Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Класифікація доказів





Класифікація доказів — це поділ їх на групи за певними підстава­ми, які враховують притаманні доказам певних груп особливості.

В залежності від особливостей носія інформації, механізму сприй­няття, зберігання та відтворення інформації докази поділяють на осо­бисті та речові. Особистими є фактичні дані, які сприймалися люди­ною, і відтворені нею в порядку, передбаченому законом. Йдеться про показання підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого, свідка, висновок експерта, протоколи слідчих дій, в яких зафіксовано обставини, які сприймали слідчий та інші учасники провадження від­повідної слідчої дії, документи, в яких зафіксовано дані, що повідом­ляє певна особа. Для особистих доказів характерно те, що певна ін­формація, яку сприймала людина, являє собою опис обставин за допо­могою слів чи ілших кодових знаків — цифрових, графічних. А речові докази — це предмети матеріального світу, які несуть певну інформа­цію своїм зовнішнім виглядом, оскільки вони безпосередньо були під­дані змінам у зв'язку із злочином, наприклад, замок із слідами злому, ніж з відбитками пальців злочинця т.ін. Деякі науковці пропонують дещо інший поділ доказів за визначеною підставою, вони до Першої групи відносять докази, що одержуються від людей, а до другої — до­кази, що містяться в предметах та документах. Такій позиції, на наш погляд, бракує логіки. Адже документом можна назвати і заяви та по­яснення осіб, та навіть протоколи слідчих дій, в яких зафіксовані ві­домості, одержані від людей. Саме особливості сприйняття та передачі доказової інформації слугують критерієм для розмежування речових та особистих доказів, зокрема документів, як самостійних джерел до­казів, та документів — речових доказів. Якщо доказова інформація, яку несе документ, передається графічним шляхом (тобто змістом), то маємо справу саме з документом. У тих випадках, коли документ несе інформацію не змістом (або не тільки змістом), а своїм зовніш­нім виглядом, місцем знаходження в зв'язку з тим, що він як пред­мет матеріального світу безпосередньо піддавався впливу певної події, то він являє собою речовий доказ. В тих випадках, коли йдеться про речові докази, джерелом доказів є сам предмет матеріального світу, а доказом — ті властивості цього предмета, які несуть інформацію, ві­домості, що мають відношення до справи. Якщо під час огляду місця події (оселі, де було вчинено вбивство) знайдено склянку з відбитками пальців підозрюваного, то джерелом доказів буде сама річ — склянка, а доказом — ті її властивості, які мають відношення до справи — на­явні відбитки пальців.

Доцільність розглядуваної класифікації визначається тим, що вона дозволяє в процесі перевірки, оцінки доказів враховувати притаманні їм особливості. Так, перевірка доказів, що їх слід віднести до особис­тих, передбачає необхідність перевірки особливостей тієї особи, яка сприймала і повідомляє інформацію. Стосовно показань свідка, потер­пілого необхідно звернути увагу на характер взаємовідносин з обвину­ваченим; фізичні дані, які впливали чи могли впливати на сприйняття якихось обставин — зір, слух, вік, професію особи; час, який сплинув з моменту, коли особа сприймала обставини, про які вона дає свідчення; відстань, на якій знаходилась особа, від місця, де відбувалися події, про які вона повідомляє, т. ін.

Перевірка речового доказу потребує з'ясування питання про те, де було знайдено певну річ, за яких умов, яким змінам вона могла підда­ватися. Для аналізу інформації, яку несе така річ своїм зовнішнім ви­глядом, зазвичай необхідно проводити експертизу (для того, скажімо, щоб з'ясувати, кому належать відбитки пальців, чи придатна зброя для пострілу, т. ін.)

В залежності від наявності чи відсутності проміжних носіїв інфор­мації докази можна поділити на первинні та похідні. Первинними є докази, які одержані від того, хто безпосередньо сприймав інформа­ції, яку він відтворює. Первинними особистими доказами є фактичні дані про обставини, які свідок, потерпілий чи обвинувачений сприй­мали безпосередньо, і про які вони дають показання. Наприклад, сві­док розповів під час допиту, що він бачив, як обвинувачений наносив потерпілому побої. Фактичні дані, одержані від такого свідка і зафік­совані у відповідному протоколі допиту, є первинними доказами. Ви­сновок експерта, в якому експерт повідомляє про проведені ним до­слідження і фактичні дані, які він безпосередньо одержав, теж будуть

первинними доказами. Первинні докази містить документ, складений особою, яка повідомляє відомі їй обставини.

Похідними особистими доказами визнаються фактичні дані, пові­домлені особою, яка сама не спостерігала обставини, про які вона дає показання, а довідалась про них від іншої особи. Якщо, скажімо, сві­док повідомив, що сам він не бачив, як обвинувачений бив потерпіло­го, але йому потерпілий розповів, хто, за яких обставин заподіяв йому тяжкі тілесні ушкодження, то показання такого свідка, в яких він пе­редає те, що почув від потерпілого, містять похідні докази. Таким чи­ном, в розглядуваному випадку один носій інформації сприймав певні обставини, а інший — відтворює. Можливі випадки» коли є певний ланцюг носіїв інформації. Наприклад, потерпілий, який знаходився в лікарні, розповів про обставини заподіяння йому тілесних ушкоджень медичній сестрі, вона повідомила про його розповідь лікаря, а слідчий допитує лікаря і той передає відомості, про які узнав від медсестри.

Похідними доказами є фактичні дані, які містяться в копії доку­мента.

Первинними речовими доказами є предмети, які зазнали певних змін саме в зв'язку із злочином (викрадені речі, знаряддя злочину). Похідними речовими доказами є певні копії, моделі, зліпки слідів, які відтворюють важливі властивості первинного речового доказу, об­рис, розмір сліду.

Практичне значення поділу доказів на первинні та похідні в тому, що слідчий, прокурор, суд повинні щодо кожного доказу точно визна­чити, чи є він первинним або похідним, в разі, коли в розпорядженні слідчого є похідні докази, він повинен знайти відповідні первинні до­кази. Стосовно показань свідка ст. 68 КПК містить вимогу в усіх ви­падках, коли свідок повідомляє дані, що базуються на повідомленнях інших осіб (тобто йдеться про похідні докази), допитати таких осіб, інакше кажучи, одержати первинні докази. На наш погляд, така ви­мога повинна розповсюджуватися і на інші джерела доказів, зокрема на показання підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, слід також намагатися одержувати оригінали документів, а не їх копії. Разом з тим, вимога закону в усіх випадках допитати осіб, на яких посилаєть­ся свідок, сформульована необгрунтовано категорично. Дійсно, недо­пустимо використовувати як докази відомості, джерело яких невідо­ме, коли, наприклад, свідок повідомляє, що надані ним свідчення він почув від невідомих йому осіб. Але в тих випадках, коли свідок, який сам не спостерігав обставини, про які він дає показання, може назва­ти конкретну особу, він якої почув про ці обставини, а допитати таку особу неможливо, то після відповідної перевірки такі дані можна вва- жати доказами. Наприклад, особу з тяжкими ушкодженнями було до­ставлено до лікарні, поранений був у свідомості і розповів лікарям про обставини заподіяння йому ушкоджень, назвав особу, винну в цьому. Під час операції поранений помер. Виникає питання — чи можна буде допитати лікарів щодо обставин, про які їм розповів потерпілий, і ви­користати дані як докази. Ми вважаємо, що таке можливо, адже дані, які повідомлятимуть лікарі під час допиту, можна буде перевірити, з'ясувати, який був стан у потерпілого, чи міг він адекватно сприйма­ти те, що відбувалося.

Похідні докази можуть бути використані для перевірки первин­них. Якщо є підстави вважати, що на свідка-очевидця або потерпілого впливали якісь зацікавлені особи, або вони могли забути деякі обста­вини, і відомо, що про ці обставини вони комусь розповідали, то допит таких осіб, показання яких міститимуть похідні докази, дозволить провести перевірку показань очевидців.

Оцінка похідних доказів потребує врахування особливостей сприй­няття, зберігання, переробки, відтворення інформації всіма носіями такої інформації.

Докази поділяють на обвинувальні та виправдувальні в залеж­ності від того, підтверджують чи спростовують вони певну версію про вчинення злочину. На перших етапах розслідування справи слідчий висуває декілька версій, і, як того потребує КПК, починає їх одночас­ну перевірку. Отже і поділ доказів на обвинувальні та виправдувальні провадиться щодо кожної версії. Після того, як певна особа стає підо­зрюваним або обвинуваченим, такий поділ доказів відбувається щодо версії про вчинення злочину підозрюваним чи обвинуваченим.

Докази, які підтверджують наявність події злочину, факт вчи­нення злочину обвинуваченим (підозрюваним), а також наявність обставин, що обтяжують покарання (ст. 67 КК), визнаються обвину­вальними, а докази, що спростовують припущення про злочинний характер досліджуваної події або про факт вчинення злочину обви­нуваченим, і ті, що встановлюють обставини, які пом'якшують пока­рання — виправдувальними. Так, якщо провадиться розслідування в справі, яка була порушена за фактом вбивства, то докази про те, що потерпілий страждав на психічну хворобу, вчиняв спроби самогубства (і не виключено, що і в розслідуваній справі він також вчинив само­губство), можна вважати виправдувальними, оскільки вони спросто- вують припущення про вбивство. Докази про факти погроз на адресу потерпілого, наявність тілесних ушкоджень у потерпілого, що може свідчити про те, що потерпілий чинив комусь опір, можна розглядати як обвинувальні докази, адже вони підтверджують припущення про вбивство. На перших етапах розслідування, коли слідчий перевіряє декілька версій, один і той же доказ може розглядатися як обвину­вальний щодо однієї версії і як виправдувальний — щодо іншої. Коли, скажімо, слідчий перевіряє версії — першу про вчинення вбивства потерпілого його дружиною, і другу — про вбивство іншою особою в зв'язку з його службовою діяльністю, то докази, які свідчитимуть про те, що дружина потерпілого напередодні вбивства придбала зброю, що вона була спортсменкою, займалася стрільбою, своїй подрузі казала, що має намір вбити чоловіка через свої ревнощі, є обвинувальними щодо версії про вбивство потерпілого дружиною і виправдувальними щодо версії про вбивство його іншою особою в зв'язку із службовою діяльністю. Після того, як у справі з'являється підозрюваний або об­винувачений, докази поділяються на обвинувальні чи виправдовувальні в залежності від того, підтверджують вони факт вчинення злочину об­винуваченим (підозрюваним), чи спростовують його.

Деякі науковці вважають, що поряд з обвинувальними та виправ­дувальними доказами існують ще так звані «нейтральні» докази, які не можна віднести ні до обвинувальних, ні до виправдувальних. Інші вважають, що якщо відомості на можна віднести ні до обвинувальних, ні до виправдувальних, то їх взагалі не можна використати як дока­зи в кримінальній справі. На наш погляд, іноді в справі можуть бути докази, які не можна розглядати ні як обвинувальні, ні як виправду­вальні, це, наприклад, відомості про осіб, які були очевидцями певної події, дані про наявність відповідної кваліфікації у перекладача чи експерта т. ін.

КПК містить вимогу, адресовану слідчому, дізнавачу прокурору - проводити дослідження обставин справи об'єктивно, тобто збирати та аналізувати як обвинувальні так і виправдувальні докази. На всіх ета­пах судочинства, приймаючи рішення, суб'єкти, в провадженні яких знаходиться справа, повинні врахувати як обвинувальні, так і виправ­дувальні докази.

Докази поділяють на прямі та непрямі (побічні). В юридичній лі­тературі немає єдиного підходу до визначення підстав такої класифі­кації, вирішення питання про можливість або неможливість поділу всіх наявних у справі доказів на прямі та непрямі, визначення того, які саме докази можна вважати прямими, а які — непрямими. Дея­кі науковці підставою поділу доказів на прямі та непрямі називають відмінності в структурі процесу обґрунтування обставини, яку дока­зують. Прямим є доказ, який прямо і безпосередньо встановлює таку

обставину, а непрямим — доказ, який встановлює ці обставини через «проміжний факт". Інші вважають підставою для поділу доказів на прямі та непрямі відношення доказів до тези, яку доказують, або від­ношення доказів до обставин, які підлягають доказуванню, і способу доказуваний. На наш погляд, пов'язувати підстави для такого поділу тільки з обґрунтуванням певної тези (тобто з доказуваням у другому аспекті даного поняття) навряд чи правильно. Звичайно ж, висловлю­ючи свою думку, наприклад, у судових дебатах, учасники дебатів про­понують свою оцінку доказів, посилаючись на поділ доказів, зокрема, на прямі та непрямі. Але поділ доказів на прямі та непрямі відбува­ється перш за все в процесі збирання, перевірки та оцінки доказів, що дозволяє більш ефективно здійснювати такий процес і запобігає по­милковим висновкам про наявність чи відсутність певних обставин, які необхідно встановити в кримінальній справі. Тому як підставу для такого поділу доказів ми розглядатимемо особливості структури про­цесу доказування.

У науковій літературі висловлені різні думки стосовно того, чи всі докази можливо класифікувати на прямі та непрямі, які саме докази можна розглядати як прямі. Так, А.І. Трусов вважає, що всі докази можна розглядати як прямі або непрямі в залежності від їх відношен­ня до будь-якої з обставин, які підлягають доказуванню і з засобу їх доказування (під обставинами, що підлягають доказуванню автор ро­зуміє тільки обставини, які складають кінцеву мету доказування). Прямими доказами пропонується вважати ті докази, які однозначно підтверджують або спростовують обставини, що підлягають доказуван­ню, а непрямими — ті, що неоднозначно підтверджують або спростову­ють обставини предмета доказування. Прихильники такого підходу прямими доказами вважають фактичні дані, на підставі яких можна встановити будь-яку з обставин, що складають кінцеву мету доказу­вання, такі, наприклад, обставини як подія злочину — час, місце, спо­сіб вчинення злочину, обставини, які пом'якшують або обтяжують по­карання, характер і розмір шкоди, завданої злочином. Тобто можлива ситуація, коли відомо, наприклад, що було вчинено розбійний напад, встановлено місце, час вчинення такого злочину, вартість майна, ко­трим заволоділи злочинці, тяжкість тілесних ушкоджень, яких було заподіяно потерпілому, але немає даних про винних у цьому злочині осіб. Всі зазначені обставини можуть бути встановлені на підставі до­казів, які автори розглядуваної позиції називають прямими, тобто та­кими, які дозволяють безпосередньо встановити перелічені обставини. Така точка зору піддана аргументованій критиці Ю.К. Орловим, який вважає парадоксальною ситуацію, коли за наявності великої кількості прямих доказів лишається недоведеною важливіша обставина — хто саме вчинив злочин. Він пропонує прямими доказами називати тільки ті фактичні дані, які встановлюють (або спростовують) тільки одну об­ставину — факт вчинення злочину певною особою, а всі інші докази вважати непрямими. Свого часу М.С. Строгович пропонував проводи­ти поділ на прямі і непрямі не всіх доказів, а тільки тих, на підставі яких встановлюється тільки одна з обставин предмета доказування, а саме винність певної особи у вчиненні злочину, а докази, з допомогою яких встановлюються інші обставини, він вважав такими, що не підля­гають даній класифікації. Остання думка, на наш погляд, є найбільш слушною. Поділ доказів на прямі та непрямі можливий тільки щодо певної частини доказів, а саме тих, на підставі яких можливе встанов­лення (або спростування) тільки однієї обставини — факту вчинення злочину конкретною особою. Всі інші докази (на підставі яких можна встановити інші обставини, котрі складають предмет доказування і пе­редбачені ст. 64 КПК) можна вважати такими, що не підлягають по­ділу на прямі чи непрямі, вони так би мовити, «нейтральні» відносно розглядуваної класифікації.

Отже, прямі докази своїм змістом підтверджують або спростову­ють факт вчинення злочину конкретною особою, а непрямі докази дозволяють зробити тільки припущення про можливу причетність певної особи до вчинення злочину і безпосередньо встановлюють де­які доказові (проміжні) факти. І тільки на підставі певної сукупності непрямих доказів із додержанням деяких умов можна буде зробити висновок про винність особи у вчиненні злочину. Так, наприклад, по­терпілий та свідок-очевидець розповіли на допиті про обставини за­подіяння потерпілому тілесних ушкоджень, вказали винну в цьому особу. Такі відомості, що містяться в протоколах допиту, є прями­ми доказами, тому що з їх змісту можна буде зробити безпосередній (одноступеневий) висновок про винність конкретної особи у вчинен­ні злочину (звичайно ж докази необхідно буде перевірити, оцінити, визначити їх достовірність). Якщо ж слідчий в справі про вбивство одержав показання свідка, який пояснив, що чув, як підозрюваний погрожував потерпілому, то такі відомості є непрямими доказами, з їх змісту неможливо зробити категоричний висновок про винність пі­дозрюваного у вбивстві, але вони дають підстави для припущення про можливу причетність його до розслідуваного злочину. Такі докази та­кож підлягають перевірці та оцінці для встановлення їх достовірнос­ті, після чого можна буде зробити висновок про те, що підозрюваний погрожував потерпілому. Коли слідчий матиме певну сукупність не­прямих доказів, скажімо, відомості про те, що підозрюваного бачили, коли він заходив до оселі потерпілого, відомості про те, що підозрюва­ний пропонував свідкові купити у нього ювелірні прикраси, схожі на ті, що були викрадені у потерпілого після вбивства, у підозрюваного було вилучено зброю, яка була знаряддям вбивства потерпілого, т. ін., слідчий, перевіривши такі докази, переконавшись у їх достовірності, зможе зробити висновок, що саме підозрюваний вчинив вбивство по­терпілого. Отже, використання непрямих доказів ускладнює процес доказування, інакше кажучи, потребує іншої структури процесу до­казування в порівнянні з використанням прямих доказів, таке доказу­вання є двуступеневим. Адже спочатку необхідно перевірити непрямі докази, визначити їх достовірність, на їх підставі встановити проміж­ні факти, а після цього визначити зв'язок між проміжними фактами і однією з обставин, які складають кінцеву мету доказування, а саме, встановити винність певної особи у вчиненні злочину.

Різновидом непрямих доказів є так звані «докази поведінки». Йдеться про фактичні дані про дії обвинуваченого після вчинення злочину, такі як спроба ухилитися від слідства та суду, вплинути на свідків, умовити їх давати неправдиві показання, приховання або знищення речей, які мають відношення до злочину, т.ін. Питання про доказове значення таких даних викликає суперечки серед науковців. Ми вважаємо, що можливо використовувати як непрямі докази дані про таку поведінку обвинуваченого, яка свідчить про «злочинну освідченість», тобто про знання обвинуваченим таких обставин, які могли бути відомі тільки особі, причетній до злочину. Так, наприклад, якщо обвинувачений докладно розповідав про обстановку на місці вчинення злочину, про розташування певних речей, а потім відмовився від своїх показань, стверджує, що він ніколи не бував на місці злочину, то така його обізнаність може розглядатися як непрямий доказ, що свідчить про причетність до злочину. Звичайно ж на підставі таких доказів не можна одразу зробити висновок про винність особи, але разом з інши­ми доказами такі дані можуть використовуватися в доказуванні.

Значення поділу доказів (а точніше — певної частини доказів) на прямі та непрямі в тому, що слідчий, прокурор, суд повинні чітко ви­значитися під час дослідження доказів, з якими саме доказами вони мають справу, якщо наявні докази можна віднести до непрямих, то на їх підставі не можна зробити однозначний висновок про винність або невинність особи у вчиненні злочину. Разом з тим, поділ доказів на прямі та непрямі не означає протиставлення прямих та непрямих

доказів і тим більш не дозволяє зробити висновок про перевагу одних доказів перед іншими.

В багатьох справах прямі докази взагалі відсутні і доказування здійснюється тільки на підставі непрямих. В юридичній літературі пропонують певні правила доказування з допомогою непрямих дока­зів. До таких правил перш за все відносять необхідність мати певну су­купність доказів, які являють собою «ланцюг», всі ланки якого не протирічать одна одній. Зазначимо, що можна собі уявити і такі випадки, коли між непрямими доказами є деякі протиріччя, але вони повинні бути усунуті. Сукупність непрямих доказів повинна бути такою, щоб були перевірені та відкинуті всі можливі версії щодо осіб, які вчинили злочин, і лишилася тільки одна версія.

Date: 2015-07-25; view: 666; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.007 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию