Біографія

Іван Іванович Огієнко народився 2 (14) січня 1882 у м. Брусилів (тепер смт. Коростишівського району Житомирської області). Це видатний український вчений, мовознавець, історик церкви, політичний, церковний і культурно-освітній діяч, митрополит (від 1944), педагог, член Наукового Товариства імені Т. Шевченка (від 1922).

У 1909 році закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. З 1915 обіймав посаду приват-доцента університету, з 1917 став професором, з 1918 – 1920-х років був ординарним професором і ректором Українського університету в Кам’янці-Подільському. У 1918 році був Міністром освіти. Коли було знищено УНР, Іван Огієнко оселився у Польщі. 3 1926 по 1932 роки працював професором Варшавського університету, видавав журнали: «Рідна мова» (1933– 1939), «Наша культура» (1935 – 1937). У 1940 році отримав сан архієпископа Холмського і Підляського УАПЦ під іменем Іларіон, а з 1943 – найвищий ієрарх цієї церкви – митрополит.

З 1947 року жив у Канаді, продовжував займатися церковною та науковою діяльністю, був редактором і видавцем низки журналів, зокрема: «Слово істини» (1947 – 1951), «Наша культура» (1951 – 1953), «Віра й культура» (1953 – 1967).

Мовознавець займався проблемами кириличної палеографії, іст. старослов’ян. та укр. мов, культури української мови, проблеми укр. правопису.

Помер Іван Огієнко 29 березня1972, у місті Вінніпег, що у Канаді.

Основні праці: «Український стилістичний словник» (1924) [1], «Історія українського дру­карства» (1925, 1994), «Костянтин і Мефодій. Їх життя та діяльність» (1926), «Нариси з історії ук­раїнської мови. Система українського правопи­су» (1927), «Пам’ятки старослов’янської мови X – XI віків» (1929), «Крехівський Апостол» (1930), «Історія української літературної мови» (1950, 1995, 2001), «Граматичні основи української лі­тературної мови» (1951), «Український літера­турний наголос» (1952), «Наша літературна мова. Як говорити й писати по-літературному» (1954), «Етимологічно-семантичний словник україн­ської мови» (т. 1–4, 1979– 1995) [2: 424; 3].

«Український стилістичний словник»

Цей словник з’явився у 1924 році у Львові з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка. Автор звернув увагу на правопис та стилістику мови, що мала вплив на поширення норм загальноукраїнської літературної мови на західноукраїнських землях [4: 115–116].

Обсяг словника – 496 сторінок. Словник має підзаголовок «Підручна книга для вивчення української літературної мови», який розкриває мету написання книги – навчання чистій літературній мові. Іван Огієнко закликає читачів любити і шанувати мову своїх батьків, оскільки вважав її «найвищою підвалиною життя народу як окремої нації».

І. Огієнко писав, що всьому народу була потрібна спільна літературна мова. Мовознавець відзначав, що внаслідок певних історично-політичних причин літературна мова Галичини увібрала в себе велику кількість полонізмів, які є незрозумілими населенню Наддніпрянської України. Аналогічну ситуацію маємо, на думку науковця, на «Україні Великій, де вноситься чимало виразів та форм російських, а це також каламутить чистоту літературної мови».

Структура словника:

1. Слово до читача: «Бережи чистоту своєї Рідної мови, – і тим збережеш чистою й Душу Народу твого».

2. Передмова ( від 26 листопада 1923 року).

У передмові автор аналізує здобутки попередників, які не подавали більше нічого крім коротких граматичних відомостей. Іван Огієнко ж прагнув створити підручний Український Стилістичний Словник, а тому дослідив словник за редакцією Б. Грінченка та Є. Желехівського з точки зору нормативності та літературності української мови.

Так, за словами І. Огієнка, Б. Грінченко подає надзвичайно велику кількість загальноукраїнських форм, при чому не вказує на можливість чи неможливість їхнього використання як засобу саме літературної української мови [1: 4], тобто подає ті слова, які ми навіть не маємо в літературній мові. Наприклад: патрет (портрет). Б. Грінченко ніколи не фіксував місцевості, де було записано вживання лексеми, а це, на думку мовознавця, стає причиною того, що читачі починають використовувати слова і мовленні.

В свою чергу словник Є. Желехівського містить в переважній більшості лексеми західноукраїнської, зокрема галицької народної мови, а тому його не можна вважати зразком правописно-нормативного словника української літературної мови. У ньому подано дуже багато полонізмів і слів чисто місцевих або ж у різних формах (своїй та чужій), але без вказівки на значення. Наприклад: встид і стид [1: 4].

І. Огієнко також відзначив, що у словниках зазначених мовознавців немає стилістичної чи правописної довідки, а тому постала потреба у створенні іншого словника, який би урахував усі недоліки попередників.

Таким чином, мовознавець мав на меті «допомогти обом кордоном поділеним сторонам – Великій Україні і Галичині – ближче пізнати мову одна одної і тим полегшити такий помітний уже процес утворення спільної української літературної мови, одної для сходу і заходу», тобто намагався створити універсальний словник української літературної мови єдиний як для Західної частини України так і Східної – «Великої України» [1: 5–6].

Джерела у праці:

1) давня укр. мова, яку можна пізнати по старих пам’ятках;

2) сучасна жива народна мова;

3) українська літературна мова за творами письменників та періодикою Великої України та Галичини;

4) мова всіх слов’ян (для створення порівняльної характеристики нашої мови з такими ж явищами інших слов’янських мов).

Мовознавець наголошував на тому, що в основі методології обрав історичний підхід, що дає більше об’єктивності. Він прагнув об’єктивно відобразити життя нашої мови, а лише в єдиному місці дозволив собі емоційний відступ, констатуючи тенденцію до збільшення іноземних запозичень в українській мові: «... Наша власна українська мова в її різних численних говірках така багата, така колоритна, що просто гріх перед своїм народом поповнювати літературну мову нашу непотрібними позичками з мов чужих, скажемо, з польської чи московської» [5].

3. Словникові статті (сторінки 12 – 477).

ї, напр.: историıа, философиıа, диаволъ.

Науковець звертає увагу на вимову слів: Василий, Григорий, диякон, диявол, Гавриїл, христия­нин.

2) Як передавати російське и [1:167–168].

Взагалі, як чужі слова, так і чужі прізвища, ми повинні українізувати і писати їх в українській, а не чужій, фонетиці: Ізмайлів, Писарів, Зинов’їв, Золотарів, Іаврівський, Пипин тощо.

3) Грецьке v [1:168–169] маємо передавати через и, а не і: Діонисій, Кирило, аноним тощо. Гр. звук v у нас постійно передавався через іжицю – через v; вимовлявся він звичайно при пригол. як и, а при голосному – як є.

4) Як передавати грецьке η [1: 169–170].

Грецький звук η на Україні, на думку науковця, здавна вимовляли лише як и, а це прийшло в нашу мову від греків, де почала панувати візантійська вимова η як и. Таким чином, в укр. мові з’явилось багато хресних ймень з η, яку ми вимовляємо тільки як и, ніколи як с, напр.: Афиноген, Григорій, Димитрій, Іринарх, Ірина чи Ярина, Хима, Зиновія, Нико­дим.

На початку слова гр. η передаємо, згідно з нашою ви­мовою, через і, а якщо звук стоїть біля голосного, то вимовляємо як ї: Ілля, Ісаїя, Ісус, Гавриїл чи Гаврило, Даниїл чи Данило [1:170].

Автор говорить про давні укр. запозичення з гр., зокрема η = и. Наприклад: алфавит, аминь, ефир, кит, скипетр, скинія, химія.

5) На початку слова пишемо і [1:171].

На початку слова, коли не вимовляємо йі, треба писати і, а не и: іграшка, іду, істина, іржа. Інколи пи­шуть: инший, инколи, Ирод, идол, искра, испи т, але й ці слова, на думку І. Огієнка, краще починати з і: інший, інколи, Ірод, ідол, іскра, іспит.