Розквіт Спарти зумовлюється появою і розквітом економіко –правових вчень Ксенофонта, Платона, Арістотеля та інших

Перший – початковий етап розвитку податків включає період від Стародавнього світу до початку середніх століть. Держава ще не мала фінансового апарату для встановлення і збору податків. Воно визначало лише спільну суму коштів, яку йому потрібно отримати, а збір податків доручало місту або общині.Дуже часто держава удавалася до допомоги відкупників.Перший етап розвитку податків доцільно розглядувати з початкової форми оподаткування, вживаній на найраніших ступенях державній організації – це жертвопринесення. Жертвоприношення було неписаним законом і таким чином ставало примусовою виплатою чи збором. При тому відсоток збору був достатньо визначеним, так звана «десятина», тобто десята частка від всіх отриманних прибутків. Звідси можна зробити вивід, що первинна ставка податку складала 10% всіх отриманих доходів.

Ще однією характерною рисою першого етапу розвитку оподаткування була низька ефективність фіскальних технологій, малочисельність та низька дієвість фіскального апарату держави, а також передача функцій утримання податків громадам на основі загальної суми податків та поширення відкупництва, що сильно підривало авторитет держави, а інколи було причиною народних заколотів і повстань.

На другому етапі (XVI – зачало XIX вв.) - відбувається виникнення мережі державних установ, у тому числі фінансових, і держава бере частку функцій, пов'язаних з оподаткуванням, на себе. У той період була встановлена квота оподаткування, держава спостерігала за процесом збору податків, а також визначала цей процес більш менш широкими рамками. Роль відкупників податків в цей період ще дуже велика.

Розвиток товарно –грошових відносин, зростання потреб держави зумовлених створенням необхідної армії, формування управлінського апарату, посилення державної влади характеризують другий етап розвитку оподаткування. Визначальною ознакою цього періоду розвитку оподаткування є існування великої кількості податків, здебільшого непрямих. Зокрема, в Англії впродовж двадцятилітнього періоду існування республіки Кромвеля було введено близько 200 видів акцизів, в Голандії в XVIІ ст., за твердженням історика де-Вітта, на порцію риби замовленої в готелі припадало 34 різноманітних акцизів. Прямі податки носили менш масовий характер, їм була властива і певна оригінальність, зокрема прямому оподаткуванню підлягали покійники, холостяки (Англія), солов’ї, та ін.

На третьому – сучасному етапі – держава бере в свої руки всі функції встановлення і стягування податків, бо вже вироблені правила обкладення. Регіональні органи влади, місцеві общини виконують роль помічників держави, маючи той або інший ступінь самостійності.

Третій період в розвитку податкування розпочинається з кінця ХІХ ст. і характеризується значним впорядкуванням технологій та механізмів оподаткування, оскільки форми оподаткування стають визначеними і грунтуються на специфіці фінансої та податкової політики держави. Як наслідок відміняється велика кількість непрямих податків та запроваджується прибутковий податок.

Становлення і розвиток оподаткування в державах Древнього Риму і Греції відбувалося ще до нашого тисячоліття.

Розквіт податкових технологій в древній Греції зумовлювався реформами Солона, обраного в Афінах в 594 р. до н.е. на посаду першого архонта з правами законодавця.

Реформа Солона була спрямована на усунення гострих соціальних і економічних проблем рабовласницького суспільства, оскільки поневолення землеробів зменшує соціальну базу держави та посилює проблеми податкоплатників, продані в рабство афіняни були викуплені і повернуті на батьківщину.

Розквіт Спарти зумовлюється появою і розквітом економіко –правових вчень Ксенофонта, Платона, Арістотеля та інших.

Запровадження податків в межах 1/10 чи 1/20 доходу в древній Греції дозволило державі фінансувати утримання армії, витрачати кошти на побудову укріплень навколо міст, будівництво храмів, доріг та інші суспільні цілі.

Особлива роль податковим технологіям відводилась в древньому Римі. Суспільні потреби держави фінансувалися за рахунок здачі суспільних земель в оренду, а в мирний час податків практично не було.[1]

Важливість розгляду податкової системи древнього Риму зумовлюється тим, що багато тогочасних податкових технологій знайшли своє подальше втілення в податкових системах розвинених країн світу.

Визначення суми податку (цензу) здійснювалось кожні п’ять років спеціальними службовцями – цензорами. Громадяни звітувалися цензорам про власне сімейне та майнове становище, родючість грунтів та оливкових дерев, настання форсмажорних обставин, закладаючи таким чином основи сучасного декларування доходів.

В міру того, як Рим ставав імперією, мешканці провінцій ставали її підданими, проте не користувалися правами громадян, оскільки зобов’язані були платити податки, що засвідчувало їх залежне становище.

Характерним було те, що уніфікованої податкової ситеми не існувало, оскільки, ті території які виступали проти поневолення, змушені були сплачувати більші суми податків.

Першопочатково, у Римській Імперії не снувало державних фінансових органів, на які б покладався обов’язок встановлення та стягнення податків. Саме це зумовило існування публіканів (відкупників), діяльність яких неможливо було проконтролювати, що в свою чергу призвело до корупції, зловживання владою та економічної кризи.

Як стверджує Суворов М.С. публіканами [2] у римлян (грець. τελώναι) називались загалом особи, які брали в держави в аренду або на віткуп певний тип державних доходів. Характерною особливостю римської системи управління державою було те, що державні діячі проводили так би мовити оптові операції, отримуючи необхідні суми а решта перекладаючи на плечі відкупників. Аналогічно і державна військова здобич та майно, що дістались державі шляхом конфіскації або в якості виморочного (тобто майна, отриманого внаслідок смерті людини у якої на встановлений час не виявлялось спадкоємців) продавались цілком, після чого відкупник здійснював продаж в роздріб.