Наука та освіта у 1917-1920 рр. Українська академія наук

Запровадження єдиної трудової загальноосвітньої школи

Положення про єдину трудову школу Раднарком УСРР схвалив у липні 1919 р. Шкільні заклади різних типів, у тому числі приватні гімназії та ліцеї, перетворювалися на стандартизовані державні установи з семирічним навчанням.

Однак шкільна реформа тоді не встигла розпочатися у зв'язку з падінням радянської влади. У червні 1920 р. було видано постанову наркомат УРСР «Про запровадження в життя єдиної трудової школи», аналогічну попередньому урядовому положенню. Єдина трудова школа була семирічною і поділялася на два ступені — перший (чотири класи) і другий (три класи). Після закінчення школи другого ступеню діти могли продовжити навчання у професійно-технічних школах і технікумах. Єдина трудова школа демократизувала загальну освіту.

Наприкінці 1920 р. в Україні діяло близько 22 тис. шкіл, де навчалося 2 250 тис. учнів. Майже в половині шкіл навчання вже відбувалося українською мовою. Для порівняння слід вказати, що в 1914/15 навчальному році існувало 19,6 тис. загальноосвітніх шкіл і серед них не було жодної української.

Курс на інтенсивне збільшення кількісних показників в освіті призводив до зниження якості навчання. Адже викладачами часто ставали випадкові люди. Щоправда, радянський уряд вважав за необхідне певною мірою використати висококваліфіковані-кадри дореволюційних установ, але завбачливо затаврував їх як «буржуазних спеціалістів». Цих людей у будь-яку мить можна було ізолювати від суспільства як носіїв чужої ідеології. Небажання миритися з новими порядками у вузах розглядалося як саботаж. У таких випадках влада діяла «революційними» методами. 24 травня 1920 р. наркомат УРСР видав постанову про мобілізацію професорсько-викладацького складу. Кожен мав працювати там, де йому вкажуть.

За рахунок заснування нових і перепрофілювання існуючих навчальних закладів у 1920 р. було відкрито 20 педагогічних інститутів. Тим самим певною мірою компенсувалася гостра нестача учительських кадрів у нововідкритих школах. Було відкрито також 48 педагогічних технікумів і близько сотні учительських курсів.

Реорганізація вищої школи

У березні 1919 р. радянський уряд України оголосив нові правила прийому до вузів. З метою «оробітничення» студентського контингенту пріоритет у прийомі надавався вихідцям із сімей робітничої і сільської бідноти. Від них не вимагалося довідок про закінчення середньої школи, плата за їх навчання скасовувалася, вони забезпечувалися стипендією. Усе це надавало молоді робітничого і селянського походження реальну можливість для навчання.

Однак такі студенти не мали первинних знань. Вузи почали запроваджувати так звані «нуль-семестри» — тримісячні підготовчі курси. До них абітурієнтів приймали за рекомендаціями партійних, комсомольських і профспілкових організацій. Коли виявилося, що для більшості студентів «правильного» соціального походження тримісячної підготовки замало, почалася організація робітфаків (робітничих факультетів). У них студенти одержували знання за програмою середньої школи з предметів, яких вимагав профіль вузу.

У березні 1919 р. наркомат УРСР розпочав демократизацію управління вищою школою. Вона звелася, однак, до скасування вузівської автономії, яка існувала і в царські часи. Запроваджувався інститут комісарів, які користувалися у вузах повною владою. Комісарів призначав наркомат. Факультетські ради до революції мали широкі права, аж до вибору ректорів таємним голосуванням. Наявність комісарів зводила ці права нанівець. Самі ради тепер повинні були складатися наполовину з представників студентства.

Університетська освіта в Україні ліквідовувалася. Кожний з університетів був поділений на кілька самостійних навчальних закладів, серед яких переважали інститути народної освіти. Вони мали своїм завданням готувати вчителів загальноосвітньої школи.