Поняття принципу невтручання у внутрішні справи держав

Принцип невтручання — міжнародне зобов'язання не втручатися в питання, що належать винятково до внутрішньої компетенції незалежної держави. Цей обов'язок співвідноситься з поняттям суверенітету і виражає основні практичні наслідки суверенітету для інших держав.

Науковець Буткевич В.Г. у своїй роботі про принцип не втручання пише що: «Як норма міжнародного права невтручання відоме було більше тисячоліття тому. На рівні двосторонніх договорів держави тривалий час включали норму про невтручання у внутрішні справи».

В багатосторонньому правовому акті вперше закріплено в Конвенції про права і обов'язки держав, прийнятій на Конференції американських держав (1933 р.), Декларації американських принципів (1938 р.)

В Статуті ООН (п.7 ст.2) заборона втручання "в справи, по суті такі, які входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави" сформульовано як основний принцип сучасного міжнародного права.

Тлумачення принципу невтручання міститься в Декларації ООН про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про оберігання їх незалежності і суверенітету від 21 грудня 1965 р., Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Декларації про недопустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав 1982 р.; Заключному акті НБСЄ 1975 р. та ін.

Принцип невтручання покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання:

1) утримуватися від безпосереднього втручання;

2) опосередковано не втручатися у внутрішні справи інших держав;

3) уникати як індивідуального, так і колективного втручання;

4) утримуватися від втручання як у внутрішні, так і зовнішні справи, що входять до внутрішньої компетенції держави;

5) утримуватися від збройного втручання;

6) утримуватися від загрози збройного втручання;

7) утримуватися від будь-якого воєнного, політичного, економічного або іншого примусу держави з метою примусити іншу державу поступати на свою вигоду за рахунок її суверенних прав;

8) утримуватися від надання допомоги підривній терористичній діяльності;

9) заборона організацій чи сприяння, допомога або допуск збройної чи іншої діяльності,спрямованої на повалення, зміну державного устрою іншої держави

[20, с.225].

В головному джерелі принципу не втручання у внутрішні справи в Статуті ООН у статті 7, йдеться про наступне:

Цей Статут жодною мірою не дає Організації Об’єднаних Націй права на втручання в справи, які належать до внутрішньої компетенції будь-якої держави, і не вимагає від Членів Організації Об’єднаних Націй представляти такі справи на розв’язання у порядку даного Статуту; однак цей принцип не стосується використання примусових заходів на підставі Розділу VII. [21].

У Декларації про принципи міжнародного права, що до принципи не втручання у внутрішні справи зазначається наступне:

Жодна держава або група держав не має права втручатися прямо або побічно з якої б то не було причини у внутрішні і зовнішні справи будь-якої держави. Внаслідок цього збройне втручання і всі інші форми втручання або всякі погрози, спрямовані проти правосуб'єктності держави або проти її політичних, економічних і культурних основ, є порушенням міжнародного права.

Жодна держава не може ні застосовувати, ні заохочувати застосування економічних, політичних заходів або заходів будь-якого іншого характеру з метою домогтися підпорядкування собі іншої держави в здійсненні ним своїх суверенних прав та отримання від цього якихось б то не було переваг. Жодна держава не має також організовувати, розпалювати, фінансувати, підбурювати або допускати підривну, терористичну або збройну діяльність, спрямовану на насильницьке повалення ладу іншої держави, так само як і сприяти їй, а також

втручатися у внутрішню боротьбу в іншій державі.

Застосування сили, що має на меті позбавити народи їх національної самобутності, є порушенням їхніх невід'ємних прав і принципу невтручання.

Кожна держава володіє невід'ємним правом вибирати собі політичну, економічну, соціальну та культурну систему без втручання в будь-якій формі з боку якої б то не було іншої держави.

Ніщо в наведених вище пунктах не повинно тлумачитися як зачіпає положення Статуту, що стосуються підтримки міжнародного миру і безпеки [22].

Н.А. Ушаков, що до Декларації про принципи міжнародного права пише: В ній, зокрема, показана та запекла боротьба навколо принципу невтручання, яка розгорнулася в Спеціальному комітеті з принципами міжнародного права, в завдання якого входило виробити проект Декларації 1970 р., між більшістю комітету і групою представників західних країн, які заперечували наявність у сучасному міжнародному праві принципу невтручання і виступали з такими пропозиціями по суті його утримання, які фактично вели до перетворення принципу невтручання в принцип дозволеного втручання в справи будь-якої держави.

Однак сталося так, що Генеральна Асамблея на XX сесії (1965 р. ухвалила резолюцію 2131 (XX), містила Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, про огорожі їх незалежності і суверенітету, яка була схвалена 109 голосами членів ООН при одному утримався (Великобританія) і відсутності голосів проти, що в кінцевому рахунку дозволило розглядати цю Декларацію як автентичне тлумачення принципу невтручання.

Відповідно Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. відтворює стосовно принципом невтручання положення оперативної частини Декларації про невтручання 1965 р. з деякими редакційними уточненнями.

Представляючи Генеральної Асамблеї в 1970 р. остаточний проект Декларації про принципи міжнародного права, Спеціальний комітет підкреслив, що цей проект є виразом загальної згоди беруть участь у ньому делегацій, що і послужило одностайного схвалення Декларації міжнародним співтовариством держав в особі Генеральної Асамблеї ООН [23 ].

У період холодної війни, над держави часто порушували принципи міжнародного права, найчастіше це був принцип не втручання у внутрішні справи, такі держави як США і СРСР намагалися впроваджувати свою політику в слабших державах, втручання спостерігалися як економічні, політичні, так і військові, час коли домінувала політика сили, через це виникла потреба зазначити головні принципи у Заключному акті НБСЄ у якому йдеться про наступне:

Держави-учасники будуть утримуватися від будь-якого втручання, прямого чи непрямого, індивідуального чи колективного у внутрішні чи зовнішні справи, що входять у внутрішньої компетенції іншої держави-учасниці, незалежно від їх взаємовідносин.

Вони будуть, відповідно, утримуватися від будь-якої форми збройного втручання або загрози такого втручання проти іншої держави-учасниці.

Вони будуть точно також при всіх обставинах утримуватися від будь-якого іншого акту військового або політичного, економічного або іншого тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення іншою державою-учасником прав, властивих її суверенітету, і таким чином забезпечити будь-які переваги.

Відповідно вони будуть, в тому числі, утримуватися від надання прямої або непрямої допомоги терористичній діяльності або підривної, або іншої діяльності, спрямованої на насильницьке повалення режиму іншої держави-учасника.

Основним органом який вирішує визначає сторону яка порушила принципи міжнародного права, та встановлює відповідальність за порушення міжнародного права є Міжнародний суд ООН, який є головним судовим органом ООН, до юрис­дикції якого входять усі питання, що передаються йому держава­ми, і всі питання, передбачені Статутом ООН і чинними договора­ми і конвенціями. Цей орган складається з 15 суддів, яких окремо обирають Генеральна Асамблея і Рада Безпеки на дев'ять років. Судді обираються за рівнем кваліфікації, а не за національною ознакою. Проте не може бути обрано двоє суддів з однієї країни. Суд міститься у місті Гаага (Нідерланди). Країни-члени мо­жуть передавати на розгляд Міжнародного Суду справи про при­кордонні суперечки, право на рибну ловлю, право на корисні ко­палини та інші спірні питання. Генеральна Асамблея або Рада Безпеки можуть консультуватися з Міжнародним Судом з будь-якого питання [24].

Кожна держава, виходячи з принципу суверенітету, має право самостійно та незалежно від інших держав вирішувати справи, які входять до її внутрішньої компетенції. До таких належать усі ті справи, щодо яких держава не зв'язана міжнародними зобов'язаннями.

Відповідно до п. 7 ст. 2 Статуту ООН, організація не має права на втручання у справи, які входять до внутрішньої компетенції держави. Декларація про принципи міжнародного права покладає такий обов'язок на держави, встановлюючи, що жодна держава або група держав не мають права втручатися прямо чи непрямо з будь-якої причини у внутрішні чи зовнішні справи будь-якої іншої держави. Як наслідок, збройне втручання і всі інші форми втручання чи будь-які загрози, спрямовані проти правосуб'єктності держави або проти його політичних, економічних і культурних основ є порушенням міжнародного права. Забороненими є застосовування чи заохочування застосування економічних, політичних засобів чи засобів будь-якого іншого характеру з метою добитися підпорядкування собі іншої держави в здійсненні нею своїх суверенних прав і отриманні від цього якихось переваг. Жодна держава не має права організовувати, розпалювати, фінансувати, підбурювати або допускати підривну, терористичну чи збройну діяльність, спрямовану на насильницьке повалення конституційного ладу іншої держави, а також сприяти такій діяльності чи втручатися у внутрішню боротьбу в іншій державі [21].

Кожна держава володіє невід'ємним правом вибирати собі політичну, економічну, соціальну та культурну систему. Тому держава самостійно визначає форму правління, державного устрою, політичного режиму, систему оподаткування, митні правила, підстави та порядок притягнення до кримінальної відповідальності та багато інших питань.

Принцип невтручання не розповсюджується на випадки, передбачені гл. 7 Статуту ООН, зокрема, коли Рада Безпеки ООН вирішить, що наявна ситуація вимагає застосування примусових заходів для підтримання чи відновлення міжнародного миру та безпеки. У такому разі можна констатувати, що вказані питання перестають належати до внутрішньої компетенції держави та набувають міжнародного значення [25].

У праці І.І.Лукашука що до принципу невтручання у внутрішні справи вказано наступне: «Основний зміст принципу визначено Статутом ООН. Статут не дає Організації права на втручання в справи, по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави, і не вимагає від країн членів представляти такі справи на дозвіл Статуту ООН. Робиться лише один виняток - принцип не торкається застосування заходів на підставі гл. VII2. Це означає, що принцип невтручання не перешкоджає застосуванню примусових заходів до держави за рішенням Ради Безпеки у випадку загрози миру або порушення миру [21]. Виходячи з цього, Рада Безпеки і Генеральна Асамблея ООН не стільки з'ясовують питання про те, чи є дана справа внутрішньою, скільки визначають наявність загрози миру. При цьому не зупиняються перед врегулюванням внутрішніх проблем. Так, у ряді резолюцій 1993 про Камбоджі Рада зачіпала питань проведення виборів, забезпечення свободи слова та ін» [30].

Статут ООН передбачає розвиток співробітництва в значному колі питань явно внутрішнього характеру, в тому числі сприяння підвищенню рівня життя, повної зайнятості населення в умовах економічного і соціального прогресу, загальній повазі прав людини (ст. 55). Цим підтверджується непротиріччя співпраці принципом невтручання при вирішенні питань, що відносяться до внутрішньої компетенції держав [21].

Суттєве значення для з'ясування змісту принципу невтручання має поняття справи, що входять до внутрішньої компетенції держави. Зазначимо, що це поняття охоплює і певне коло зовнішніх справ. Згідно з принципом суверенної рівності, держави зобов'язані поважати право один одного визначати і здійснювати на свій розсуд відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права

Кордон між справами, що входять і не входять у внутрішню компетенцію, не є нерухомою. Ще в консультативному висновку Постійної палати міжнародного правосуддя 1923 зазначалося: «Питання про те, чи знаходиться справа у виключній юрисдикції держави, є за своїм характером відносним питанням, він залежить від розвитку міжнародних відносин». В умовах інтернаціоналізації життя держав все більша кількість справ, що раніше належали до внутрішньої компетенції, в тій чи іншій мірі стають предметом міжнародно (правового регулювання [30].

Перестають бути виключно внутрішньою справою такі корінні питання життя держави, як права людини, демократія, верховенство права. Причина була вказана у Загальній декларації прав людини: загальне визнання невід'ємних прав людини є «основою свободи, справедливості та загального миру» [34]. Згідно Хельсинкскому документу 1992, відповідні питання представляють безпосередній законний інтерес для всіх держав і не є виключно внутрішньою справою якоїсь однієї держави. Міжнародний Суд ООН визначив, що в міжнародному праві немає перешкод тому, щоб держава брала на себе зобов'язання щодо таких питань внутрішньої політики, як проведення вільних виборів [26].

У наш час особливої ​​гостроти набула проблема внутрішніх збройних конфліктів, які за кількістю жертв нерідко перевершують міжнародні конфлікти і відрізняються особливою жорстокістю. Міжнародне співтовариство не може усуватися від їх врегулювання. Стала активно обговорюватися проблема гуманітарної інтервенції. Досвід свідчить, що військові дії окремої держави або групи держав, що вживаються під приводом гуманітарної інтервенції, рідко дають позитивний результат. Вони суперечать міжнародному праву і засуджуються міжнародним співтовариством.

Так, інтервенція США в Гренаді і Панамі була засуджена як ООН, так і Організацією американських держав. Міжнародний Суд відмовився обговорювати можливість утворення нової норми, «створює право інтервенції однієї держави проти іншої на тій підставі, що останнє обрало певну ідеологічну чи політичну систему». Правом на застосування сили з метою врегулювання збройного конфлікту неміжнародного характеру має ООН. Рішення про це приймається Радою Безпеки. Торкаючись цього питання, Генеральний секретар ООН К. Аннан зазначає, що «єдиним інститутом, що володіє такою компетенцією, є Рада Безпеки Організації Об'єднаних Націй». Підкреслюючи значення принципу невтручання, необхідно відзначити, що він не може служити щитом для урядів, які порушують зобов'язання за міжнародним правом діями, що здійснюються в межах своєї території [30].

У своїй роботі Ю.М. Колосов, В.І. Кузнецов що до ринципу невтручання дотримуються наступної точки зору: Принцип невтручання в якості загального принципу міждержавних відносин формувався в процесі боротьби націй за свою державність, тобто в епоху буржуазно-демократичних революцій. Слід, однак, підкреслити, що в минулому зазначений принцип мав обмежене застосування, оскільки міжнародне право в багатьох випадках допускало різні форми втручання у внутрішні справи держав, включаючи збройне втручання [31].

Так, відповідно до п. 7 ст. 2 Статуту ООН Організація не має права "на втручання в справи, по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави". Зазначена заборона поширюється на дії будь-яких інших учасників міжнародного спілкування, а не тільки на дії Організації Об'єднаних Націй. На противагу цьому представники деяких шкіл права іноді стверджують, що Статут ООН не встановлює принципу невтручання як норми взаємин держав, оскільки текст п. 7 ст. 2 Статуту відноситься лише до цілей Організації, а не до дій держав [21].

Подібні твердження не витримують критики з погляду насамперед самого Статуту ООН. Оскільки на ООН покладено обов'язок невтручання, а держави - члени Організації зобов'язалися суворо дотримуватися її Статут, значить, аналогічна обов'язок лежить і на самих державах.

З цього загального правила є один виняток, що стосується застосування примусових заходів на підставі глави VII Статуту ООН, тобто дій, які можуть бути зроблені у випадках загрози миру, порушення миру або акту агресії. Звідси слід зробити висновок, що поняття "справи, по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави" не відноситься до чисто територіальним проблемам [21].

Це означає, що якісь події, хоча вони і відбуваються в межах території держави, можуть розглядатися як не відносяться виключно до внутренній компетенції останнього. Так, наприклад, якщо Рада Безпеки ООН констатує, що події, що відбуваються в межах території будь-якої держави, загрожують міжнародному миру і безпеці, такі події перестають бути внутрішньою справою цієї держави і дії Об'єднаних Націй щодо цих подіях не будуть втручанням у внутрішні справи держави.

З іншого боку, певні суспільні відносини, що відбуваються за межами державної території (наприклад, відносини, що виникають з чинного міжнародного договору), продовжують залишатися внутрішньою справою держав - учасниць таких відносин.

Рішення проблеми про справи, що відносяться до внутрішньої компетенції держав, на практиці часто викликає суперечки. Слід пам'ятати, що з розвитком міжнародного співробітництва збільшується число питань, які держави на добровільній основі піддають міжнародного регулювання. Це, однак, не означає автоматичного вилучення всіх таких питань зі сфери внутрішньої компетенції держав.

Концепція невтручання не означає, що держави можуть довільно відносити до своєї внутрішньої компетенції будь-які питання. Міжнародні зобов'язання держав, у тому числі і їх зобов'язання за Статутом ООН, є критерієм, який дозволяє правильно підходити до вирішення цього питання [31].