечі пальто, не зможе дійти навіть до дверей власного будинку.
Районний військком майор Балуєв ніколи не був сентиментальною людиною, але зараз, коли перед ним лежала на перший погляд банальна справа одного з призовників, щось робилося в душі мимоволі. Він навіть запалив, розкриваючи її, хоча й так добре знав. «Як свідомий комсомолець прошу направити мене для проходження строкової служби в республіку Афганістан, щоб виконати свій інтернаціональний обов’язок». Сам таке сформулював. Довго думав, напевно… А ще далі кріпилася копія посвідчення парашутиста, отриманого протягом останнього місяця в обласному ДОСААФі, куди спровадив його сам райвійськком, аби подалі з очей, мотивуючи тим, що без цього до Афгану не візьмуть. Більше у справі Середи не було нічого цікавого, хіба ступінь «ес-один», виставлена медиками, яка означала, що цей непоказний хлопець є повністю здоровим. І завтра він разом із повним автобусом призовників має потрапити до обласного призовного пункту, звідки хлопцеві, зважаючи на все це, стелилася пряма дорога в «учебку» з наступним виконанням його заповітної мрії. Ще раз перегорнувши справу й зітхнувши, майор запалив нову цигарку і вставив у друкарську машинку чистий аркуш, а за п'ять хвилин підшив до справи ще один документ такого змісту: «Військовому комісару обласного військового комісаріату полковнику В. Н. Гусєву Вважаю за необхідне повідомити, що причиною рішення призовника Середи В. В. проходити строкову службу в обмеженому контингенті радянських військ у республіці Афганістан є невдачі в особистому житті та пов'язана з ними трагічна смерть його матері, у якій призовник вважає себе значною мірою винним. Згадані обставини зумовлюють нестійкий морально-психологічний стан призовника, схильність до немотивованих вчинків. У зв'язку з цим, зі свого боку, задовольняти його прохання вважаю недоцільним. Районний військовий комісар майор В. І. Балуєв». Справа закрилася. Балуєв справді не був сентиментальною людиною. Тому й задовольнився створенням цієї не надто фундаментальної перешкоди, очистивши свою совість. А далі нехай вирішує доля.
Доля мала вигляд лисуватого невисокого підполковника, який головував у складі обласної комісії. — То ти, значить, в обмеженому контингенті хочеш служити? — запитав підполковник, гортаючи справу. — А чому? Тут пишуть, що в тебе щось удома сталося, що вплинуло на твоє рішення. — Мати померла. Тепер я сам. Якщо раптом загину, то нехай вже краще я — ніхто не плакатиме. Беріть мене, а хтось нехай лишиться. — Ну, по-перше, наші солдати їдуть туди не для того, щоб гинути, — вклинився інший, з явно неприємним обличчям та очима. — А по-друге, виконувати інтернаціональний обов’язок — це насамперед висока честь для кожного воїна, і ми повинні розібратися, чи гідний ти цього. — Пробачте, будь-ласка, — опустив очі хлопець. — Я просто хвилююся. Я готувався — парашутну школу закінчив у ДОСААФі — подивіться. Будь ласка, я вас прошу. — Ну, що… — мовив головуючий, коли хлопець став у стрій, — я гадаю, з такими приписками райвійськкомату пускати його туди не можна. — Однозначно, — підтримав «неприємний». — Схопить автомат, наламає дров — сам у дисбат, а ми у відставку. Стройбат — і нехай там воює. — Наламати дров усі можуть, особливо, коли по тобі стріляти починають, — озвався ще один. — Хоче хлопець — я думаю… — Даниле Петровичу, — підвищив голос «неприємний». — Ви бачили, що тут — офіційна заява райвійськкома! Потім він буде розумним, а ми дурними. — Стоп, — озвався майор праворуч у десантній формі. — Шановні, як ми будемо «ес-один» по стройбатах розкидати, я не знаю, з чим до частини їхатиму! Ви дивіться — всі підряд як не криві, то горбаті! А ДОСААФ навіщо працює? Навіщо місяць на нього кошти витрачали? — А ви приписку бачили? — знову взявся за своє «неприємний». — Попаде до вас і свідомо парашут не розкриє. Потім… — У нас усі все роблять свідомо, — майже по складах промовив майор у береті. — А отаким дур з голови швидко вибивають. — Як хочете… — Гаразд, — підбив підсумок полковник, закриваючи папку зі справою Середи, — команда одинадцять-п’ятнадцять. Наступний! Доля цього хлопця була вирішена, як гадав голова комісії, на найближчих два роки. Насправді ж, кидаючи справу на стіл ближче до майора, він визначав мало не все подальше життя призовника Віктора Середи. Команда одинадцять-п'ятнадцять означала повітряно-десантні війська, більш відомі за тих часів під абревіатурою «ВДВ». V

Петю Франкенштейна («у миру» — Попадинця) знала половина міста, яка вперто не бажала ходити на власних двох і користувалася для пересування металевим мотлохом на чотирьох колесах. Усе подвір’я біля його будинку було завалене частинами кузовів, дверцятами, капотами тощо… Він різав їх, зліплював докупи, створюючи іноді справжні шедеври, чим виправдовував своє дотепне прізвисько. На подвір'ї та в гаражі Петра Попадинця товклася різна клієнтура — і звичайний пересічний з «шостими» чи «сьомими» «Жигулями», і скоробагатьки, які примудрялися потовкти, часом сп'яну, блискучі боки своїх іномарок, і скромні селяни на «Москвичах», що давно вже не вироблялися й доживали свій вік у доволі занедбаних оселях… Петро не відмовляв нікому. Завалений залізяччям по саму голову, він вибирався іноді з гаража, щоб передихнути і глянути на Божий світ, обіцяючи при цьому кому на завтра, кому на другий тиждень, а кому на осінь чи й зиму. І вся ця очікуюча клієнтура товклася навколо нього, циркулювала, приїжджала та від'їжджала, утворюючи на вузькій вуличці справжні затори. Невдоволені клієнти, яким горіло їхати, «сідали йому на голову», і тоді Петро, вилаявшись та психонувши, кричав, розмахуючи руками, що кидає все «к чортову мать» і їде в Америку. На це йому незмінно відповідали, що, мовляв, ти не виїдеш навіть за межі міста — колеса попробиваємо. Петро лише зітхав і далі брався до роботи. Віктор вдивлявся у темряву подвір’я. Десь має бути прив’язана чи відпущена кавказька вівчарка, що стереже все це багатство. Так і не видивившись пса, він почав кидати у вікно грудками. — Що… гонщику… — Позіхнув Петро, вилізши з хати. — Та нічого. Роботу тобі привіз. — Ну, звісно… Хіба ти можеш щось людське привезти? Роботи у мене й так вистачає. З тієї вилізти не можу. — Відчиняй ворота, — похмуро запропонував Віктор. — Зразу ворота… Може, тебе ще й до гаража? Диви, яка черга! — Я поза чергою. Відчиняй. В очах Петра з’явився інтерес: — Ану-ану… Невже ввалився кудись? От і дочекався я! — він потирав руки, демонструючи «українську натуру». — Ану-ану! Подивимося, як ас нарвався… нарешті… г-гонщик… Насилу заведену в гараж «дев’ятку» Франкенштейн розглядав довго й зацікавлено. — Скільки коштуватиме? — Ну, так зразу і скільки… — Петро ходив навколо, відчиняючи дверцята потовченої машини, її капот, і зосереджено кривлячись. — Щоб я здох, не схоже це на звичайну аварію… Або конкуренти по ній кувалдою товкли… — Конкуренти… — погоджувався Віктор. — Або в якомусь авторалі брав участь… — Брав… — Ну, машина ж «нульова»! Нарешті лідер місцевого автосервісу задовольнив цікавість і, ще раз обдивившись, сказав: — Усе міняти треба — крила, двоє дверей… Гаразд, лишай. Ворота гаража зачинилися, залишаючи всередині понівечену «дев'ятку», котра, якщо б могла думати, ніколи б не повірила, що може знову стати «нульовою» й навіть продатися на базарі. А Віктор залишив володіння Франкенштейна цілком задоволеним. Адже втрачених чотири сотки «зелених» були явно не тим, чим зараз належало перейматися перш за все. * * *

Це був рік, коли на одній шостій земного суходолу, якій недовго лишалося називатися СРСР, уже зароджувалися великі зміни. Перебудова прогальмовувала і — всі це бачили — перетворилася на відверту фікцію, в яку вже не вірив ніхто. Політики перетворювалися на злочинців, злочинці — на економічних королів та олігархів, а народ, здійснивши сексуальну революцію та отримавши в необмеженій кількості релігію і свободу слова, силкувався збагнути, у що це все виллється найближчим часом. Але нікому, жодній душі, навіть наснитися не могло про розпад імперії під назвою Радянський Союз і загибель світового комунізму. Їх везли на здоровезних «Уралах» дорогами, навколо яких переважно стояли ліси. У критих брезентових кузовах сиділа різнобарвна компанія чималеньких хлопців. Їх загрузили в загальні вагони і звезли до Вільнюса, звідки вже кілька годин, розіпхавши по вантажівках, трусили вузькими, часом горбатими дорогами Литви. Вони травили анекдоти, гиготіли й хохмили, здебільшого ще під газом після прихованої у поїзді горілки та дешевого «чорнила», проте в кожного на серці було своє пережиття, своя тривога, свій страх. Новизна оточення, невизначеність, майбутні фізичні труднощі та небезпеки, випробування, часом дідівщина. У кожного з них, оцих учорашніх дітей, був свій головний біль, пов’язаний з тим, що називалося армією. І ці тривоги та жахи, які важко було заглушити гиготінням та щирим матом, виходячи з різних хлопців, дивним чином перепліталися і створювали своєрідне неспокійне біополе, розбурхану хмарку, гарячий ореол над кузовом кожної машини. Та серед цього неспокійного виру існувала одна абсолютно холодна точка, яка разюче контрастувала білою плямою на тлі загального хаосу емоцій та відчуттів. Худий та змарнілий білявий хлопець, заплющивши очі, мовчки притулився спиною до зелених дощок кузова, що здригався на ямах. Хлопець не реагував взагалі ні на що, наче весь глум та дальня дорога його не стосувалися. За останніх дві доби в цій різнобарвній юрбі до нього наміцно приліпилося глузливе прізвисько «Афганець», але йому було байдуже. Хлопця звали Віктор Середа. Їх вигрузили у якійсь обгородженій зоні з кількома дерев’яними будинками, схожими на бараки, і після двогодинного очікування повели до бані. Відразу після цього видали форму — просту солдатську, від якої не пахло ніяким ВДВ, і лише смугасті тільняшки говорили про те, що це не є звичайні війська. Служба почалася з того, що койки виносилися з бараків, розбиралися, після чого там милася підлога. Потім койки збиралися й заносилися назад. Багато хто не розумів, для чого їх розбирати, адже площини навколо було вдосталь, і вони непогано стояли б і так. Але це місце не належало до тих, де слід щось розуміти. Останнє їм пояснювали сержанти, яких на такий барак було п’ять-шість чоловік. Вони не лякали новоприбулих і не поспішали демонструвати з перших днів усі принади явища під назвою «дідівщина», хоча й одразу повитрушували всі рюкзаки молодого поповнення — мовляв, «мамінимі пірожкамі єщо нєделю срать будєтє». Новобранець Віктор Середа ні з ким не говорив і тихо та справно, хоч і без особливого завзяття, виконував те, що наказували. А коли його ніхто не займав, сідав, де доведеться, і заклякав на місці. Ще на обласному призовному пункті, коли комісія скінчилася й ніхто не збирався повідомляти йому результати відбору, він сам підійшов до полковника, який, вочевидь, був у них головуючим. Запитання було те саме — чи потрапить він до Афганістану. Навіть той, з неприємними очима, здивовано обернувся, здіймаючи брови. — Аякже, — відповів лисуватий полковник. — Раз просився — то обов’язково. От пройдеш підготовку, за рік станеш вояком, тоді й потрапиш. Таких горобців, як ти, туди не направляють. Тому служи справно. Отож тепер потрібно було згаяти час. Рік — то й рік, якщо вже інакше не можна. А потім… Те, що буде потім, займало всі його думки. Кожну вільну хвилину він переживав знову й знову один і той самий момент — коли в руках у нього опиниться автомат з повним боєкомплектом, а попереду буде лише ворог. Більше він не хотів від життя нічого. Не тому, що люди в чалмах з вузькими очима зробили йому щось погане. Не тому, що бажав визволити «дружній» афганський народ. І навіть не тому, що хотілося загинути на зло їй, щоб знала… Природа його бажання була зовсім іншою. Доля познущалася з нього. Познущалася жорстоко, хоч він і не заслужив цього. Вона була безжальною, немилосердною, робила з ним, що хотіла, й не існувало навіть найменшої можливості не те що зарадити собі — хоча б дати їй якусь відповідь. Досі вона, кривдячи його, сама залишалася недосяжною. І лише там з нею можна буде зустрітися в жорстокому, смертельному протистоянні. Нехай вона матиме обличчя навіть бородатого душмана — байдуже чиє. Головне — вона стане вразливою. І тоді він зовсім по-іншому стикнеться з нею, можливо, навіть востаннє в житті. Байдуже, адже воно давно втратило сенс. Ні, Віктор не повертався подумки до жінки на ім’я Зоряна й не переймався тим, знає вона, що трапилося з ним, чи ні. Хоча ім’я це було присутнє в ньому завжди. Щоправда, тепер воно відступило на другий план, кудись у директорію підсвідомого. Це відбулося того вечора, коли він сам-один довго сидів на могилі матері. Йому однаково було, сумуватиме ця жінка, дізнавшись про свою роль у тому, що сталося з його мамою і ще станеться з ним, чи ні. А відчуття, що вона зараз із кимось, давно втратило ту жахливу болючу гостроту, яка вражала наскрізь його понівечене єство. І це полегшувало очікування моменту, коли нарешті вдасться зробити цей крок — крок до розв’язки.
— Духи, вішайтеся! Це кричав здоровезний мурмило в тільнику, виглядаючи з вікна другого поверху казарми. На його правому плечі синіло якесь татуювання, й він либився від душі, передбачаючи справжню забаву впродовж останніх півроку своєї служби. — Духи! Духи приїхали! — лунали крики в казармах і розносилися через роззявлені вікна, примушуючи стискатися серце не одного з числа поповнення, яке зараз проводили строєм по асфальтованих доріжках військової частини. — Духи, вам кінець! — доносилося ще звідкись. З усіх вікон висувалися однакові задоволені, ні, просто щасливі пики в тільняшках, на спортмайданчиках припиняли тренуватися. Просто зараз, цієї миті для них, тих, хто називалися дембелями та дідами, починалося справжнє свято — привезли молоде поповнення. Ті, що йшли внизу, озиралися, збиваючись з кроку від цього лементу й передбачаючи початок того, що, здавалося вже, за якимось щасливим та неочікуваним збігом мало їх минути. Відтепер починався самий «смак» військової служби. Саме тут, у військовій частині № 1527, оці самі, які виявляли зараз неабиякі прояви радості, допомагатимуть їм стати справжньою «десантурою». Усі вони — ті, хто крокували під вікнами в напрямку плацу, в загальних рисах могли припустити, що почнеться тепер. Проте ніхто не міг уявити, яких конкретних форм для кожного з них набуде явище, відоме під назвою «дідівщина», без якого, за щирим переконанням усіх ешелонів армійської влади, не мислимий порядок у військах. І лише одного з цієї незграбної новоспеченої зеленої, як у прямому, так і в переносному значенні, маси подібні речі не турбували. — Так, це мій, — сказав без жодного вступу здоровий та дещо незграбний сержант, тицьнувши пальцем у груди Віктору. — Значить так, дух, ти знаєш, куди попав? Так точно, трш-сержант! Що, я маю за тебе відповідати? Ну? — Так точно, товариш сержант, — байдуже мовив Віктор. — Значить так, — не міг натішитися той, — койку застелити. Оцю койку. Бігом. Як фамілія? — Середа. — Ой, бля! — сержант схопився за голову. — Оце так попався мені… Середа… Ето што, от слова срать? Ти што, хахол? А навкруги робилося загалом те саме. На шістдесят «стариків» у роті припадало двадцятеро молодих — «духів», тому дефіцит був налице. Койка застелилася погано, й сержан

<== предыдущая | следующая ==>

| Зорин П. Г
Date: 2015-08-24; view: 262; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...

mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.007 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию