Діти, які потребують особливої уваги батьків і вихователів. Діти трьох-чотирьох років стають більш рухливими і допитливими, збагачуються їх мовні можливості, розвивається уява

Діти трьох-чотирьох років стають більш рухливими і допитливими, збагачуються їх мовні можливості, розвивається уява, зростає почуття контролю і відповідальності. Діти залюбки вчаться, оволодівають світом навколо себе; їх допитливість проявляється у чисельних питаннях «Чому?». Діти на цій стадії починають ідентифікувати себе з людьми, чию роботу і характер вони здатні розуміти і високо цінувати. Бажання робити все «як дорослі» задовольняється у грі, в якій вони за допомогою фантазії моделюють, відтворюють соціальну реальність, приміряють до себе дорослі ролі, беруть відповідальність за їх виконання. Діти вперше усвідомлюють те, що життя для них має ціль. «Я – те, що я буду» стає на цьому етапі провідним відчуттям ідентичності дитини.

Завдання індивідуального психолого-педагогічного супроводу особистісного розвитку дитини полягають в тому, щоб:

- підтримувати власне волевиявлення дитини, заохочувати ініціативність, визнавати право на допитливість і творчість; відповідати на численні запитання: дітям необхідна впевненість, що їхня допитливість схвалюється дорослими;

- сприяти розвитку творчих здібностей дітей: приєднуватись до їхніх ігор і фантазій, заохочувати творчий підхід дитини до гри і діяльності, навіть якщо «такого не буває», підтримувати і розвивати ігровий сюжет у бажаному напрямку;

- не висміювати і не гальмувати фантазію дитини, не спрощувати її плани на майбутнє; «неадекватно висока» самооцінка – це також своєрідний план на майбутнє, адже діти цього віку сприймають себе через свої життєві перспективи: «я – те, що я буду»; впевненість у тому, що «коли виросту – буду найсильнішим, найуспішнішим і найкращим», є необхідною умовою повноцінного розвитку особистості молодших дошкільників.

Психологічні особливості дітей трьох-чотирьох років можуть зумовлювати типові для даного віку труднощі:

1) складності адаптації малюків до дитячого садка;

2) небажання або невміння дітей гратися;

3) труднощі у взаєминах з однолітками (надмірна поступливість або агресивність);

4) неготовність дітей виконувати елементарні дії з самообслуговування чи трудові доручення;

Розглянемо основні психологічні стратегії, які допоможуть педагогам подолати зазначені труднощі.

Складна задача адаптації. Як відомо, занепокоєння від розлуки з мамою притаманна дітям не тільки двох, але і трьох-чотирьох років. Можливості знизити це занепокоєння розглядалися нами в попередньому розділі. Але труднощі адаптації до дитячого садка можуть зумовлюватись не тільки страхом розлуки з мамою, а і невизначеністю ситуації, що особливо впливає на емоційно чутливих, тривожних дітей. Причиною страхів перед дитсадком може бути і негативне уявлення про нього, яке склалося у малюка в результаті того, що він дізнався від інших. Адаптаційні труднощі такого роду краще завчасно попередити, ніж потім долати.

Психологічну підготовку до дитячого закладу варто починати заздалегідь і обережно. Цю підготовку не можна проводити у формі засудження невдач малюка, як це часто трапляється: «В дитсадку всі самі їдять! Там тебе ніхто годувати не буде!»; «Не навчишся сама вдягатися - будеш в садку голою ходити!» (Або взагалі з погрозами типу: «Якщо не будеш слухатись – відведу і здам!»). Бажано пов'язувати згадки про дитсадок з успіхами і досягненнями дитини: «Ти в мене став таким самостійним! Як вихователь зрадіє такому помічникові!»; «Як швидко ти вмієш вдягатися! От вихователька здивується! Може, навіть і не повірить, що тобі лише три роки!». Додатково можна проводити екскурсії, ділитися приємними спогадами (або вигадками), про те як мама чи тато ходили до дитячого садка, коли були маленькими, що вони там робили, яка була групова кімната, які іграшки, з ким гралися. Метою такого ознайомлення є формування у дитини позитивних уявлень про дитсадок, бажання йти до нього. Якщо дитина повірить, що там цікаво і весело, що її там люблять і вже чекають, адаптаційних проблем буде набагато менше.

Якщо дитина виявляє певну тривогу, то у пригоді стануть казки про маленького героя (героїню), які також переживали сильний страх перед чимось новим, навіть, ховались і плакали, але згодом зрозуміли, що там не страшно а приємно і самі дивувались своїм побоюванням. Не забувайте, що реакція тривоги від розлуки з мамою виникає у більшості дітей, а отже треба, щоб малюк був готовим до цього, не злякався свого відчуття.

На жаль, не кожну дитину вдається добре підготувати до дитячого садка. У дуже емоційних, тривожних дітей з надто чутливою нервовою системою процес адаптації до нових незвичних умов майже завжди викликає стресовий стан. З дитиною у стресовому стані дуже важко встановити контакт: вона нічого не чує і не бачить, не реагує (або негативно реагує) на звертання, не цікавиться іграшками. Щоб допомогти малюку пережити стрес, спробуйте висловити йому своє розуміння і позитивне ставлення до його переживань: «Ти хочеш додому, сумуєш за мамою, нічого не можеш робити…?. Це природно, так буває спочатку у самих сміливих дітей. Я буду тут поруч – підеш зі мною чи посидиш тут ще трохи сам?». Будь-який вибір дитини (з двох запропонованих розумних альтернатив) варто підтримати і схвалити. Ця можливість схвалення зникає при директивній постановці питання: «Ну що, підеш зі мною, чи будеш тут далі рюмсати». Якщо малюк ще не готовий йти, його поведінка автоматично стає несхвальною.

Для вихователя головне – пам’ятати, що дитина в стресовому стані неспроможна опанувати свою тривогу, припинити плакати, включитися до гри. І тому всі наші прохання, умовляння, жартівливі зауваження, а тим паче присоромлення чи осуд заганяють її в глухий кут: «від мене хочуть того, що я не можу» і тільки посилюють стресовий стан.

Перші дні бажано залишати малюка в групі ненадовго (на півгодини — годину), щоб він усвідомив: розлука з мамою тимчасова, мама завжди повертається. При надто важкому звиканні дитини варто дозволити комусь із батьків залишатися разом із сином або донькою протягом кількох днів або тижнів.

Психологічне благополуччя дитини відтворюється в її грі. Починаючи з трирічного віку діти вступають у так званий «вік гри». Гра дошкільників – це унікальний вид діяльності, за допомогою якого діти моделюють відомий їм світ дорослих, відтворюють основні смисли людської діяльності і засвоюють ті форми стосунків, які будуть реалізовуватись в майбутньому. Здатність відтворювати у грі професійну діяльність і соціальні стосунки дорослих виникає тоді, коли у дітей з’являється інтерес до явищ дорослого життя, яке їх оточує. Замість відтворення дій з предметами, як це було на попередньому етапі, дошкільники відтворюють у грі діяльність (співака, пожежника) та рольові взаємини дорослих (лікар-хворий, продавець-покупець). Для таких ігор потрібна фантазія (уявне призначення предметів в уявленій ситуації), ініціатива (вибір ролі і розгортання відповідної послідовності дій), здатність брати на себе обов’язки (готовність дотримуватись правил, діяти в межах обраної ролі протягом принаймні кількох хвилин), комунікативні здібності (для ігрової взаємодії вже частіше потрібним є помічник, партнер).

Ігровий сюжет, як і ігрова роль частіше всього не плануються молодшими дошкільниками заздалегідь, а виникають в залежності від того, який предмет потрапляє їм під руки. Так, якщо в руках у дитини трубка – то вона лікар, якщо ваги – продавець. Звідси часта зміна ролей, пов’язана з переходом від одного предмету до іншого. Основні конфлікти між дітьми виникають через бажання володіти предметом, з яким має розгортатись дія. Розв’язання цих конфліктів може здійснюватись через прийняття однієї ролі кількома дітьми (малюки ще не заперечують, якщо машину ведуть два водії, хворого оглядають кілька лікарів).

В процесі гри відбувається не тільки психологічний розвиток дитини, а і відображуються її психологічні проблеми і труднощі. Тому особливої уваги потребують діти, які довгий час залишаються на стадії маніпулювання предметами (монотонно повторюють одні й ті самі дії з іграшками) або демонструють агресію до предметів і людей (розкидають, б’ють іграшки, ображають однолітків), виявляють інтерес лише до одного типу ігор (ігри-розваги чи то ігри-вправляння) або обмежують свій ігровий репертуар лише однією роллю (злий поліцейсьький, естрадна співачка). Такі вузькі вподобання не є показником спеціальної обдарованості дитини, а є проявом її неготовності перейти до наступного етапу психологічного розвитку – етапу орієнтації у світі соціальних взаємин дорослих.

Що може затримувати особистісний розвиток дитини? Або відсутність у неї цікавості до соціального світу, що її оточує (і тоді можна казати про певне відставання психофізичного дозрівання), або страх наблизитись до дорослого світу, негативні уявлення про нього і про свої можливості (і тоді в однотипних або агресивних іграх проявляється психологічне неблагополуччя дитини). Замість того, щоб отримувати задоволення від фантазій про своє майбутнє, як це відбувається у психологічно благополучних дітей, малюки з проблемами прийняття себе і світу, в ході своїх ігор намагаються розв’язати для себе інші неусвідомлені, але болючі питання: «Невже я справді я поганий? Чи всі люди злі? Як підкорити собі, завоювати цей страшний і несправедливий світ?» тощо. Найстрашніше те, що такі діти не тільки самі не отримують задоволення від своїх «незрілих» ігор, але і змушують оточення негативно реагувати на себе, підтверджуючи тим самим свої побоювання щодо «злого» Світу.

Щоб допомогти дитині, яка не вміє гратися, недостатньо навчити її правильній послідовності дій з іграшкою або пояснити неприпустимість проявів агресії до однолітків. Необхідно викликати її інтерес до явищ соціального життя, оптимізувати її уявлення про себе і світ, сформувати позитивну Картину Світу і себе-у-Світі. Часто для цього доводиться здогадуватись, що саме бентежить дитину, яка подія її життя (іноді, зовсім незначна, з точки зору дорослого), так хворобливо вплинула на неї. А як це можна узнати, якщо не через ту ж саму гру малюка?! Саме за допомогою гри працюють з маленькими пацієнтами психологи і психотерапевти. Але прийоми «ігротерапії» досить часто і не менш ефективно використовують і мудрі дорослі – батьки чи вихователі. Для цього «неприйнятні» ігрові дії дитини бажано не переривати (якщо це можливо), а підтримувати з метою корекції та розвитку: допомагати розвивати сюжет, доброзичливо ініціювати коментарі гравця про те, що відбувається і чому. Через власні пояснення і партнерство дорослого малюк може нарешті і сам зрозуміти, що означають і на кого спрямовані його страх чи гнів, а отже знайти бажане завершення сюжету (наприклад, «всі злодії переможені»). Завдяки успішно завершеній грі, діти не тільки отримують задоволення, а і можуть змінити ставлення до себе і Світу («Я, насправді, - хороший! Я зможу постояти за себе. Зло у Світі можна перемогти»).

За допомогою гри дитину можна також навчити контролювати прояви своїх негативних емоцій. Наприклад, коли дитина поводиться у грі войовничо, не варто забороняти їй це, а треба допомогти проявити цю агресію в прийнятній формі. Показати ті предмети, які можна бити, ламати, жбурляти (подушки для биття, газети для розривання, будівлі з кубиків для руйнування). Допомогти малюку обрати позитивну роль, яка надає доброго смислу агресивним настроям: Іван — мужичий син руйнує царські палаци, Кирило Кожум'яка б'ється із Змієм, поліцейський Комісар захоплює злочинців... Завдяки такій корекції ігрової діяльності, малюки перестають лякатися своїх негативних емоцій, не дають їм захопити себе і потрохи вчаться керувати ними: шукають, як краще виявити свій гнів, щоб залишитися «хорошими».

Взаємини з однолітками. У дітей, які граються поруч, все частіше виникають конфлікти: одні малюки схильні агресивно відбирати вподобані іграшки, інші – не здатні постояти за себе. І та й інша поведінка викликає занепокоєння батьків та вихователя. Спробуємо розглянути психологічну природу цих поведінкових труднощів дітей і можливості їх педагогічної корекції.

Сила напору, з якою трирічні малюки прагнуть заволодіти чужими речамиабо іграшками, є проявом їхньої зацікавленості предметом, а не їхнього ставлення до однолітків. Те, що у малюка виникає імпульс оволодіти тим, що йому хочеться – це природно; задача виховання полягає не в придушенні цього імпульсу (який є дуже корисним для подальших життєвих досягнень дитини), а в приданні йому прийнятної форми (без погроз, штовханів і стусанів). Отже замість того, щоб забороняти дитині хотіти того, чим граються інші, доцільно навчити її «правильно» досягати бажаного: попросити, запропонувати обмін, приєднатися до гри тощо. Засвоєння таких правил мирної взаємодії відбувається досить повільно. В цей період дорослим необхідно згладжувати конфлікти, попереджувати прояви агресивності у взаємодії дітей: можна вигадати сюжетний поворот, за яким іграшка тимчасово переходить до рук іншої дитини: машинку здати в «авто мийку», ляльку привести до перукаря чи модельєра, але обов’язково забезпечити повернення іграшки господарю. І хоча діти ще нескоро навчаться самі знаходити такі «взаємовигідні» сюжети, але позитивний досвід участі у спільних іграх формує їх взаємну прихильність. А симпатія і бажання поділитися виникають у дітей до тих однолітків, які «допомагають їм гратися», а не до тих, хто «заважає».

До хибної тактики виховання слід віднести публічне висловлення дорослим невдоволення діями «порушника спокою». Така критика негативно впливає не тільки на «забіяку» (який привласнює оцінку дорослих), а і на інших дітей, які не хочуть нічим ділитися з «поганим хлопчиком чи дівчинкою»). В результаті негативної налаштованості однолітків, у «порушника» залишається тільки один вихід – силоміць відбирати бажане. Тому паралельно з навчанням таких дітей правилам взаємодії з однолітками, необхідно піднімати їх статус в групі: підтримувати успіхи і підкреслювати позитивні спроби спілкування. Якщо ставлення до «порушників спокою» в групі покращиться, їм легше стане досягати бажаного без застосування сили, а отже вони зможуть позбутися звички застосувати сили у конфліктах.

Діти, які ні з ким не хочуть ділитися, створюють враження «жадібних». Така неподільчивість негативно сприймається і дорослими і дітьми. Для того, щоб допомогти таким дітям позбутися звички «не віддавати своє нікому», необхідно зважати, що їхня «неподільчивість» спричиняється віковими психологічними особливостями: зосередженістю на діях з предметом (звідси невдоволення тим, що хтось «заважає гратися») або емоційною прив’язаністю до іграшки (знайомі іграшки – це частина особистого світу дитини, що створюють її зону безпеки: не дарма дошкільники ідучи до перукарні чи поліклініки, беруть такі іграшки з собою – з ними спокійніше). А якщо для дітей цього віку «неподільчивість» є природною, то замість засудження її варто просто розвивати у малюків бажання проявити свою доброту. Адже потреба у схваленні, визнанні так саме притаманна малюкам: їм приємно побачити радість дорослого, відчути його вдячність і схвалення.

Цей позитивний досвід прояву доброти спочатку створюється у стосунках з батьками, вихователем і вже згодом він переходить на взаємини з дітьми. Тому так важливо дорослим не скупитися на емоційну підтримку, яка стане «моральною винагородою» дитині за її доброту, а також вчити малюків яскраво демонструвати іншим свою прихильність, радість і вдячність. Щоб не вимагати від малюків неможливого, не забуваймо, що діти четвертого року життя ще граються не «разом», а «поруч», і сприймають одне одного як зручних чи незручних сусідів. Але в цей період закладаються основи спілкування і тому мета дорослого (чия участь в налагодженні стосунків між дітьми ще вирішальна) допомогти дітям відчути себе добрими, хорошими, прийнятими іншими, отримувати задоволення від взаємодії.

Діти, яким не вистачає сміливості, щоб протистояти напору «агресора», також викликають занепокоєння у дорослих. Ці малюки мовчки віддають іграшку і сумно відходять в сторону, ніби прагнуть скоріше забути цю прикрість. Проте вони пам’ятають «образу», при нагоді можуть поскаржитись вихователю або батькам. Ці діти явно переживають внутрішній конфлікт: «віддавати не хочу, а не віддати – не можу». Щоб допомогти таким дошкільникам, не варто закликати їх стати сміливішими чи постояти за себе. Необхідно з’ясувати, що саме заважає дітям відстоювати себе і спрямувати виховні зусилля на усунення цих причин. Найчастішими причинами надмірної поступливості трирічних малюків є: відсутність у дитини відповідних комунікативних умінь або наявність внутрішньої заборони пручатися чужим бажанням.

Діти четвертого року життя прагнуть засвоїти норми та правила дорослого життя. В числі таких правил дуже часто є заборона на прояви гніву (не можна обзивати, кричати, штовхати чи бити) і майже зовсім немає правил того, як можна виявляти свій гнів. («Покажи, як!», просить трирічний малюк маму, яка каже, що дуже розсердилась на нього). Деякі батьки, взагалі, прагнуть «заборонити» дітям почуття гніву: «хороші діти не гніваються! Не можна сердитись на маму!». Тому діти, у яких виникає гнів у відповідь на агресію нападника, просто лякаються своїх почуттів, бо не знають як їх правильно виявити, щоб залишитися «хорошими». Звідси і бажання віддалитись від конфліктної ситуації, щоб притлумити свої неприйнятні почуття. Щоб допомогти таким дошкільникам, потрібно в ігровій взаємодії з дорослим навчити їх правильним, соціально схваленим формам відмови. Для того, щоб відмова стала більш дієвою, бажано, щоб у ній звучало звернення до нападника і нагадування про правила. Наприклад, «Митю, не можна відбирати, а можна тільки просити!». Наявність звернення допомагає малюкам помітити один одного, відірватись від типової для цього віку сконцентрованості на предметі гри; формулювання правил відповідає схильності молодших дошкільників до моралізації, а також стимулює їх прагнення бути хорошими.

Якщо дитина навіть у ігровій ситуації з дорослим не може відстоювати свої бажання, значить причина її надмірної поступливості полягає в тому, що вона соромиться наполягати на своєму, відчуває, що буде «поганою», якщо не поступиться чужим бажанням. Так буває, якщо перші прояви дитячого негативізму (коли малюк пробував протиставити свої бажання – вимогам дорослих) жорстко присікались батьками. В результаті, чужі бажання стали для дитини непереборними, вона може навіть не усвідомлювати, що хоче і може чинити за власним вибором. Щоб подолати внутрішню заборону відстоювати свої бажання, необхідно допомагати дитині усвідомлювати їх («Ти не хочеш зараз віддавати Вані машинку?») і сприймати свою незгоду позитивно («Це нормально! Ти ще не награвся нею, хочеш перевезти всі кубики…Що ми скажемо Вані, який теж хоче машинку? Ваня, не можна відбирати, я тобі сам віддам, коли захочу!»). Подібні озвучування бажань і дій дитини допомагають їй усвідомити, що її бажання, так само як і бажання інших, мають право на існування, а також відчути, що вона може зробити власний вибір: чи поступатися бажанням іншого, і якщо поступатися, то коли і як.

Позитивні емоції – необхідна основа розвитку працелюбності. Формування навичок самообслуговування і культурних звичок у ранньому дитинстві, має на меті не тільки полегшити дорослим догляд за дитиною, а й розвинути її власні можливості до самообслуговування. Дитина, яка знає, що вона все робить вправно і вчасно, цінує в собі ці якості та переносить їх, як правило, у своє доросле життя. Тому вміння дитини прибирати за собою іграшки, складати одяг, охайно їсти є основою її організованості і дисциплінованості у дорослому житті, але за умови, що привчання до порядку не буде пов’язаним з постійними конфліктами і образами.

Щоб виховати у дітей навички самообслуговування, слід спиратися на їхнє прагнення дістати високу оцінку з боку дорослих. Тому досвідчений вихователь, враховуючи цю потребу малюків, каже: «Що роблять охайні діти перед обідом? Я дуже люблю чистеньких малят!»; «Хто мене порадує, склавши акуратно одяг? Як приємно, що в нашій групі немає неохайних дітей!».

Таке емоційне випередження майбутніх позитивних дій дитини, готовність дорослого чекати від вихованця тільки гарних вчинків і наперед радіти їм — дієвий фактор психологічного впливу на трирічну дитину. Він значно ефективніший і природніший від поширених серед батьків і вихователів спроб довести малюкові необхідність своїх вимог, логічно аргументувати їх. Позитивне навіювання, на відміну від моралізації, відповідає віковим особливостям емоційного сприймання молодших дошкільнят, ґрунтується на їхній потребі бути хорошими. Спосіб же переконання, який може бути доречним у роботі зі старшими дітьми, не тільки не діє на трирічну дитину, а навіть може завдати шкоди у зв'язку з нездатністю малюка адекватно сприймати аргументи дорослих.

Так, щоб привчити малят до чистоти, їх можуть лякати мікробами, що сидять на брудних руках і спричиняють хвороби. У дітей виникають страхи, тривожність щодо свого здоров'я, особливо у надто чутливих, вразливих. Так само не варто казати малюкові, що коли він не слухатиметься бабусі, в неї знову болітиме серце, або що неприбрані іграшки хтось забере («Прийде вовк і з'їсть ляльку та зайчика»). Діти із сильною нервовою системою швидко звикають до таких погроз (як і до будь-якого сильного подразника) та не звертають на них уваги, а у емоційно вразливих дітей такі погрози можуть викликати тривожну реакцію.

Добре, коли на початкових етапах засвоєння дитиною навичок вихователь не просто каже: «Принеси. Прибери. Вимий», а робить це разом з нею. Малюку і легше, і веселіше. До того ж не всі діти цього віку здатні відразу переносити повчальні слова на дії. Прийом спільної діяльності дає також змогу запобігти проявам дитячого негативізму, коли малюк на будь-яку пропозицію дорослого відповідає: «Не хочу», «Не буду» або просто «Ні!».

Date: 2015-08-24; view: 334; Нарушение авторских прав