Структура та функції етики. Категорії етики та моральної свідомості

Етика як наука виникла і розвивалася в межах філософії і розглядалася як практична філософія або моральна філософія, базується на двох засадах: фактах реального морального життя (вчинки індивідів і діяльність соціальних спільностей) та філософському світогляді. Світогляд завжди ціннісно орієнтований і не може бути нейтральним. Тому можна говорити про те, що скільки історичних типів світогляду, філософських напрямків, стільки й етичних шкіл, систем.

Структура етики як науки або структура етичного знання охоплює шість змістовних блоків. По-перше, емпіричну, описову етику, що розглядає норови, звичаї, моральну чесність, що існували у середовищі представників різних народів і народностей, соціальних спільностей і прошарків, різних громадах, тобто встановлення, описування, констатування й аналіз моральних фактів, реальних моральних чесностей людей, які й складають моральні відносини суспільства на різних етапах його розвитку. По-друге, загальну теорію моралі або філософські проблеми етики, де мова йде про походження моралі, її суть, структуру, специфіку, взаємодії моральної необхідності, свободи і відповідальності, моральні аспекти сенсу життя та ін. По-третє, нормативну етику, як зведення вимог, приписів суспільства і стереотипів поведінки особи, її моральних якостей, що відповідають суспільним моральним нормам. По-четверте, теорію морального виховання або педагогічну етику, що забезпечує засвоєння індивідами встановлених моральних зразків поведінки. По-п'яте, професійну етику, покликану описати й обґрунтувати особливості моралі різних професійних груп, виходячи зі специфіки їх діяльності. По-шосте, історію етичної думки, що демонструє як створюються етичні проблеми, як змінюються способи постановки питань, підходи до їх вирішень, як поглиблюється розуміння природи моралі, її призначення і функцій у житті суспільства, а також закономірностей її розвитку.

Категорії історичні, їх зміст уточнюється в процесі суспільної практики, оскільки шлях людства до Істини завжди тяжкий. На кожному новому етапі розвитку пізнання категорії дедалі точніше і повніше виражають об'єктивний світ, сприяють поглибленню і уточненню самого процесу пізнання. Це, природно, веде і до того, що формуються нові категорії, які відображають необхідність і закономірність загальних зв'язків і відносин, що стали на даному етапі пізнання пізнаним фактом, а отже, збагачують систему категорій певної науки. Категорії визначають систему понять науки. Кожна наука має свої категорії, оперує ними. Етичні категорії за природою не відрізняються від категорій філософії та інших наук є логічними формами відображення об'єктивного світу, процес їх формування логічно схожий з процесом формування категорій інших наук. Етичні категорії аналогічні категоріям інших сфер знання і за функціями. Отже, такі поняття етики як звичай, вчинок, моральна норма, моральний принцип, моральний ідеал, оцінка та інші вживаються і змістовно розкриваються переважно в етиці. До етичних категорій належать Добро і Зло, обов'язок і совість, честь і гідність, справедливість і відповідальність, моральний вибір і моральний конфлікт, сенс життя і щастя, товариськість, дружба, любов тощо. У поняттях розкриваються найістотніші властивості моральної реальності.

Так, Добро є однією із загальних категорій етики, що виражає позитивну цінність, позитивне моральне значення явищ, подій суспільного життя, вчинків людини у їх взаємодії з моральним ідеалом.

Зло – протилежність добру, негативна цінність, категорія, за допомогою якої позначаються негативні сторони дійсності, діяльності людей та відносин між ними. Це все те, що перешкоджає задоволенню інтересів людини і людства.

Поняття обов'язок – усвідомлена й добровільно прийнята моральна необхідність, зобов'язаність, що стала внутрішньою потребою особи.

Гідність – особливе ставлення з боку суспільства до людини, яке виражається у визнанні її цінності незалежно від майнового, статусного становища, національної, релігійної й іншої приналежності, що засновано на визнанні рівних прав кожного на повагу до себе, як рівного з усіма морального суб'єкта, а також міра самоповаги особи.

Честь – позитивна оцінка навколишніх цінностей людини, як носія певних соціальних ролей, функцій.

Совість – внутрішній самоконтроль особистості, пов'язаний зі здатністю формулювати для себе моральні зобов'язання, здійснювати самооцінку вчинків, самоконтроль поведінки, що виражається у відповідальності людини перед собою як носієм вищих універсальних цінностей.

Щастя – вищий ступінь задоволення людини життям, від повноти її самореалізації, самоздійснення, досягнення соціально й особисто значущої мети. Система категорій і понять розкриває зміст предметної сфери етики.

Зміст етичних категорій відображає загальну визначеність взаємодії суспільства і особи, що виступають як сталі, необхідні, закономірні моральні зв'язки і взаємодії людей. Категорії формуються на основі досвіду суспільства, соціальних груп, людства, практика яких виявляє стійкі причино-наслідкові зв'язки людей, логіку зв'язків і відносин в їх абстрактній загальності.

В етичних категоріях відбивається закономірність причиново-наслідкового характеру, оскільки етична якість є специфічна визначеність і стійкість такого типу відносин, і тут, як у всій матеріальній дійсності, виникає умова проходження певних наслідків з відповідних причин. Але в моральній сфері специфіка дії визначається внутрішнім вибором, тобто вільним самовизначенням волі, що залежить багато в чому від психологічної настанови особи, надає закономірності причиново-наслідкову складну своєрідність. Інтереси суспільства і особи, їх збіг і суперечності в своєму сплетінні створюють моральні ситуації і обставини, за яких члени суспільства, соціальних спільностей відбирають логічний аспект стеження з цих причин і відповідних результатів. Інтереси окремої особи як представника соціальної спільності можна встановити, знаючи, що необхідно спільності, суспільству, оскільки людина не існує сама собою, поза суспільством, без зв'язків і відносин із собі подібними, а суспільство є сукупність соціально-пов'язаних один з одним людей. У такому значенні моральні поняття совість, обов'язок, честь та інші увібрали в свій зміст усе те, що стало відомо завдяки людській дії, мотиву, меті. За своєю природою поняття, категорії з логічними формами мислення. Зміст етичних категорій відображає те, що є необхідним, закономірним і тому відносно більш стійким для суспільно-особистих відносин усередині соціальної групи, бо в них виражається причиново-наслідкова закономірність зв'язку моральної свідомості і морального життя, практики. Людина, порушивши обов'язок, несе біду багатьом. Розкривається діалектика логічної причиново-наслідкової взаємообумовленості життя соціальної спільності. Зв'язок моральної свідомості, вираженої у розумінні обов'язку, з практикою поведінки, у такому випадку є фактом їх невідповідності, що має місце через недотримання суб'єктом морального обов'язку.

Сформувавшись як абстракції незліченної кількості окремих, одиничних, конкретних вчинків, спонукань, мети тощо, категорії етики можуть вірно, або спотворено відображати і виражати суть відповідного аспекту поведінки соціальної спільності. Невірне розуміння суті етичних категорій полягає в абсолютизації їх змісту, у наданні змісту значення вічної загальності і незмінності. Насправді ж, коли в процесі формування категорій людина абстрагується від конкретного, одиничного, прибираючи, знімаючи другорядне і випадкове, умовне і характерне лише тільки для цієї ситуації і цього індивідуума, то знаходимо загальне знання, що в різноманітті складного бере істотне для соціальної спільності. Отже, соціально-історичні умови життя людей не можуть не безпосередньо або опосередковано впливати на зміст етичного поняття, що формується, додаючи їм соціально виражений характер. Моральні інтереси людей, які служать меті розвитку суспільства, завжди накладають відповідний відбиток на той бік змісту категорій, яка виражає суть того, що відображається. Саме тому категорії совість, честь, справедливість та інші увібрали в свій зміст те, що є конкретним вираженням соціально-історичної мети та інтересів соціальних спільностей. Категорії етики це підсумок, сума знання морального життя соціальної спільності або суспільства, завдяки чому формулюються етичні думки, багато в чому пронизані категоріальним знанням, які, знаходячи характер принципів і норм, виступають як істинні і обов'язкові для всіх представників соціальної спільності суспільства і ті думки – вимоги.

Специфіка етичних категорій полягає в тому, що відображають необхідні зв'язки і все закономірно-стійке і стале в моральному житті, до якого неможливе філософсько-пізнавальне, спокійне ставлення. Етичне є якість, що об'єктивно складається в моральних відносинах, тому специфіка етичних категорій залежить від того, що і як відбивається у відповідних поняттях. У громадській організації свого життя люди зустрічаються і розкривають певну якість відносин одного з одним, між особистістю і колективом, яка має свою специфіку, на відміну від якості інших форм суспільних відносин, наприклад, політичних, правових тощо. Пізнаючи причинно-наслідкові зв'язки відносин, поглиблено дізнаючись про внутрішні, приховані пружини зв'язків, люди знаходять поняття про них, завдяки чому точніше пізнають бік свого життя. Нагромаджений досвід, підсумок і сума знань, що є в поняттях, допомагають людям усвідомити місце і роль кожного з етичних феноменів у моральному житті соціуму. Отримана інформація дозволяє ефективно впливати на свідомість кожної конкретної людини. Мислення етичними категоріями є понятійне відображення моральної практики, науковий спосіб відображення якісно своєрідної сторони людського суспільного життя.

Етичні категорії виникають на основі абстрагування від конкретної дії, в якій поєднуються почуття, переживання, свідомість. За допомогою етичних категорій відображається загальне, закономірне і істотне, що виявляється людьми в моральних відносинах, як те, що виникає із суспільних умов і відносин. Як і законам, категоріям етики властиві риси загальності, відносної стійкості, необхідності. Категорії етики – це загальні істини, прикладені для оцінки дії з бажаною нормою дії, але в загальній істині є все багатство різноманіття реальної дії, оскільки виведена, абстрагована з конкретної безлічі реальних виборів, дій, відносин.

Етичні категорії відображають історичність моралі, тому виступають як істини або помилки, оскільки їх зміст здатний бути адекватно і неадекватно фактичним, об'єктивним. Як істини, в яких викристалізуваний досвід людства в конкретно-історичному розвитку, категорії етики необхідні суспільству для правильної орієнтації, передбачення результатів певних вчинків для соціальної спільності і для самого суб'єкта, що є представником спільності. Через зміст категорій етики, що виступають об'єктивними істинами, людина знаходить основу вибору, одержує практичну можливість для освоєння морального життя. Об'єктивність категорій, їх зміст відображають те, що випливає із соціальних відносин і, знаходячи конкретну визначеність у відповідному виборі і дії, сприяє прогресу суспільства.

Етика, як наука, виконує ряд функцій. Головними серед них є: описова, ціннісно-орієнтовна та функція формування етичних знань, що реалізуються в єдності, і їх розмежування має умовний характер. Моральні явища дещо розпливчаті, невловимі, важко фіксуються. Тому завдання етики – вивільнити моральну сторону (складову) з різноманіття людської діяльності, визначити й описати реальні звичаї, мотиви поведінки людей. Мораль не є результатом людського свавілля, об'єктивно визначена і виступає необхідною формою самоорганізації суспільних індивідів. Соціально-моральна поведінка має чітку логіку. Завдання етики полягає в тому, щоб вивчати реальні моральні процеси. Отже, на описовому рівні етика виділяє об'єкт дослідження мораль, уводить в науковий обіг факти, що підлягають поясненню, інтерпретуються теоретично. Описова функція етики реалізується переважно при розгляді етапів історичного розвитку моралі або історичних типів.

Функція формування етичних знань пов'язана з поясненням походження моралі, фактів морального життя, обґрунтуванням моральних цінностей, принципів, норм, ідеалів, оціночних уявлень конкретно-історичного типу суспільства і в кінцевому результаті – зі створенням знань про мораль. Етика формує наукові знання про мораль, перетворюючи емпіричні моральні факти в наукові. Філософсько-світоглядні орієнтації етики не є морально нейтральними, а мають ціннісне значення, характеризуються моральною визначеністю. Етика узагальнює моральні процеси і задає ціннісні нормативні перспективи, не створює нових норм моралі, а дає існуючим закінчені формулювання, орієнтує на те, що повинно бути. Це досить складне і, по суті, аналітичне завдання. Для того, щоб з існуючого різноманіття моральних цінностей виділити ті, які найповніше і точно виражають глибинні інтереси суспільства і соціальних спільностей, мають історичне майбуття, їх необхідно піддати науковому аналізу. Звідси третя функція етики – ціннісно-орієнтовна. Історичний досвід свідчить, що така ціннісно-орієнтовна функція залежності від основного принципу філософського світогляду, панівної ідеології, може проявлятися в апологетико – прикрашальній або оціночно-критичній формах, а також у формі моралізаторства або ригоризму та ін. Функція формування етичних знань найповніше розглядається при висвітленні історії етичних вчень або етичної думки.

Ціннісно-орієнтовна функція реалізується переважно в нормативній етиці. У науці, зокрема в етиці, категорії відіграють роль засобів пізнання і практичного освоєння своєрідної сторони суспільного життя – моральних відносин людей, визначаючи тим самим структуру науки, її місце в системі гуманітарного знання, її роль в пізнанні закономірностей суспільного життя. Суть етичних категорій зумовлює їх специфіку, яка полягає в тому, що етичні категорії здатні відображати процес об'єктивізації моральних відносин, а також виражати взаємозв'язок закономірно-стійкого в таких відносинах, служать практично освоєнню, регулюванню етичної сторони життя суспільства.

3. Сутність, структура та функції моралі. Питання про природу, суть і розвиток моралі розглядається по-різному: з позицій релігійної догматики, натуралізму, з позицій матеріалізму формулюються соціально-історичні концепції. У релігійних концепціях мораль обґрунтовується як дана самим Богом, підкреслюється її універсальний, загальнолюдський характер, тобто поширюється на всіх людей без винятку і всі рівні перед її вимогами, усі мають їх дотримуватися. Релігійна етика наповнює мораль високим духовним змістом, захищає її від спрощення, утилітарності. Релігійні концепції виносять джерела моралі за межі суспільства і недооцінюють значення особи у становленні моральної свідомості.

Ще в стародавності виникло натуралістичне пояснення вимог моралі: учення Геракліта про мораль як закон єдиного логоса, уявлення піфагорійців про небесну гармонію, теорія Конфуція про небесний світ та ін. Ще в античності Геракліт писав, що люди в масі своїй не розуміють єдиного закону логоса, початкової спорідненості з ним і не дотримуються його вимог. А це приводить до того, що люди перебувають в полоні різних забобонів. Концепції натуралізму, моралі в етиці одержують поширення в епоху Відродження (Джордано Бруно, Бернадіно Телезіо) і в період XVII – XVIII ст.: теорії природної моралі і права, розумного егоїзму, утилітаризму та ін. У XIX ст. ідеї натуралізму формулюються Чарльзом Дарвіном, Полем Лафаргом, Карлом Каутським, Гербертом Спенсером, Петром Кропоткіним, Зігмундом Фрейдом, Карлом Юнгом та іншими соціологами, які розглядали етику як фазу біологічної еволюції світу в біологічній природі людини. Англійський природознавець Чарльз Дарвін вважав, що постійні вправи вдосконалювали стадний інстинкт. Це і привело до появи у вищих тварин морального чуття. Значення моралі полягає в забезпеченні біологічно доцільної діяльності, а органічний світ включається в сферу моральних відносин. Суть моралі вбачається, в кінцевому результаті, в інстинктах самозбереження та продовження роду (виду).

Спрощується і спотворюється процес виникнення і розвитку моралі у теоріях суспільного договору. Більш виваженим і глибоким видається соціально-історичний підхід до виникнення людини і моралі. Аристотель, Карл Маркс, Еміль Дюркгейм, Макс Вебер та інші обґрунтовували соціальну природу моралі, її джерела шукали у розвитку суспільного життя. На думку прихильників соціально-історичного підходу, мораль є наслідком матеріально-економічних відносин суспільства. Її виникнення пов'язується з необхідністю підтримання суспільного (людського), на відміну від тваринного способу життя, з потребами координації, узгодження індивідуальної за характером діяльності в колективну взаємодію для виживання людини в суворих умовах життя. Російський теоретик анархізму Петро Кропоткін розглядав принцип товариськості або закон взаємодопомоги в тваринному світі як вихідний початок появи моральних норм, почуття обов'язку, співчуття, поваги до одноплемінника і навіть самопожертвування. Взаємодопомога в процесі еволюції переходить в поняття справедливість, що виступає основним змістом етики. У сучасній етиці подібної позиції дотримується Карл Лоренц, розглядаючи моральні норми як просте продовження і ускладнення тваринних інстинктів. Основні з них: боротьба за збереження і продовження роду дає початок у людській практиці доброчесності, любові, турботі, жалості, відповідальності, боротьба за існування, охорону території мешкання виявляється в конкурентності і агресивних основах людини. У результаті людство повинно зізнатися, що природа натуральна, біологічна і треба навчитися приборкувати агресивність, спробувати знизити її вплив на життя. Раціональний спосіб подолання агресивності – любов, творчість і гумор, що дозволяє орієнтувати життєдіяльність позитивно.

Багато в чому до еволюціонізму тяжіють і погляди професора Гуелфського університету (Канада) Макса Рьюз, який, відмічаючи, що деякі вчені пропонують вилучити етичні проблеми з філософії і біологізувати їх, намагається довести, що мораль породжена біологією для того, щоб забезпечити соціальне існування людей. Звичайно, без еволюційних процесів в біології не виникла б соціальна форма руху матерії і її еволюція. Але суспільне життя є принципово, якісно інша форма руху матерії, що не є сумою більш низьких форм. А функціонування свідомості, в тому числі і суспільної, не зводиться до біохімічних процесів у мозку суспільної людини, не вичерпується ними. Різновидністю концепцій натуралізму з питань походження моралі є соціологізаторський підхід в етиці. Прихильники соціологізації етики вказують на відмінність між людською культурою і тваринним світом, але підкреслюють загальну основу виникнення – ген як елементарну інформаційну одиницю, що є засобом (охоронцем і передавачем) інформації, способом біологічного і соціального успадкування на молекулярному рівні індивідуального і колективного досвіду живого. Відомий англійський письменник – генетик Роберт Докінз вважає, що гени егоїстичні. Уся еволюція живого пов'язана з боротьбою за існування вже па молекулярному рівні і виживають не завжди сильні і гідні, а, як правило, найхитріші, що зуміли пристосувати успадкований досвід для боротьби з ближніми. Виживають здебільшого ті, у яких виявляється максимальна любов до себе самого. Ген-егоїст навіть допускає форми поведінки, дещо пов'язані з альтруїзмом і в цей момент вигідний. Де вигідно і треба, ген-егоїст буде (і здатний) любити іншого. З таких позицій природа альтруїзму – це лише проекція егоїстичної поведінки.

Походження моралі випливає з природи людини як природної істоти, її потреб і інтересів, незмінної біолого-психологічної суті індивіда. Початок рекомендації антропологічного напрямку проголошений ще в V ст. до н. е. грецьким філософом Протагором: «Людина є міра всіх речей». Представники антропологічного напрямку в етиці Фома Аквінський, Девід Юм, французькі матеріалісти, Людвіг Фейербах та інші. У сучасних умовах антропологічна етика висвітлюється в працях екзистенціалістів, неофрейдистів та інші.

У межах антропологізму в етичних вченнях можна розглядати і концепцію утилітаризму, її основним поняттям є користь індивіда (вигода, особистий інтерес тощо). Джерелом моралі є природа людини, а зміст морального вибору оцінюється шляхом арифметичного підрахунку вигод і втрат за результатами вчинку. В історії етики її представляли софісти в V – IV ст. до н. е., філософи Ієремія Бентам, Джон Стюарт Мілль, вчення прагматизму та ін. Відвертий індивідуалізм і підкорення поведінки особи принципу матеріальної користі і егоїстичного розрахунку, заперечення провідної ролі духовних інтересів у діяльності людини роблять утилітаризм непривабливим для значної частини громадськості, яка не сприймає гендлярський підхід у визначенні духовних цінностей. В сучасності відвертий утилітаризм зустрічається рідко, зазнав істотних змін.

Мораль є складним полісистемним явищем. Більшість філософів, соціологів умовно в сучасних умовах виділяють у моралі дві відносно самостійні, але тісно взаємозв'язані сфери: моральну практику і моральну свідомість. Мораль як ідеальне, як форма суспільної і індивідуальної свідомості відрізняється від моральної діяльності. Але ця відмінність відносна. Поза моральною свідомістю немає і моральної практики. Мораль атрибутивно задана людині і процесом реального життя в нескінченному різноманітті спонукальних мотивів і дій людей. Розрізнення сторін необхідне для визначення і пояснення зв'язку та взаємодії між духовною і практичною моральною діяльністю, взаємодії моралі з іншими сферами суспільного буття. По-перше, практична діяльність людей, на відміну від інших дій, спрямована, а людська мета - породжена потребами практики. Свідомість і практика не тотожні явища. Свідомість ідеальна, практика – предметно-дійова. По-друге, моральна свідомість більш або менш може відставати від вдач, що фактично виявляються, а може і передбачати майбутнє, концентруючи увагу на ідеалі, бажаному, можливому. По-третє, варто відмітити можливі суперечності, здатні виникнути між моральною свідомістю і практикою. У сучасних умовах ця можливість, частіше, ніж хотілося, виникає у відносинах між людьми.

Моральна практика, це, насамперед, моральна діяльність особистостей і моральні відносини. Моральні відносини визначають і діяльність, і свідомість, що безпосередньо відбивається у них – взаємодією людини з іншими людьми, суспільством, соціальними інститутами і спільностями. У моральній практиці реалізуються моральні почуття, уявлення, формується процес життєдіяльності суспільства і особи. Моральної діяльності у чистому вигляді не існує. Мораль пронизує усі сфери життя, усі види діяльності людини, варто точніше говорити про моральні аспекти будь-якої діяльності (професійно-трудової, суспільно-політичної, науково-пізнавальної, сімейно-побутової, художньої та ін.). Будь-яка дія чи відсутність її – це вчинок, що вбирає у себе свідомість (чуття, мислення, вольові компоненти) й об'єктивність її в результаті. Нерідко з моральною діяльністю пов'язують філантропічні дії, гуманітарну допомогу, моральне просвітництво, моральне виховання й ін. Але моральність цих та інших видів діяльності, різних заходів може тільки зовні подібна на морально зацікавлене, справедливе ставлення до людей, наповнене суспільним змістом, або видаватись за гуманістичне ставлення, а дійсні мотиви, внутрішні збуджувальні сили можуть бути позаморальними, а то й аморальними (користь, винагорода, страх покарання, бажання видавати себе за доброго справедливого, тобто за іншого та ін.).

Діяльність, мотиви поведінки людини складаються з окремих вчинків, що характеризуються наявністю мотивів і мети, заради яких здійснюються. Тому моральна складова (аспект) вчинку може бути зрозумілим при аналізі його структури, що має вигляд своєрідного ланцюжка: потреба – інтерес – ціннісна орієнтація – ідеал – мета – мотив – вибір засобів досягнення мети – реалізація мотиву або дія (акт) – результат – оцінка результату – наслідки – оцінка наслідків і знову повторення ланцюжка у новому вчинку. Залежно від потреб, інтересів формуються ідеали, як бажаний досконалий зразок, еталон; мета, як практичне завдання; ціннісні орієнтації, що спрямовують діяльні акти; мотиви, як внутрішні збуджувальні сили до дій. Вибір варіантів, засобів виконання дій; завершується це вольовим актом (дією), що дає бажаний чи протилежний результат, а потім суспільна думка або (і) сама особа оцінює і мотиви, і результат, а якщо бувають наслідки спричинені такими діями, результатами, то дається оцінка і наслідків. Моральний аспект у будь-якому вчинку визначається, спостерігається у системі мотивів і оцінок. Людина як істота навколишнього середовища (природного і соціального) без внутрішніх джерел життєзабезпечення не може не діяти, не здійснювати вчинків. Але ціннісне значення, сенс кожен укладає свій, виходячи з власного досвіду, власного, групового або суспільного інтересу, потреби. Вчинок, з такого погляду, є цілісне явище, що є нерозривною єдністю суб'єктивного – і об'єктивного. Вчинок може визначатись як об'єктивно-реалізований мотив, або суб'єктивно-мотивований результат.

Сукупність вчинків, моральних аспектів діяльності соціальних суб'єктів складають своєрідну тканину, сітку моральних відносин суспільства. Моральні відносини є одним із видів суспільних відносин. їх специфіка у тому, що, по-перше, виникають і реалізуються не стихійно, а свідомо, цілеспрямовано, вільно відповідно до вищих моральних цінностей; по-друге, у процесі моральних відносин реалізуються моральні цінності; по-третє, моральні відносини не існують у стерильному, чистому вигляді, а пронизують економічні, політичні, етнічні, релігійні та інші відносини. Тому у них відображаються особливості культури етносів, націй, релігій, політики держав. Стійкість, повторюваність окремих складових моральних відносин відображається у звичаях, традиціях, ритуалах.

Моральні відносини – це ті зв'язки і залежності, в які включаються люди у процесі життєдіяльності на основі вироблених суспільством вимог і особистих переконань, це система цінностей, що реалізується у суспільстві. Зміст моральних відносин визначається системою моральних норм, принципів, оціночних уявлень, що реально панують у відповідній сфері життєдіяльності чи суспільстві.

Універсальною формою моральної практики служить поняття моральна взаємодія. Ця взаємодія може бути виділена логічно у будь-якому різновиді діяльності або виявляти себе у відносно чистому вигляді. Особливість моральних відносин у тому, що носять двосторонній характер, складаються не тільки між окремими людьми, але і між особистістю та суспільством або окремими сторонами суспільного життя. Це і взаємодія людини із самою собою, що накладає відбиток на взаємодії до інших. Специфічність моральних відносин і в тому, що, вступаючи в ті або інші мотивовані взаємні відносини одне з одним, із суспільством, люди покладають на себе певні моральні зобов'язання, що фіксуються усвідомленням обов'язку, відповідальності і совісті.

Моральні відносини тягнуть за собою і моральні права для учасників відносин, пов'язані з очікуванням виконання обов'язків, обов'язку з боку оточення, з визнанням особистої гідності, з очікуванням стимулюючої оцінки з боку громадської думки. Моральні відносини можна класифікувати за основними видами (сферами) життєдіяльності людей: у економічній чи професійно-трудовій, суспільно-політичній, науково-пізнавальній, сімейно-побутовій та інших сферах. Моральні відносини можуть відрізнятись залежно від об'єкта: ставлення до дітей, жінок, людей похилого віку, до праці, до держави, її інститутів та ін. У моральних відносинах людина є і суб'єктом відносин, оскільки реалізує свої ціннісні орієнтації, мету, вчинки і об'єктом, тому, що вона застає їх як існуючі, незалежні від неї, і накладають на неї певні обов'язки.

Моральні аспекти діяльності і моральні відносини складають об'єктивну, виражену у поведінці, соціальних зв'язках, сторону моралі. Моральна свідомість – важлива складова моралі є своєрідний сплав почуттів, оціночних уявлень, переконань, норм, принципів, ідеалів, понять, суджень, у яких виражається її духовна сторона. Моральна свідомість функціонує на двох рівнях: емоційно-чуттєвому та раціонально-теоретичному, які існують у взаємодії, доповнюючи один одного. Емоційно-чуттєвий рівень виявляється у почуттях симпатії, антипатії; любові, ненависті; довірі, недовір'ї; національній гордості, космополітизмі; егоїзмі, альтруїзмі тощо й демонструється як певні реакції на суспільні явища, процеси, поведінку соціальних суб'єктів. Раціонально-теоретичиий рівень моральної свідомості виражається через систему понять (норма, оцінка, ідеал, обов'язок, совість, любов, дружба тощо), у яких теоретично обґрунтовується моральність та її елементи. Залежно від носія, моральна свідомість поділяється на індивідуальну і суспільну. Моральна свідомість характеризується універсальністю, здатністю зробити все об'єктом свого судження і оцінки з позицій добра, справедливості, гуманності тощо. Мораль як ідеальне, як форма суспільної й індивідуальної свідомості відрізняється від моральної практики. Але ця відмінність умовна, відносна. Усе різноманіття видів моральних відносин реалізується у вчинках, як свідомих або інтуїтивно-чуттєвих моральних діях, що зачіпають інтереси інших людей. З моральних вчинків складається моральна поведінка. Людина, що не діє практично, не може вважатися моральною. Знання високоморальних принципів морально належного і душі прекрасні пориви самі собою нічого не варті. Єдність духовного і практичного, самостійного вибору і відповідальності за вчинок, визначають цілісність і універсальність моральної свідомості і моральної практики. Мораль діє в суспільстві як цілісна система, виступаючи як єдність моральної практики, моральних відносин і моральної свідомості.

Суб'єктивно буття моральної свідомості служить єдиним механізмом, через який виявляється моральна активність і моральний саморозвиток особи. Це поле моральних почуттів, що забезпечують імперативно-оцінні процеси свідомості і поведінки, визначення їх морального значення. Зміст моральних почуттів сприймається самим суб'єктом як внутрішнє життя власної духовності, індивідуального морального «Я». Тоді ж автономність моральної самосвідомості відносна, її змістовна заданість соціальна і реалізується лише в структурі людських відносин у формах емоційно-моральної ідентифікації, морального самопереживання, моральної уяви, відчуттів згоди (незгоди) в оцінці того, що відбувається та ін. Моральна свідомість, як суб'єктивне дане, має обмежену сферу дії і здібна спрямовувати поведінку, вчинки лише в межах моральності самого суб'єкта як результату вільного вибору. Тому моральна свідомість внутрішньо суперечлива, її суб'єктивне буття ніколи не збігається з теоретичною формою. Мова йде про розбіжність між деякими нормами, що публічно визнаються в їх широкому загальному значенні і практично норм. Громадська думка (треба сказати і право) засуджує практику хабарів, навіть під виглядом подарунка. Проте є люди, які не відмовляються дотримувати аморальної (антиправової) практики таких подарунків. Одні це роблять з уже укоріненої звички давати всім, тому що «всі дають», інші – з надією, що бюрократ швидше і краще зробить свою справу, а треті з небажання обтяжувати себе очікуванням, додатковою працею (підготовкою при вступі до вузу, очікуванням при отриманні квартири тощо). Аналіз причин викликає роздуми, що суперечності між свідомістю і практикою коріняться в суперечностях самої моральної свідомості, у відмінностях між загальною і приватною (індивідуальною) оцінкою.

Властивості моралі визначають і її функції. Функції є конкретним виявом властивостей. Мораль найзначуща загальнолюдська цінність, унікальне зібрання і узагальнення людської мудрості, визначає найгуманніші та перспективні шляхи життєдіяльності і духовного вдосконалення людини. її роль можна порівняти з компасом, який допомагає людині орієнтуватися в життєвих бурях, розв'язанні різних соціальних проблем, духовному пошуку.

Провідна функція моралі – регулятивна, що дозволяє декому визначати мораль як особливий спосіб регуляції суспільних відносин, що, безумовно, має підстави. Звичайно зазначають, що моральне регулювання поведінки, на відміну від правового, не підкріпляється організаційною силою суспільних установ. Хоч ця відмінність не безумовна, а відносна (в історії нерідко траплялося, що норми моралі підкріплялися силою соціальних інститутів, у тому числі держави; у стародавньоіндійській державі, наприклад, існувала навіть посада міністра моралі; у деяких країнах існував орган держави і церкви – поліція моралі, проте, усе це дозволяє намітити лише перший, наближений розділ між мораллю і правом. Разом з тим треба мати на увазі, що мораль внутрішньо взаємоперехрещується з правовим регулюванням: адже злочин (скажімо, крадіжка, фальсифікація або насильство) засуджує не тільки закон, але й суспільне обурення. Правове регулювання відбувається на основі законів суспільства, які адресуються певним особам, колективам, організаціям, тоді як в моралі адресат не визначений чітко, її вимоги звернені до всіх людей. Правові норми здійснюються спеціальними інститутами (органами влади, судом, прокуратурою). Мораль же спирається, насамперед, на переконання, традиції, звичаї, на силу суспільної та індивідуальної свідомості і самосвідомості. Тут необхідно вказати на те, що існують сфери, в яких характер реалізації моральних принципів має специфічні моменти. Це сфера військової діяльності. У військово-нормативних актах (військова присяга, військові статути тощо) юридично закріплені навіть прості норми моралі: дотримання ввічливості і такту, що регулюють взаємодії між військовослужбовцями. В умовах цивільного життя такі норми, як правило, виходять за межі правового регулювання.

На жаль, доводиться констатувати, що зведена до мінімуму функція моралі як самостійної регуляції поведінки людей на індивідуальному і на інституційному рівнях. Це сталося не внаслідок якихось випадкових обставин, а внаслідок насильного впливу піраміди тоталітарної влади, що вимагає перетворення суспільства в деяке однорідне утворення, що безперешкодно переглядається зверху. Адже можуть бути і такі соціальні утворення, центри активності, які є самостійними, мають свої симпатії (а може і антипатії), що не контролюються зверху. Адміністративна система допустити не могла і вимушена позбуватися інакодумців, відтворювала і зберігала такий порядок, де кожний гвинтик знав би своє місце. Недаремно поет тріумфував: «Цвяхи б робити з цих людей. Не було б в світі кращих цвяхів!». Мораль – єдиний регулятор, що має універсальність, охоплює всі сфери діяльності людини. Якщо суспільство не регулюється свідомістю самих індивідів, незмінно перетворюється у механічний агрегат, позбавлений самоорганізуючої відтворюючої сили. Видно, праві тут ті, хто помічає, що обов'язок не може бути делегований навіть в найнадійніші руки. Мова йде не просто про нестачу ввічливості, милосердя, доброти, а про загрозу існування суспільства, про хаос, безладдя, злочинність, розпад органічної соціальної цілісності.

Виховна функція. Мораль не тільки регулює взаємостосунки між людьми, але й бере участь у формуванні людської особистості, її самосвідомості. Моральні погляди на мету і значення життя, розуміння людиною своєї гідності та відповідальності перед суспільством виступають як складова частина світогляду особи, що, безумовно, є результатом морального виховання і саморегуляції. Історична легенда свідчить, що стародавній римський диктатор Гай Юлій Цезар (І ст. до н.е.) спеціально тримав людину, яка, як тільки імператор прокидався, голосно заявляла: «Цезар! Ти не великий!». Виховна мета такої ранкової етичної дуті – посіяти у правителя сумнів і критичність до своїх думок і вчинків. Чи завжди люди критично оцінюють себе? Наскільки люди об'єктивні? Чи переоцінюємо або навпаки недооцінюємо себе? Відповіді на запитання – спроба самовиховання. Моральний досвід людства створює історія моралі стародавніх народів, суть сучасних теорій, концепції моралі, оцінка їх, пошук особистого сенсу тощо, надбанням кожного нового покоління.

Через виховну функцію здійснюється передача морального досвіду від покоління до покоління, формування певного типу особи. Ця функція моралі може реалізуватися тільки через цілісну систему виховання (не можна, наприклад, виховати почуття сорому у людини, яка є дармоїдом тощо). У процесі виховання варто враховувати чуттєвий і теоретичний рівні моральної свідомості та вибирати у зв'язку з цим відповідні засоби виховання. Негативну роль у моральному вихованні молоді відіграють сучасні передачі в засобах масової інформації, які розбещують і пригноблюють незміцнілу психіку дітей і підлітків показом різного роду жорстокості, невиправдано привертають їх увагу до сексуальних проблем, свідомо відволікають від складних соціальних проблем, з якими зустрічається молодь. На захист моралі від насадження розпущеності, жорстокості, лицемірства та інших негативних настанов особи мають активно виступати суспільство і держава.

Пізнавальна функція моралі. Пізнавальна функція моралі поєднана з тим, що мораль, як і будь-яка інша форма суспільної свідомості, має свою специфіку. Моральна свідомість, на відміну від інших форм свідомості, відокремлює із загальної сукупності всіх соціальних зв'язків специфічність відображення – взаємостосунків між людиною і суспільством, що виявляються в їх безпосередньому спілкуванні. Відображення фіксуються в специфічні для моралі форми: нормативні та ціннісні думки, погляди на Добро і Зло. Особливість морального відображення визначається як поєднання інформаційного, нормативного і ціннісного відображення. У поєднанні ознак закладена здатність моральної свідомості програмувати, з чого випливає єдність пізнавальної, регулятивної та виховної функцій моралі.

Світоглядна функція визначає мораль як складову частину узагальнених і певними субординованими поглядами особи, соціальної спільності, суспільства загалом на зміст і характер моральних відносин. Мораль завжди існує не як окремі положення, принципи і розпорядження, а як певна і цілісна система, що володіє теоретичним визначенням і власними способами впливу на суспільні процеси. Реалізуючи основні властивості імперативності, нормативності і оціночності мораль допомагає у рішенні завдань суспільного життя, формуванні суспільного ідеалу.

Становлення демократичної держави, перехід до якісно нової політичної та економічної моделі створюють у країні абсолютно нову ситуацію, одна з важливих прикмет якої – перехід від жорсткої нормативності до більшої свободи індивідуального вибору, зростання ролі людського, особового початку як рушійної сили суспільного розвитку. Ця зміна характеру моралі, її місця і ролі в житті людини і суспільства не буде, ймовірно, проходити автоматично і безболісно. Моральні процеси, що відбуваються, є певним викликом у тому становленні, що вимагають від людини мобілізації нових духовних ресурсів, рішучості змінити себе і умови життя. Тому кожна людина моральна лише тоді, коли винуватить і судить насамперед себе, а не інших. Гнів набуває моральну якість, стає справді праведним тоді, коли гнів спрямований не кудись і не на когось, а на самих себе, що викликає переоцінку цінностей, незадоволення собою, прагнення до самовдосконалення, до організації життя і діяльності на гуманістичних, моральних началах.

Тема: «ЕСТЕТИКА, ЇЇ ПРИНЦИПИ І МІСЦЕ В ПРОЦЕСІ ОСВОЄННЯ ЛЮДИНОЮ ДІЙСНОСТІ»