Поняття та класифікація виборчих технологій

Поняття та класифікація виборчих технологій

Tермін «технологія» походить від давньогрецьких слів «техно» -мистецтво, і «логос» -наука, знання. У словниках та енциклопедіях технологія ще трактують як сукупність знань про способи обробки матеріалів, предметів і методи виконання яких- небудь дій. Також є і інше тлумачення, як сукупність операцій, що виконуються відповідним чином і у певній послідовності, з яких складається процес обробки матеріалу чи виробу.

Зародження, розвиток, становлення та визнання в суспільстві ПР як нової наукової дисципліни пов’язані насамперед, зі Сполученими Штатами Америки. Історично склалось так, що саме в цій країні в процесі формування ментальності нового суспільства почався розвиток демократичних засад громадянського суспільства, ринкових відносин в економіці, які вимагали необхідності професійної роботи для налагодження суспільного діалогу.

Походження терміна «паблик рилейшнз» (public relations) пов’язане з автором американської Декларації незалежності Томасом Джефферсоном, який уперше використав це словосполучення 1807 року в чернетці свого президентського звернення до Конгресу. Першим, хто скористався послугами піарівської фахівця, був Джон Рокфеллер, який запросив Айві Лі для виправлення своєї «поганої» репутації. Така репутація була пов’язана із загибеллю на шахтах Колорадо, що належали Рокфеллеру, декількох шахтарів, унаслідок чого розпочалися страйки гірників. За рекомендаціями Айві Лі Рокфеллер сам відправляється в шахти, вислуховує скарги гірників, навіть танцює з жінками шахтарів на одному із свят. У подальшому Лі в американських газетах розміщує серію статей, де показує Рокфеллера в оточенні його великої родини.

Поняття та класифікація виборчих технологій

Новизна терміну “виборчі технології ” обумовлює його не розробленості в науковій літературі та невизначеність їхнього місця в демократичному виборчому процесі.

У загальному вигляді під виборчою технологією розуміють сукупність логічно взаємопов’язаних моделей, методів та конкретних способів підготовки, організації та проведення виборчих кампаній, спрямованих на досягнення визначеного результату на виборах [32, с. 24]. Позитивним у цьому визначенні є те, що автори розкривають спрямованість використовуваних методів, прийомів, визначаючи як мету “підготовку, організацію та проведення виборчої кампанії”.

На думку російських вчених К.С. Жукова і А.Д. Карнишева “ технологія виборчої кампанії – це сукупність прийомів, методів та впливів, застосовуваних для досягнення мети виборчої кампанії, насамперед такої, як обрання кандидата [30, с. 11]. Автори розкривають поняття виборчої технології через його складові елементи: “...прийоми, методи та впливи...”, при цьому необґрунтовано розглядають вплив суб'єкта на об'єкт як зовнішню форму, ставлячи його в один ряд з прийомами та методами.

В. Полтарак розглядає виборчу технологію як сукупність способів, методів та прийомів спеціально формалізованого та організованого впливу на електорат, що уможливлюють вплив на його електоральну поведінку та спонукають віддати свої голоси за певного кандидата або партію (блок) [44, с. 66].

Визначення В. Полтарак а хоча й робить спробу розкрити об'єкт “...спеціально формалізованого та організованого впливу...”, визначаючи його як електорат, однак далі автор конкретизує об'єкт впливу, розглядаючи “...електоральну поведінку...”. В. Полтарак виділяє як мету застосування виборчої технології “...спонукання (електорату) віддати свої голоси за певного кандидата або партію (блок)...”, однак не всі виборчі технології націлені на спонукання виборців до голосування “за”. Технології, які застосовуються в ході виборчої кампанії, можуть мати й протилежну мету – спонукання виборців голосувати “проти” того чи іншого кандидата.

Джабасов. На основі здійсненого критичного аналізу визначень поняття “виборчі технології” автором сформульоване власне, згідно якого виборчі технології – це сукупність прийомів та способів впливу на волевиявлення виборців та на результат виборів, які застосовуються при підготовці, організації та проведенні виборчих кампаній з метою досягнення на виборах заданого політичного результату. В демократичній державі виборчі технології повинні бути засновані на відкритій, конкурентній боротьбі політичних сил та забезпечувати вільне волевиявлення громадян.

Під час організації та проведення виборчих кампаній суб'єкти (учасники) звертаються, як правило, до різних видів виборчих технологій, класифікація яких можлива за різними підставами.

У залежності від ресурсу, що лежить в основі виборчої технології виокремлимо: організаційні; інформаційно-комунікативні; психолого-іміджеві, адміністративні, соціологічні, ідеологічні тощо. При цьому варто обмовитися, що даний перелік є неповним і що зазначені технології застосовуються комплексно, взаємодоповнюючи та навіть дублюючи одна одну.

Організаційні технології містять набір прийомів і способів розробки стратегії і тактики виборчої кампанії, організації роботи команди; роботи партій та місцевих партійних організацій щодо підтримки свого кандидата; збору коштів на проведення виборчої кампанії; роботи груп добровольців і т. ін.

Інформаційно-комунікативні технології охоплюють прийоми та способи, пов'язані з оптимізацією впливу на виборців у ході передвиборної агітації, через ЗМІ, під час масових виступів та при використанні інших форм передвиборної агітації.

Варто погодитися з виокремлиними В. Кампо [89, с. 15-16] причинами появи неконституційної практики використання на виборах адміністративного ресурсу:

1) нерозмежування адміністративним апаратом політичних та адміністративних функцій через їх невизначеність у законодавстві;

2) низька політична та правова культура виборців;

3) слабкість політичних партій та блоків, у яких переважають кланові та подібні їм тенденції;

4) відсутність розвинутого громадянського суспільства, незалежних засобів масової інформації, гарантованих прав і свобод та ін.

Існують різні визначення поняття “адміністративний ресурс”. Їхня розмаїтість відображує властиві йому як комплексному явищу технологічні та ідеологічні риси, які виявляються паралельно.

Умовно виокремимо об'єктивну та суб'єктивну сторони адміністративного ресурсу. Об'єктивна сторона полягає в тому, що посадова особа використовує своє право на здійснення владних повноважень, що не є правопорушенням. Суб'єктивна сторона, у свою чергу, – це дії державного службовця, які межують з порушеннями норм Закону України “Про державну службу” і Закону України “Про боротьбу з корупцією”. З цього погляду можна говорити про позитивну та негативну сторони адміністративного ресурсу.

Адміністративний ресурс визначається як політологічний термін, який вживається для пояснення використання органами державної влади та місцевого самоврядування, кандидатами на виборчі посади, які є посадовими особами або державними службовцями, своїх повноважень для досягнення політичних цілей в ході виборчої кампанії шляхом порушення норм діючого законодавства.

Окремі дослідники дотримуються близької до істини точки зору, що поняття “ адміністративний ресурс ” приховує порушення діючого законодавства. Тобто, на їхню думку, мова йде про підміну понять “порушення виборчого законодавства” та “адміністративний ресурс”. Так, зокрема, В. Небоженко вказує на те, що, у західній виборчій практиці та теорії таке поняття як “адміністративний ресурс” відсутнє, його аналог називають чітко – “механізм втручання у виборчий процес” [90, с. 4].

Використання адміністративного ресурсу, яке супроводжується порушеннями виборчого законодавства, тягне відповідне покарання. Закон України “Про вибори народних депутатів України” у статті 85 “Відповідальність за порушення законодавства України про вибори депутатів”, передбачається, що “... особа притягується до кримінальної, адміністративної або іншої відповідальності в порядку, встановленому законом”, у тому числі і за використання свого посадового або службового становища з метою бути обраним депутатом. Проте які саме способи використання службового становища з цією метою вважаються протиправними, у Законі не уточнюється.

Варто також нагадати, що стаття 14 Закону України “Про державну службу” регламентує, що “дисциплінарні стягнення застосовуються до державного службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень...”, але з виборчої практики відомо, що довести “використання”, “перевищення” чи “порушення” у випадках використання адміністративного ресурсу, пов'язаного з протекціонізмом, важко.

Наприклад, під час парламентських виборів 2002 р., за даними соціологічних досліджень, найбільший відсоток використання адміністративного ресурсу належав виборчому блоку політичних партій “За єдину Україну!”, певний потенціал протекціонізму мав виборчий блок політичних партій “Єдність”, в окремих регіонах на адміністративний ресурс претендували виборчий блок політичних партій “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”, Соціал-демократична партія України (об'єднана) (СДПУ (о), Партія зелених України, Всеукраїнське політичне об'єднання “Жінки за майбутнє” [90, с. 4].

Аналіз та систематизація виборчих технологій є передумовою для створення оптимального та ефективного правового регулювання виборчих кампаній в Україні.

У демократичному суспільстві визначальним критерієм при виборі суб'єктами виборчої кампанії того чи іншого способу впливу на об'єкт повинен виступати критерій легітимності та легальності. Легальними є виборчі технології, які відповідають чинному законодавству, а легітимними –які відповідають не тільки букві закону, але основним демократичним принципам, а також нормам суспільної моралі, політичній етиці [94, с. 9-10].

Серед факторів ефективного розвитку легітимних та легальних виборчих технологій можна назвати такі:

Політичні: політичний режим демократичного типу; чіткий механізм представництва громадян та їх інтересів у владі;

Економічні: досить розвинутий механізм конкуренції; висока концентрація виробництва та робочої сили; високий ступінь насичення ринків товарами та послугами;

Соціокультурні: традиції вирішення конфліктів ненасильницькими методами; розвинута система загальної, спеціальної та вищої освіти; досить високий загальний рівень освіти населення; розвинена система соціальної комунікації, яка здатна забезпечувати швидке поширення інформації;

Правові: демократичний правовий механізм реалізації та захисту основних політичних прав та свобод громадян; забезпечення дотримання законодавчо закріплених принципів проведення виборів.

Демократичність виборчих технологій залежить від особливостей національно-історичного та соціально-економічного розвитку країни, від того, до якого типу країн належить держава [41, с. 44-46]. В державах так званої “нової демократії”, до яких, зокрема, відносяться країни Латинської Америки, Китай, Індія, Білорусія та ін., характерним є використання примусових, насильницьких виборчих технологій, як атавізм тоталітарного ладу. У суспільствах з розвиненою демократією виборча практика визначається як конкуруюча. Але навіть у тих країнах, де існують виборча конкуренція та вільний політичний вибір, суб'єкти виборчих кампаній не відмовляються (і не відмовляться) від використання маніпуляційних виборчих технологій, які сприяють зменшенню або навіть виключенню впливу виборців на формування представницьких органів. У кожному суспільстві присутня діалектична боротьба за демократію з однієї сторони (з боку народу), та обмеження її – з іншого боку (з боку влади) [35, с. 68].

Класифікація виборчих технологій з позиції відповідності їх правовим та етичним нормам, стосовно цього дослідження, уявляється найбільш коректною. У публіцистичній літературі пропонуються різні іменування подібних виборчих технологій: “чисті”, “білі”, “брудні”, “чорні” тощо.

В. Полтарак у рамках запропонованого підходу виділяє “ чорні”, “сірі” та “білі” виборчі технології. Під “ чорними ” технологіями він розуміє ті виборчі технології, застосування яких тягне пряме порушення законодавства. До них, зокрема, можна віднести як відверто кримінальні (наприклад, підкуп членів виборчої комісії), так і порівняно “безневинні”, хоча і заборонені законом дії (подарунки виборцям, агітація з боку посадових осіб і т. ін.). “ Сірими ”, на його думку, варто вважати такі технології, що не передбачають прямого порушення закону, але суперечать суспільної моралі та прийнятим способам ведення політичної боротьби. “Білими” технологіями називаються ті, які належать до офіційного регістру дозволених та несуперечать законові [44, с.

Деякі автори використовують узагальнююче поняття для технологій, які не відповідають моральним та правовим нормам – “антитехнології” [18, с. 72; 93].

Автор дисертаційного дослідження виступає проти використання таких термінів як “брудні”, “сірі”, “білі” виборчі технології, вважаючи їх публіцистичними та ненауковими. Розглядаючи як підставу класифікації критерій відповідності правовим, соціальним, моральним нормам, а також демократичним принципам виборів виборчі технології варто класифікувати на такі види:

- легальні виборчі технології, які відповідають чинному законодавству. Ці технології ефективні в умовах стабільного громадянського суспільства, чітко структурованого з досить розвинутою елєкторально-правовою культурою громадян, у якому у всіх соціальних груп артикульовані інтереси;

- нелегітимні виборчі технології, які формально не порушують норми законодавства, але не відповідають загальним демократичним принципам організації та проведення виборів, нормам суспільної моралі і, як наслідок, не викликають схвалення з боку громадської думки.

- нелегальні виборчі технології, які прямо порушують норми виборчого законодавства.

Останнім часом в Україні в ході проведення виборчих кампаній розширилося використання виборчих технологій, які суперечать законодавству і не відповідають нормам етики політичної боротьби в цивілізованому суспільстві. Подібні технології тільки формально спрямовані на реалізацію виборчих прав, але фактично обмежують їх. Вони не відповідають існуючим умовам та об'єктивній логіці виборів, використовуються не за прямим призначенням, а з метою маніпулювання суспільною свідомістю.

Серед основних об'єктивних причин виникнення виборчих технологій, які суперечать законодавству і не відповідають нормам моралі, можна виокремити:

- нерозвиненість інститутів громадянського суспільства;

- криза моральних цінностей в суспільстві та у політичної еліти;

-суперечливість та незавершеність правового забезпечення застосування виборчих технологій;

- низький рівень політико-правової культури суб'єктів та учасників виборчих кампаній та ін.

Зневага правами громадян, демократичними принципами, закріпленими в Конституції і законах України, а також порушення основних установок суспільної моралі при використанні нелегітимних виборчих технологій, можуть привести до таких серйозних для суспільства та держави наслідків, як соціальна напруженість, зростання недовіри громадян до органів державної влади та байдужості до їх ініціатив, до дисонансу у взаємодії суспільства та влади. Найбільш яскравим і показовим прикладом негативного впливу нелегальних та нелегітимних виборчих технологій служить тенденція зниження явки виборців, що намітилася останнім часом, а також голосування “ проти всіх ” як відповідь на механізований, позбавлений глибокого змісту, підхід до виборів, що констатує прірви між владою та суспільством [38, с. 99]. Саме при такому використанні нелегальні та нелегітимні виборчі технології являють собою загрозу та є серйозною перешкодою на шляху розвитку демократії в нашій країні.

3. Виборча кампанія є апогеєм політичного життя, завершенням політичного циклу в діяльності окремої політичної структури чи окремого політика. під час виборчого марафону, політична комунікація займає центральне місце у політичні й діяльності й має вирішальне значення в подальшій долі політика чи політичної структури, у розвитку політичних процесів у суспільстві. “Напередодні виборів акцент комунікації зміщується з буденної діяльності на агітацію, переконання, популяризацію, рекламу тощо, увага переноситься на ідеальну та психологічну сфери[2]”. Збільшується потік інформації, змінюються уставлені уявлення, порушується інформаційний баланс у суспільстві та когнітивний – у індивідів. У зв‘язку з цим зростає психічна активність та відповідно напруження як окремих виборців, так і загалом у суспільстві. З точки зору психології політичний вибір є ключовим моментом функціонування свідомості індивіда. Проте на цю вольову дію впливають всі основні компоненти психіки і соціально-психологічні чинники. Політичний вибір розрізняють за формою (самостійний, контрольний, самостверджуючий) і за рівнем (індивідуальний, груповий). Існує 4 підходи до виявлення факторів, які визначають конкретний політичний вибір особи:

ситуаційний підхід – політичний підхід обумовлений конкретною історичною ситуацією.

Соціологічний підхід – політичний вибір залежить від економічного, соціального й демографічного статусу людини;

Маніпулятивний підхід – політичний вибір обумовлений діяльністю системи масових комунікацій і пропаганди;

Індивідуально-психологічний підхід – політичний вибір залежить від стійких характерологічних рис індивідуальної психіки.

У процесі підготовки передвиборчої кампанії постає рід запитань, які групуються у 3 блоки:

Питання спрямовані на вивчення виборів, виявлення їх орієнтації та преференції;

Питання, пов‘язані з оцінкою передвиборчої кампанії, її стратегії і тактики:

Питання, що характеризують політичну систему.

Вважається неможливим глибоко пояснити поведінку виборця, ігноруючи ці запитання. Стан політичної системи визначає умови проведення передвиборчої кампанії та ступінь можливості для виборця проявити себе.

Електорат обирає політиків для вирішення конкретних завдань і програм, визначає таким чином стратегію дій влади. “У країнах з розвинутою демократією існує традиція: під час зустрічей з виборцями та через інші канали кандидати у владні структури виявляють такі проблеми й питання, які всього більше всього хвилюють населення[3]”. “В ідеалі демократичні вибори виділяють так: кандидати висувають цілий пакет зрозумілих для виборців пропозицій[4]”.

Порівнюючи й оцінюючи їх виборці співвідносять із своїми інтересами й вирішують, кому надати перевагу мета будь-якої передвиборчої кампанії – залучаючи достатню кількість виборців для перемоги на виборах. Вивчення громадської думки –одна з основних умов реальної організації передвиборчої кампанії. Це основний і практично єдиний шлях досягти ефективності кампанії. Це основний і практично єдиний шлях досягти ефективності кампанії.

Дослідження мотивації поведінки особи у виборчому процесі можна здійснювати, аналізуючи:

· мотивацію абсентеїзму;

· мотивацію участі в голосуванні;

· мотивацію конкретного електорального вибору;

· мотивацію участі громадян у різноманітних формах електронної діяльності.

Мотивація участі в голосуванні має як позитивне, так і негативне забарвлення. “За результатами опитування, проведеного центром “Соціальний моніторинг” спільно з Українським інститутом соціальних досліджень, відповіді респондентів на запитання “Чому ви маєте намір взяти участь у виборах до Верховної Ради України?” розподілилися так: 26,9% - для мене це спосіб висловити свою незгоду з державно політикою; 12,1% - не хочу, щоб до влади прийшли люди, яких я не поважаю; 11,0% - беруть участь за звичкою; 0% - вважаю це своїм обов‘язком; 0,6% - інші відповіді; 13% - важко відповісти; 22,5% - не збираюся брати участь у голосуванні[5]”. Привертає увагу переважно негативна мотивація участі громадян у виборах, як добра можливість висловити свою незгоду з політикою держави.

Серед мотивів поведінки, що стримують участь у виборах, замінюючи роль відіграє: почуття байдужості до політичних справ, ворожість до політичної системи, заплутаність виборчого процесу, що заважає зробити людям свідомий, продумай вибір. Серед політичних умов поряд з історичними традиціями слід відзначити: існування сильного громадянського суспільства зі структурними інститутами, розвинену багатопартійність, уставлену законодавчу базу. “Аналіз усіх цих умов, крізь призму української дійсності свідчить про слабкість об‘єктивних засад виборців до організації влади[7]”.

Першими та найважливішими політичними технологіями, що визначаться усіма демократично орієнтованими політичними суб‘єктами цивілізації, є сукупність ідей, знань про норми, принципи, способи, засоби проведення демократичних виборів. Вони становлять собою конкретний вираз волі суспільства. Для того, щоб вони були демократичними, електорат повинен мати уявлення про свою роль у виборчому процесі. Механічний процес голосування за кандидатів організовується спеціальною державною структурою. Виборча комісія, комітет, або трибунал призначається урядом для спостереження за ходом виборів.

Існують тисячі специфічних законів, які визначають виборчий процес у демократичних критеріях світу. Проте немає жодної моделі виборчої системи, яка б гарантувала повне й справедливе втілення в життя ідеалів демократії.

“Перед українським законодавством та вченими стоїть завдання продумати хід виборів, котра б виключала як загально визначені демократичні права та свободи громадян традицій й образу мислення виборців в Україні[8]”

24 вересня 1997 року був прийнятий Верховною Радою, а згодом підписаний Президентом України Закон “Про вибори народних депутатів України”. Запроваджені законом України змішаної, мажоритарно-пропорційної виборчої системи, значно активізувало діяльність політичних партій, що з одного боку сприяло процесу їх об‘єднання у виборчі блоки, а з іншого – створенню нових політичних організацій.

“Книгу підготовлено й видано Центром соціально-психологічних досліджень та політичного менеджменту[9]”

класифікація виборів, що проводяться в Україні, може здійснюватися:

за територіальною ознакою;

за суб‘єктом виборчого процесу;

за часом проведення;

за кількісною ознакою;

за правовими наслідками

за порядками визначення результатів виборів.

4. Політичні партії досягають влади різними методами і шляхами: парламентською, пепарламентською формою. Якщо парламентська форма завоювання влади політичною партією - ознака високого розвитку демократії, але непарламентский шлях - шлях революційного або реакційного насильства. І парламентський шлях завоювання влади, і непарламентський шлях завоювання влади приводять до того, що політична партія стає урядовою (тобто політичною партією, члени якої обираються народом на певні урядові пости). Тому диктатура політичної партії - це антидемократичне, антинародне явище.

Стратегія і тактика спільностями і масами, що передбачає збір політиці опис емпіричної інформації, на базі якої визначаються розстановка та співвідношення соціально-політичних сил, а також складається прогноз розвитку, що передбачає ситуації і пропонується перегрупування сил, і становить стратегію та тактику політичної діяльності в політичному процесі. Політична діяльність охоплює всі форми політики і має власну внутрішню структуру: політичне керівництво державою і суспільством; політичне функціонування; участь громадян у політичному житті суспільства; політичний маркетинг, тобто систему рек-ламності тощо. Діяльність, спрямована на визначення системи мети і завдань, формування політичної стратегії, політичної тактики на основі аналізу реальних політичних подій та явищ, прогнозування політичного розвитку і становить суть політичного керівництва. Здійснюється політичне керівництво в основному через основні форми: державна і політична партійна діяльність, представницькі органи і структури та ін. Політичне керівництво формує і політичну платформу. Політична платформа - сукупність теоретичних та ідейних положень, практична програма вимоги, лозунги, що висуваються політичними партіями і державними структурами і якими керуються у своїй діяльності держава, політичні партії, політичні рухи, громадські об'єднання. Визначається і політична стратегія і політична тактика, політичний курс.

Політична стратегія - визначення довготривалої мети, широкої програми дій, повсякденних завдань, загальної довготривалої лінії політичної поведінки, основних напрямків діяльності, науково обґрунтованого розвитку реальних політичних подій і явищ тощо. Стратегія визначає і забезпечує основний напрямок політичної діяльності суб'єктів влади та політики. її об'єктом є вироблення головної мети, програм на певному етапі політичної Діяльності суб'єктів політики, шляхів та мір їхнього досягнення..В умовах демократизації громадського життя визначаються основна ланка, головний напрямок у політичному процесі, черговість політичних проблем, що вирішуються.

Тактика - це частина стратегії, це політична лінія суб'єктів політики на порівняно нетривалий період, це сукупність шляхів, форм, прийомів, методів та засобів реалізації політичних ідей • програм, досягнення головної мети й завдань стратегії. Політична тактика випливає з політичної стратегії і підпорядковується їй. Політична стратегія і політична тактика - складові політичного керівництва, тісно взаємозв'язані між собою. Свобода вибору народом соціально-політичного ладу, деідеологізація міжнародних відносин, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими; відмова від війни як засобу і методу вирішення політичних проблем, людський вимір політики та ін. - все це характерне для сучасної політичної стратегії та політичної тактики. Конструктивна політична стратегія передбачає і прогресивний політичний розвиток, передбачає конструктивний вибір засобів і методів її здійснення (мистецтво компромісів, договірні стосунки, попередження екстремальних ситуацій, зростання ролі права, здійснення превентивної (упереджувальної) дипломатичної діяльності, уникнення воєнних дій, звернення та урахування громадської думки тощо).

Важливою ланкою у виробленні стратегії і тактики у політиці стає процес прийняття рішень, постановка мети й завдань. їх підготовка зв'язана із з'ясовуванням позицій та поглядів основних політичних сил країни, що пропонуються у вигляді альтернатив, їх рівень - свідчення про потенціал політичних суб'єктів і з правової точки зору покладає на них відповідальність за підготовку та реалізацію політичного рішення. Відомо, що ефективність так званої мітингової демократії не висока. Створюючи політичний настрій, мітингова демократія не вносить його в межі народних інтересів, що реалізуються, не створює необхідного політичного механізму для реалізації політичного настрою. Важливо у політичній діяльності чітко визначити ефективність та реалістичність рішень, уникаючи так званих закличних рішень, що не є конкретно організованими, хоча можуть бути гасла, розраховані на формування необхідних політичних орієнтирів у громадській свідомості.

Для організації політичної діяльності з реалізації певної мети та рішень особливе значення має вибір засобів. Відомий вираз: політика є мистецтво допустимого, мистецтво компромісів має умовне ставлення до засобів реалізації стратегічних та тактичних рішень, тому що в політичному рішенні вибір засобів відіграє вирішальну роль, від цього залежить успіх. Тому-то мистецтво допустимого - це набір засобів, що відповідають стабільності обстановки, але не екстремальний варіант, коли допустиме рішення, яке оперативно змінюється, хоча й повинно йти у фарватері загальнолюдських уявлень. При такому підході й політичний компроміс також має конкретний зміст, виступаючи у значенні можливого, але не завжди допустимого засобу.

Потрібно уміти політично маневрувати, визначити час, поле наступу і відступу, змінюючи тактику при переході від атак до оборони тощо. Політичний маневр, розрахований на пізнання можливості утримати позиції, набутий в процесі реалізації тієї чи іншої політичної акції, необхідного потенціалу для реалізації і та досягнення мети. В раціонально організованій політичній діяльності маневр — постійне врахування ситуацій, що виникають, та вміння перерозподіляти політичні сили, тобто маневрувати, що характерно для дипломатичної діяльності, для тих політичних сил, що намагаються не шляхом військових засобів, а шляхом урахування загальної обстановки, розстановки політичних сил, перегруповувати сили і добитися політичним шляхом усунення антинародних режимів тощо. У політичній діяльності необхідно уміти наступати й відступати.

Політична стратегія наступу, як правило, передбачає прийняття політичними інститутами певних рішень про наступ. Чи мале політичне навантаження виконують і політичний відступ.

Вчасно відступити для того, щоб, зберігши сили, набратися нової енергії потім піти у наступ і добитися успіху тощо. У політичній стратегії й тактиці особливе місце займають ізоляція та нейтралізація опозиційних сил. Ізоляція передбачає тимчасове припинення політичної діяльності опозиції. Нейтралізація передбачає також перевірку можливої зміни інших політичних ресурсів, досягнення результативності політичної діяльності. Отут-то має значення політичний контроль. Поняття «ситуація контролюється», поширене у політичній практиці, означає локалізацію сил, що має право контролю політичної поведінки об'єкту, стабільність стану, що находиться в центрі уваги. Заставою ефективності політичної діяльності є організація каналів зворотного зв'язку з об'єктом політичної діяльності та ін. Змістом і метою стратегії і тактики є вплив на прийняття та здійснення політичних рішень в течії політичного процесу.

Серед основних технологій, що використовуються на виборах треба виділити базові політико-психологічні передвиборчі і виборчі технології.

1. Технологія ставки на партію чи блок – зміст впливу на електорат ґрунтується на формуванні у нього образу партії як єдиної політичної сили, яка здатна консолідувати суспільство, зробити вагомий внесок у розбудову держави, подолання кризових явищ і створення ефективної економіки або ефективного управління державою.

2. Технологія ставки на лідера партії – в центрі діяльності команди кандидата ставиться особистість лідера, яка має «притягувати» голоси виборців. Для цього організовуються й проводяться заходи, які мають за мету ввести окрему особистість – лідера партії чи блоку – у політичний простір, сформувати у свідомості електорату необхідний його образ. Наймовірніше це має бути образ сильної, вольової, інтелектуально розвиненої людини, висококваліфікованого фахівця, обачливого й підготовленого політика, здатного реалізувати ідеї і сподівання людей, повести за собою маси, забезпечити правопорядок.

3. Технологія ставки на лідерів партії – ця технологія мало чим відрізняється від попередньої. Її особливість полягає у тому, що тут «розкручується» низка лідерів, які в цілому мають відобразитись у свідомості електорату як команда однодумців, що здатна реалізувати будь-які задуми. Лідери «розкручуються» за єдиними сценарієм, охоплюючи всі аспекти суспільно-політичного життя. Кожен також працює зі своєю частиною електорату, яка найбільшою мірою його підтримує.

4. Технологія поєднання ставки на лідерів і партію – ця технологія певним чином об’єднує три попередні технології. У ході її реалізації «розкручуються» і окремі лідери, і партія як активний, організований і підготовлений суб’єкт політичної діяльності, як політична сила, яка здатна взяти на себе відповідальність за майбутнє держави.

5. Технологія провідної ідеї та ідеалу – в центр усієї виборчої кампанії ставиться така ідея, такий ідеал, які здатні, як кажуть, проникнути у серця й душі електорату, запалити маси й повести їх на нові звершення.

6. Технологія міфізації і символу – для досягнення бажаних результатів технологи дуже часто вдаються до створення у свідомості електорату міфів про певного кандидата. Символом може стати будь-яке слово, ім’я, зображення, але лише тоді, якщо вони мають специфічне додаткове значення до свого звичайного змісту. Міф часто перетворює політика на народного «героя», «дивотворця», «всемогутнього керівника». З часом він перестає сприйматися як звичайна людина, але тут головне, щоб кандидат злився із міфов.

7. Технологія ставки на програму партії чи окремого кандидата – в центрі виборчої кампанії є програма партії. Слід зауважити, що в Україні використання цієї технології є досить складним, бо програма ще жодного разу не була головним чинником перемоги на виборах.

8. Технологія використання суперечностей полягає у виборі за основу впливу на електорат саму суперечність, яка має місце у певному регіоні, галузі, місті чи жержаві. У цьому випадку використовується суперечності між полоденнями Конституції і реальним станом їх виконання партіями, лідерами однієї чи різних партій; етнічними спільнотами; різними гілками влади; владними структурами і різними соціальними групами чи іншими суб’єктами соціальної життєдіяльності; рівнем реальних досягнень діючих кандидатів у депутати та їхніми попередніми обіцянками; закликами лідерів та їх справжнім ставленням чи діяльністю.

9. Технологія ставки на проблеми передбачає розгортання передвиборних і виборчих кампаній на основі акцентування уваги на головних проблемах, які перешкоджають руху в майбутнє, гальмують демократичні та економічні процеси, національний чи регіональний розвиток, можуть призвести до втрати незалежності, спричиняють погіршення здоров’я й дієздатності людей. Такими проблемами можуть бути: екологія, наркоманія, мовне питання, злочинність, безробіття, вавілля чиновників, бідність.

10. Технологія опозиційності – доцільно поєднані підходи, принципи, форми, алгоритми, моделі, методи і способи, об’єднані установками критики існуючої влади, блокування її активних дій, ініціатив, підходів, обвинувачення в неспроможності ефективно управляти суспільством. А також протиставлення їй своїх шляхів і програми дій. ЇЇ використовують як окремі політики, так і партії. А Владу завжди є за що критикувати й звинувачувати, особливо в перехідний період. До того ж, у суспільстві завжди є політичне, соціальне, економічне, а знасить і психологічне підгрунття до сприймання опозиційності як боротьби за права громадян.

11. Комбінова технологія – поєднує різні технології та підходи, конфігурація яких змінюється в залежності від особливостей кампанії, а також індивідуальних смаків амого менеджера.