Формування правової держави

Ліберальні політико-правові ідеї стають матеріальною силою тоді, коли суспільство намагається позбутися нестерпних умов і порядків, які гальмують суспільний розвиток. Тиранія влади слугує мотивом для пошуку більш досконалих форм держави, в яких особистість була б не просто одним із атомів, а представляла б самодостатню цінність, з якою б співвідносила свої дії будь-яка політична влада.

Звичайно, торкаючись проблем і факторів, які визначають побудову правової держави, в числі пріоритетних задач вказують на ті з них, які мають матеріальний характер, наприклад інститут незалежної судової влади, розподіл влад і т. д. Все це вірно і не підлягає великому сумніву. І все таки потрібно в якійсь степені змістити акценти і в першу чергу говорити про явища ідеальної якості. Тому заслуговує самого серйозного відношення ідея про те, що історія розвитку людства, її етапи можуть інтерпретуватися і як зміна різноманітних світоглядів, поглядів. Одним словом, правова держава, її теоретична конструкція стала реалізовуватись тільки тому, що вона досягнула деякої "критичної маси", яка здатна перетворити людське буття. Ідея з'являється як відповідь на потребу людської практики, поступово набуває відносну самостійність, впливаючи на суспільне життя.

Якщо правова держава є втілення свободи, яка заснована на розумі, якщо за класиком лібералізму Б.Константом розуміти свободу як перевагу особистості над владою, то не дивно, що свобода завойовується в тривалій і тяжкій боротьбі. Необов'язково за допомогою соціальних катаклізмів і революцій. Всілякий рух за свободу повинен виходити з мас, а не зверху. Якщо ліберальні начала були ініціативою верхів, вони майже завжди мали половинчатий характер і не сприймались суспільством в повному обсязі.

Кожна епоха мала свій символ, девіз або ідеал, які домінували в суспільній свідомості і були дороговказом. Так, ідеалом античності була замкнена, самодостатня автаркія, яка основувалась на тому, що окрема особа існує не для себе, а тільки для держави і суспільства. Політичним ідеалом середніх віків була теократична держава, в якій мало місце тотальне владарювання богослов'я і офіційної церковної доктрини, тобто той грунт, на якому ліберальній політико-правовій теорії важко було отримати життя. Конфлікт між індивідом і державою ще не набув виражені форми і думка протиставити їх не могла знайти собі підтримку в системі владарюючих тоді ідей. В той же час в надрах феодального суспільства проти церкви постали дві нові сили: суверенна держава і автономія особистості. Першу пов'язують з іменами Н. Макіавеллі, Ж.Бодена. Інша зобов'язана своїм походженням протестантизму (М.Лютер та ін.). Саме з цих двох течій, тобто з ідеї суверенної держави і концепції автономної особистості, їх співвідношення і впливу і розвиває та думка, яка і ознаменувала собою Новий час — правова держава.

Рубежем ідеї правової держави стало Відродження, лейтмотивом якого є гуманізм, заснований на визнанні гідності Людини. Інтелектуальні зусилля діячів епохи Відродження були направлені на переобладнання внутрішнього світу людини. Це було обов'язковою попередньою умовою для того, щоб трансформувати існуючі суспільні відносини в розумне і гуманне суспільство, якому неприйнятні нав'язані зовні право державні регулятори.

Ідея правової держави набула актуальності в період буржуазно-демократичних революцій в Європі, які завершували період феодалізму. Юридичне світосприйняття третього класу претендувало на утвердження нових уявлень про свободу людини за допомогою режиму владарювання права як в приватних, так і публічно-правових відносинах.

Все сказане свідчить про те, що правова держава виникає там, де суспільство має стійкі демократичні, правові, політичні, культурні традиції. Для прикладу можна привести той факт, що західний феодалізм в досить ранній період породив із з'їздів феодалів, які збиралися нерегулярно парламенти. Судові системи Англії і Франції оформились з феодального інституту, конкретніше з права васала на публічний суд, який творився не його володарем, а третьою особою.

Ідеолог правової держави І.Кант говорив, що у людини є тільки одне головне право - право на свободу, всі ж інші випливають з нього. Матеріалізації ідеї правової держави повинна передувати наполеглива робота людського Духу, яка перевтілює світосприйняття суспільства і окремої особис-

тості. Якщо культура, право, демократія, законність не стануть індивідуальними цінностями — ні про яку правову державу не варто і думати.

Держава є продуктом суспільного розвитку, і у більшій мірі воно наслідок, а не причина. Тому зміни в суспільстві задають темп, форми і методи змін в державі. Тому можна, перефразовуючи відомий вираз Ж. де Местра, сказати, що "кожне суспільство має ту державу, на яку воно заслуговує".

Для формування правової держави потрібно високий рівень загальної культури загалом і правової зокрема. Культура як напрацьована людством сума духовних і матеріальних цінностей напряму впливає на характер політичних інститутів. В історії можна побачити немало прикладів, коли підйоми культури, мистецтва співпадали з періодом лібералізації держави. Суспільство високої культури несумісне з тоталітарною владою, оскільки вона, як правило, персоніфікується в харизматичному вожді, якому співає хвалу нерозвинена свідомість мас. Істинну свободу, свободу від догм і стереотипів дають тільки знання і культура. Остання основується на принципах вільної особистості, автономії її від влади. Тоталітаризм тримається на ідолопоклонстві, свого роду язичництві і тільки тому багато правителів всіляко противилися розповсюдженню просвітництва і культури. Якщо не буде прогресувати масова і індивідуальна культура, не тільки правова реформа, але і всіляка інша буде приречена на провал. Будь-яка держава, яка вирішила серйозно рухатися по шляху свободи, не повинна економити на культурі, освіті, тому що давно сказано, що скупий двічі платить.

Продуктом ліберальної свідомості є плюралізм в політиці, економіці, мистецтві і т. д. Ліберальній свідомості властивий високий рівень правосвідомості, оскільки право розуміється, як один з головних соціальних феноменів, який опосередковує соціальні зв'язки членів суспільства. Право є не тільки критерієм дозволеного або забороненого, але й матеріалом свободи індивідів і соціальних спільнот.

Побудова правової держави ускладнюється там, де існують давні традиції правового нігілізму. Досить часто можна зустріти роздуми про те, що недоліки суспільного розвитку головним чином є наслідком поганих законів. З цим можна погодитися лише частково, оскільки навіть досконалий закон мало що здатен змінити, якщо члени суспільства не мають звички співставляти свої дії з правом. Потрібно прагнути до такої якості суспільства, коли законослухняна поведінка стає стійкою, типовою і стереотипною, тобто тоді, коли вона не потребує значних інтелектуальних зусиль і буде реалізовуватися на "підсвідомому алгоритмі".

Правова держава передбачає визначений рівень індивідуальної і суспільної свідомості. Правова держава основується на Праві, яке об'єктивно потребує моральної обґрунтованості. Право регулює не всі суспільні відносини, а тільки ті з них, які являють собою найбільшу суспільну значимість. Відносини, які вільні від правового опосередкування, займають інші соціальні регулятори, передусім моральні норми. Великі проблеми виникають в тому суспільстві, де в праві і моральності вбачають тільки перепони. Укріплюючи моральність, суспільство укріпляє право, і навпаки. Тільки так можна скоротити шлях до правової держави.

Одним з головних посилань формування правової держави справедливо називають наявність інститутів громадянського суспільства. Феномен громадянського суспільства хвилює людство достатньо давно. Ще Аристотель, засновник політичної науки, визначав державу "як сукупність громадян, як громадянське суспільство". Теоретична думка і після Аристотеля довгий час не розділяла поняття "держава" і "суспільство", вважаючи їх тотожними. Це було подолано, як тільки актуалізувались дослідження проблем громадянського суспільства, як явища, відмінного від держави. Багато вчених внесли свій великий внесок в цю важливу теоретичну категорію, але все-таки вирішальна заслуга належить тут одному з родоначальників німецької класичної філософії Г.-В.-Ф. Гегелю. Спираючись на праці своїх попередників, Гегель першим в німецькій філософії права вказав на те, що між особистістю і державою існує деяке суспільне середовище (суспільство), яке має велике значення як для особистості, так і для держави.

Громадянське суспільство, за Гегелем, являє собою опосередковану працею систему потреб, яка існує на двох складових — відношеннях власності і формальній рівності людей. Громадянське суспільство, вважав Гегель, є продуктом сучасності, античність не знала нічого подібного. Якщо держава являє собою єдність різноманітних осіб, то в громадянському суспільстві кожен для себе ціль, все інше для нього ніщо. Однак без співвідношення з іншими, вважав Гегель, індивід не може досягнути своїх цілей у всьому їх об'ємі. [1]В структуру громадянського суспільства входять також сім'я, право, релігія, культура, освіта і т.д. Суспільство — дуже складний, само управляючий організм. Корпорації, прошарки, окремі особистості переслідують свої економічні, політичні, духовні інтереси. Таким чином, в суспільстві складаються найрізноманітніші соціальні відносини, і передусім товарно-грошові, ринкові, вплив на них держави не є абсолютним.

Правова держава потребує міцної економічної бази, високих стандартів життя і домінування "середнього" класу в соціальній структурі суспільства. Влада при цьому існує на гроші платників податків, які в зв'язку з цим висувають до неї обґрунтовані претензії у випадку яких не будь порушень.

Формування правової держави можливе лише за наявності ринкової багатоукладної економіки. Досвід всіх, без винятку, соціалістичних країн свідчить, що економічний монополізм породжує монополізм політичний, тобто домінування однієї партії, однієї ідеології, однієї системи цінності. Сучасне громадянське суспільство - це суспільство з розвинутою системою ринкових відносин і надійними соціальними гарантіями. Демократична держава не претендує на роль Провидіння, яке веде до блага сліпий народ. Задача його полягає зовсім в іншому, а саме в створенні необхідних умов для саморозвитку, для розумного і прогресивного існування особистості і усунення перешкод, які неминуче виникають на цьому шляху. Держава повинна встановити цивілізовані основи конкурентної боротьби між індивідами і соціальними громадами. Правову основу громадянського суспільства складає формула:" Все, що не заборонено законом, дозволено". Право в громадянському суспільстві вже більше не є волею тих, хто володіє економічною і політичною монополією, а слугує мірою свободи, нормативами рівності і справедливості, компромісом соціальних прошарків.

Політичний аспект громадянського суспільства об'єктивно втілюється в

категорії "правова держава". Ці соціальні інститути об'єктивно взаємопов'язані і співвідносяться як зміст і форма. Правова держава можлива лише за наявності розвинутого громадянського суспільства, і навпаки, громадянському суспільству притаманна правова форма владарювання, заснована на верховенстві права (закону), розподілу влади і реальному забезпеченні прав і свобод людини.

Демократія засновується на плюралізмі громадянського суспільства. Вільний доступ, обмін і отримання інформації ускладнює процеси перетворення владних політичних структур в негласні інститути. Вільна преса, кажучи словами Т.Пейна, є основою демократичного суспільства.

Духовний зріз громадянського суспільства передбачає домінування загальнолюдських цінностей та інтересів, незважаючи на деяку розпливчастість і пафосність цих категорій, які, на жаль, поки що не стали загально-цивілізаційними ідеалами.

Розвинуте громадянське суспільство і правова держава формується за умови орієнтації на соціальну справедливість. Суспільство повинно створювати

гарантії для проявлення і розвитку людського Духа. Суспільний розвиток забезпечується інтелектуальними зусиллями критично мислячих індивідуальностей, тому суспільство прирікає себе на застій, заперечуючи індивідуальність.

Шлях до правової держави довгий і складний, повний небезпек і помилок. Багато держав сотні років йшли до демократії, іноді розплачуючись за це надто дорогою соціальною ціною. Побудова правової держави повинна спиратися на ретельно продуману стратегію і тактику. Без врахування досвіду інших держав тут навряд чи обійтись, Однак цей досвід повинен переплітатись з власними традиціями і реаліями.

Формування правової держави потребує збалансованих зусиль. Не можна проводити правову реформу у відриві, скажімо, від політичної. Все необхідно пов'язувати і домагатися паралелізму. Значне випередження політичних реформ під час погіршення економічного положення справедливо породжує протест мас, тому що для чого демократія, якщо суспільство ледве забезпечує просте відтворення життя на рівні елементарних біологічних потреб.

І останнє. Правову державу не слід сприймати як закінчену, досконалу формулу, як деяку стратегічну субстанцію. Правова держава одночасно є категорією існуючого і належного, ідеалом, що перетворює дійсність.