Глибина нашого побуту

Офіційно Київ охрестив Володимир Великий у 988 році. З того часу територія України та проживаючі тут наші предки зазнали стільки геополітичних змін та культурних нашарувань, що, здавалося б, дохристиянське язичництво лишилося для нас чимось назавжди втраченим. Але наш класик Іван Нечуй-Левицький у своїй праці «Світогляд українського народу» зазначив: «не вважаючи на те, що християнські догмати і християнська мораль уже ввійшли в народне життя, ще й досі між народом не згинуло давнє поганство. Воно ще й досі держиться в житті народу: в обрядах і звичаях, в колядках, щедрівках, веснянках, купальських піснях, в весняних іграх, в приказках, забобонах і ліках сільських знахарок.» [13]. Навіть через сто років після цих слів, переживши насильницьке спотворення народних традицій радянською владою, відмирання традиційного фольклору та пристосувавшись до умов урбанізації, наш народ продовжує бути індивідуальним, та, по суті, унікальним. Українці чи не єдині з європейських народів, які зберегли до ХХІ століття та ще і в такій значній кількості, як ми сьогодні маємо, дохристиянські елементи у фольклорі. Наші церкви, особливо сільські, завішані вишитими рушниками, із зображеннями дерева життя, в кожній сільській хаті є баночка із свяченою водою, кожна дівчина хоча б раз ворожила, а на Зелені свята і далі прикрашаємо оселю зеленню. Здавалося б, тут немає нічого дивного, адже кожний народ має свої звичаї, і це нормально їх дотримуватися, якби не підтекст всього того, що ми робимо не задумуючись. Причина цьому така.

Найдавніші із землеробів, які відомі на теренах України, трипільці вирощували таке ж жито, тримали домашню худобу, мазали свої житла глиною та поклонялися Сонцю. Символи та орнаменти з їхнього посуду до сьогодні простежуються у вишивках на рушниках сорочках. Батько історії Геродот ще у V ст. до н.е. описував цікавий звичай зберігання і спалювання сніпка соломи, як жертву богам, який греки перейняли від містичних гіперборейців, що жили на північ від скіфів. Дивно, але виникають надзвичайно чіткі паралелі із українським культом дідуха, що побутує дотепер [4;40]. В того ж Геродота читаємо і про скіфський поховальний обряд, багато з яких елементів котрого яскраво простежується і в жителів сучасної Наддніпрянщини, зацікавлює і шанобливе ставлення скіфів до Дніпра та інших річок центральної України. Для індоіранців є характерним шанобливе ставлення до води, але згадаймо безліч українських народних пісень, де оспівується тихий Дунай, синєє море і т.д. Українські космогонічні (про створення світу) легенди та колядки оповідають про «море», яке було перед створенням світу. Іноді з того моря росте світове дерево. На всіх культових монументах періоду черняхівської культури і раніше присутнє зображення рогу – символу врожайності та господарського добробуту [6;75]. На поселеннях тих же черняхів, котрих вважають ранніми слов’янами, характерною є знахідка срібних підвісок-півмісяців, які носили на шиї як оберіг. До молодого місяця і сьогодні замовляють на здоров’я: «Місяцю молодий, ти як серп золотий! Хай тобі буде на підлов’я, а мені на здоров’я» [8; 79], образ «Срібного місяця» присутній щедрівках, інших жанрах. А вже починаючи із писемних пам’яток часів Київської Русі можемо зробити висновок, що наш світогляд не зазнав фундаментальних змін, принаймні за останню тисячу років. Дивно, що цей ланцюг проходить через усі історичні епохи і його ще довго можна доповнювати.

Хоч і говорити про націю віком у 7,5 тисяч років не є розумно, але видно навіть неозброєним оком, що з найдавніших часів на цій землі склалася культура землеробів (додатково забарвившись впливами інших культур, приклад – войовничі скотарі скіфи) які залежали від сонця, від якого стигло колосся, від неба і дощу, що визначало врожай та від змін пір року – як основоположного двигуна людського життя і природи. Створювалася своя система образів та цінностей, власна модель світосприйняття і філософії, що, незалежно від історичних подій чи демографічних змін, передавалася з покоління в покоління людям, які орали і засівали цю землю. Тисячі років ця світоглядна система шліфувалася і вдосконалювалася. Будучи повністю залежними від сил природи, наші предки-землероби всіляко намагалися задобрити її, схилити на свій бік. Було відсутнє уявлення про зло і добро, все було відносним (навіть зараз більшість демонологічних образів мають цю властивість, наприклад чорт або домовик). У своїх діях, способі життя, ранні слов’яни намагалися максимально наближатися до природи, аби існувати з нею в гармонії, від цього залежало і їхнє благо. Було дві пори року – літо і зима, відповідно два великі свята – Коляда (Різдво) та Купала як зимове і літнє сонцестояння, також Великдень – святкування відродження природи. Новий рік починався разом з розвитком природи – весною. Дощ запліднював землю, земля народжувала трави. Землеробський процес, календар та свята на підсвідомому рівні були згармонізовані з природою, Сонцем, Місяцем, небом, землею, дощем, росою і всім іншим. В такому ритмі зароджувалося язичництво, згодом всі важливі для людей сили і явища персоніфікувалися, їм споруджувалися капища, ставилися ідоли і при певній потребі, чи по святах приносилися жертви і подяки.

Надзвичайно чітко простежується роль природи та стосунки з нею давніх слов’ян у такому жанрі, як замовляння. «Добрий день, земле Тетяно, а вода Оляно, наповни мою (масть) корову Божою росою (молоком)» промовляли це і берегу річки, де брали воду для корови, несучи воду заборонялося розмовляти. [8; 87]. Чи від переляку: «Переляк, перелячище! Я ж тебе яйцем викочую, а водою виливаю, на пущі і на сухий ліс відсилаю; тут тобі не бувати, червоної крові не спивати, синіх жил не потягати, жовтої кості не ламати!» [8; 70]. Символ калити, яку кусають на андріївських вечорницях, напередодні зимового сонцестояння, є нічим іншим, як імітація сонця, сила якого в ті дні зменшується до мінімуму. Круглий корж підвішують до палиці (символізуючи її рух на небі), і вона поступово зменшується від кусання. З’ївши її повністю, зімітувавши природній процес, забезпечується і його продовження. А як прозоро відчувається природна хліборобська основа у засіваннях на Новий рік, до сходу Сонця після щедрого вечора. Посипаючи оселі різним збіжжям, ніби засіваючи поле, бажається врожай і благополуччя в сім’ї на весь новий рік. Характерно, і не менш цікаво є тим, що засівати мають право лише хлопчики, та як і починати будь-яку нову важливо справу прийнято було чоловікам, адже чоловік є символом початку, зерна, з якого постає нове життя.

Крім обрядів календарної обрядовості хліборобів, в культурі українців простежуються ще давніші елементи – рудименти мисливського змісту. Вони можуть сягати навіть палеоліту та побудовані ще на тотемних віруваннях. Популярна навіть сьогодні різдвяна гра «водіння кози», яка вмирає, а потім оживає – яскравий тому приклад [6;129]. Сюди ж можемо віднести і безліч казок, таких як «Рукавичка», «Солом’яний бичок» та інші. Навіть назва такої тварина як ведмідь може вказати на давність таких реліктів. Відомо, що в тотемному світогляді було табу на вживання назви тотемного звіра, і його називали якимись іншими назвами [12;38] (аналогія в сучасному світі – назви небіжчик, покійний, спочивши і т.д. для померлого). Так у багатьох європейських народів ведмідь має назви нім. Bär, англ. Bear, дан. Bære, швед. Bära і т.д., чому у нас є відповідник барліг – місце де ліг (спить) бар – ведмідь, а саме слово ведміть (рус. медведь) означає «відати мед» - знати де мед. Це прямо вказує походження цього слова ще з часу тотемістичного світогляду. Дуже шанувалися і продовжують шануватися дерева, особливо дуб, щоб був символом бога Перуна, ясен, що іноді називається і світовим деревом, ялина і сосна – як дерева культу предків, верба – як символ сили життя, адже проростає із встромленої в землю гілочки, на кінець і калина, що стала символом нашого народу.

Багатство української духовної культури, глибину якої ми спробували розглянути, є невичерпне. Багато що, значно більше, ніж ми так вважаємо, з подібної архаїки широко побутує і сьогодні.

3. Сплетення і нашарування. Висновки.

Християнство ж, яке прийшло на наші землі виключно з політичною метою (як тогочасна «вимога» на міжнародній арені та як засіб централізації влади) було абсолютно новою і незрозумілою формою світосприйняття для наших предків. Воно органічно виникло і розвинулося серед нації, спосіб життя, мова та клімат місцевості де та проживала кардинально різнився від звичного нам. Новою була і християнська категорія «зло-добро», чого в язичників не було. З багатством нашої природи монотеїзм був незрозумілий нашим предкам. Звісна річ стався конфлікт. Підтримувана державою, церква почала засуджувати та викорінювати всі прояви язичництва, давніх культів, обрядів, насаджуючи свої, нові і незрозумілі. Але насильний метод не давав бажаних результатів, і церква вдалася до хитрощів - пристосувалася до язичництва. Не спромігшись заборонити варити кутю та пекти паски, малювати писанки та водити радісні весняні ігри, святкувати найдовший день року та кусати калиту, церква поступово всьому поганському дала свою назву і трактування. Так Калита стала святим Андрієм, Коляда стала Різдвом, Щедрий вечір святим Василем, Водохреща Йорданню, Великдень воскресінням Христовим, Купала – святим Іваном і так далі. Але, що найголовніше, набравши християнського забарвлення, свята і обрядодії лишилися таким ж, як і кілька тисяч років тому, а тому далі несли свій підтекст, формували свідомість яка була у наших предків 100 чи ба 1000 років тому. Ніколи не здавалося дивним, що ми шануємо святого Миколая іноді не менше ніж самого Ісуса? Та і св. Петро чи Юрій у нашому фольклорі постають далеко не як св. Лука чи Яків. А це тому, що, маючи міфологічний світогляд, ці святі таким чи іншим чином мали у наших предків певні асоціації з вищими і нижчими божествами, і тому формально змінили своє ім’я, але не втратили своєї популярності та функцій. Це було значно простіше і природніше, ніж змінювати світогляд від міфологічного до релігійного (ця надзвичайно цікава тема заслуговує окремого висвітлення). На народній іконі ми бачимо у святих риси обличчя простих селян, пізніше вони навіть одягнуті в народний одяг, а самі ікони рясно оздоблені рослинним орнаментами, та безліччю інших, неканонічних деталей. А що, коли підключити сюди силу-силенну народних забобонів, повір’їв, пояснюються які через світогляд мисливців мезоліту, не пізніше, величезний пласт народної медицини, що і не збирається втрачати свою популярність, чи дивовижний світ казок та символіку колискових – те, що всмоктують наші діти разом з молоком, формуючи фундамент свого мислення, філософських категорій. Все це - досконало пропрацьовані нашими дідами, створені разом з природою (а, по суті, де ж ми всі з вами живемо і від чого залежні?) норми життя людини, забезпечення її добробуту і щастя. Чи можливо наше суспільство стає кращим і досконалішим, зрікаючись цієї спадщини?.

Ясна річ, багато що ми втратили назавжди, багато що видозмінилося, подарувавши той новий колорит, чим унікальний український народ, та й ми вже далеко не всі знаємо працю на землі. Але усвідомивши глибину цього тисячолітнього досвіду, який ми вбираємо в себе без жодної плати, просто дотримуючись наших традицій, ми зможемо отримати набагато більше, ніж сподіваємося. Було помилкою, вважати традиції і забобони пережитком і непотребом, адже якби це був непотріб – він би проіснував тисячі років. Як висновок, ми, українці, є носіями надзвичайно давньої і «правильної» культури. Будучи автохтонами, та маючи традиції, що виникли на цій землі, ми маємо ту вірну дорогу, дотримуючись якої ми не залишимося собою і не втратимо те багатство нашої країни, яке сучасна діяльність людини майже знищила.

Тепер докази. З середини ХІХ століття в світі почалася індустріалізація, осередками якої стали міста. Стрімкий розвиток міст потягнув за собою урбанізацію – фактично зникнення села. Разом із селами почали зникати і традиції – досконала філософія життя. Наслідки цього – багатомільйонні мегаполіси, які задихаються в у власних відходах, загниваються від аморальності, танення світових льодовиків, вимирання десятків видів, зникнення з карти світу величезних лісів і т.д. А що лежить в основі – те, що людина забулася, що є такою ж частиною природи як і дерево, яке рубає, травинка, яку топче чи риба, якій забруднює воду. Наше щастя, що ми в силах ще все зупинити, тож задумаємося на хвилину і зробимо вірні зміни в своєму житті.

1. Вовк Хв. / Студії з української етнографії та антропології. К.1995

2. Войтович В./ Генеалогія богів давньої України. 2007

3. Воропай О. / Звичаї нашого народу. К.2009

4. Геродот. / Скіфія. К.1992

5. Гриценко В. /Людина і культура. К.2000

6. Давидюк В. / Вибрані лекції з українського фольклору. Л.2010

7. Давидюк В. / Первісна міфологія українського народу. Л.2007

8. Дмитренко М. / Замовляння. К. 2007

9. Костомаров М. /Слов’янська міфологія. К.1994

10. Сегеда С. / У пошуках предків. 2012

11. Сумцов М. / Дослідження з етнографії та історії культури Слоб. України. Х. 2008

12. Фрейд З. / Тотем и табу. СПБ 2010.

13. Нечуй-Левицький І. / Світогляд українського народу. Ел.варіант

Та інші.

Паславський Андрій, студент 4 курсу КНУ імені Тараса Шевченка, спеціальності фольклористика, українська мова і література та іноземна мова.