Поняття адміністративно-процесуальної норми

Норми адміністративно-процесуального права

Розбудова сучасної, ефективної системи публічного управління - основний чинник виходу українського суспільства із трансформаційної кризи. Одним з найважливіших кроків у даному напрямі, проголошених Концепцією адміністративної реформи в Україні, є удосконалення правової регламентації управлінських відносин публічної сфери. На цьому тлі особливо виразно проступає актуальність проблематики, пов'язаної з первинною складовою адміністративно-процесуального права - адміністративно-процесуальною нормою. Тільки на основі її всебічного дослідження можуть бути розроблені чіткі та обґрунтовані критерії кодифікації адміністративно-процесуального законодавства, остаточно вирішене питання про місце адміністративно-процесуального права у вітчизняній правовій системі; розроблена єдина доктрина адміністративно-процесуального права.

Первинною складовою адміністративно-процесуального права, як і інших галузей права виступає - адміністративно-процесуальна норма. Будучи "елементарною часткою" адміністративно-процесуальної галузі адміністративно-процесуальна норма наділена усіма визначальними рисами юридичних норм:

- вона являє собою загальнообов'язкове правило, дія якого поширюється на усіх учасників регульованих нею суспільних відносин;

- вона втілює веління державно-владного характеру;

- юридична сила надається їй державою;

- способом її творення є безпосереднє установлення або санкціонування;

- вона завжди має формально-визначений характер (закріплюється в офіційних джерелах);

- належне функціонування юридичної норми забезпечується примусом держави.

Наряду із перерахованими загальними ознаками, адміністративно-процесуальні норми володіють рядом специфічних рис, котрі дозволяють вести мову про їх відносну самостійність та певний рівень системної організації. Але, перш, ніж перейти до їх безпосереднього розгляду, необхідно зупинитись на тому, який саме тип юридичних норм слід розуміти під терміном "адміністративно-процесуальні".

Як відомо із загальної теорії права, увесь масив юридичних норм поділяється на два види: матеріальні й процесуальні. Перші окреслюють коло суб'єктів правовідносин та сферу їх компетенції, містять перелік їх прав і обов'язків, закріплюють принципи їхньої діяльності, визначають зміст дозволів, приписів і заборон тощо. Вони відповідають на питання: "у чому суть даних правових відношень", "що слід робити?", "що дозволено?", "що заборонено?", "хто уповноважений це зробити?" і т.д. Другі - встановлюють порядок, способи, методи реалізації матеріальних норм і відповідають на питання: "як, яким чином зробити?", "у якому порядку?", "у який строк?".

Так само, на матеріальні і процесуальні поділяються галузі вітчизняної системи права. До процесуальних належать: Кримінально-процесуальне право, Цивільне процесуальне право та Адміністративно-процесуальне право. Матеріальними у сучасній юриспруденції вважаються усі інші юридичні галузі, крім зазначених.

Проте, було 6 великою помилкою вважати, що матеріальні галузі права складаються винятково з матеріальних юридичних норм, а процесуальні - з норм процесуальних. У дійсності ситуація є дещо інакшою.

Кожна процесуальна галузь включає у себе достатню кількість норм, матеріальних по своїй суті. Так, наприклад, ст. З Кодексу адміністративного судочинства України містить визначення базових понять, використаних у цьому кодексі: "позивач", "відповідач", "суб'єкт владних повноважень", "адміністративний договір", "публічна служба" та ін. У ст. 7 КАСУ наводиться перелік принципів адміністративного судочинства. Статтею 18-1 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено перелік виконавчих документів. Стаття 245 Розділу IV КУпАП окреслює завдання провадження в справах про адміністративні правопорушення. Непроцесуальна природа вказаних норм є очевидною.

Причиною даної ситуації є те, що жодна "процесуальна" галузь права не може вважатись дієвим, ефективним, комплексним регулятором процесуальних відносин доти, доки не отримає свого нормативного закріплення коло суб'єктів таких відносин, їх правовий статус, вихідні засади діяльності тощо. Закріплення ж означених аспектів юридичного процесу у нормах матеріальних галузей права є недоцільним. Адже, по-перше, це спричинить втрату процесуальними інститутами та галузями своєї логічної цілісності та внутрішньої єдності. По-друге, воно призведе до розпорошення нормативного матеріалу, що регламентує єдину сферу процесуальних відношень, по різним нормативно-правовим актам. І, по-третє, значно ускладниться процес правозастосування (при вирішенні певного процесуального питання уповноважені суб'єкти будуть змушені звертатись до великої кількості юридичних документів) і т.д. Перелік аргументів на користь включення матеріальних юридичних норм у структуру процесуальних галузей права можна продовжувати до нескінченності.

Аналогічним чином, будь-яка матеріальна галузь права завжди містить процесуальні норми. До речі, це стосується не лише тих галузей, до складу яких входить відповідний процесуальний інститут (приміром, в межах господарського права виділяється інститут господарського процесу). Норми процесуального характеру мають місце навіть у Кримінальному та Цивільному праві - галузях, на "обслуговування" яких спрямовано цілі процесуально-галузеві комплекси (це, відповідно, Кримінально-процесуальне та Цивільне процесуальне право). Так, наприклад, ст. 82 Кримінального Кодексу України встановлює порядок та умови заміни не відбутої частини покарання більш м'яким, ст. 89 цього кодексу закріплює строки погашення судимості, а стаття 90 визначає порядок їх обчислення.

У зв'язку з викладеним постає питання: які ж юридичні норми можуть називатись адміністративно-процесуальними? Чи це лише ті норми права, що мають виражену процесуальну суть і відповідають на питання "як", "яким чином"? Чи такими є будь-які юридичні норми взагалі (і матеріальні, і процесуальні), котрі охоплюються рамками Адміністративно-процесуального права?

Дане питання можна сформулювати простіше: що є критерієм віднесення юридичної норми до розряду адміністративно-процесуальних - її процесуальний характер чи належність до галузі адміністративно-процесуального права?

Більш логічним є другий варіант. Незалежно від природи регульованих нею відносин, кожна норма адміністративно-процесуального права спрямована на забезпечення ефективної реалізації норм "матеріальних" юридичних галузей. У цьому відношенні "процесуальні" норми адміністративно-процесуального права нічим не відрізняються від "матеріальних". І ті, і інші, у тісній безперервній взаємодії виконують єдину генеральну функцію. Процесуальний зміст даної функції незаперечний, адже регламентація порядку реалізації правових норм - це сама суть юридичного процесу.

Беручи за основу головну мету, а не локальні завдання, що стоять перед нормами адміністративно-процесуального права, приходимо до висновку, що будь-які з них мають право іменуватись адміністративно-процесуальними. Адже, по-перше, обидва типи цих норм (матеріальні та процесуальні) мають загальне процесуальне призначення, а по-друге усі вони належать до однієї галузі права.

Отже, термін "адміністративно-процесуальна норма" використовується для позначення будь-яких норм права (як матеріальних, так і процесуальних), котрі входять до складу однойменної юридичної галузі.

До особливостей адміністративно-процесуальних норм, то серед них можемо віднести наступні:

1. Сервісна функція адміністративно-процесуальних норм. Сенс існування норм адміністративно-процесуального права обумовлений лише одним - необхідністю чіткої регламентації порядку реалізації кореспондуючих матеріальних норм.

2. Похідний характер норм адміністративно-процесуального права напряму випливає з їх попередньої якості. Маючи на меті забезпечення реалізації норм "матеріальних" галузей права, вони об'єктивно не можуть існувати без останніх. Поява матеріальних норм права завжди передує появі норм процесуальних.

3. Полігалузевий характер організуючого впливу адміністративно-процесуальних норм. На відміну від норм кримінально-процесуального та цивільного процесуального права, які "обслуговують" лише однойменні матеріальні галузі (кримінальне і цивільне право), адміністративно-процесуальні норми встановлюють порядок реалізації норм цілої низки матеріальних галузей - Адміністративного права, Митного права, Земельного права, Трудового права та інших.

4. Наявність особливого предмета регулювання. Норми адміністративно-процесуального права регламентують чітко визначену сферу соціальних відношень - публічно-управлінських, організуючих суспільних відносин з приводу реалізації встановленого адміністративно-процесуальним законодавством порядку вирішення адміністративних справ

5. Розгалужена система джерел адміністративно-процесуального права. Якщо норми інших процесуальних галузей встановлюються або санкціонуються лише вищими органами держави, то адміністративно-процесуальні норми приймаються практично усією вертикаллю органів публічної влади.

6. Спрямованість на реалізацію "позитивних" матеріальних правовідносин. Як відомо, норми кримінально-процесуального та цивільного процесуального права завжди спрямовані на урегулювання суперечки про право і тісно пов'язані із застосуванням заходів державного примусу. На відміну від них, аналогічну мету має лише незначна частка загального масиву адміністративно-процесуальних норм.

Переважна більшість норм адміністративно-процесуального права покликані забезпечувати реалізацію "неконфліктних" (позитивних) правовідносин, що складаються у ході виконавчо-розпорядчої діяльності органів публічної влади.

7. Широта кола суб'єктів застосування адміністративно-процесуальних норм. Коло суб'єктів застосування норм кримінально-процесуального та цивільного процесуального права є порівняно вузьким. Відповідними повноваженнями наділені лише суди, органи попереднього слідства, дізнання, прокуратури та деякі інші органи (їх посадові особи), чітко визначені в законі. Натомість, адміністративно-процесуальні норми застосовуються практично усім виконавчо-розпорядчим апаратом публічної влади - від керівників підрозділів державних підприємств до Президента України. Дана особливість пояснюється багатоаспектністю діяльності публічної адміністрації та надзвичайним багатством її процесуальних форм.

Узагальнюючи викладені положення, можемо сформулювати визначення поняття адміністративно-процесуальної норми:

Адміністративно-процесуальна норма - це встановлене або санкціоноване державою та забезпечене її примусом загальнообов'язкове правило поведінки, яким регулюються організуючі суспільні відносини, що виникають в ході реалізації процесуального порядку вирішення адміністративних справ.

Правила реалізації тієї або іншої норми матеріального права завжди встановлюються кількома адміністративно-процесуальними нормами, кожна з яких визначає певний етап загального порядку її дії.

Трапляється, що і один етап застосування "матеріальної" норми реалізується за допомогою цілого ряду норм адміністративно-процесуального права.

Таким чином, дія "матеріальної" норми права неодмінно забезпечується послідовною або одночасною реалізацією кількох адміністративно-процесуальних норм.

Адміністративний процес здійснюється на основі адміністративно-процесуальних норм: процесуальні дії, процесуальні обов'язки і права учасників адміністративного процесу реалізуються в адміністративно-процесуальних відносинах. Переходимо до другої частини нашого питання, а саме характеристики і особливостей адміністративно-процесуальних норм і адміністративно-процесуальних відносин.

Адміністративно-процесуальні норми являють собою різновид правових норм. Відповідно, вони мають ті ж властивості, що притаманні взагалі правовим нормам як таким. З цією точки зору адміністративно-процесуальні норми являють собою формально визначені загальнообов'язкові правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою з метою регулювання - поведінки людей. Реалізація цих норм, як і будь-яких інших правових норм, забезпечується силою державного впливу, перш за все методом переконання, а в необхідних випадках і шляхом застосування заходів примусу.

Особливостей адміністративно-процесуальних норм є дві:

1) адміністративно-процесуальні норми мають управлінський характер, так як вони призначені для регулювання управлінських відносин, тобто таких, що виникають у сфері державного управління або, інакше кажучи, пов'язані з реалізацією задач державного управління. Саме за цією предметною ознакою адміністративно-процесуальні норми відрізняються від усіх інших правових норм, крім матеріальних адміністративно-правових норм, які також мають своїм предметом регулювання управлінські суспільні відносини. Але якщо матеріальні норми адміністративного права відповідають на запитання "що робити?", то адміністративно-процесуальні норми дають відповідь на питання "як, яким чином робити?";

2) матеріальні норми адміністративного права є первинними, бо вони призначені для регулювання адміністративно-правових (матеріальних) відносин. Адміністративно-процесуальні норми призначені для забезпечення реалізації матеріальних норм. Вони є похідними щодо матеріальних правових норм. Саме в цьому і проявляється їх службова роль (як і взагалі процесуальних норм) щодо матеріальних норм.

Таким чином, адміністративно-процесуальна норма - це встановлене державою загальне правило поведінки, що регулює суспільні відносини, які виникають при вирішенні індивідуально-конкретних справ у сфері державного управління.

Слід відзначити надзвичайно велику кількість і розмаїття адміністративно-процесуальних норм. Як і інші правові норми їх класифікують за різними критеріями: за юридичним змістом, за часом дії, за територією дії, за характером компетенції органу, що їх прийняв тощо.

Т2 2. Поняття, структура і основні принципи адміністративного процесу. Адміністративні провадження

Поняття "процес" у правовій науці, зазвичай, пов'язують з реалізацією норм матеріального права. Процес є формою життя закону; матеріальне право має притаманні йому процесуальні форми.

Оскільки реалізація приписів правових норм здійснюється, переважно, діями певних осіб, остільки процес розуміють як певного роду діяльність, спрямовану на досягнення тих юридичних результатів, які передбачались диспозицією цієї норми матеріального права. Це є процесуальна діяльність.

Адміністративно-процесуальна діяльність здійснюється в рамках виконавчої та розпорядчої діяльності, є одним з її практичних проявів. Відповідно, адміністративний процес, зазвичай, пов'язують з діяльністю органів виконавчої влади (посадових осіб). Звідси очевидним є те, що адміністративний процес ґрунтується на тих самих підвалинах, на яких будується і практично здійснюється власне виконавча і розпорядча діяльність органів виконавчої влади.

Адміністративний процес, у широкому розумінні цього слова, слід розуміти як процес виконавчої та розпорядчої діяльності органів виконавчої влади.

Поняття "адміністративний процес" поєднує два поняття "адміністративно-юрисдикційний процес" та "адміністративно-процедурний процес".

Під адміністративно-юрисдикційним процесом слід розуміти діяльність уповноважених органів виконавчої влади (посадових осіб) з вирішення спірних питань застосування норм матеріального адміністративного права, з оцінки правомірності поведінки тих чи інших осіб а також щодо з необхідності, в обумовлених законом випадках, застосування заходів адміністративного примусу.

Адміністративний процес - це форма застосування норм матеріального адміністративного права при реалізації органами виконавчої влади (посадовими особами) їх компетенції. Проте, межі адміністративно-процесуальної діяльності в такому розумінні значно ширші, тому що у цьому порядку проходить реалізація приписів не тільки адміністративно-правових норм, а й правових норм інших галузей права (фінансового, житлового, кооперативного та ін.).

В окремих, передбачених законодавством випадках, діяльність адміністративно-процесуального характеру, може здійснюватись як уповноваженими органами виконавчої влади, так і судовими органами, іншими суб'єктами, наділеними юридично-владними повноваженнями.

Управлінська діяльність здійснюється у певній послідовності. Ця послідовність вчинення управлінських дій і складає процес управління. Порядок вчинення управлінських дій регламентується правовими нормами.

Управлінські процесуальні дії регулюються адміністративно-процесуальними нормами. Відповідно, адміністративний процес - це врегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність по вирішенню індивідуальних конкретних справ у сфері державного управління уповноваженими на те суб'єктами адміністративно-процесуальних відносин.

Адміністративний процес скерований на забезпечення правильної реалізації матеріальних адміністративно-правових та інших норм права

В юридичній науці є багато різних думок щодо адміністративного процесу. Одні вчені (Саліщева Н. Г, Іванов О. В., Пискотін М. І., Самойленко А В. та ін.) трактують його у вузькому, "юрисдикційному" розумінні, інші (Манохін В. М., Ямпольська Ц. А., Бахрах Д. Н.) дають широке тлумачення цьому поняттю. На нашу думку, більш вірною є друга концепція, тобто та, що передбачає в складі адміністративного процесу не тільки юрисдикційну діяльність по вирішенню різних спорів і застосуванню примусових заходів, але й реалізацію регулятивних норм.

Розглянемо, якими спільними властивостями наділений процес як юридична категорія.

1) Процес - це певне відображення державно-владної діяльності. Інакше кажучи, процес - це специфічний спосіб здійснення державної влади. Нерозривний зв'язок з державою - одна з найважливіших властивостей процесу. Звичайно, процес передбачає участь у його здійсненні і громадських організацій, проте основу його становить саме діяльність компетентних державних органів.

Має місце тісний зв'язок усіх трьох видів процесу (цивільного, адміністративного та кримінального) з такими формами діяльності держави, як судочинство і державне управління. Зв'язок цей проявляється в тому, що судочинство як форма діяльності держави реалізується через кримінальний і цивільний процеси, державне управління - через адміністративний процес.

2) Процес - це динамічне поняття, що означає діяльність відповідних державних органів. Кожен вид процесу - цивільний, кримінальний чи адміністративний - є діяльністю певних державно-владних органів, завдяки якій вирішуються задачі судочинства і державного управління. Оскільки завдання вказаних вище норм різні, то й способи їх здійснення через той чи інший вид процесу відрізняються певною специфікою.

3) Основна властивість процесу полягає в тому, що це не будь-яка діяльність, а виключно юридична діяльність. Відповідно, є підстави розглядати конкретний вид процесу як зовнішнє правове відображення певної форми діяльності держави. Правова природа процесу проявляється, передусім, у його соціальному призначенні, у тому, щоб забезпечити реалізацію матеріальних норм різних галузей права. Кожен вил процесу - це певний порядок здійснюваних послідовно дій, що мають на меті практичне втілення в життя норм матеріального права.

4) Процес є юридично-результативною діяльністю, тільки завдяки якій і може бути досягнутий необхідний в ході вирішення індивідуально-конкретних справ юридичний результат.

Таким чином, адміністративний процес - це порядок вирішення індивідуально-конкретних справ у сфері державного управління виконавчо-розпорядчими органами (а в передбачених законом випадках й іншими суб'єктами); це діяльність, в ході здійснення якої виникають суспільні відносини, що регулюються нормами адміністративно-процесуального права.

Зустрічається і інше визначення: адміністративний процес - це врегульована адміністративно-процесуальними нормами правоустановча і правозастосовна діяльність органів виконавчої влади, а в передбачених законом випадках - й інших органів та їх посадових осіб, громадських організацій і їх представників по реалізації норм адміністративного права і вирішенні індивідуально-конкретних справ, що виникають з відносин управлінського (службового) підпорядкування.

Характерні риси адміністративного процесу такі:

а) адміністративний процес пов'язаний із державним управлінням. Проте до змісту адміністративного процесу належить не вся управлінська діяльність виконавчо-розпорядчих органів державної влади, а лише її суто юридичні види, що реалізуються у правових формах;

б) адміністративний процес пов'язаний із матеріальним адміністративним правом. Цей зв'язок проявляється в тому, що в ході реалізації завдань адміністративного процесу вирішуються індивідуальні конкретні справи, які виникають у сфері державного управління. Вирішити індивідуально-конкретну справу - це застосувати відповідні норми матеріального права до певного випадку, можливість виникнення якого передбачена цією нормою.

Таким чином, адміністративний процес одночасно є відображенням управлінської діяльності виконавчо-розпорядчих органів державної влади і формою реалізації норм матеріального адміністративного права.

в) застосування норм матеріального адміністративного права здійснюється в порядку, врегульованому нормами адміністративно-процесуального права. Відповідно до цих норм, органи виконавчої влади вирішують підвідомчі їм справи.

Наприклад, адміністративно-процесуальні норми регулюють порядок розгляду пропозицій, заяв і скарг громадян, порядок вирішення організаційних справ в апараті управління, порядок застосування заходів адміністративного примусу і тлі.

г) адміністративний процес - це не тільки визначена процедура застосування відповідних норм матеріального права у сфері державного управління, але і діяльність, в ході якої виникають відносини, врегульовані нормами адміністративно-процесуального права. Під впливом таких норм зазначені відносини набувають властивих ознак адміністративно-процесуальних відносин. Таким чином, адміністративний процес, подібно до цивільного і кримінального процесів, складається з двох елементів, які однаковою мірою регулюються нормами адміністративно-процесуального права - діяльності органів виконавчої влади по вирішенню підвідомчих справ і відносин, що виникають між учасниками цієї діяльності.

Для більш повної характеристики адміністративного процесу, його слід порівняти з двома іншими видами процесу - цивільним і кримінальним.

Спільне між трьома видами процесу полягає у їх єдиній соціальній суті, а також юридичні природі. Остання обставина означає, що кожен вид процесу є врегульованим відповідними процесуальними нормами порядком реалізації матеріальних норм різних галузей права.

Відмінності між адміністративним процесом з одного боку і цивільним і кримінальним - з другого, полягають у такому:

- адміністративний процес має специфічний зміст, тому що він є юридичною частиною управлінської діяльності, а відповідно, певною мірою - організуючою діяльністю; адміністративний процес відрізняється своїми завданням, серед яких правоохоронні функції не є основними, тоді як саме ці функції складають основне завдання цивільного і кримінального процесів;

- на відміну від процесів цивільного і кримінального, які реалізують винятково правозастосовні функції, адміністративний процес значною мірою пов'язаний із правотворчою діяльністю компетентних органів держави;

- специфічна і структура адміністративного процесу, для якого характерне паралельне розміщення складових його проваджень, що не завжди вимагає другої інстанції, існування якої обов'язкове для інших видів процесу;

- адміністративний процес здійснюється виконавчо-розпорядчими органами державної влади, тоді як цивільний і кримінальний процеси здійснюються тільки виключно судовими органами. Можна навести й інші відмінності, наприклад, щодо способів і прийомів, які використовуються при розгляді підвідомчих справ та ін.

Розглянемо основні принципи адміністративного процесу. Як органічна частина управлінської діяльності адміністративний процес базується на загальних принципах державного управління. Щодо адміністративного процесу - ці загальні принципи конкретизуються, набувають специфічних відтінків.

Принципи адміністративного процесу:

1) принцип законності полягає не тільки в суворому і належному виконанні законів і підзаконних актів, а і в належному застосуванні цих актів. Остання обставина має першочергове значення для адміністративного процесу, в якому якраз і відбувається застосування норм матеріального права;

2) принцип зацікавленості громадян у здійсненні і результатах адміністративного процесу - це конкретизація більш загального принципу широкої участі громадян у державному управлінні. Принцип зацікавленості громадян створює сприятливі умови для використання різних форм допомоги органам державного управління з боку громадськості. Згідно з цим принципом, кожна зацікавлена особа має право залучитись до процесу, якщо цього вимагає захист інтересів особи або суспільства;

3) принцип швидкоплинності процесу. У цьому принципі відображається оперативність державної управлінської діяльності. З другого боку, цей принцип є певною юридичною гарантією реалізації суб'єктивних прав і законних інтересів учасників процесу. Тому чинне законодавство встановлює чіткі строки, протягом яких має бути виконане провадження по тій чи іншій адміністративній справі. Наприклад, строки розгляду скарг громадян, строки розгляду справ про дисциплінарні проступки або про адміністративні правопорушення тощо;

ст. 277 КУпАП, встановлює строки розгляду справ про адміністративні правопорушення:

15 діб - загальний;

1 доба - незаконне придбання наркотичних речовин без мети збуту; незаконні операції з валютою; дрібне хуліганство;

З доби - торгівля з рук у невстановлених місцях; незаконний продаж товарів; порушення проведення мітингів;

5 діб - порушення режиму радіаційної безпеки; дрібне розкрадання;

7 діб - порушення, пов'язані з використанням газу.

4) принцип охорони інтересів держави і особи в адміністративному процесі націлений, передусім, проти різних проявів формалізму при вирішенні адміністративних справ;

5) принцип гласності процесу передбачає ознайомлення громадян з рішеннями, що приймаються компетентними органами держави з тих чи інших питань; надає можливість сторонам адміністративного процесу безперешкодно знайомитися з усіма матеріалами по справі, документами і т.п., що є однією із суттєвих умов правильного розгляду і вирішення адміністративних справ;

6) принцип об'єктивної істини передбачає таке провадження в справі, яке дозволяє встановити об'єктивну істину; відповідальність між встановленими і реальними фактичними обставинами справи. Закон зобов'язує орган, що розглядає адміністративну справу, використати всі наявні можливості для виявлення і залучення доказів, що мають значення для справи, врахувати і правильно їх оцінити, повністю виключити односторонній, упереджений підхід щодо оцінки доказів і, відповідно, до прийняття рішення;

7) принцип рівності сторін перед законом полягає в тому, що на кожного громадянина, посадову особу, дія норм закону поширюється однаковою мірою. Зміст цього принципу знаходить своє відображення в закріпленні певного правового статусу сторін, визначенні їх адміністративно-процесуальних прав і обов'язків. Не слід змішувати принцип рівності сторін перед законом і юридичну нерівність сторін у адміністративно-правовому регулюванні;

8) національна мова адміністративного процесу. Цей принцип надає також можливість учасникам адміністративного процесу, які не володіють національною мовою, користуватися рідною мовою, безперешкодно користуватися послугами перекладача;

9) принцип самостійності і незалежності прийняття рішення при розгляді адміністративних справ. Самостійність у прийнятті рішень з тих справ, що входять до кола його повноважень - обов'язок органу або посадової особи. Звідси виходить, що, по-перше, вищий орган без особливої на те потреби не повинен втручатись у діяльність нижчих органів чи посадових осіб щодо розгляду адміністративних справ, а по-друге, органи чи посадові особи не можуть перекладати свої обов'язки по вирішенню підвідомчих справ на вищі інстанції;

10) наявність двох рівнів адміністративного процесу передбачає можливість оскарження будь-яких процесуальних дій органу чи посадової особи, що розглядає адміністративну справу. Скарга може подаватись або вищому органу, або в суд. Постанова суду по адміністративній справі про накладення адміністративного стягнення є остаточною і оскарженню в порядку провадження в справах про адміністративні правопорушення не підлягає. Але, якщо суд допустить порушення законності і це буде виявлено в порядку нагляду прокуратури, прокурор району, його заступник має право внести протест на постанову районного суду по справі про адміністративне правопорушення. Згідно зі ст. 294 КУпАП, постанова судді по справах про адміністративні правопорушення, передбачені статтями, перелік яких визначений, може бути скасована або замінена за протестом прокурора самим суддею, а також незалежно від наявності протесту прокурора - головою вищого суду;

11) принцип відповідальності посадових осіб за неналежне ведення процесу передбачений адміністративно-процесуальними актами. Порушення процедури розгляду і прийняття рішення по конкретній справі є підставою визнання такого рішення недійсним і тягне за собою певну відповідальність щодо винної у порушенні посадової особи.

Т3

В-1

1. Система адміністративних судів.

Система адміністративних судів України
Систему адміністративних судів складають:
Верховний суд України
(судова палата в адміністративних справах)
Вищий адміністративний суд України:
- Перша судова палата;
- Друга судова палата;
- Третя судова палата;
- Четверта судова палата

Апеляційні адміністративні суди України:
- Вінницький апеляційний адміністративний суд;
- Донецький апеляційний адміністративний суд;
- Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд;
- Житомирський апеляційний адміністративний суд;
- Київський апеляційний адміністративний суд;
- Львівський апеляційний адміністративний суд;
- Одеський апеляційний адміністративний суд;
- Севастопольський апеляційний адміністративний суд;
- Харківський апеляційний адміністративний суд.
Окружні адміністративні суди України:
- Вінницький окружний адміністративний суд;
- Волинський окружний адміністративний суд;
- Дніпропетровський окружний адміністративний суд;
- Донецький окружний адміністративний суд;
- Житомирський окружний адміністративний суд;
- Закарпатський окружний адміністративний суд;
- Запорізький окружний адміністративний суд;
- Івано-Франківський окружний адміністративний суд;
- Київський окружний адміністративний суд;
- Кіровоградський окружний адміністративний суд;
- Луганський окружний адміністративний суд;
- Львівський окружний адміністративний суд;
- Миколаївський окружний адміністративний суд;
- Одеський окружний адміністративний суд;
- Окружний адміністративний суд АРК;
- Окружний адміністративний суд м. Києва;
- Полтавський окружний адміністративний суд;
- Рівненський окружний адміністративний суд;
- Севастопольський окружний адміністративний суд;
- Сумський окружний адміністративний суд;
- Тернопільський окружний адміністративний суд;
- Харківський окружний адміністративний суд;
- Херсонський окружний адміністративний суд.
- Хмельницький окружний адміністративний суд;
- Черкаських окружний адміністративний суд;
- Чернівецький окружний адміністративний суд;
- Чернігівський окружний адміністративний суд;

Система адміністративних судів та їх компетенція. Кодекс адміністративного судочинства

21.01.2010

6 Votes

Система адміністративних судів побудована наступним чином. Судами першої інстанції є: по-перше, неспеціалізовані місцеві загальні суди. Вони поряд з адміністративними справами розглядають цивільні і кримінальні справи. Це районні, міські, районні у містах та міськрайонні суди. По-друге, окружні адміністративні суди. Місцеві загальні суди і окружні адміністративні суди є судами першої інстанції та не підпорядковані одні одному. Апеляційною інстанцією (тобто інстанцією, яка переглядає судові рішення, які не набрали законної сили) для місцевих загальних судів та окружних адміністративних судів є апеляційні адміністративні суди. Вони створюються в округах. Вищою судовою інстанцією, касаційною інстанцією (переглядає судові рішення адміністративних судів першої інстанції та апеляційних адміністративних судів) в адміністративних справах є Вищий адміністративний суд. Законодавством також передбачено можливість

перегляду судових рішень у виняткових випадках Верховним Судом України. Винятковими випадками визнаються: 1) неоднакове застосування закону судами різних юрисдикцій; 2) наявність рішення Європейського суду з прав людини, яким констатовано порушення Україною її зобов’язань.

Компетенція адміністративних судів поширюється на:

- спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів

індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

- спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

- спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних

договорів;

- спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках,

встановлених законом;

- спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-

правові справи:

- що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;

- що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;

- про накладення адміністративних стягнень;

- щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Адміністративне судочинство базується в основному на справах «особа проти держави», воно має не каральну, а, передусім, правозахисну спрямованість. Так, адміністративні суди не накладають адміністративні стягнення, однак вони розглядають скарги на рішення чи дії адміністративних органів щодо накладення адміністративних стягнень.

Розгляд справ у адміністративних судах здійснюється за правилами, що встановлює Кодекс адміністративного судочинства, який був прийнятий 06

липня 2005 року та набрав чинності з 01 вересня 2005 року. Зокрема, Кодекс адміністративного судочинства регламентує:

- завдання адміністративного судочинства та принципи його здійснення;

- повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції;

- статус учасників судового адміністративного процесу – позивача, відповідача, третіх осіб, секретаря судового засідання, судового розпорядника, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів, їхні права та обов’язки;

- поняття, види, правила оцінки доказів;

- види та порядок розподілу судових витрат;

- порядок та строки звернення до адміністративних судів;

- порядок здійснення адміністративного судочинства в адміністративних судах І інстанції;

- види та вимоги до судових рішень адміністративного суду;

- особливості провадження в окремих категоріях адміністративних

справ;

- порядок перегляду судових рішень;

- порядок виконання судових рішень в адміністративних справах та

інші питання.

Завданнями адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно- правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в

тому числі на виконання делегованих повноважень.

Кодексом адміністративного судочинства встановлено основні принципи адміністративного судочинства, тобто вихідні, кардинальні засади його здійснення: верховенство права; законність; рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом; змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі; гласність і відкритість адміністративного процесу; забезпечення апеляційного та

касаційного оскарження рішень адміністративного суду; обов’язковість судових рішень.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк (1 рік), який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Якщо законом

встановлена можливість досудового порядку вирішення спору (мається на увазі оскарження в адміністративному порядку шляхом подання скарги) і позивач скористався цим порядком, то обчислення строку звернення до адміністративного суду починається з дня, коли позивач дізнався про рішення суб’єкта владних повноважень за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб’єкта владних повноважень.

До адміністративного суду має право звернутися особа, яка вважає, що

порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Право на звернення до адміністративного суду реалізується шляхом подання адміністративного позову. Позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб’єкти владних повноважень, причому суб’єкт владних повноважень має право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Кодексом адміністративного судочинства (наприклад, про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об’єднання громадян; про примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян; про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); в інших випадках,

встановлених законом.

Адміністративна справа має бути розглянута і вирішена протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, якщо інше не встановлено Кодексом адміністративного судочинства (це стосується окремих категорій адміністративних справ, де строк розгляду справи є більш стислим). Судові рішення адміністративного суду викладаються у

формі постанови (вирішуються спір по суті) та ухвали (вирішуються всі процесуальні питання).

В-2 СИСТЕМА ТА СТРУКТУРА АДМІНІСТРАТИВНИХ СУДІВ В УКРАЇНІ.

Система адміністративних судів, на відміну від інших судів загальної юрисдикції, має певну специфіку. Зокрема, на відміну від місцевих судів загальної юрисдикції, що утворюються відповідно до районів (районів у містах), місцеві адміністративні суди утворюються в округах відповідно до Указу Президента України. Вони складаються з суддів місцевого адміністративного суду, голови та заступника голови суду. У місцевому адміністративному суді, де більше п'ятнадцяти суддів, може бути призначено більше одного заступника голови суду.

До компетенції місцевих адміністративних судів округів віднесено розгляд адміністративних справ, пов'язаних з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), крім справ адміністративної юрисдикції у сфері військового управління, розгляд яких здійснюють відповідні військові суди.

Оскільки Конституцією України (пункт 8 частини третьої статті 129) кожному гарантується право на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду, до системи адміністративних судів України входять також апеляційні адміністративні суди. Законодавцем вони віднесені до спеціалізованих судів, що утворюються в апеляційних округах відповідно до Указу Президента України. Апеляційні адміністративні суди — це суди другої ланки єдиної системи судів загальної юрисдикції.

До цих судів може бути подана апеляційна скарга на рішення або на окрему частину рішення адміністративного суду першої інстанції, які не набрали законної сили, та на ухвали адміністративного суду округу першої інстанції у випадках, передбачених законом. Перегляд справ у апеляційному порядку передбачає можливість перевірити за скаргою учасника судового процесу обставини справи щодо наявності певних правовідносин або доведеність створення конфлікту конкретною особою на основі вивчення як тих доказів, що були досліджені в суді першої інстанції, так і нових.

У складі апеляційного адміністративного суду округу можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за встановленою спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції. В апеляційному адміністративному суді округу для вирішення організаційних питань діє Президія.

Повноваження апеляційних судів, у тому числі апеляційного адміністративного суду, викладені в ст. 26 вищезгаданого Закону, є базовими. Вони дали змогу розробити цілу низку конкретизуючих статей у проекті нового Адміністративного процесуального кодексу України1, в якому питанням апеляційного оскарження присвячена окрема глава.

Касаційне оскарження рішень усіх апеляційних судів проводиться до відповідних підрозділів (у цивільних, кримінальних, адміністративних, господарських та інших справах — згідно із системою діючих спеціалізованих судів) Верховного Суду України, бо останній є найвищою судовою інстанцією, а касаційний розгляд — остаточною перевіркою судових рішень.

Касаційною інстанцією, до якої може звернутися суб'єкт права на касаційне оскарження, визначено Вищий адміністративний суд України та Верховний Суд України.

Вищим адміністративним судом України в касаційному порядку можуть бути перевірені постанови та ухвали апеляційного адміністративного суду, ухвалені ним в апеляційному порядку. Вищий адміністративний суд України може утворювати судові палати з розгляду окремих категорій справ за визначеною спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції.

У Вищому адміністративному суді, як і в апеляційному, для вирішення організаційних питань діє Президія суду в складі голови суду, його заступників, заступників голів палат, а також суддів цього суду, кількісний склад яких визначається Пленумом Вищого адміністративного суду України. Судді обираються до складу Президії загальними зборами суддів цього суду шляхом таємного голосування.

Для вирішення загальних питань діяльності адміністративних судів у Вищому адміністративному суді України діє Пленум Вищого адміністративного суду України, до складу якого входять усі судді Вищого адміністративного суду України та голови апеляційних адміністративних судів округів.

Створення окружних апеляційних адміністративних судів, а також Вищого адміністративного суду України повністю відповідає пункту 8 частини третьої ст. 129 Конституції України, де визначено, що до основних засад судочинства віднесено забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.

Замикає систему адміністративних судів Верховний Суд України, який є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Верховний Суд України здійснює правосудця, забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції. Верховний Суд зобов'язаний не тільки усувати недоліки в застосуванні законів шляхом повторного касаційного розгляду рішень судів загальної юрисдикції, а й запобігати таким порушенням шляхом роз'яснення практики застосування законів у постановах Пленуму на основі матеріалів судових рішень.

У складі Верховного Суду України діють: Судова палата у цивільних справах; Судова палата у кримінальних справах; Судова палата у господарських справах; Судова палата в адміністративних справах. У складі Верховного Суду також діє Військова судова колегія. Для вирішення внутрішніх організаційних питань діяльності Верховного Суду, так само, як в апеляційних, касаційних та вищих судах, у Верховному Суді створюється Президія. У Верховному Суді діє Пленум Верховного Суду України.

Отже, систему адміністративних судів України становлять: місцеві адміністративні суди; апеляційні адміністративні суди; Вищий адміністративний суд України; Верховний Суд України. Створення системи адміністративних судів є складовою реформування всієї судової системи України відповідно до вимог Конституції України на принципах територіальності та спеціалізації в інтересах забезпечення ефективного судового захисту прав і свобод людини і громадянина.