Види кореспонденції та її особливості

У сучасній журналістській практиці розрізняються інформаційні, аналітичні та художньо-публіцистичні жанри.

Родовими ознаками аналітичних жанрів, за визначенням І. Михайлина, є:

1) встановлення журналістом однотипності фактів і явищ і об’єднання їх в логічний ряд;

2) узагальнення їх, співставлення з іншими, встановлення зв’язку між ними;

3) оцінка ситуації і явища;

4) постановка проблеми і виявлення всіх її аспектів;

5) висловлення пропозицій про своє бачення розв’язання проблеми [20; 219].

Більшість вітчизняних дослідників відносять кореспонденцію саме до аналітичних жанрів.

За визначенням Стрельцова кореспонденція має два основних види – інформаційний і аналітичний. Аналітична кореспонденція розглядає суму суспільно-значущих фактів, під кутом зору класово-партійних інтересів і призводить до висновків, що мають актуально-практичне значення. Кореспонденції властива стійка єдність змісту і форми, яка забезпечує її публіцистичну ефективність [23; 168].

А. Сковородников наполягає на тому, що в аналітичній кореспонденції йдеться про якусь одну подію. Вона всебічно обговорюється, виявляються її якості, їй виноситься оцінка, прогнозується її розвиток, вказуються її причини. Таким чином, центральним предметом аналітичної кореспонденції він називає один значний факт, усі інші деталі, приклади, судження служать "допоміжним" матеріалом для його всебічного висвітлення [22; 112].

Приводом до написання аналітичної кореспонденції можуть бути не тільки нові, а й вже відомі факти. Головне в ній нове, оригінальне бачення, осмислення, тлумачення.

Характерні риси аналітичних кореспонденцій:

1) активне втручання в життя;

2) порушення актуальних проблем з прагматичною метою їх розв’язання;

3) живий аналіз фактів і подій;

4) їхня всебічна оцінка, осмислення, коментування.

На думку А. Сковородникова, інформаційна кореспонденція відрізняється від аналітичної детальним і більш широким висвітленням предмета. Таким предметом, як правило, виступає певна подія, явище, дія. До того ж публікація такого жанру може включати в себе не тільки фактичний опис предмета, а й деякі елементи оцінки, припису, прогнозу тощо. Разом із тим автор інформаційної кореспонденції не ставить перед собою завдання виявити взаємозв’язки предмета, що описується, заглибитися в його сутність. Основне для нього – повідомити деякі параметри відображуваного явища, які знаходяться на поверхні [22; 113].

Отже, аналітична кореспонденція, підсумовує О. Кузнецова, це «аналітичний, синтетичний жанр публіцистики, що через аналіз системи обмежених часом і простором фактів і подій виявляє їх зв’язки, причини, наслідки, апелює до осіб, відтворює актуальну проблему» [19; 39].

Бекасов спростовує думку сучасників, що «першорядні для журналістики інформаційні жанри ніякого відношення до публіцистики не мають. І в цьому сенсі фактор новизни... набуває для публіцистики не більше значення, ніж для будь-якого іншого виду творчості... Ні замітка, ні кореспонденція, ні рецензія не є жанрами публіцистики – вони говорять про одне приватне явище, однак коментар, есе, полемічні замітки, відповіді «тому боку» – жанри публіцистичні, бо в них є елемент аналізу і відкритої тенденційності» [12; 19].

Подібна точка зору не враховує, по-перше, що публіцистика усіма її жанрами виконує роль соціального інформатора в суспільстві. При цьому вона не обмежується безпристрасною передачею відомостей про ті чи інші події.

По-друге, кореспонденція в такому випадку довільно виключається з «сім'ї» аналітичних жанрів. Тим часом специфіка об'єкта, його роль у розмежуванні жанрів кореспонденції та статті умовні. У кореспонденції розкривається ситуація, обмежена місцем і часом [12; 20].

Існують різні види або типи кореспонденцій, загальновизнаної класифікації їх досі немає. Можна проте виділити дві основні групи, на які поділяються тексти цього жанру: це кореспонденції, що передають позитивний досвід, і критичні кореспонденції.

Кореспонденція, що належить до першої групи, має коментувати інформацію, що знайомить читача з тією або іншою подією, досягненням, найчастіше, що називається, по гарячих слідах. Кореспонденції такого характеру часто мають яскраво виражений оперативний привід і безсумнівно представляють пізнавальний інтерес.

Що стосується кореспонденцій критичного характеру, то їх особливістю є більш активне втручання в життя. Факт, що ліг в основу такої кореспонденції, вимагає аналізу, можна сказати, «розщеплення». Для кореспонденції, щоб вона була дієвою, недостатньо факту самого по собі, або простого набору фактів, протокольного запису їх. Необхідно розглядати їх сутність.

Кореспонденції, написані творчо (якщо їх автори не тільки повідомляють факти, а й виявляють глибоке розуміння фактів), поєднують актуальність із «довговічністю»; читач не залишається байдужим до них і тоді, коли описані в них події, ситуації відходять в історію [12; 23].

Від журналіста потрібно, як і від художника слова, вміння бачити взаємозв'язки і взаємозумовленість фактів – їхнє життя, точніше кажучи, вміти осмислити факти з точки зору суспільної значущості, а не тільки описати їх точно, достовірно, що саме по собі дуже важливо [12; 25].

Лев Кройчик заперечує розподіл кореспонденції на аналітичну та інформаційну, обґрунтовуючи це тим, що в аналізі текстів інформаційний та аналітичний початок злиті воєдино. «Саме звернення до проблеми, – каже автор, – її виклад несуть в собі зерна аналізу. Відбір фактів, їх зіставлення, вміле вибудовування проблемної ланцюжка вже є аналіз. Наявність узагальнюючої точки зору (а вона належить публіцисту) – суттєва ознака кореспонденції як аналітичного тексту. Автор узагальнює факти, досліджуючи відносно невеликий тематичний простір, виявляє тенденції розвитку проблеми, вносить конструктивні пропозиції, вказуючи шляхи її вирішення. Отже, кореспонденція – це публіцистичний текст, що розкриває об'єктивну природу конкретних фактів дійсності, об'єднаних однією проблемою і обмежених часом, місцем і числом дійових осіб, а також що пропонує рішення проблеми» [18; 164].

Якщо розглядати погляди на кореспонденцію західних та вітчизняних (і російських) дослідників, то можна помітити такі суперечливі моменти: наші автори пропонують розглядати кореспонденцію аналітичну та інформаційну. Для західних дослідників такого поняття, як аналітична кореспонденція, не існує. Для них кореспонденція – це «більш розлогі новини» [13; 83] або просто «повідомлення», яке за обсягом більше за «новину» [24; 266]. До того ж, подібні тексти не можуть містити коментарів, узагальнень та оцінок автора. А матеріали, що містять аналіз та оцінку автора вже вважаються у них статтею. У нас же оцінки автора, за спостереженням М. Василенко, можуть зустрічатися навіть у замітках: «на відміну від західних видань… в українських замітка має яскраво висвітлений авторський характер» [13; 97]. Звичайно, позиція автора може суттєво впливати на структуру тексту, саме через це у вітчизняній традиції прийнято розрізняти таку велику кількість різновидів кореспонденції (описова, оцінювальна, критична, проблемна, тощо), причому часом не зрозуміло, чим один вид відрізняється від іншого.

Якщо розділяти кореспонденцію на критичну, оціночну, проблемну та описову, то слід описати кожен із цих видів. В критичній та проблемній кореспонденції журналіст аналізує певну проблему, що набула критичного стану в суспільстві та припускає можливі варіанти вирішення цієї проблеми. В описовій кореспонденції автор наводить певні факти, що дають можливість всебічно роздивитись певне явище чи подію. В оціночній кореспонденції проводиться оцінка явища, що трапилось чи факторів, що призвели до виникнення якоїсь проблеми.

Як би там не було, якщо кореспонденція претендує на статус новини, то усі її різновиди або ж «гнучкість», що обумовлені «пам’яттю жанру, мають піддаватися жорстким обмеженням, які б у першу чергу стосувалися висловлення позиції автора, а також структури тексту. Через це у новинній журналістиці варто відмовитись від поділу на кореспонденцію інформаційну та аналітичну, оскільки такий поділ не дає змоги висунути якісь чіткі вимоги до тексту. Якщо ми говоримо про новини, то тут не може бути подібних коливань, оскільки на висвітлення думки автора існує заборона. Тому якщо і запроваджувати поділ кореспонденцій, то варто в його основу покласти функцію, яку виконує той чи інший текст. Якщо функція – повідомити новину, то ми відразу можемо сформулювати перелік критеріїв, яким має відповідати той чи інший текст. Відповідно, одразу зменшиться кількість різновидів кореспонденцій, і можна буде чітко прослідкувати, наскільки тексти того або іншого журналіста відповідають певним вимогам [14; 328].