Принцип змагальності сторін

Принцип змагальності спрямований на забезпечення сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, широкої можливості в захисті своїх прав, свобод та інтересів, а також прав, свобод та інтересів інших осіб. Цей принцип закріплено в п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції і в ст. 10 ЦПК. Як указано в п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції і принцип змагальності сторін полягає в свободі у наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Принцип змагальності в позовному провадженні обумовлений тим, що в ході провадження у цих справах суд розглядає спори між суб’єктами, які мають протилежні правові інтереси.

Як зазначає Н. Чечіна, судове провадження має характер спору (правильніше було б це зазначати стосовно позовного провадження), змагання перед судом у доведенні обставин, покладених у основу їх вимог і заперечень. Такий спосіб організації судочинства має назву змагального начала чи принципу змагальності [15, c. 99-103].

Як зазначає В. Комаров, змагальність у цивільному судочинстві ґрунтується на особистій автономії сторін у цивільному процесі. Варто додати, що правову автономію мають не лише сторони, а й інші особи, які беруть участь у справі, та інші учасники процесу. Однак обсяг правової автономії різний для різних учасників процесу [19, c. 175-177].

Суб’єктами змагальності є особи, які беруть участь у справі. Усі вони мають рівні можливості для користування та розпоряджання процесуальними засобами, необхідними для висловлювання й обґрунтування власних правових позицій з метою захисту суб’єктивних прав та інтересів, що охороняються законом. Наділення сторін рівними процесуальними правами дозволяє їм змагатися перед судом.

Змагальна форма цивільного процесу має певну систему взаємоповязаних і взаємообумовлених процесуальних повноважень, реалізація яких дозволяє, з одного боку, зацікавленим особам обгрунтувати свої вимоги і заперечення а з іншого – суду встановити об’єктивну істину в цивільній справі [12, с. 24].

В. Тертишпиков вважає, що принцип змагальності полягає у здійсненні в змагальній формі ініціативи й активності осіб, які беруть участь у справі, та суду при здійсненні прав та виконанні обов’язків із визначення кола обставин, які мають значення для вирішення справа, та зі збирання, оцінки та дослідження доказів, які підтверджують чи спростовують ці обставини [15, c. 160].

Відповідно до принципу змагальності ст. 60 ЦПК передбачає, що кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 ЦПК. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виник спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.Таким чином, під принципом змагальності цивільного процесу треба розуміти становище, за якого на осіб, які беруть участь у справі, покладається обов’язок з доказування обставин, на які вони посилаються для обґрунтування своїх вимог і заперечень.

Суд як зазначалося, сприяє особам, які беруть участь у справі, за їх клопотанням у збиранні доказів (ч. 4 cт. 10 і ч. 1 ст. 137 ЦПК). Під час реалізації цього обов’язку діяльність осіб, які беруть участь у справі, набуває характеру змагальності, а її суттю є протистояння. Якщо розглядати цей принцип передусім як обов’язок, то природно, що невиконання його тягне для осіб, що не виконали цього обов’язку, процесуальні санкції у вигляді несприятливих наслідків. Водночас принцип змагальності включає в себе і право осіб, які беруть участь у справі, надавати докази, на які вони посилаються в обґрунтування своїх вимог та заперечень, і доказувати ці обставини. Це положення закріплено в ст. 27 ЦПК.

Метою процесуальної доказової діяльності суду, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу (наприклад, експертів – ст. 53 ЦПК) є встановлення наявності чи відсутності обставин, що обґрунтовують вимоги й заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інших обставин, що мають значення для її вирішення. Ця діяльність має здійснюватися у певному встановленому законом порядку [16, c. 113].

Принцип змагальності притаманний усім стадіям позовного провадження й розгляду певних категорій справ в порядку окремого провадження. Так, згідно зі ст. 119 ЦПК позивач у позовній заяві має викласти, зокрема, зміст позовних вимог, обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують кожну обставину тощо. Про відкриття провадження у справі суддя постановляє ухвалу. У цій увалі суддя повинен, зокрема, запропонувати відповідачу надати в указаний судом строк письмові заперечення проти позову, з посиланням на докази, якими вони обґрунтовуються (п. 5 ч. 4 ст. 122 ЦПК).

Найповніше принцип змагальності проявляється на стадії судового розгляду (ст. ст. 173, 176, 177, 179, 193 ЦПК).

Принцип змагальності повною мірою притаманний і стадії перегляду судових рішень та ухвал у апеляційному порядку. Стаття 304 ЦПК встановлює, що справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції.

Принцип змагальності застосовується і на стадії перегляду рішень і ухвал у касаційному порядку. Так, відповідно до ст. 333 ЦПК у касаційному порядку справа розглядається колегією у складі 5 суддів. Суддя-доповідач доповідає в необхідному обсязі змістоскаржуваного рішення суду та доводи касаційної скарги. Сторони та інші особи, що беруть участь у справі, дають свої пояснения. У своїх поясненнях сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть наводити тільки ті доводи, які стосуються підставкасаційного розгляду справи.

Принцип змагальності, як зазначалося застосовується й при розгляді окремих категорій справ в порядку окремого провадження. При розгляді судом справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності особи (глава 2 розділу IV ЦПК), справ про падання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (глава 3 розділу IV ЦПК). Принцип змагальності застосовується й при встановленні ряду юридичних фактів: факту родинних відносин між фізичними особами, перебування фізичної особи на утриманні; каліцтва; реєстрації та розірвання шлюбу, усиновлення; проживання чоловіка і жінки однією сім’єю без шлюбу тощо (ст. 256 ЦПК). У вказаних у ст. 256 ЦПК випадках суд розглядає спори не про право, а про факт. Справи, передбачені главою 2 розділу IV ЦПК, суд розглядає за участю заявника, представника органу опіки і піклування. Питання про виклик фізичної особи, стосовно якої розглядається справа про визнання її недієздатною, вирішується в кожному випадку судом із урахуванням стану її здоров’я (ст. 240 ЦПК). Справи, передбачені главою 3 розділу IV ЦПК, суд розглядає за участю заявника, одного чи обох батьків (усиновлювачів) чи піклувальника, а також представників органів опіки та піклування (ст. 244 ЦПК). При розгляді вказаних категорій справ можливий спір не про право, а про психічний чи фізичний стан особи. Тому при розгляді вказаних категорій справ також проявляється принцип змагальності. У зв’язку iз цим не можна цілковито погодитись із положенням, встановленим ч. З ст. 235 ЦПК, згідно з яким справи окремого провадження розглядаються із додержанням загальних правил, установлених ЦПК, за винятком положень про змагальність і межі судового розгляду.

Принцип змагальності не застосовується у наказному провадженні, адже при видачі наказу відсутній спір про право (п. 2 ч. 1 ст. 100 ЦПК).

Отже, принцип змагальності виступає процесуальною гараттією всебічного, повного й об’єктивного встановлення дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін.