Стаття 13. КУпАП

39. Загальна характеристика фінансового та банківського права України.

Банківське право України регулює різноманітні за своїм змістом банківські правовідносини, пов’язані з банківською діяльністю та її здійсненням. Численні й різноманітні норми та інститути банківського права взаємопов’язані і відображуються в їх єдності та узгодженості. Однак суспільні відносини, що становлять предмет банківського права, здійснюються через відповідну систему. Система банківського права - це логічно послідовне і внутрішньо узгоджене розміщення норм та інститутів банківського права.

40. Поняття про банківську систему.

Банки є головною ланкою у фінансовій системі держави. Правовий статус банків і порядок здійснення банківської діяльності в Україні визначаються Конституцією України (статті 99,100) та Законами України "Про Національний банк України" від 20 травня 1999 р. та "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 р. Банки є юридичними особами, економічно самостійними та повністю незалежними від виконавчих і розпорядчих органів державної влади в рішеннях, пов'язаних з їхньою оперативною діяльністю, а також стосовно вимог і вказівок, що не відповідають чинному законодавству. Банки не відповідають за зобов'язаннями держави, а держава не відповідає за зобов'язаннями банків, окрім випадків, коли сторони беруть на себе таку відповідальність.

Банківська система України побудована за дворівневим принципом.

Перший рівень банківської системи України представлений Національним банком України (НБУ), який здійснює регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій. Основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України, а також сприяння дотриманню стабільності банківської системи і в межах своїх повноважень — цінової стабільності.

Національний банк України є юридичною особою, має статутний фонд (10 млн грн.), який перебуває в загальнодержавній власності, має свою печатку із зображенням Державного Герба України, займається господарською діяльністю. При цьому свою діяльність Національний банк здійснює самостійно, незалежно від органів державної влади, у своїй діяльності підзвітний Президентові України та Верховній Раді України.

41. Система фінансового права України.

Фінансове право, як і будь-яка галузь права, складається з великої кількості фінансово-правових норм. Разом вони складають складну систему. Усередині системи фінансово-правові норми групуються в різні підрозділи для регулювання фінансових відносин, що складаються відповідно до об'єктивно існуючих ланок фінансової системи, тобто внутрішнє угрупування фінансово-правових норм залежить від особливостей фінансових відносин, а їх єдність забезпечується спільністю предмета правового регулювання. У фінансовому праві як галузі права норми інтегруються в самостійні підгрупи - інститути, регулюючі однорідні фінансові відносини у сфері бюджету, державного кредиту та ін. Кожний вид фінансових відносин є відносно самостійним і регулюється у зв'язку з цим також відносно самостійною групою фінансово-правових норм, які в сукупності утворюють інститути фінансового права.

42. Правові основи податкових відносин. Податкове право.

Податкове право — це частина фінансового права, яка регулює відносини, що визначають рух коштів від платника до відповідних централізованих фондів у формі податкових платежів. Податкові відносини виникають між:

— державою і податковими органами;

— податковими органами і платниками;

— державою, податковими органами і фінансово-кредитними установами.

43. Фінансово-правові основи банківської діяльності в Україні

Банківська діяльність - законодавчо визначена, чітко структурована сукупність різних видів банків, банківських інститутів та фінансових установ, що діють у межах загального грошово-кредитного механізму у тій чи іншій країні в певний історичний період і займаються банківською діяльністю.

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банківська діяльність - це залучення до вкладів грошових коштів фізичних та юридичних осіб і розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Певне місце в регулюванні банківської діяльності займають фінансово-правові відносини.

Фінансово-правове регулювання банківської діяльності визначається всіма системоутворюючими галузевими критеріями цієї галузі. Предметом його є фінансові відносини, пов'язані і регулюючі рух публічних грошових фондів, визначальні особливі правові режими руху таких коштів, статус суб'єктів, що беруть участь у цьому, з позицій виняткового положення держави та територіальних громад як власників фондів.

44. Правові основи валютного регулювання та валютного контролю в Україні

Валютні відносини — це різновид грошових відносин, які виникають у процесі функціонування грошей у міжнародному обігу. Чинне законодавство України розрізняє такі поняття валюти:

— "валюта України" — власне валюта України, платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України;

— "іноземна валюта" — власне іноземна валюта, банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах*

Правове регулювання валютних відносин в Україні здійснюється відповідно до банківського законодавства; на підставі Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контролю" й інших підзаконних нормативно-правових актів.

Правове регулювання валютного контролю

Валютні операції за участю резидентів і нерезидентів підлягають валютному контролю.

Головним органом валютного контролю є Національний банк України.

Контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами через банки, покладається на уповноважені банки, що здійснюють ці операції, а відтак це передбачає виконання функцій агента валютного контролю.

Серед державних органів, наділених контрольними повноваженнями в сфері здійснення валютних операцій, є:

1. Органи Державної податкової служби.

2. Міністерство зв'язку України в частині дотримана правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України.

3. Органи Державної митної служби України здійснюють контроль за дотриманням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

45. Загальне поняття про цивільне право України

Поняття цивільного права. це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють на засадах юридичної рівності відносини власності в різноманітних формах, товарно-грошові відносини і деякі особисті немайнові відносини за участю громадян, організацій та інших соціальних утворень з метою повнішого задоволення матеріальних і духовних потреб громадян. ЦП властиві особливі ознаки, які тісно пов’язані із специфічними рисами предмета і методу: 1) ЦП як сукупність юр-них норм регулює відносини власності, товарно-грошові відносини та особисті немайнові відносини, тобто певне коло суспільних відносин, що становлять предмет цивільно-правового регулювання; 2) регламентація зазначених відносин здійснюється на засадах юридичної рівності, яка є характерною рисою методу цивільно-правового регулювання суспільних відносин; 3) сторонами в цивільно-правових відносинах є громадяни, організації, держава, АРК, інші соціальні утворення; 4) метою цивільно-правового регулювання є повніше задоволення матеріальних і духовних потреб громадян.

46. Суб'єкти та об’єкти цивільних правовідносин.

Суб’єктами цивільного права можуть бути фіз. особи(громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), юридичні особи (державні підприємства та установи, кооперативи, громадські організації),держава, інші організації(релігійні, спільні підприємства, за участю укр. та іноземних юридичних осіб, іноземні організації). Правовий статус суб’єктів цивільних правовідносин визначається їх правосуб’єктністю (правоздатністю і дієздатністю). Активний суб’єкт – це суб’єкт права, пасивний суб’єкт – це суб’єкт обов’язку. Проте таких цивільно-правових відносин, у яких є лише суб’єкт права і лише суб’єкт обов’язку дуже мало. Як правило, кожен з учасників має суб’єктивні права і несе обов’язки.

Об'єкт правовідносин - це матеріальні і нематеріальні блага, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб'єктивні юридичні права і суб'єктивні юридичні обов'язки.

47. Система цивільного права України.(ЦП –Цивільне право)

Базовим елементом будь-якої системи права є правова норма. Базовим елементом ЦП є цивільно-правова норма, тобто певне правило поведінки, встановлене або санкціоноване компетентним державним органом. Цивільно-правовий інститут – це сукупність цивільно-правових норм, що регламентують відносно самостійну систему суспільних відносин. Підгалузями ЦП є право власності та зобов’язальне право. Від системи ЦП потрібно відрізняти систему цивільного законодавства як сукупність нормативних актів. ЦП поділяється на 2 частини: загальна і особлива. В загальній частині містяться норми, що визначають предмет і метод ЦП, правовий статус суб’єктів ЦП, відносини представництва та довіреності та інші аспекти участі суб’єктів цивільно-правових відносин. Особлива частина ЦП містить норми, що регулюють відносини власності та інші речові права, зобов’язальні відносини, відносини пов’язані із спадкуванням, відносини інтелектуальної власності, питання застосування іноземного ЦП на території України.

48. Поняття речей та їх види.

Під річчю розуміють усе те, що об’єктивно існує та за допомогою чого можна задовольнити ту чи іншу потребу і з приводу чого виникають цивільні правовідносини. Речі залежно від їх особливостей поділяються на такі види:
— рухомі та нерухомі; -
— індивідуально визначені та родові;
— споживні та неспоживні;
— подільні та неподільні;
— головні та приналежності;
— продукція, плоди та доходи;

49. Поняття цінних паперів та їх види.

Цінним папером – є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб’єктом господарювання, який його випустив (видав), і власником та передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

В Україні можуть випускатися і перебувати в обігу пайові, боргові та інші цінні папери. У сфері господарювання у випадках, передбачених законом, використовуються такі види цінних паперів:

а) акції, б) облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, в) облігації місцевих позик, г) облігації підприємств, д) казначейські зобов’язання, е) ощадні (депозитні) сертифікати, є) векселі, ж) сертифікати фондів операцій з нерухомістю, з) іпотечні сертифікати, інші види цінних паперів, передбачені ГКУ та іншими законами.

Порядок реєстрації цінних паперів обумовлений законом України «Про цінні папери і фондову біржу».

50. Поняття цивільно-правового договору. Види договорів.

Договором визнається угода двох і більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Оскільки договір є різновидом угоди, то класифікація дог-рів може проводитися за тими ж критеріями, що й клас-я угод. Так, дог-ри поділяються на платні і безоплатні. У платному дог-рі дії однієї сторони відповідає обов’язок іншої сторони вчинити зустрічну дію, пов’язану з наданням будь-якого майна. У безоплатному обов’язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону. Напр., перадача майна за дог-ром дарування. В залежності від моменту виникнення дог-ри поділ. на консесуальні і реальні. Для укладення консе-го дог-ру достатньо погодження волі уч-ків дог-ру. В момент, коли узгодження волі проведено відносно всіх суттєвих умов, угода вважається укладеною. Більшість угод є консе-ми. Для уклад. реального дог-ру одного волевиявлення сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії і лише після їх вчинення дог-р вваж. укладеним.(передати річ). За значенням підстав для дійсності дог-ру вони поділ. на казуальні та абстрактні. Напр, дог-р майнового найму дає можливість наймачеві одержати чужу річ у тимчасове користування за плату, а за дог-ром дарування дарівник передає безоплатно другій стороні майно у власність. Ці договори, а також більшість є казуальними, оскільки мають на меті досягенння певного правового результату. В абстактному дог-рі допускається замовчування мети дог-ру. Але дог-м властиві й певні особливості, що зумовлюють наступний їх поділ. Так, за правилами формування змісту дог-ри поділ. на іменні і безіменні. Іменні дог-ри це ті, які мають легальну назву, представлені в ЦКУ або в інших н.а., що визнають їх поняття, коло прав та обв’язків сторін. Безименні дог-ри безпосередньо зак-вом не регулюються, але сторонами на практиці застосовуються (агентський дог-р, інжиринг.) За ознакою розподілу прав та обв’язків між сторонами розрізняють односторонні і двосторонні. В односторонньому дог-рі одна сторона має лише суб”єктивні права, а інша лише суб’єктивні обов’язки (дог-р позики, дарування). У двосторонніх дог-рах права та обов’язки поклад. на обидві сторони (к-продаж, поставка). Розрізняють також дог-ри комутативні і алеаторні. Комутативні – це дог-ри, при укладенні яких сторонам відоме співвідношення та обсяг прав та обов’язків сторін. Алеаторні – це дог-ри на ризик, тобто при укладенні дог-ру сторони не можуть чітко визначити межі вионання своїх обов’язків, а втрата чи збагачення однієї із сторін залежіть від випадку.

51. Поняття, істотні умови та сторони договору купівлі-продажу

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність іншій стороні (покупцеві), а покупець приймає чи зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК Ук- раїни).Договір купівлі-продажу є оплатним, може бути консенсуальним або реальним, двостороннім.

Сторонами в договорі купівлі-продажу— продавцем і покупцем — можуть бути всі учасники цивільного обігу — громадяни, юридичні особи чи держава. Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет і ціну. Предмет договору купівлі-продажу може бути різним, але має узагальнену назву — товар.

Договір купівлі-продажу може бути укладений залежно від особливостей того чи іншого його різновиду — в усній або письмовій (простій чи нотаріально засвідченій) формі, а також за допомогою конклюдентних дій.

Різновидами договору купівлі-продажу є: договір роздрібної купівлі-продажу; договір купівлі-продажу на аукціонах і біржах; договір купівлі-продажу майна у процесі приватизації; форвардний, ф’ючерсний та опціонний; зовнішньоекономічний. Вони регулюються, крім ЦК України, іншими нормативними актами.

Не є купівлею-продажем передача об’єктів права державної власності в комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, а також передача об’єктів права комунальної власності в державну власні

52. Поняття, істотні умови та сторони договору оренди

За договором найму (оренди) житла одна сторона — власник житла (наймодавець) — передає або зобов’язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату (ст. 810 ЦК). За своєю юридичною природою договір найму (оренди) житла є консенсуальним, оплатним, строковим, двостороннім, багатостороннім. Договір найму житла укладається у письмовій формі. Недодержання письмової форми договору найму житла не тягне його недійсності.

Договір укладається тільки на житло, яке перебуває у приватному житловому фонді, і є добровільною угодою двох рівноправних сторін, жодна з яких не може бути зобов’язана укладати цей договір. Договір комерційного найму може укладатися на строк менше року (подобово, помісячно, поквартально).

53. Поняття, істотні умови та сторони договору надання послуг.

Договір про надання послуг є двостороннім: обов’язок виконавця надати послугу кореспондується з обов’язком замовника її оплатити, якщо договір оплатний, або відшкодувати фактичні витрати, якщо договір безоплатний. Крім того, договір про надання послуг є консенсуальним – вважається укладеним з моменту, коли сторони досягли згоди з усіх істотних умов.

Форма договору

Як правило, договір про надання послуг укладається у письмовій формі. У спеціальних нормативних актах, що регламентують порядок надання тієї чи іншої послуги, можуть бути встановлені вимоги до форми договору. Наприклад, договір про екскурсійне обслуговування може оформлятися шляхом видачі ваучера. Крім того, виконавець зобов’язаний видати замовнику документ, що підтверджує підставу сплати та суму отриманих коштів (для юридичної особи) або розрахунковий документ, який свідчить про факт надання послуги (для споживача).

54. Поняття, істотні умови та сторони договору виконання робіт.

55. Поняття, істотні умови та сторони договору перевезення.

56. Поняття, істотні умови та сторони договору страхування.

57. Поняття цивільної правоздатності. Момент виникнення та припинення.

58. Поняття цивільної дієздатності та її види.

Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється ЦКУ і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом. Повна дієздатність. Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття Часткова дієздатність. Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право: 1)самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість; Неповна дієздатність. фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право: 1)самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; 2)самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; 3)бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; 4)самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Обмежена дієздатність. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, Визнання фізичної особи недієздатною Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України. Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога була заявлена недобросовісно без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування

59. Повна та неповна цивільна дієздатність.

Неповна дієздатність. фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право: 1)самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; 2)самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; 3)бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; 4)самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

60. Часткова та обмежена цивільна дієздатність.

Часткова дієздатність. Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право: 1)самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість; 2)здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду. Неповна дієздатність. фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право: 1)самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; 2)самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; 3)бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; 4)самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

61. Порядок визнання особи недієздатною.

Визнання фізичної особи недієздатною Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України. Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога була заявлена недобросовісно без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування.

62. Представництво в цивільному праві.

Представництво – такі відносини, за яких угода, укладена однією особою (представником) від імені іншої особи (яку представляють) створює права і обов’язки безпосередньо для особи, яку представляють. Суть представництва полягає в дія-ті представника щодо реалізації повноважень в інтересах і від імені особи, яку представляють. Однак не всякі угоди можуть бути вчинені представником. ЦК передбачає, що не допускається укладення через представника угоди, яка за своїм характером може бути укладена лише особисто та ін угод, зазначених у законі (заповіт має бути підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений). Мета представництва – здійснення представником угод та ін юрид дій в інтересах і за рахунок особи, яку він представляє. Угоди, які вчиняються представником, є його власними, самостійними вольовими діями, які створюють, припиняють чи змінюють цив права та обов’язки у іншої особи – особи, яку представляють. У відносинах представництва беруть участь 3 суб’єкти: особа, яку представляють, представник, третя особа. Особою, яку представляють, може бути будь-який суб’єкт цив права – гром, юр особа, незалежно від наявності у них дієздатності. Представником є гром або юр особа, які мають повноваження на здійснення юр дій від імені особи, яку представляють. Представником має бути дієзд-й гром, за винятком осіб, які досягли труд повноліття(16 років).Третьою особою, з якою внаслідок дії представника встановлюються, змінюються або припиняються цив права та обов’язки, може бути будь-який суб’єкт цив права. Відносини представництва регулюються договором доручення або довіреністю.

63. Поняття та види спадкування.

Спадкування -- це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (ст. 1216 ЦК України). Спадкування -- це правовідносини, в яких є дві сторони: спадкодавець і спадкоємець.

Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи -- громадяни України; особи без громадянства або іноземці. Не можуть бути спадкодавцями юридичні особи, оскільки у випадках припинення їхньої діяльності порядок передачі їхнього майна іншим особам або державі визначається не нормами спадкового права, а спеціальними правилами про ліквідацію або реорганізацію юридичних осіб. видами спадкування є спадкування за заповітом та за законом. Спадкування за заповітом має місце, коли померла особа залишила після себе заповіт, що не визнаний повністю недійсним. У разі наявності належним чином засвідченого заповіту, спадкування за заповітом має пріоритет перед спадкуванням за законом. За своєю правовою природою заповіт є одностороннім правочином і тому регулюється не тільки нормами спадкового права, але також підпорядковується загальним правилам про правочини.

64. Спадкування за заповітом.

Заповіт – це розпорядження особи, зроблене у визначеній законом формі, про долю належних їй цінностей на випадок смерті.

Право на заповіт має ФО з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений. До нотаріально посвідчених прирівнюються заповіти, складені в екстремальних умовах, якщо вони посвідчені керівником установи, в якій знаходилась особа перед смертю (лікарні, на морському, річковому судні, у пошуковій або іншій експедиції, в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, під вартою тощо). Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька ФО, а також інших учасників цивільних відносин.

Заповідач може змінити або скасувати заповіт і скласти новий. Заповідач може позбавити права на спадщину одного, кількох або всіх спадкоємців за законом. У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах.

Неповнолітні та непрацездатні повнолітні діти спадкодавця, а також дружина, батьки і утриманці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом.

На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника.

Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.

На бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках.

65. Спадкування за законом.

За відсутності заповіту, або коли особи, які є спадкоємцями за заповітом, відмовились від спадщини, відб. спадкування за законом. Всі спадкоємці поділ на дві черги: 1-ша черга – діти померлого, дружина, батьки. Онуки і правнуки спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їхніх батьків, хто був би спадкоємцем. За відсутності спадкоємців першої черги, або не прийнятті ними спадщини, успадковують спадкоємці другої черги – брати і сестри померлого, а також дід і баба померлого з боку батька, так і з боку матері. 3-тя: рідні дядько та тітка; 4-та: особи, які проживали зі спадкоємцем однією сім’єю не менш як 5 років до часу відкриття спадщини; 5-та: інші родичі спадкодавця до 6-го ступеня споріднення включно, утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї. Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально. Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними. Спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них. Спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них. Не мають права на спадщину особи, які навмисно позбавили життя спадкодавця або кого-небудь із спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя. Не мають права стати спадкоємцями батьки після дітей, стосовно яких вони позбавлені батьківських прав, а також батьки і повнолітні діти, які не доглядали спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені в судовому порядку. Для придбання спадщини треба в 6-ти місячний термін від дня відкриття спадщини вступити в володіння спадковим майном або подати в нотаріальну контору за місцем її відкриття заяву про прийняття спадщини

66. Способи захисту цивільних прав.

Способи захисту цивільних прав — це поняття, що характеризують конкретні види захисту. Суди, арбітражні суди застосовують відповідні види захисту цивільних прав залежно від змісту суб'єктивного права і характеру його порушення.

Закон (ст.б ЦК України) передбачає такі способи захисту цивільних прав:

а) визнання права (наприклад, на жиле приміщення за членом сім'ї наймача, якщо останній незаконно позбавляє його можливості володіти і користуватися жилим приміщенням);

б) відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, що порушують право (наприклад, у разі використання чужого твору без договору з автором або його правонаступниками автор, а після його смерті спадкоємці та інші особи, передбачені у законі, вправі вимагати поновлення порушеного права і заборони дій, що порушують право: заборона випуску твору у світ чи припинення йото розповсюдження);

в)' присудження до виконання обоє 'язку у натурі (скажімо, коли наймодавець не надає у користування наймачеві зданого у найом майна, наймач вправі у примусовому порядку через суд витребувати у нього це майно (ст.

263 ЦК України));

г) припинення або зміна правовідношення (так, після закінчення строку договору піднайому піднаймач не вправі вимагати його поновлення і зобов'язаний звільнити жиле приміщення — ст.97 Житлового кодексу України).

Припинення договору пілнайому жилого приміщення означає припинен-

67. Поняття та види матеріальної шкоди.

Шкода — втрати; збитки, іноді людські жертви, неприємності тощо, що є наслідком яких-небудь дій, вчинків.

Шкода — це будь-яке знецінення блага, що охороняється правом, її поділяють на майнову і немайнову.

Матеріальна, або Майнова шкода — майнові та/чи грошові збитки, спричинені юридичній або фізичній особі.

68. Відшкодування моральної шкоди.

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Матеріальна, або Майнова шкода — майнові та/чи грошові збитки, спричинені юридичній або фізичній особі.

69. Загальна характеристика трудового права

України.

Основним джерелом трудового права є Конституція України від 28 червня 1996 p., що закріплює найважливіші трудові права людини і громадянина та гарантії їх реалізації.

70. Система трудового права України.

Кожна галузь права є відносно самостійною сукупністю правових норм з відповідною єдністю внутрішньої структури. Трудове право не є винятком.

Систему права визначають через систему всіх чинних норм певної держави. За своєю структурою система права поділяється на галузі права, а останні в свою чергу — на окремі інститути. І, нарешті, остання ланка у цій структурі — це норма права.

Трудове право за своїм предметом є досить неоднорідним. Крім трудових відносин, які складають основу (ядро) його предмета, воно регулює також цілу низку суспільних відносин, що тісно пов'язані з трудовими. А якщо врахувати ще й те, що самі трудові відносини поділяються на кілька видів взаємозв'язаних між собою відносин — з приводу робочого часу і часу відпочинку, оплати праці, дисципліни праці, охорони праці, то законодавства про працю.

Традиційно у системі трудового права виділяють Загальну та Особливу частини. Загальна частина охоплює норми, котрі містять найбільш принципові положення, що характерні для всіх видів відносин галузі права. До таких належать норми, які характеризують предмет і метод трудового права, принципи правового регулювання, форми участі трудових колективів в організації праці і управлінні виробництвом, норми, які встановлюють права і обов'язки суб'єктів трудового права. Особлива частина трудового права об'єднує такі інститути, як трудовий договір, робочий час і час відпочинку, заробітну плату, охорону праці, дисципліну праці, матеріальну відповідальність, трудові спори тощо.

Найбільш повний вияв система трудового законодавства отримує у кодифікованому акті, яким є Кодекс законів про працю (КЗпП) України. Однак наявність у Кодексі глави "Загальні положення" не можна сприймати як відповідну загальну частину трудового законодавства, а тим більше Загальну частину трудового права. При характеристиці системи трудового права слід виходити перш за все із структури суспільних відносин, які складають предмет трудового права. Норми, що забезпечують регламентацію конкретних видів трудових і тісно пов'язаних з ними суспільних відносин, утворюють самостійні інститути трудового права, які у своїй сукупності і формують систему галузі.

Такими інститутами є: трудовий договір, робочий час, час відпочинку, заробітна плата, трудова дисципліна, охорона праці, матеріальна відповідальність, трудові спори, колективне договірне регулювання праці, підготовка і перекваліфікація кадрів, зайнятість населення, нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю.

71. Суб’єкти трудового права.

В юридичній літературі під суб’єктами права розуміють учасників суспільних відносин, які на основі чинного законодавства визнаються власниками суб’єктивних прав і відповідних обов’язків. Під суб’єктами трудового права розуміють учасників індивідуальних і колективних трудових відносин, які на основі чинного законодавства мають трудові права і відповідні обов’язки. Основними суб’єктами трудового права є працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа — роботодавець як сторони трудових відносин.
Суб’єкти трудового права — більш широке поняття, ніж суб’єкти трудових правовідносин. Поняття «суб’єкти права» і «суб’єкти правовідносин» в принципі рівнозначні. По-перше, конкретний громадянин як постійний суб’єкт права не може бути одночасно учасником усіх правовідносин; по-друге, новонароджені, малолітні діти, душевнохворі особи, через те, що є суб’єктами права, не є суб’єктами більшості правовідносин; по-третє, правовідносини — не єдина форма реалізації права. Суб’єктами трудового права є: підприємство, установа, організація; трудовий колектив; профспілковий орган підприємства, установи, організації або інший уповноважений на представництво трудовим колективом орган; соціальні партнери на державному, галузевому, регіональному рівнях в особі представників відповідних об’єднань профспілок або інших представницьких організацій трудящих і об’єднань власників або уповноважених ними органів; державні органи; місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування.
У загальній теорії держави і права суб’єкти права розподіляються, перш за все, на індивідуальні та колективні. Залежно від видів суспільних відносин, які є предметом трудового права, суб’єктів даної галузі права можна класифікувати на:
1) суб’єкти індивідуальних трудових відносин (ін- дивідуальні суб’єкти трудового права);
2) суб’єкти колективних трудових відносин (колективні суб’єкти трудового права);
3) інші суб’єкти трудового права.
Якщо суб’єктами індивідуальних трудових відносин є роботодавець і найманий працівник, то суб’єктний склад колективних трудових відносин інший — це роботодавці, організації роботодавців і їхні об’єднання (Український союз промисловців і підприємців, Союз орендарів та промисловців України, Союз малих, середніх і приватизованих підприємств України, Асоціація роботодавців торгівлі та комерційної сфери економіки України та ін.). Разом з п’ятьма іншими об’єднаннями ці об’єднання 5 листопада 1998 р. утворили Конфедерацію роботодавців України; трудові колективи, профспілки та їхні об’єднання; виборні органи профспілкових організацій, інші уповноважені на представництво трудовим колективом органи; органи соціального партнерства (Національна рада соціального партнерства. Національна служба посередництва і примирення); примирні органи з вирішення трудових спорів та ін. У цей час законодавчо не визначений статус таких суб’єктів, як організації роботодавців та їхні об’єднання. Ще не створено законодавчу основу для функціонування сторін соціального партнерства, їхньої взаємодії.
Суб’єктів трудового права наділено правовим статусом, до змісту якого входять такі основні елементи: 1) трудова правосуб’єктність; 2) основні (статутні) трудові права й обов’язки; 3) юридичні гарантії цих прав та обов’язків; 4) відповідальність за порушення трудових обов’язків.

72. Поняття та види трудового договору.

трудовий договір – це двостороння угода, за якою працівник зобов’язується особистою працею виконувати обумовлену договором роботу з дотриманням встановленого трудового розпорядку, а роботодавець зобов’язується виплачувати працівникові відповідну заробітну плату та забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, визначені трудовим законодавством, колективним договором та угодою сторін.

73. Контракт як особлива форма трудового договору.

Особливою формою трудового договору є контракт, сфера застосування якого визначається законами України.
Відповідно до Кодексу законів про працю України особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін.
Прийняття на роботу працівників шляхом укладення з ними контракту власником або уповноваженим ним органом, фізичною особою може здійснюватись у випадках прямо передбачених законами.
На сьогоднішній день, контракт може бути укладено, наприклад, з:
педагогічними та науково-педагогічними працівниками (частина третя статті 54 Закону України “Про освіту”); контракті передбачається:
* обсяги пропонованої роботи та вимоги до якості і строків її виконання;
* строк дії контракту;
* права, обов’язки та взаємна відповідальність сторін;
* умови оплати й організації праці;
* підстави припинення та розірвання контракту;
*соціально-побутові та інші умови, необхідні для виконання взятих на себе сторонами зобов’язань, з урахуванням специфіки роботи, професійних особливостей та фінансових можливостей підприємства, установи, організації чи роботодавця.

74. Поняття колективного договору.

Колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.
Стаття 11. Сфера укладення колективних договорів Колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають права юридичної особи. Колективний договір може укладатися в структурних підрозділах підприємства, установи, організації в межах компетенції цих підрозділів.
Стаття 12. Сторони колективного договору Колективний договір укладається між власником або уповноваженим ним органом (особою) з однієї сторони і одним або кількома профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами, а у разі відсутності таких органів - представниками трудящих, обраними і уповноваженими трудовим колективом.

75. Умови та порядок прийняття на роботу.

Для оформлення на роботу працівник має написати заяву і пред’явити трудову книжку, паспорт, для військовозобов’язаних – військовий квиток чи посвідчення офіцера, а також, якщо це необхідно, документ, який підтверджує професійну підготовку (диплом про присвоєння професії), медичну довідку про стан здоров’я, а для працівників, пов’язаних з рухом транспорту, сертифікат про їх відповідність працювати на даній посаді. Вимога надання інших документів, не передбачених законом, забороняється.

76. Особливості прийняття на роботу

неповнолітніх осіб.

Неповнолітні, тобто особи, що не досягли вісімнадцяти років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці користуються пільгами, встановленими законодавством України.
Не допускається прийняття на роботу осіб молодше шістнадцяти років.
За згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п'ятнадцяти років.
Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює. Забороняється застосування праці осіб молодше вісімнадцяти років на важких роботах і на роботах з шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах.
Забороняється також залучати осіб молодше вісімнадцяти років до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми.
Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також граничні норми підіймання і переміщення важких речей особами молодше вісімнадцяти років затверджуються Міністерством охорони здоров'я України за погодженням із Державним комітетом України по нагляду за охороною праці.
Забороняється залучати працівників молодше вісімнадцяти років до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні.
===========
За загальним правилом громадяни мають право укладати трудові договори з 16 років (ст. 188 КЗпП). За згодою одного з батьків або особи, яка його замінює, можуть прийматися на роботу особи, які досягли 15 років. Для підготовки молоді для продуктивної праці допускається прийом на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ та вищих навчальних закладів першого та другого рівня акредитації для виконання легкої роботи, яка не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процес навчання, у вільний від навчання час по досягненню ними 14 років за згодою одного з батьків або особи, що його замінює. На підприємствах повинен вестися облік працівників, що не досягли 18 років. Забороняється застосування праці осіб, молодших за 18 років, на шкідливих, небезпечних, підземних роботах, а також нічних, надурочних роботах і роботах у вихідні дні. Норми виробітку для неповнолітніх працівників встановлюються пропорційно скороченому робочому часу, а для молодих робітників - випускників шкіл/ПТУ, курсів і тих, хто пройшов навчання на підприємстві, - затверджуються знижені норми праці. Всі неповнолітні працівники при прийомі на роботу повинні пройти попередній медичний огляд.

77. Особливості прийняття на роботу з випробуванням.

Відповідно до статті 26 Кодексу законів про працю України, адміністрація підприємства (організації, установи) може встановлювати кандидатові випробування з метою перевірки відповідності робітника або службовця роботі, яка йому доручається. При цьому важливо не тільки правильно застосовувати норми законодавства щодо випробування, а й належним чином його оформлювати. А отже, потрібно знати, у яких випадках та на який термін встановлюється випробовування, як оформлюється звільнення працівника при незадовільному результаті випробування тощо.Застосування випробування

Призначення випробування не залежить від кваліфікації і досвіду працівника. Його встановлюють, аби визначити придатність до виконання конкретної роботи. Адже адміністрація підприємства повинна бути впевнена, що наймає справді професіонала. До певних категорій працівників випробування застосовувати не можна. Наприклад, при прийнятті на роботу в іншу місцевість, при переведенні на роботу на інше підприємство, в установу, організацію випробування не застосовують (ст. 26 КЗпП). Так само закон не дозволяє призначати випробування:

78. Підстави та порядок звільнення з роботи. Трудові відносини з працівником можуть бути припинені у випадку закінчення дії трудового договору, в тому числі й розірвання його за ініціативою однієї зі сторін.У законодавстві визначені загальні підстави припинення трудового договору. Ними є:

· угода сторін;

· закінчення строку трудового договору;

· призов працівника на військову службу або направлення його на альтернативну (невійськову) службу;

· розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника чи уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу;

· переведення працівника за його згодою на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду (ЗРАЗОК заяви про переведення на іншу посаду див у розділі „Зразки документів”).

· відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв’язку зі зміною істотних умов праці;

· підставі, передбачені контрактом (ст. 36 КЗпП).

79. Поняття та види робочого часу.

Робочий час — це встановлений законодавством відрізок календарного часу, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, графіка роботи та умов трудового договору повинен виконувати свої трудові обов’язки.
Конституція України у ст. 45 передбачає, що працівникові гарантується встановлена законом тривалість робочого часу.
Тривалість робочого часу встановлюється як у централізованому порядку, так і на рівні локального регулювання. У сучасних умовах спостерігається тенденція до колективно-договірного та індивідуального (в рамках трудового договору) регулювання тривалості робочого часу. Держава лише встановлює певну межу тривалості робочого часу, яка не може бути збільшена.
Робочий час поділяється на види, розрізняють нормальний, скорочений і неповний робочий час. Так, відповідно до ст. 50 КЗпП України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Причому потрібно наголосити, що передбачені законодавцем гарантії щодо граничної тривалості робочого часу поширюються на найманих працівників підприємств усіх форм власності (ст. З КЗпП України). У колективних договорах або інших локальних актах можуть бути закріплені положення про 40-годинний робочий тиждень, а також менші за тривалістю норми робочого часу на даному підприємстві, в установі, організації.
Норма робочого часу— це встановлена законом, колективним або трудовим договором для даного працівника тривалість його робочого часу за певний календарний період — день, тиждень, місяць.
Робочий день — це тривалість робочого часу в годинах і хвилинах протягом доби. Робочий тиждень — це тривалість робочого часу протягом календарного тижня. Зазвичай застосовуються два види робочого тижня: 5-денний з двома вихідними днями і б-денний з одним вихідним днем. Рішення про введення 5-денного робочого тижня приймається власни- ІЖУї ком спільно з профспілковим органом з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за узгодженням з місцевою радою. 40-годинна гранична норма робочого часу повинна дотримуватися при 5- і б-денному робочому тижні. При б-денному робочому тижні тривалість робочого дня напередодні вихідного дня не може перевищувати 5 годин (ст. 53 КЗпП), а напередодні святкових і неробочих днів — скорочується на одну годину.

80. Поняття та види часу відпочинку.

При 5-денному робочому тижні працівникам надаються 2 вихідних дні на тиждень, а за б-денного — 1 вихідний день. Робота у вихідні дні забороняється.
Залучення окремих працівників до роботи у ці дні допускається лише з дозволу профспілкового комітету підприємства і лише у виняткових випадках (ст. 62 КЗпП). Працівникам відділів кадрів слід враховувати, що залучення до роботи у вихідні дні провадиться за письмовим наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу (ст. 71 КЗпП).
Згідно із ст. 72 КЗпП робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі в подвійному розмірі. У випадку, коли святковий або неробочий день (ст. 73 КЗпП) збігається з вихідними, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого (ч. З ст. 67 КЗпП). Ця норма є нормою прямої дії і не потребує додаткових рішень уряду.
Святкові та неробочі дні:
1 січня — Новий рік;
8 березня — Міжнародний жіночий день;
1 і 2 травня — День міжнародної солідарності трудящих;
9 травня — День Перемоги;
28 червня — День Конституції України;
24 серпня — День незалежності України;
До неробочих віднесено дні релігійних свят:
7 січня — Різдво Христове;
один день (неділя) — Пасха (Великдень); один день (неділя) — Трійця.
Ст. 4 ЗУ «Про відпустки» встановлено такі види відпусток:
1) щорічні відпустки: основна; додаткові (за роботу у шкідливих і важких умовах праці, за особливий характер праці, інші, передбачені законодавством);
2) додаткові відпустки у зв’язку з навчанням;
3) творча відпустка;
4) соціальні відпустки:
— відпустка з вагітністю та пологами;
— відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку;
— додаткова відпустка працівникам, які мають дітей;
5) відпустки без збереження заробітної плати.
Законодавством, колективними договорами, угодами і трудовим договором можуть установлюватися інші види відпусток.
Щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менше, ніж 24 календарні дні за відпрацьований робочий рік (ч. 1 ст. б ЗУ «Про відпустки»). Святкові та неробочі дні (ст. 73 КЗпП) при визначенні тривалості щорічних відпусток не враховуються (ст. 78 КЗпП).

81. Види відпусток та порядок їх надання.

Відпустка — це час відпочинку, який обчислюється в календарних днях і надається працівникам зі збереженням місця роботи і заробітної плати.
Право на відпустки мають усі громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої приналежності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. На рівні з громадянами України право на відпустки мають іноземні громадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні (ст. 2 ЗУ «Про відпустки»). ЗУ «Про відпустки» передбачені наступні види відпусток:
1) щорічні відпустки: основна відпустка (ст. 6); додаткова відпустка за роботу у шкідливих та з важкими умовами праці (ст. 7); додаткова відпустка за особливий характер праці (ст. 8); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством;
2) додаткові відпустки у зв’язку з навчанням (ст.ст. 13-15);
3) творча відпустка (ст. 16);
4) соціальні відпустки: відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами (ст. 17); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку (ст. 18); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей (ст. 19);
5) відпуски без збереження заробітної плати (ст.ст. 25-26).
Стаж роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, включає:
1) час фактичної роботи (у тому числі на умовах неповного робочого дня) протягом робочого року, за який надається відпустка;
2) час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалося місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (у тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу) (наприклад, згідно зі ст. 12 ЗУ «Про колективні договори і угоди» особи, які беруть участь у переговорах як представники сторін, а також спеціалісти, запрошені для участі в роботі комісій, на період переговорів та підготовки проекту звільняються від основної роботи із збереженням середнього заробітку та включенням цього часу до трудового стажу);
3) час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) і йому виплачувалася допомога з державного соціального страхування, за винятком частково оплачуваної відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку;
4) час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) і йому не виплачувалася заробітна плата у порядку, визначеному ст. 25 і ч. 2 ст. 26 ЗУ «Про відпустки», за винятком відпустки без збереження заробітної плати для догляду за дитиною до досягнення нею б-річного віку;
5) час навчання з відривом від виробництва тривалістю менше 10 місяців на денних відділеннях професійно-технічних закладів освіти;
6) період навчання новим професіям (спеціальностям) осіб, звільнених у зв’язку зі змінами в організації виробництва та праці, утому числі з ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємства, скорочення чисельності або штату працівників;
7) інші періоди роботи, передбачені законодавством.

82. Сумісництво та суміщення: спільне і відмінне.

83. Загальна характеристика кримінального права України.

Кримінальне право як галузь права це – система, сукупність юридичних норм (а по суті- законів), прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили.

84. Кримінальна відповідальність та її підстави. Кримінальна відповідальність — вид юридичної відповідальності, що
встановлюється державою в кримінальному законі, накладається судом на осіб,
які винні у вчиненні злочину, та мають нести зобов'язання особистого,
майнового чи організаційного характеру. Звідси, по-перше, кримінальна
відповідальність — це вид юридичної відповідальності, що встановлюється
державою в кримінальному законі. Отже, тільки Кримінальний кодекс
установлює кримінальні покарання, дає вичерпний перелік покарань,
передбачає підстави, порядок, межі їх призначення. По-друге, кримінальна
відповідальність застосовується лише судом і лише до особи, винної у
вчиненні злочину. По-третє, кримінальна відповідальність — це обов'язки
злочинця особистого (позбавлення волі), майнового (конфіскація майна) чи
організаційного (позбавлення права мати певну посаду) характеру.
кримінальну відповідальність і покарання несе тільки особа, винна у
вчиненні злочину, тобто особа, яка умисно чи необережно вчинила діяння, що
передбачене кримінальним законом як суспільне небезпечне. Сукупність ознак,
що визначають діяння як злочин, має назву "склад злочину". Тому часто
стверджують, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є наявність
складу злочину

85. Амністія та помилування.

Амністія (ст..86)
1. Амністія — це вид звільнення від кримінальної відповідальності чи від покарання та його відбування, який на підставі закону про амністію застосовується щодо індивідуально невизначеної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів.
Акт амністії не скасовує і не змінює відповідного кримінального закону, не являє собою декриміналізації і не ставить під сумнів законність і обґрунтованість постановлених обвинуваль-них вироків.
Законом про амністію може бути передбачене: 1) повне звільнення зазначених у ньому осіб від кримінальної відповідальності чи від покарання (повна амністія); 2) часткове звільнення зазначених у ньому осіб від відбування призначеного судом покарання (часткова амністія); 3) заміна засудженому покарання або його невідбутої частини більш м'яким покаранням.
Підставою звільнення від кримінальної відповідальності є повна та умовна амністія. У цих випадках кримінальну справу щодо особи, в діянні якої вбачається склад конкретного злочину, не може бути порушено, а порушені справи, що перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства та справи, що передані до судів, але не розглянуті ними, підлягають закриттю. Якщо необхідність застосування закону про амністію з'ясовується в стадії судового розгляду, суд доводить розгляд справи до кінця і постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання.
Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію не допускається, якщо обвинувачений чи підсудний проти цього заперечує.
Помилування (ст..87)
1. Помилування - це індивідуальне державно-владне веління у формі пробачення особі, яка вчинила злочин будь-якої тяжкості.
кт помилування є персоніфікованим актом одноразового застосування права щодо конкретної особи або групи індивідуально зазначених в указі Президента України осіб. Указ Президента України про помилування виступає як безпосередня підстава для звільнення особи від покарання або заміни покарання більш м'яким. 2. помилування у КК розглядається як підстава звільнення і від кримінальної відповідальності (статті 44 і 85), і від покарання (ст. 87). При цьому реальна правозастосовна практика, як правило, зорієнтована на непов'язане із звільненням від кримінальної відповідальності помилування засуджених, яке здійснюється у виді: 1) заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк (згідно з ч. 2 ст. 87 - на строк не менше двадцяти п'яти років); 2) повного або часткового звільнення від відбування інших, крім довічного позбавлення волі, видів основного, а також додаткового покарання; 3) заміни інших, крім довічного позбавлення волі, видів основного, а також додаткового покарання або його невідбутої частини більш м'яким покаранням. Зняття судимості відбувається в порядку, встановленому ст. 91, і не може передбачатись указом про помилування.
3. Помилування здійснюється Президентом України. 4. Кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю у зв'язку з помилуванням даної особи. Закриття кримінальної справи у зв'язку з помилуванням особи не допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує

86. Види злочинів.

Виділення окремих видів складів злочинів (їх класифікація) має важливе значення для пізнання окремих складів злочинів і встановлення їх істотних ознак, а в кінцевому підсумку — для точної кваліфікації злочину. Склади можна класифікувати за різними критеріями: за ступенем суспільної небезпечності; за структурою, тобто за способом описування ознак складу в законі; за особливістю законодавчого конструювання.
Суспільна небезпечність злочину — це об’єктивно існуюча антисоціальна властивість, обумовлена всією сукупністю його негативних ознак, що свідчать про реальну можливість заподіяти шкоду охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам. За ступенем суспільної небезпечності (тяжкості) виділяють:
— простий (іноді його називають основний) склад злочину — він містить у собі основні ознаки злочину і не містить ні обтяжуючих (кваліфікуючих), ні пом’якшуючих обставин;
— склад із кваліфікуючими ознаками, тобто з такими, які обтяжують відповідальність і впливають на кваліфікацію;
— склад з особливо обтяжуючими (особливо кваліфікуючими) обставинами, тобто такими, які надають злочину особливої суспільної небезпечності;
— склад злочину з пом’якшуючими обставинами (так званий привілейований склад), що характеризується обставинами, які значною мірою знижують суспільну небезпечність і караність даного виду злочину.
За характером структури складів, тобто за способом описування їх ознак безпосередньо в законі, усі вони можуть бути поділені на прості і складні.
До простих складів відн