Поняття про сприймання

Різноманітні відчуття відображають різноманітні (окремі) властивості предметів і явищ. Сприймання будується на чуттєвих даних відчуттів. В ході сприймання відбувається узгодження і об'єднання відчуттів в цілісні образи речей і подій. Але сприймання разом з тим не зводиться до простої суми відчуттів. Воно завжди є більш-менш складним цілим, якісно відмінним від тих елементарних відчуттів, що входять в його склад. В кожне сприймання входить і відтворений минулий досвід, і осмислення сприйнятого, і - у відомому сенсі - також почуття і емоції з його приводу. Відображаючи об'єктивну дійсність, сприймання робить це не пасивно, не мертвенно-дзеркально, тому що в ньому водночас заломлюється все психічне життя конкретної особи, що сприймає.

Сприймання - цілісне відображення предметів і явищ при їхньому безпосередньому впливі на органи почуттів. В подальшому цими образами оперують увага, пам'ять, мислення, емоції.

Відчуття і сприймання тісно пов'язані між собою. І те, і інше є чуттєвим відображенням об'єктивної реальності, існуючої незалежно від свідомості, на основі впливу її на органи почуттів: в цьому їх єдність. Але сприймання - усвідомлення чуттєво даного предмету або явища; в сприйманні нам даний світ людей, речей, явищ, наповнених для нас певним значенням і включених у багатоманітність відношень, цими відношеннями створюються осмислені ситуації, свідками і учасниками яких ми є; тоді як відчуття - відображення окремої чуттєвої якості або недиференційовані та незапредметнені враження від навколишнього світу. В цьому відношенні відчуття і сприймання розрізняються як дві різні форми або два різноманітних відношення свідомості до предметної дійсності. Відчуття і сприймання, таким чином, єдині і різноманітні.

На питання: що раніше? - чи відчуття передує сприйманню так, що сприймання будується на відчуттях, або первинно дане сприймання, і відчуття виділяється в ньому, -єдино правильною відповіддю є: відчуття передує сприймання, і сприймання передує відчуттю. Відчуття, як компонент сенсомоторної реакції, передує сприйманню: генетично воно первинне; воно є там, де немає ще сприймання, тобто усвідомлення чуттєво даного предмету. Разом з тим відчуття виділяється в результаті аналізу даного сприймання. Цей аналіз не заперечує реального буття абстракції і не є штучною операцією дослідника в лабораторних умовах, а реальна пізнавальна діяльність людини, що в сприйманні предмету або явища виділяє його якості. Але виділення якості - це вже свідома аналітична діяльність, що припускає абстракцію, віднесення, класифікації. Відчуття, таким чином, - це і дуже елементарна, і дуже висока «теоретична» діяльність, що може включати і відносно високі ступінь абстракції і узагальнення. В цьому його аспекті воно виділяється на основі сприймання і припускає мислення.

Як в одному, так і в іншому випадку відчуття - це не тільки чуттєвий образ або, точніше, компонент його, але також діяльність, або компонент її. Будучи спочатку компонентом сенсомоторної реакції, відчуття стає після цього утриманням свідомої пізнавальної діяльності, направленої на відповідну якість предмету або явища.

Оскільки зміст сприймання може залежати від різноманітних факторів, як суб'єктивних, так і об'єктивних, то виникає питання про адекватність сприймання.

Основою становлення сприймання як вищої психічної функції і сприймання як поточного процесу служить активний рух, причому йдеться не тільки про наявність моторної компоненти для нормального функціонування аналізаторних систем, а і можливості активного пересування усього організму в цілому. Іншою істотною умовою формування адекватного образу є зворотний зв'язок. Якщо його немає, то навіть за наявності активного руху органу, що сприймає, взаємозв'язок між сигналами рухового і інших аналізаторів не встановлюється.

Для правильного сприймання, окрім активності і використання зворотного зв'язку, обов'язковим є також виконання наступних умов: підтримання певного мінімуму інформації, що надходить в мозок із зовнішнього та внутрішнього середовища (значення цієї умови переконливо демонструється в дослідженнях, зв'язаних з сенсорною і перцептивною депривациєю), і збереження звичної структуризації цієї інформації (наприклад, попадання в новий ландшафт призводить до порушень не тільки сприймання, але може порушити протікання і інших психічних функцій). За межами звичного середовища існування неадекватність буде зберігатися до того часу, доки сприймання не налаштується до нових умов за допомогою зворотного зв'язку.

Картина світу метелика, змії, людини різні, хоча кожна з них цілком адекватна. Зрозуміло, що абсолютна адекватність, взагалі говорячи, недосяжна. Критерієм істинності чуттєвого відображення, як і всякого іншого відображення, служить ступінь успішності або неуспішності практичної діяльності та поведінки, що визначає адаптивність до умов середовища кожного окремого організму і виживання виду взагалі.

Життєва практика змушує людину перейти від ненавмисного сприймання до цілеспрямованої діяльності спостереження; на цій стадії сприймання вже перетворюється в специфічну «теоретичну діяльність». Теоретична діяльність спостереження включає аналіз і синтез, осмислення і тлумачення сприйнятого. Таким чином, зв'язане первинно в якості компоненту або умови з будь-якою практичною діяльністю, сприймання, нарешті, з форми спостереження переходить в більш-менш складну діяльність мислення, в системі якої воно набуває нових специфічних рис. Розвиваючись в іншому напрямку, сприймання дійсності переходить в зв'язане з художньою діяльністю створення образів та естетичне споглядання світу.

Сприймання поділяються на види за кількома основами.

За провідним аналізатором виділяють такі види сприймання: зорове, слухове, тактильне, кінестезичне, нюхове і смакове.

Процес сприймання здійснюється зазвичай низкою аналізаторів, що взаємодіють між собою. Як приклад можна назвати дотикове сприймання, в якому беруть участь тактильний і кінестезичний аналізатори. Навіть процес зорового сприймання, коли зоровий аналізатор є провідним, потребує участі рухового аналізатора, без якого неможливі рухи очей. Те саме можна сказати про слухове сприймання, в якому, крім слухового аналізатора, що є основним, великого значення набуває кінестезичний аналізатор. Різні види сприймання рідко спостерігаються в чистому вигляді, здебільшого вони комбінуються один з одним. Так, перегляд кінофільму має зоровий і слуховий характер, бо глядач сприймає кадри, що проходять перед його очима на екрані, і розмову, і музику, з яких складається звукова частина картини. До цього процесу належить і руховий аналізатор, що бере участь у сприйманні мови й музики. Перевага того чи іншого аналізатора в сприйманні визначається звичайно характером самого об'єкта.

За формами існування матерії виокремлюють такі види сприймання: сприймання простору, сприймання часу і сприймання руху.

Сприймання простору

У взаємодії людини з навколишнім середовищем сприймання простору є обов'язковою умовою її орієнтування в цьому середовищі.

У процесі сприймання простору розрізняють сприймання величини, форми, об'ємності й віддаленості предметів.

Взаємодія людини з довкіллям включає і саме тіло людини з характерною для нього системою координат. Людина, яка відчуває світ, сама є матеріальним тілом, яке займає певне місце в просторі й має певні просторові ознаки: величину, форму та виміри тіла, спрямування рухів у просторі.

Встановлено, що в основі різноманітних форм просторового сприймання лежить функціонування комплексу аналізаторів, які взаємодіють між собою. Особливу роль у просторовому орієнтуванні виконує руховий аналізатор, за допомогою якого встановлюється ця взаємодія. До спеціальних механізмів просторової орієнтації належать нервові зв'язки між двома півкулями в аналізаторній діяльності: бінокулярний зір, бінауральний слух, бімануальний дотик тощо. Важливим чинником у відображенні просторових якостей предметів є функціональна асиметрія, яка характерна для всіх парних аналізаторів. Функціональна асиметрія полягає в тому, що одна зі сторін аналізатора є провідною, домінантною.

Сприймання форми і величини предмета здійснюється за допомогою зорового, тактильного і кінестезичного аналізаторів. Однак основну роль відіграє зоровий аналізатор. За висловом І.М. Сєченова, око є вимірником простору. Кришталик ока змінює свою кривизну залежно від віддаленості предмета, що діє на нього. На близькій відстані він стає випуклішим, на віддаленій - плоскішим. Акомодація очей з важливим руховим механізмом зорового аналізатора допомагає сприймати відстань. Через порушення акомодації знижується точність зорового сприймання відстані.

Важливе значення для сприймання відстані мають рухи очей, зокрема їхня конвергенція. При переведенні очей з віддаленішого об'єкта на менш віддалений наявна їхня конвергенція - то більша, що ближчий об'єкт. Конвергенція очей спостерігається за умов бінокулярного зору (бачення двома очима). Сприймання відстані одним оком характеризується недостатньою точністю.

Взаємодія зорового і кінестезичного аналізаторів забезпечує адекватне сприймання розміру, форми і їхньої віддаленості від нас. І.М. Сеченов зазначав, що, сприймаючи предмети різного розміру і форми, ми обводимо їх рухами очей, немовби "щупальцями". Між рухами очей і відбитком предмета на їхній сітківці встановлюється зв'язок, що дає змогу краще сприймати розміри і форми предметів.

Найінформативнішою ознакою, яку необхідно вирізнити при ознайомленні з формою, є контур. Зорова система має не лише встановлювати межу між об'єктом і тлом, а й утримувати її. Це здійснюється за допомогою рухів очей, які ніби повторно виокремлюють контур, і є неодмінною умовою створення образу форми предмета.

Сприймання величини та форми залежить від попереднього досвіду людини. Що краще людина обізнана з конкретною формою, то легше вона вирізняє її серед інших форм.

При сприйманні об'ємності або глибини предметів основну роль відіграє бінокулярний зір. При бінокулярному зорі зображення падає на диспарантні, тобто на незбіжні точки сітківок правого і лівого ока. Коли зображення падає на ідентичні, тобто цілком збіжні точки сітківки, воно сприймається як плоске. Якщо диспарантність зображення предмета дуже велика, то зображення починає сприйматися подвійно. Так, якщо дивитися на шнурок, який висить вертикально на відстані в кілька метрів, і водночас тримати перед очима олівець, то побачимо два олівці. Перевівши погляд на олівець, ми отримаємо подвійне сприймання шнурка. Якщо ж диспарантність не перевищує певної величини, виникає сприймання глибини.

При одночасному баченні двома очима відповідне подразнення від правого й лівого ока об'єднується в мозкових частинах зорового аналізатора. Створюється враження об'ємності предмета, що сприймається.

За віддаленості предметів велике значення в сприйманні простору має взаємо розташування світлотіней, яке залежить від розташування предметів. Людина підмічає ці особливості й навчається, користуючись світлотінями, правильно визначати розташування предметів у просторі.

У сприйманні простору, зокрема відстані, беруть участь нюхові та слухові відчуття. За запахом можна, наприклад, визначити, що десь близько розміщується їдальня, за звуком кроків - розпізнати, далеко чи близько від вас іде людина.

Одна з найвпливовіших ідейних течій XX ст. - психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовувати у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його аспекти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний. Розглянемо два перші.

Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939).

Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класичного природничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намічалась криза традиційних уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю буття людини, виходячи лише з її природних характеристик.

Психоаналіз Фрейда був спробою синтезу двох напрямків досліджень природи людини:

§ розкриття психічних поривань внутрішнього світу, змісту людської поведінки;

§ аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури особистості.

Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя.

Спочатку психіка у Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме -це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме - це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам`ять, мислення та ін.). Свідомість Фрейда пов’язував в основному із сприйняттям зовнішнього світу [12; 347].

Джерелом психічної динаміки, за Фрейдом, є бажання сфери несвідомого, що прагнуть розрядки через дію. Але для цього необхідно, щоб вони включились у сферу свідомості, яка управляє реалізацією актів поведінки. Можливим це стає лише за посередництва передсвідомого, яке здійснює цензуру бажань несвідомого. Пізніше Фрейд уточнює, що психічна діяльність несвідомого підкоряється принципу задоволення, а психічна діяльність передсвідомого - принципу реальності.

Теорія З. Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи.

Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу.

Пізніше 3. Фрейд змушений був скоригувати свою систему, і дещо переглянути структуру інстинктів.

Своєрідними і неоднозначними є уявлення Фрейда про суб`єктивну реальність людини. У праці “Я і воно” (1923) він розкриває структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: “Воно” (ісі, ід), “Я” (едо, его) та (Над-Я” (зирег-едо, зирег-его). Під “Воно” Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетичне первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство [12; 348].

“Я”, як вважав Фрейд, - це сфера свідомого, посередник між: несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності.

Особливого значення 3. Фрейд надавав “Над-Я”, яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. “Над-Я” - це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства.

Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного.

Вчення Фрейда, не будучи філософським, містить у собі значний світоглядний потенціал. Продовжуючи психоаналітичну практику, він від дослідження індивідуальної поведінки звертається до соціальної. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону. Психіка, на думку Фрейда, - це засіб взаємозв’язку всіх епох. Зводячи людське життя до “інстинктивних нахилів”, Фрейд тим самим заперечує соціокультурні закономірності. Він вважає, що культура грунтується на відмові від задоволення бажань несвідомого і існує за рахунок сублімованої енергії лібідо (сублімація - процес відхилення енергії сексуальних потягів від прямої мети і спрямування до несексуальних, соціальних цілей).

Вражений крахом культурних цінностей та насильницькою смертю сотень тисяч людей в роки першої світової війни, Зігмунд Фрейд в останні роки свого життя піддає сумніву багато завоювань цивілізації. Він проводить ідею культурної танатології, тобто приреченості людської цивілізації.

Психологічні та соціальні погляди Зігмунда Фрейда вплинули на мистецтво, етнографію, психологію, духовне життя західного суспільства в цілому. Після виходу праць Зігмунду Фрейда стало зрозуміло, що неусвідомлювані структури складають особливий онтологічний пласт психіки, цілком досяжний для наукового аналізу. Він ввів до наукового обігу ряд ідей та проблем, які показали, що рівень свідомості є невіддільним від інших глибинних рівнів психічної активності, без вивчення яких неможливо зрозуміти природу людини, запропонував новий підхід до пізнання людини, її духовного світу.

Але є в психоаналізі Фрейда, як і в будь-якій іншій галузі знання, невирішені питання: він не зміг до кінця розкрити роль соціального фактора у формуванні і розвитку свідомості та психіки людини в цілому; є в нього концепції та положення, які з часом виявили свою обмеженість і практичну безперспективність.

2. Теорія Фрейда

a. Психологічна теорія Фрейда: інстинкт, внутрішнє "воно"

Якщо вважати, що людина таке ж дітище природи, як і інші відомі нам живі істоти, то вона певною мірою наділена тими ж якостями, що й вони. Якщо вважати, що тварини не наділені таким розумом, як людина, то єдиною точкою дотику у них є інстинкти. Як правило, у людини виділяють два основних інстинкти: інстинкт самозбереження і інстинкт продовження роду, тобто розмноження, які, у свою чергу, складаються з безлічі інстинктивних факторів. Причому ці два інстинкти взаємопов'язані. До інстинкту самозбереження належать такі підінстинкти: харчування, ріст, дихання, рух, тобто ті необхідні життєві функції, які роблять будь-який організм живим. Спочатку ці фактори були дуже важливі, але в зв'язку з розвитком розуму людини (Я) ці чинники як життєво необхідні втратили своє колишнє значення. Це сталося тому, що в людини з'явилися пристосування для добування їжі, вона стала використовувати їжу не тільки для того, щоб вгамувати голод, а й для задоволення властивої тільки людині пожадливості. З часом їжа стала діставатися їй все легше і легше, і на її видобуток вона стала витрачати усе менше і менше часу. Людина стала будувати для себе житла та інші пристосування і по максимуму забезпечила собі життя. Таким чином, інстинкт самозбереження втратив своє значення, і на перше місце вийшов інстинкт розмноження, або, як називає його Фрейд, лібідо. Такі людські прагнення, як агресивність, бажання висунутися, які до цього відносилися до інстинкту самозбереження, відповідно до другого закону діалектики, перейшли в іншу якість, тобто вони перейшли до "лібідо". Отже, в результаті еволюції, основною рушійною силою в житті людини став інстинкт розмноження.

b. Психологічна теорія Фрейда: контролююче "Я"

Відповідно до психологічної теорії Фрейда, "воно" набрало свою початкову силу, але паралельно з цим розвивалося і "я". Людина відрізняється від своїх менших побратимів розумом. У нашому випадку розумом є "его". Так як інстинкти, чи "воно", служать лише внутрішнім наповнювачем, то можна порівняти "воно" з якоюсь рідиною, тобто в строго концентрованому стані "воно" перебувати не може, тому що в цьому випадку при зосередженні одних інстинктів, людина з гомо сапієнс перетворюється на гомо вульгаріус, тобто, простіше кажучи, в тварину. Тому "я" чи "его" являються оболонкою, яка стримує інстинкти. Саме на цьому етапі виникають перші суперечності. Так як все знаходиться в розвитку і спокій відносний, то, отже, "я" і "воно" змінюються в часі, причому якщо "воно" вже визначилося, то "я" в ході культурного розвитку продовжує зростати. Якщо уявити, що кожному предмету і явищу відповідає свій час і своє місце, то і людській психіці властиве своє місце і час в загальній природі. Говорячи простіше, людську психіку можна порівняти з клітиною, де відбуваються відповідні явища. Відповідно, оболонкою клітини є "я", а внутрішнім вмістом "воно" (в цьому "воно" йдуть різноманітні дрібні процеси). У часі клітині треба розвиватися і, якщо внутрішній зміст вже сформувався і зазнає незначних змін, то зовнішня оболонка з розвитком культури все росте і потовщується. Назовні оболонка рости не може, тому що там місце займають інші клітини (інші індивідууми), отже, оболонка росте всередину, все більш і більш стискаючи внутрішній зміст "воно". Нарешті, тиск всередині стає настільки великим, що внутрішній вміст намагається розірвати зовнішню оболонку. Цей внутрішній конфлікт і є головним протиріччям між психосексуальним "воно" і контролюючим "я". Не випадково з ростом і розвитком культури людство все частіше і частіше спостерігає в своєму середовищі неврози. Але головна проблема в тому, що людина не здогадується про протиріччя всередині себе. У ясному усвідомленні "я" своїх заборонених потягів, яке забезпечується психоаналітичним дешифруванням сенсу невротичних симптомів, Фрейд бачив засіб відновлення психічного здоров'я. Якщо говорити простіше, то за допомогою психоаналізу виявляється те місце в психіці, в якому спостерігається тиск і утворюється, так звана, опуклість. Виявивши це місце і усунувши в ньому виникле протиріччя, людині повертається здорова психіка.

c. Психологічна теорія Фрейда: система "понад-Я"

Тепер розглянемо "суперего" або "над-Я". "Над-Я" є невід'ємною частиною людської психіки. Так як людина живе в суспільстві, то воно має на нього вплив. Повернемося до запропонованих вище міркувань. Якщо людина представляє з себе систему (окрему), тобто клітину, то клітина одна існувати не може, вона гине (виокремити з організму окрему клітину). Ці клітини утворюють тканину, та, у свою чергу, утворює орган, а останній систему органів, що утворюють великий, єдиний організм. Так ось оболонки цих клітин з'єднані між собою. Саме ця сукупність всіх "Я" і утворює "над-Я". Можна сказати, що "над-Я" являє собою сукупність всіх суспільних відносин (контролюючих поведінку людини).

d. Психологічна теорія Фрейда: "Комплекс Едіпа" і початок тотемізму

Тепер розглянемо взаємодію "Я", "воно" і "над-Я" на практиці (на конкретному прикладі). Здавна люди помітили, що інцест (кровозмішення) позначається на потомстві негативно. Для збереження чистоти генотипу та подальшої еволюції людства інцест був заборонений (релігією, законодавством). Цю заборонену установку видало "над-Я", або сукупність всіх свідомих параметрів. "Я", підкоряючись цьому закону суспільства, стало обмежувати інцестуозний потяг. Однак сексуальний потяг дитини в ранньому віці направлений на близьких, а більшою мірою, на матір, тому що вона ближче за все до неї, тобто можна сказати, що вільно або мимоволі несвідоме "воно" утворює інцестуальні передумови, які придушуються суспільною мораллю. Ось тут і проявляється протиріччя, яке або з часом (з віком) дозволяється, або виливається в "Едіпів комплекс". Так як на початковій стадії дитина бачить батька своїм суперником, то у неї з'являється бажання повалити тоталітарний режим свого батька або вбити його. За узагальненою теорією Фрейда можна сказати, чи, вірніше, припустити, що в давнину в певній полігамній громаді діти збунтувалися проти необмеженої влади батька і, змовившись, вбили його і з'їли. Пізніше, осягнувши сенс вбивства, вони злякалися, що те саме може статися і з ними. Тоді вони розділили між собою сфери впливу, і кожен у своїй новоствореній родині встановив (обожнив) авторитарну владу мертвого батька, тобто зробив його символом тоталітаризму. Їхні діти звинувачували в деспотії вже не їх, а свого померлого діда. Пізніше символ батька в племенах замінили різні тварини. Так виник тотемізм, одна з перших релігій.

e. Психологічна теорія Фрейда: внутрішня замкнутість

Природно, на підставі всього вищесказаного можна зробити висновок про те, що світ рухається за рахунок протидії "воно" і "Я" з "над-Я" (це дійсно так), але тоді ми маємо всі підстави стверджувати, що немає жодної здорової людини, так як у кожного індивіда існують суперечності, і подальший розвиток культури приведе до соціального вибуху, бо внутрішній вміст або "воно" прорве зовнішню оболонку. Це правильно, але справа в тому, що в людині постійно відбувається розрядка внутрішньо психічного фактора. Ця розрядка має два шляхи. Перший з них полягає в нормальному статевому спілкуванні, яке дає вихід інстинктам (але необхідно зауважити, що суспільство визначило норму сексуального спілкування і через цю вузьку щілину виходить лише невелика кількість психосексуальної енергії). Другий фактор, який доповнює перший, є наступним: за другим законом діалектики, невиражена сексуальна енергія переходить в іншу якість, зокрема в енергію соціальну, тобто людина робиться соціально активною. Якщо обидва канали для виходу відкриті, то індивід перебуває в нормальному стані. Якщо не працює перший канал, то вся енергія переходить в соціальну сферу. Якщо ж не працює другий канал, то інстинкти, витіснені у несвідоме, можуть призвести до так званого психічного вибуху або до неврозів, які проявляються в різних формах: від фантомних болів до психічних розладів, як то манія переслідування, параноя та ін. Найчастіше втрачений контроль за психікою призводить до незворотних наслідків. Психоаналіз допомагає запобігти їм. Природно, ми описали спрощену схему дії психіки. Організм людини, зокрема його психіка, є автономною, саморегулюючою системою і, мабуть, головним фактором спотворення психіки є не конфлікт між несвідомим і свідомим, а вплив "над-Я".

13 проняття про лібіду та сублімацію

Date: 2015-07-27; view: 690; Нарушение авторских прав