Компетенція Європейського Союзу в сучасних умовах

У Європейському Союзі визначено основні сфери та види компетенції: внутрішня і зовнішня; певна і подразумеваемая; виняткова, спільна, яка доповнює і спеціальна. Особливу увагу приділяється розгляду практики Суду ЄС щодо правової основи і меж компетенції Євросоюзу.

З підписанням Лісабонського договору про Європейський союз та функціонування Європейського Союзу в 2007 році процеси європейської інтеграції отримали новий потужний імпульс для свого розвитку.

Компетенція Євросоюзу базується на праві ЄС і, як і в більшості міжнародних міжурядових організацій, носить функціональний характер, оскільки спрямована на реалізацію функцій об'єднання. Однак на відміну від класичних міжнародних організацій Союз не має загальної або притаманною йому компетенції, яка охоплює всі сфери діяльності організації.

Установчі договори про ЄС окреслюють рамки компетенції Союзу (принцип наділення повноваженнями) і засоби її реалізації (принципи субсидіарності та пропорційності).

Принцип наділення повноваженнями означає, що ЄС повинен діяти тільки в межах своєї компетенції.

Принцип субсидіарності визначає правові рамки для реалізації компетенції Союзу. Суть принципу субсидіарності полягає в тому, що в областях, які не відносяться до її виключної компетенції, Союз діє лише тоді і настільки, наскільки цілі передбачених дій не можуть бути повною мірою досягнуті країнами ЄС на центральному, регіональному або місцевому рівні.

Принцип пропорційності є ще одним принципом, який визначає засоби реалізації компетенції Союзу. Він доповнює принцип субсидіарності. Згідно з принципом пропорційності, зміст і форма дій Євросоюзу не повинні виходити за рамки того, що необхідно для досягнення цілей Договору. Йдеться такому співвідношенні цілей і засобів, в рамках якого обрані заходи повинні відповідати або бути пропорційними закріпленим в договорах цілям.

Сукупність питань, які знаходяться у віданні Союзу, можна розділити на внутрішні і зовнішні. Відповідним чином поділяється компетенція ЄС:

Внутрішня компетенція надана Союзу для регулювання відносин на своїй території.

Зовнішня компетенція необхідна для регулювання відносин з іншими суб'єктами міжнародного права.

Основними правовими інструментами реалізації внутрішньої компетенції є постанови. До них відносяться регламенти, директиви, рішення.

Лісабонські договори про ЄС ставляться до небагатьох міжнародно-правових документів, у яких знайшла своє відображення подразумеваемая компетенція, тобто така, яка не є явно вираженою, але наявність якої передбачається для виконання цілей установчих договорів.

У доктрині права ЄС існує вузьке і широке тлумачення поняття неявної компетенції. Згідно вузьким тлумаченням, наділення компетенцією передбачає існування іншої компетенції, необхідної для існування першої. Широке тлумачення базується на тому, що визначення цілей і функцій передбачає існування будь-яких повноважень, необхідних для їх реалізації. Практика Суду ЄС схиляється до широкому тлумаченню неявної компетенції.

Одним з найбільш конфліктних питань діяльності ЄС був розподіл компетенції між державами-членами і самим Євросоюзом. У Лісабонському договорі про ЄС зроблена спроба однозначного вирішення цього питання. У ньому компетенція ділиться на виключну, загальну, що доповнює і спеціальну.

Виключна компетенція означає, що у випадках, коли установчі договори надають Союзові компетенцію в певній сфері, то тільки об'єднання може займатися законотворчістю і приймати юридично зобов'язуючі акти; держави-члени не можуть самостійно здійснювати подібні дії, крім як у випадку, якщо вони уповноважені на це Союзом, або з метою втілення в життя актів Союзу.

Виключна компетенція ЄС грунтується на презумпції передачі повноважень Союзу державами-членами. У цих випадках значно обмежуються повноваження країн-членів діяти в такій сфері самостійно або колективно, оскільки вони змушені реалізувати свої інтереси тільки за допомогою інститутів ЄС.

До сфер виключної компетенції віднесені: митний союз; встановлення правил конкуренції, необхідних для функціонування внутрішнього ринку; грошова політика щодо країн-членів, чиєю грошовою одиницею є євро;

Спільна компетенція Союзу з державами-членами означає, що в певних установчими договорами сферах як ЄС, так і держави-члени можуть приймати обов'язкові акти. Загальною вважається компетенція, яка не відноситься до сфер виключної або доповнює компетенції. Держави-члени можуть реалізувати свою компетенцію до тих пір, поки Союз не скористався своєю компетенцією. Якщо ж Союз вирішив припинити здійснення своєї компетенції, держави-члени в тій же мірі відновлюють свою компетенцію.

Спільна компетенція охоплює такі сфери, як: внутрішній ринок; соціальна політика щодо аспектів, визначених цим Договором; економічне, соціальне і територіальне об'єднання; сільське господарство та рибальство, за винятком збереження живих морських біологічних ресурсів; навколишнє середовище; захист споживачів;

Доповнююча компетенція ЄС є новою категорією, що з'явилася в результаті підписання Лісабонського договору. Вона надана Союзу для здійснення діяльності з підтримки, координації або доповнення діяльності країн-членів, не підміняючи при цьому їх компетенцію у відповідних сферах. Здійснення гармонізації законів та підзаконних актів держав-членів у сферах доповнює компетенції заборонено.

Сферами доповнює компетенції на європейському рівні є охорона та поліпшення здоров'я людей; промисловість; культура; туризм; освіта, професійна підготовка і спорт; цивільна оборона; адміністративне співробітництво.

Спеціальна компетенція Союзу не відноситься до тих категорій, назви яких спеціально згадуються в Лісабонському договорі. Вона стосується сфер, які хоч і визначені в установчих договорах, проте не входять у виняткову, загальну і доповнює компетенції.