Мова,якою ведеться судочинство

Здійснення судочинства державною мовою. Згідно зі ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій території України забезпечується державою. Виходячи з даного конституційного положення, судочинство в Україні має провадитися українською мовою. На виконання ч. 4 ст. 10 Конституції України суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, зобов'язаний застосувати при провадженні судочинства й іншу мову в порядку, визначеному законом. Статтею 7 ЦПК України передбачено, що судочинство провадиться українською мовою. Особам, які беруть участь у справі і не володіють державною мовою, забезпечено право повного ознайомлення з матеріалами справи, участь у судових засіданнях через перекладача і право виступати в суді рідною мовою. Особам, які беруть участь у справі і не володіють державною мовою, забезпечується право робити заяви, давати клопотання, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою, а також користуватися послугами перекладача в порядку, визначеному ст. 55 ЦПК України. Судові документи, відповідно до встановленого порядку, складаються державною мовою. Якщо при розгляді справи були порушені правила про державну мову, якою ведеться судочинство, то рішення у всякому разі підлягає скасуванню (ч. З ст. 309 ЦПК України), якщо це порушення призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи (ч. 2 ст. 338 ЦПК України). Це правило є важливою цивільною процесуальною гарантією додержання принципу державної мови судочинства.

27)Належність і допустимість доказів

Після того як суд визначить коло шуканих фактів, він повинен вирішити, які докази треба дослідити, щоб з'ясувати наявність або відсутність шуканих фактів. Для цього суд визначає, які із поданих сторонами доказів можуть бути допущені та чи потрібні додаткові докази. Розв'язуючи ці питання, суд повинен керуватися правилами належності та допустимості доказів.

Відповідно до ст. 58 ЦПК належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Отже, з'ясувати належність доказу — це означає встановити, чи має він значення для справи. Такими, що мають значення для справи, визнаються фактичні дані, які пов'язані з фактами, що підлягають встановленню у справі, і, виходячи з цього зв'язку, можуть підтвердити або спростувати їх.

Належність може розглядатися не тільки як об'єктивна властивість доказу, але й, як правило, адресоване суду. Відповідно до цього правила суд зобов'язаний відібрати тільки докази, що мають властивість належності, виключивши із процесу доказування докази, що не стосуються справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення дійсності обставин справи, затягує процес розгляду справи. У той же час відсутність необхідних для вирішення справи доказів приводить до неможливості встановити дійсні правовідносини, а отже, винести правильне рішення по справі. У цьому зв'язку велике значення має підготовка суддею матеріалів до розгляду справи в засіданні. Тільки всебічна і ретельна підготовка може забезпечити одержання всіх необхідних доказів по справі.

Правило про належність доказів спрямоване на забезпечення принципу процесуальної оперативності (економії). Воно дозволяє уникнути ускладнення процесу зайвим, що не має значення для вирішення справи, матеріалом, припинити дії осіб, що зловживають своїм правом подання доказів з метою затягування процесу зі справи.

Належність доказів визначається чотирма групами обставин, що мають значення для справи: 1) фактами предмета доказування; 2) доказовими фактами; 3) процесуальними фактами, наприклад, що впливають на виникнення права на пред'явлення позову, зупинення провадження у справі тощо; 4) фактами, що дають підстави для прийняття окремої ухвали по справі.

Належність доказів — широка правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Визначеність обставин, що підлягають встановленню для здійснення процесуальних дій, полегшує відокремлення належних доказів. Однак і для здійснення окремих процесуальних дій можуть бути передбачені оціночні категорії. Оціночний характер доказів викликає багато складнощів у процесі доказування і часто є підставою для скасування рішень судів у апеляційному або касаційному порядку.

Із зазначеного випливає, що докази з цивільної справи визнаються судом належними, якщо вони містять відомості про факти, що встановлюються з метою вирішення цивільної справи або здійснення окремих процесуальних дій.

Визначити допустимість доказу — означає з'ясувати, чи отриманий він за допомогою передбачених законом засобів. Правило визначення допустимості доказів закріплене в ст. 59 ЦПК: «Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування».

Отже, допустимість доказів — це встановлена законодавством вимога, що обмежує використання конкретних засобів доказування, або вимога, що пропонує обов'язкове використання конкретних засобів доказування при встановленні певних фактичних обставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду окремого виду справ у порядку цивільного судочинства.

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер допустимості означає, що у всіх справах незалежно від їхньої категорії повинна дотримуватися вимога про одержання інформації з визначених законом засобів доказування з дотриманням порядку збирання, подання та дослідження доказів. Порушення цих вимог призводить до недопустимості доказів. Таким чином, допустимість доказів насамперед обумовлюється дотриманням процесуальної форми доказування.

Спеціальний характер допустимості — це правила, що наказують або забороняють використовувати певні докази. Так, якщо відповідно до вимоги закону договір підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, то суд повинен мати у своєму розпорядженні відповідний документ, що має необхідні реквізити.

Вирішуючи питання про те, які докази допускати, а які не допускати до справи, суд керується правилами належності і допустимості доказів, тобто правилами, що діють при відборі доказового матеріалу.

Належність до справи кожного доказу визначається судом. Суд сам вирішує, який доказ може, а який не може містити відомості про обставини справи. Допустимість же засобів доказування встановлена законом.

Правило належності доказів дозволяє звільнити процес від непотрібного, що не стосується справи, матеріалу. Правила допустимості спрямовані на забезпечення процесу більш надійними видами доказів.

У науковій юридичній літературі крім дослідження належності і допустимості доказів розглядається також вірогідність і достатність доказів.

Вірогідність доказів — відповідність їх дійсності. Переконатися в ній — означає з'ясувати, чи відповідають дійсності відомості, що містяться в документі, чи відповідає копія документа його оригіналові. Для цього дуже важливо в процесі дослідження кожного доказу вивчити властивості джерела, з якого він отриманий, обстановку, у якій відбувалося його формування, обставини, які могли вплинути на його вірогідність та повноту.

Достатність доказу або їх сукупності означає, що він або вони дозволяють дійти достовірного висновку про існування факту, у підтвердження якого вони зібрані. Якщо такого висновку дійти не можна, то це вказує на недостатність доказу або їхньої сукупності. Так, одиничний непрямий доказ завжди є недостатнім, тому що дозволяє зробити лише можливий, а не достовірний висновок про факт, що доказується. Недостатніми будуть також докази, що суперечать один одному, і ті, вірогідність яких сумнівна. Недостатні докази не можуть бути покладені в основу судового рішення доти, доки цей їх недолік не буде усунутий шляхом збирання додаткових доказів.

28)негайне виконання судових рішень,поняття,види

Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави.

Негайне виконання рішень буває обов'язкове і факультативне. Стаття 217 ЦПК зобов'язує суд допустити негайне виконання рішення в справах: про стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць; про присудження робітникові або службовцеві заробітної плати, але не більше як за один місяць; про стягнення відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю годувальника, у межах суми стягнення за один місяць; про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника; про стягнення на користь члена колективного сільгосппідприємства оплати за працю, але не більше середнього заробітку за один місяць.

Стаття 218 ЦПК надає право суду допустити негайне виконання рішень у справах: про присудження винагороди авторам за використання творів у галузі літератури, науки або мистецтва, а також об'єктів права інтелектуальної власності, на які видано авторське свідоцтво (п. 1); якщо від затримання виконання рішення може статися значна шкода для сторони, на користь якої постановлено рішення (п. 2); коли є підстави вважати, що виконання рішення згодом може стати неможливим або утрудненим (п. 3)

Про допущення негайного виконання рішення суд зазначає в рішенні, а коли таке допущення відбулося з підстав пп. 2, 3 ст. 218 ЦПК, то може зобов'язати позивача забезпечити поворот виконання на випадок його скасування.

Допуск негайного виконання рішення обмежується певними правовими відносинами, спір з яких був предметом розгляду суду, і тим, хто виступає суб'єктом таких відносин, та які воно може викликати правові наслідки. Стаття 219 ЦПК не допускає негайного виконання: 1) у справах, в яких відповідачами виступають державні установи або підприємства, колективні сільгосппідприємства та інші кооперативні і громадські організації, крім справ, передбачених пп. 2-5 ст. 217 і п. 1 ст. 218 ЦПК; 2) коли негайне виконання може викликати такі зміни у майні, після яких повернути його до попереднього стану в разі скасування рішення буде неможливим або утрудненим; 3) у справах про виселення громадян з жилих приміщень.

Від негайного виконання слід відрізняти попереднє виконання, яке допускається ще до постановлення судом рішення у справах про стягнення аліментів. Стаття 220 ЦПК надає право судді, в разі необхідності, до вирішення справи по суті, враховуючи майновий стан сторін, постановити ухвалу про те, в якому розмірі один з подружжя повинен тимчасово видавати утримання другому; хто з подружжя і в якому розмірі має тимчасово давати кошти на утримання і виховання дітей, а так само, хто з дітей повинен тимчасово видати і в якому розмірі кошти на утримання батьків. Такі ухвали виконуються негайно.

Постановляючи рішення, суд може визначити порядок його виконання, надавши відстрочку або розстрочку виконання (ст. 204 ЦПК).

Відстрочка виконання полягає в перенесенні судом строків реалізації рішення у бік їх збільшення на точно визначений строк. Розстрочка виконання — допуск стягнення присудженого у відповідних частинах протягом точно визначеного судом строку.

Підстави для відстрочки і розстрочки виконання ст. 204 ЦПК не передбачені, але вони встановлені ст. 33 Закону «Про виконавче провадження», і ними є обставини, які можуть утруднити або зробити неможливим його виконання, а саме: хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо та ін. При вирішенні питання про відстрочку виконання рішення повинні бути взяті до уваги не тільки інтереси боржника, а й стягувача. Для позитивного вирішення питання про розстрочку або відстрочку необхідні в наявності такі умови: відсутність вини з боку боржника у створенні обставин, які можуть бути підставою для таких наслідків; тимчасове його перебування в тяжкому становищі; виконання рішення при наявних обставинах (без відстрочки чи розстрочки) може мати несприятливі наслідки для боржника; щоб відстрочка або розстрочка не завдала серйозної шкоди стягувачеві.

Суд, який постановив рішення, може також визначити порядок його виконання (ст. 204 ЦПК), виходячи з вимог закону і обставин справи. Так, присуджуючи майно в натурі, суд повинен вказати в рішенні його вартість, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в наявності (ст. 206 ЦПК).

Відповідно до ст. 207 ЦПК суд, постановляючи рішення, яким на відповідача покладається виконання певних дій, не пов'язаних з передачею майна або грошових сум, може в тому рішенні вказати, що, коли відповідач не виконає рішення протягом встановленого строку, позивач вправі виконати цю дію за рахунок відповідача, стягнувши з нього необхідні витрати.

29)незалежність суддів і підкорення їх лише закону.

При здійсненні правосуддя судді незалежні, підкоряються тільки закону і нікому не підзвітні (ст. 129 Конституції України, ст. 14 Закону України «Про судоустрій України»). Вони вирішують цивільні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на них. Отже, зміст цього принципу розкривається в поєднанні двох правил – незалежності суддів та підкоренні їх тільки законові.

Незалежність суддів полягає в тому, що ніякі державні органи, політичні партії, громадські організації посадові особи не мають права впливати на них, вказувати судові, як необхідно вирішити конкретну справу, розв'язати апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами. Вони незалежні від осіб, які беруть участь у справі. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і прийнятті рішення суд є незалежним від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб. Судді, які розглядали справу по першій інстанції, скаргу в апеляційному порядку, незалежні також від вищестоящого суду, котрий не вправі вказати їм, як треба вирішити справу, скаргу, яка має бути застосована норма матеріального права і яке рішення має бути ухвалене при новому розгляді справи.

Підкорення суддів закону означає, що вони повинні вирішувати справи на підставі законів України, відповідно до закону застосовувати норми іноземного права, а при відсутності закону, який врегульовує спірні відносини, застосувати закон, що регулює подібні відносини (аналогія закону). Коли немає такого закону, суд виходить із загальних засад і змісту законодавства України (аналогія права).

30)нотаріальний процес та його стадії

Законодавство про нотаріат регулює суспільні відносини, що виникають між нотаріальними органами та особами, які звертаються за вчиненням нотаріальних дій. Отже, нотаріальне процесуальне право — це система правових норм, котрі регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення нотаріальних дій між нотаріальними органами та особами, які звертаються за вчиненням цих дій.

Предметом нотаріального процесуального права і є суспільні відносини, що регулюються цим правом.

Нотаріальне процесуальне право не є самостійною галуззю права України. Питання про його місце в системі права України є спірним у юридичній літературі. Існує думка, що нотаріальне процесуальне право входить до предмета регулювання цивільного процесуального права. Це пояснюють тим, що і суд, і нотаріат здійснюють ту ж саму функцію захисту прав і законних інтересів. Заперечуючи це, можна вказати, що нотаріат функцію захисту прав і законних інтересів здійснює, як виняток, тільки під час вчинення трьох нотаріальних дій: вчинення виконавчих написів, протестів векселів і посвідчення несплати чеків.

Вчиняючи решту нотаріальних дій, нотаріуси здійснюють охорону прав та інтересів. При цьому захист прав нотаріальними органами не має остаточного характеру. Акти нотаріальних органів можуть бути оспорені в суді чи арбітражному суді. Крім того, захист права нотаріальним органом не здійснюється, якщо вимога оспорюється другою стороною.

Нотаріальне процесуальне право є самостійним відносно цивільного процесуального права, оскільки діяльність нотаріальних органів має безспірний характер, під час вчинення нотаріальних дій не використовується змагальна форма процесу, нотаріус встановлює юридичні факти в основному на підставі документів. Крім того, нотаріальні органи є органами державного управління, і їхня діяльність має адміністративний характер. Тому є всі підстави вважати, що нотаріальне процесуальне право входить до предмета регулювання адміністративного процесуального права.

Питання про місце нотаріального процесу в правовій системі носить теоретичний характер, і відносно вирішення цього питання в юридичній літературі немає єдиної думки. Так, більшість вчених відносять нотаріальний процес до не судових форм захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів, іноді вважають самостійним, але поєднують його з цивільним процесом.

Про схожість нотаріального процесу з адміністративним процесом свідчить і кілька інших ознак:

у нотаріальному процесі не вирішуються спірні питання; нотаріальні акти вчиняються на підставі фактів, в наявності яких нотаріуси можуть впевнитися безпосередньо на підставі наданих документів;

нотаріус діє одноособово і має свою специфічну компетенцію;

в разі неможливості встановити певні обставини за допомогою доказів, якими володіє особа, нотаріус не може вчиняти нотаріальне провадження та роз'яснює особі її можливість звернення до суду за встановленням відповідної обставини або факту; нотаріальна структура керується та контролюється Міністерством юстиції.

Такі ознаки дозволяють порівняти нотаріусів з органами реєстрації актів громадянського стану, ознаки яких дуже схожі, хоча в нотаріальному процесі завдання та засоби мають значно ширші межі. Якщо порівнювати далі, відповідальність нотаріусів на цій підставі суттєво відрізняється від відповідальності органів реєстрації актів громадянського стану та їх посадових та службових осіб. На відміну від інших органів державного управління органи нотаріату характеризуються особливим положенням посадових осіб, а також їх компетенцією. Нотаріус — це посадова особа, яка в своїй діяльності при здійсненні нотаріальних функцій незалежна. Він підкорюється тільки закону, в той час як інші посадові особи органів державного управління при здійсненні своїх обов'язків повинні виконувати вказівки вищестоящих керівників.

Предметом нотаріальної діяльності є безспірні справи, що зумовило специфічний метод вирішення нотаріальними органами віднесених до їх компетенції питань. Органи нотаріату не застосовують змагальну форму процесу, а встановлюють юридичні факти, як правило, на підставі наданих їм письмових документів. В нотаріальному процесі відсутні публічні начала. На відміну від суду, який в більшості випадків розглядає справи у відкритих судових засіданнях, нотаріуси повинні зберігати таємницю вчинюваних нотаріальних дій. Це збільшує довіру до нотаріусів, попереджає виникнення сімейних конфліктів та інших небажаних результатів. Посада нотаріуса дійсно є публічною, що визначається доступністю нотаріальної діяльності, слід зауважити, що сам зміст нотаріальної діяльності позбавлений характеру публічності. Це забезпечується таємницею вчинюваних нотаріальних дій.

Нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, несуть відповідальність за розголошення таємниці вчинюваних нотаріальних дій.

Специфічність положення в системі органів державного управління, спеціальні дії, врегульовані законом правила провадження, які забезпечують правильне та чітке виконання нотаріальних функцій та гарантують права клієнтів, обумовлені задачами та принципами діяльності нотаріату. Суть нотаріальної діяльності полягає в тому, що вона має посвідчувальний, підтверджуючий характер, юридичне закріплює цивільні права з метою попередження від можливого подальшого їх порушення. За своєю функціональною природою нотаріальні органи найбільш близькі до суду, оскільки і ті, й інші здійснюють в інтересах громадян та юридичних осіб єдину функцію контролю цивільних правовідносин. Цей контроль має попередній характер при вчиненні нотаріальних дій, коли відсутній спір про право та немає правопорушення, на відміну від судового наступного контролю, за допомогою якого в процесі вирішення спору визначається правопорушник, до якого застосовуються заходи впливу.

Місце нотаріального процесу в правовій системі України визначається законодавством України. Цивільним кодексом та іншими нормативними актами визначається обов'язковий порядок нотаріального посвідчення угод у випадках, зазначених в законі (ст. 47 ЦК), та інші випадки обов'язкового вчинення нотаріального провадження. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з певними юридичними наслідками, а також неприйняття до розгляду документів без відповідного нотаріального оформлення тощо. Так, статтею 227 ЦК передбачається, що формою договору купівлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений договір, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. При цьому й інші угоди, а не тільки визначені в законі, для їх більшої юридичної вірогідності можуть бути нотаріально посвідчені.

Про зв'язок нотаріального процесу з галузями матеріального права слід зробити зауваження щодо недоцільності в цих нормативних актах викладати механізм вчинення нотаріального провадження. На погляд автора, доцільно докладно викладати механізм здійснення нотаріального провадження в Законі «Про нотаріат», оскільки це надасть змогу розробляти комплексний підхід до впровадження визначених законодавчими нормами матеріальних прав фізичних або юридичних осіб в практику діяльності нотаріату, узгодити їх з нормами нотаріального процесу. На цій підставі є можливість зробити й зворотній висновок, що у випадках, коли нотаріальний процес не в змозі забезпечити охорону або захист прав громадян або юридичних осіб через недосконалість (невизначеність) норм матеріального права, то в цьому випадку необхідно вносити відповідні доповнення в норми матеріального права з метою конкретизації правовідносин, зміни, якщо норми права в цій галузі суперечать загальним правовим нормам тощо.

Після винесення постанови про накладення арешту на нерухоме майно органи Міністерства внутрішніх справ, суди звертаються до державних нотаріальних контор про внесення відомостей до Базового реєстру певного реєстраційного округу. Таким чином, нотаріальний процес сприяє не тільки громадянам та юридичним особам в охороні та захисті їх прав, а й державним органам у їх діяльності щодо захисту прав та інтересів громадян, організацій та держави. Отже, нотаріуси як особисто мають виконувати правоохоронну та правозахисну функцію, так І на них покладаються обов'язки щодо сприяння у здійсненні іншим державним правоохоронним органам їх повноважень.

Нотаріальний процес має тісний зв'язок з цивільним судочинством, оскільки особам, які вважають свої права порушеними невірним вчиненням або неправомірною відмовою у вчиненні нотаріального провадження, законодавством надане право звернення до суду за захистом порушених прав та охоронюваних законом інтересів. До суду звертаються і в разі виникнення спору про право щодо розподілу спадкового майна, продовження строків на прийняття спадщини, оскарження виконавчого напису та в інших випадках.

Але зв'язок між нотаріальним процесом та цивільним судочинством має бути більш визначеним. Так, в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України в ч. 4 п. 114 передбачається, що нотаріуси в окремих випадках можуть прийняти довідки, видані підприємствами, установами і організаціями за місцем роботи чи проживання, якщо вони разом з іншими документами підтверджують родинні та інші відносини спадкоємців із спадкодавцем. На наш погляд, Інструкція має встановлювати, в якому конкретному випадку вони приймаються. Одразу виникає питання: чи надане законодавством право нотаріусу аналізувати докази або докази, які він має приймати, повинні бути безспірними, однозначними.

В цивільному судочинстві передбачено встановлення фактів, що мають юридичне значення, які не є безспірними і потребують судового підтвердження шляхом дослідження та аналізу доказів, і саме так в порядку окремого провадження в цивільному судочинстві встановлюється факт родинних відносин громадян з метою отримання спадщини. Звідси випливає неврегульованість питання, якщо нотаріус у цьому конкретному випадку не прийняв вищезазначену довідку, куди особі необхідно звертатись — до провадження по оскарженню нотаріальних дій або за встановленням юридичного факту родинних відносин? Як в цьому випадку має діяти суддя? На нашу думку, положення Закону та Інструкції повинні викладатись таким чином, щоб правовідносини, які вони регулюють, набували однозначності. В цьому випадку визначити належність юридичних обставин до повноважень нотаріату або суду буде нескладно.

На підставі вищенаведеного можна говорити про те, що завдяки специфічним методам нотаріальний процес характеризується як самостійний безспірний, що безпосередньо зв'язаний з такими галузями права як цивільне, сімейне, фінансове, земельне, житлове, міжнародне, цивільне процесуальне право.

31)Органи примусового виконання рішення.Виконавчі документи

Виконавче провадження - це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).

Примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Одним із заходів примусового виконання рішень є звернення стягнення на майно боржника, яке полягає в його арешті (опису), вилученні та примусовій реалізації.Під поняттям "майно" боржника слід розуміти як окремі речі та їх сукупність, так і всі майнові права боржника, що на момент вчинення виконавчого провадження є у нього.

Складові елементи арешту майна, визначені в даному Законі як опис, оголошення заборони розпоряджатися майном, обмеження в праві користування ним або його вилучення у боржника та передача на зберігання іншим особам – це сукупність дій, які мають бути чітко регламентовані та мати певні підстави для застосування.

Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом:

винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, якою накладається арешт на майно боржника та оголошується заборона на його відчуження;

винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні в банках або інших фінансових установах;

винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження;

проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Державним виконавцем за постановою про відкриття виконавчого провадження або за постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження може бути накладений арешт у межах суми стягнення за виконавчими документами з урахуванням витрат, пов’язаних з проведенням виконавчих дій на виконання на все майно боржника або на окремо визначене майно боржника. У разі потреби постанова, якою накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження, надсилається державним виконавцем до органу нотаріату та інших органів, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження.

Копія постанови державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника не пізніше наступного після її винесення дня надсилається боржнику та відповідно до банків чи інших фінансових установ або органів, зазначених у частині другій цієї статті. Постанова державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника може бути оскаржена боржником начальнику відповідного органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядкований, або до суду у 10-денний строк.

Арешт застосовується:

1. для забезпечення збереження майна боржника, що підлягає наступній передачі стягувачеві або реалізації;

2. для виконання рішення про конфіскацію майна боржника;

3. при виконанні ухвали суду про накладення арешту на майно, що належить відповідачу і знаходиться у нього чи в інших осіб.

Особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права на майно і про звільнення майна з-під арешту.

У разі прийняття судом рішення про звільнення майна з-під арешту або сплати боржником повної суми боргу за виконавчим документом до реалізації арештованого майна боржника, майно звільняється з-під арешту за постановою державного виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини.

Майно боржника може бути звільнено з-під арешту за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому підпорядкований державний виконавець, якщо під час розгляду відповідної скарги боржника виявлено порушення встановленого цим Законом порядку накладення арешту.

За наявності письмового висновку експерта щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв’язку із значним ступенем його зносу, пошкодженням або коли витрати, пов’язані із зверненням на нього стягнення, перевищать грошову суму, за яку воно може бути реалізовано, майно боржника може бути звільнено з-під арешту за постановою державного виконавця, яка затверджується начальником відповідного органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядкований.

Вилучення арештованого майна з передачею його для реалізації провадиться у строк, встановлений державним виконавцем, але не раніше, ніж через п’ять днів після накладення арешту. Продукти та інші речі, що швидко псуються, вилучаються і передаються для продажу негайно після накладення арешту.

Цінні папери, ювелірні та інші побутові вироби із золота, срібла, платини і металів платинової групи, дорогоцінних каменів і перлів, а також лом і окремі частини таких виробів, виявлені при опису, на які накладено арешт, підлягають обов’язковому вилученню і негайно передаються на зберігання установам Національного банку України. Арешт на цінні папери накладається в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Державний виконавець зобов’язаний подбати про забезпечення умов реалізації майна боржника, які не ущімлюють його законних інтересів.

Реалізація арештованого майна, за винятком майна, вилученого за законом з обігу та цінних паперів, ювелірних та інші побутових виробів із золота, срібла, платини і металів платинової групи, дорогоцінних каменів і перлів, а також лому і окремих частин таких виробів, здійснюється спеціалізованими організаціями, які залучаються на тендерній (конкурсній) основі, на підставі договорів між Державною виконавчою службою та спеціалізованими організаціями шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах.

Орган державної виконавчої служби укладає з організатором аукціону договір, яким доручає реалізацію майна організатору аукціону за визначену винагороду за надані послуги з реалізації арештованого майна, яка встановлюється у відсотковому відношенні до продажної ціни лота.Розмір винагороди за надані послуги з реалізації арештованого майна не повинен перевищувати з урахуванням податку на додану вартість 15 відсотків від вартості майна.Спеціалізована організація проводить аукціон за заявкою державного виконавця, у якій зазначається початкова ціна майна, що виставляється на аукціон.

Виконавчі документи — це письмові документи встановленої форми і змісту, які видаються судом та іншими органами вирішення правових спорів (юрисдикційними органами) для примусового виконання прийнятих ними у справах рішень, ухвал, постанов, інших актів як підстав для їх виконання.

Виконавчими документами є: виконавчі листи, ухвали суддів у випадках, передбачених законом; ухвали судів загальної юрисдикції про затвердження мирових угод, накази арбітражних судів; виконавчі написи нотаріусів; рішення Конституційного Суду України; не сплачені платіжні вимоги, акцептовані платником; посвідчення комісії по розгляду трудових спорів; постанови про адміністративні правопорушення; рішення Антимонопольного комітету та його територіальних відділень; постанови державного виконавця про виконавчий збір та накладення штрафу; рішення інших органів (державних і недержавних) у випадках, передбачених законом. Але Законом «Про виконавче провадження» визначені вимоги до змісту виконавчого документа. В ньому повинні бути зазначені: 1) назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали документ; 2) дата, номер рішення, за яким видано документ; 3) найменування стягувача і боржника, їх адреса, дата і місце народження боржника та місце його роботи (для громадян), номери рахунків у кредитних установах (для юридичних осіб); 4) резолютивна частина рішення; 5) дата набрання чинності рішенням; 6) строк пред'явлення виконавчого документа до виконання. Виконавчий документ має бути підписаний уповноваженою посадовою особою, скріплений печаткою. Законом можуть бути встановлені також інші вимоги до виконавчих документів (ст. 19).

Найрозповсюдженішими виконавчими документами є виконавчі листи. Це письмові документи установленого зразка (за формою і змістом), що видаються загальними судами і зобов'язують боржників, інших юридичних та фізичних осіб точно і своєчасно виконати рішення суду чи іншого органу вирішення спорів а також сприяти державним виконавцям у примусовому виконанні рішення.

Для виконавчих листів встановлено три форми, які мають однакову юридичну силу на всій території України. Форма № 1 передбачена для виконавчих листів, які видаються у цивільних справах на тривалий період виконання (стягнення аліментів або відшкодування шкоди, стягнення за цивільними справами значних сум, які не можуть бути стягнені шляхом одноразової реалізації майна боржника тощо). Форма № 2 передбачена для виконавчих листів, які видаються у кримінальних справах, розрахованих на тривалий період виконання (стягнення значних сум, які не можуть бути стягнені шляхом одноразового звернення стягнення на майно боржника, стягнення із засуджених періодичних платежів тощо). Форма № 3 передбачена для виконавчих листів як з кримінальних, так і з цивільних справ, розрахованих на однократне виконання (конфіскація майна, рішення про виселення), і в інших випадках, коли видача виконавчого листа такої форми буде визнана доцільною судом, який розглядає справу.

Виконавчі листи видаються для виконання: а) рішень, ухвал і постанов у цивільних справах, а також вироків, ухвал і постанов у кримінальних справах в частині майнових стягнень; б) мирових угод, затверджених судом; в) рішень товариських судів; г) рішень третейських судів у цивільних справах громадян; д) рішень іноземних судів і арбітражів, якщо вони визнані і допущені для виконання на території України у встановленому законодавством порядку.

Бланки виконавчих листів виготовляються централізовано за встановленим законом змістом. Виконавчий лист виписується канцелярією суду, підписується суддею і секретарем з прикладенням печатки суду. Виконавчі листи не видаються для вико­нання рішень про визнання, зміну та припинення правовідносин. Копія таких рішень є підставою для їх реалізації компетентними державними органами шляхом реєстрації правового становища громадянина та його майна (видача свідоцтва про право власності на будинок, свідоцтва про розірвання шлюбу (рагс) та інші). У справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справах окремого провадження замість виконавчого листа видається копія рішення суду. Але у справах про стягнення недоїмок з податкових і неподаткових платежів видається виконавчий лист.

Виконавчий лист видається не пізніше наступного дня після набрання рішенням, ухвалою, постановою законної сили, а в справах, у яких рішення підлягає негайному виконанню, — в день його постановлення.

Відповідно до ст. 20 Положення про товариські суди рішення товариського суду про стягнення нанесених збитків, накладення штрафу чи інше майнове стягнення повинне виконуватись в строк, зазначений у рішенні. При невиконанні рішення у зазначений строк справа надсилається в районний (міський) суд за місцем діяльності товариського суду. Суддя після перевірки поданих матеріалів і законності рішення виносить постанову про видачу або відмову у видачі виконавчого листа.

Для примусового виконання рішення третейського суду у цивільних справах між громадянами необхідне пред'явлення ви­конавчого листа, що видається районним (міським) судом, в районі якого відбувся третейський суд і якому було передано на зберігання матеріали провадження третейського суду після розгляду справи.

Заява стягувача про видачу виконавчого листа розглядається суддею, який перевіряє, чи не суперечить рішення третейського суду законові і чи не було допущено при його постановленні порушень правил, передбачених Положенням про третейський суд. Відмова судді у видачі виконавчого листа може бути оскаржена (статті 16—19 Положення про третейський суд).

На виконання рішення іноземного суду виконавчий лист видається на підставі ухвали обласного, Київського і Севастополь­ського міських судів, Верховного Суду Автономної Республіки Крим, якою задоволена заява іноземного стягувача і дано дозвіл на примусове виконання рішення іноземного суду (ст. 427 ЦПК, ст. 84 Закону «Про виконавче провадження»).

У справах про стягнення аліментів, у разі виплати допомоги на неповнолітніх дітей у період розшуку їх батьків, суддя на підставі подання судового виконавця про заборгованість з аліментів, що склалася, виносить ухвалу про видачу виконавчого листа на стягнення з боржника сум виплаченої допомоги з нарахуванням встановлених законодавством десяти процентів на ці суми.За заявою органів внутрішніх справ суддя виносить ухвалу про видачу виконавчого листа на стягнення з боржника витрат із його розшуку.За кожним рішенням суд, який його постановив, видає один виконавчий лист. Декілька виконавчих листів видаються на ви­могу стягувача для виконання рішення в різних місцях, а також за кожним окремим присудженням чи коли рішення постановлене на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів. У кожному виконавчому листі точно зазначається, яку частину рішення згаданим листом треба виконати.

При виконанні рішення про відшкодування заподіяної шкоди, якщо майно боржника виявилося недостатнім, з метою пов­ного стягнення має бути виписаний другий виконавчий лист для звернення стягнення на зарплату чи інший заробіток боржника за місцем роботи чи відбування покарання.

Виконавчі документи, що стосуються відшкодування шкоди, завданої злочином, мають певні особливості. У справах, з яких шкода завдана різними видами злочинів, виконавчі листи виписуються окремо — на суми відшкодування шкоди від крадіжок і на суми відшкодування шкоди, заподіяної іншими злочинами.

За заявою стягувача може бути видано кілька виконавчих листів за кількістю боржників для виконання вироку або рішен­ня, які передбачають їх солідарну матеріальну відповідальність. У кожному виконавчому листі обов'язково зазначається сума стягнення і перелічуються всі боржники з вказівкою на їх солідарну відповідальність.

Якщо рішенням задоволені різнотипні вимоги, то за кожною з них виписується окремий виконавчий лист, наприклад, один лист про передачу грошей кредитору і другий — про стягнення з боржника судових витрат у доход держави.

У разі втрати оригіналу виконавчого листа, суд, який постановив рішення за заявою стягувача може видати дублікат. Така заява розглядається в судовому засіданні з викликом сторін і заінтересованих осіб, проте їх неявка не перешкоджає вирішенню питання про видачу дубліката. Про наслідки розгляду заяви суд постановляє ухвалу, на яку може бути подано скаргу, внесено окреме подання прокурором (ст. 353 ЦПК).

Виконавчими документами є також виконавчі написи нотаріусів, які є одночасно і підставами для судового виконання (п. 7 ст. З Закону «Про виконавче провадження»).

Виконавчі написи нотаріуса вчиняються на оригіналі документів, що встановлюють заборгованість, для стягнення грошо­вих сум або витребування від боржника майна.

Коли стягнення необхідно провести по частинах, у відповідності з борговим документом, то виконавчий напис за кожним стягненням може бути зроблений на копії документа або на виписці з особового рахунку боржника. Але в таких випадках на оригіналі документа, що встановлює заборгованість, робиться відмітка про вчинення виконавчого напису і зазначається, за який строк і які суми стягнуто, дата і номер за реєстром нотаріальних дій.

Виконавчий напис нотаріуса вчиняється в разі несплати чека на прохання чекодержателя як проти чекодавця, так і проти осіб, відповідальних за чеком, за місцем знаходження платника при наявності його напису про те, що чек був пред'явлений для оплати із зазначенням для пред'явлення, але не був оплачений.

Нотаріальний напис за змістом повинен відповідати ст. 89 Закону України «Про нотаріат» і п. 167 Інструкції МЮ України «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України».

Виконавчий напис вчиняється в день звернення заінтересованої особи до нотаріуса в її присутності і набуває властивостей здатності до реалізації з часу його вчинення. В цей же день напис може бути пред'явлений для примусового виконання.

Виконавчий напис, який не поміщається на борговому документі, може бути продовжений або викладений повністю на при­кріпленому аркуші паперу, який з борговим документом прошнуровується і пронумеровується, кількість аркушів завіряється підписом нотаріуса з прикладенням печатки. Виконавчий напис буде мати юридичну силу виконавчого документа також тоді, коли при його вчиненні була допущена підклейка аркуша паперу з прикладенням печатки, і частина відтиску знаходиться на приклеєному аркуші.

Наказ арбітражного суду також є виконавчим документом (ст. 116 АПК), який видається на виконання: рішення, винесеного арбітражним судом по суті спору; постанови про зміну рішення, винесеної арбітражним судом, який переглядав справу в по­рядку нагляду; рішення і постанови, винесені арбітражним судом у зв'язку з переглядом справи за нововиявленими обставинами, якими було змінене рішення арбітражного суду, прийняте по суті спору (статті 82, 106, 114 Арбітражного процесуального кодексу України).

Рішення і постанови арбітражного суду набирають законної сили негайно після їх прийняття, тому разом з ними видаються і надсилаються накази на примусове виконання. Накази про стягнення грошових сум видаються стягувачеві або надсилаються йому рекомендованим чи цінним листом, а про стягнення сум у доход бюджету — місцевим органам податкової служби і виконуються у встановленому порядку через установи банку. Решта наказів виконується державним виконавцем. За кожним рішенням видається один наказ.

Але у разі повного або часткового задоволення первісного і зустрічного позовів накази про стягнення грошових сум вида­ються окремо за кожним позовом (ст. 116 АПК). Якщо у справі беруть участь кілька позивачів і відповідачів, а в рішенні вказано, як вирішено спір щодо кожного з них (ст. 86 АПК), то за кожним стягненням видається окремий наказ.

За змістом наказ повинен відповідати вимогам ст. 117 АПК. У ньому має бути зазначено: найменування арбітражного суду, номер справи, дата прийняття рішення, дата видачі наказу та строк його дії; резолютивна частина рішення; найменування стягувача і боржника, їх адреси, номери рахунків у банках. У випадку, коли рішенням арбітражного суду вирішене питання про відстрочку або розстрочку виконання, в наказі зазначається час, з якого починається перебіг строку його дії.

Наказ підписується суддею і засвідчується печаткою арбітражного суду. Відповідно до ст. 120 АПК у разі втрати наказу ар­бітражний суд може видати його дублікат, якщо стягувач звернувся із заявою про це до суду в межах строку, встановленого для пред'явлення наказу до виконання. До заяви додаються: довідка установи банку, державного виконавця чи органу зв'язку про втрату наказу. А при втраті наказу стягувачем — додається довідка стягувача, підписана керівником чи заступником керівника та головним (старшим) бухгалтером підприємства, організації, що наказ втрачено і до виконання не пред'явлено. Про видачу дубліката наказу суддя виносить ухвалу.

Посвідчення комісії із трудових спорів підприємств, установ, організацій є виконавчим документом, який видається на вико­нання рішення комісії із трудових спорів (п. 11 ст. З Закону «Про виконавче провадження»).

Посвідчення видається у разі невиконання власником або уповноваженим органом рішення Комісії із трудових спорів у встановлений триденний строк по закінченні десяти днів, передбачених на його оскарження у справах про поновлення на роботі, за якими обов'язкове негайне виконання, — в день винесення рішення (статті 229, 230, 232 КЗпП України). При оскарженні рішення комісії із трудових спорів працівником, власником чи уповноваженим ним органом до районного, міського суду, посвідчення не видається.

За змістом посвідчення має містити в собі: найменування органу, який виніс рішення із трудового спору, дату його прийнят­тя і видачі та номер рішення; прізвище, ім'я, по батькові та адреса стягувача; найменування та адресу боржника, номери його рахунків у банках, рішення по суті спору, строк пред'явлення посвідчення до виконання (ст. 230 КЗпП).

Посвідчення засвідчується підписом голови або заступника голови Комісії із трудових спорів підприємства, установи, орга­нізації та печаткою Комісії із трудових спорів (ст. 230 КЗпП).

Не сплачені в строк платіжні вимоги, акцептовані платником, як підстави примусового виконання і виконавчі документи (п. 9 Закону «Про виконавче провадження») втілюються у формі розрахункових документів, встановлених Національним банком України, а також прийнятих у міжнародній банківській практиці (ст. 33 Закону України від 20 березня 1991 р. «Про банки і банківську діяльність»).

Платіжні вимоги, акцептовані платником, але не оплачені ним, набувають силу виконавчих документів, на підставі яких установами банку провадиться списання коштів з рахунку боржника і перерахування їх на рахунок стягувача. При відсутності грошових коштів акцептовані вимоги з відміткою банку про це можуть бути надіслані державному виконавцеві для звернення стягнення на майно боржника.

Постанови, винесені органами (посадовими особами), уповноваженими законом розглядати справи про адміністративні пра­вопорушення у випадках, передбачених законом, є одночасно підставою виконання і виконавчим документом (п. 12 Закону •«Про виконавче провадження»).

Адміністративний орган, службова особа, розглянувши справу про адміністративне правопорушення, виносять постанову у справі. Постанова виконавчого комітету сільської, селищної ради у справі про адміністративне правопорушення приймається у формі рішення.

Статтею 283 Кодексу України про адміністративні правопорушення встановлені обов'язкові вимоги до змісту постанови, зокрема, вона має містити: найменування органу чи службової особи, які винесли постанову; дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої розглядалася справа; зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за це адміністративне правопорушення; прийняте у справі рішення.

Якщо одночасно з накладенням адміністративного стягнення вирішується питання про відшкодування винним майнової шко­ди, яка підлягає стягненню, то в постанові зазначається її розмір, порядок і строк відшкодування. В постанові зазначається також про вирішення питання про вилучені речі і документи, а також вказівка про порядок і термін її оскарження. Постанова колегіального органу матиме силу виконавчого документа, коли вона прийнята простою більшістю голосів членів колегіального органу, присутніх на засіданні, підписана головуючим на засіданні і секретарем цього органу. Постанова службової особи підписується такою особою.

Виконавчими документами і одночасно підставами для виконання є рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торговельно-промисловій палаті України.

Воно має бути винесене у письмовій формі та підписане арбітром одноособово або арбітрами, в залежності від того, в якому складі розглядалася справа. При колегіальному розгляді достатньо підписів більшості членів суду за умови зазначення причин відсутності інших підписів. У арбітражному рішенні повинні бути зазначені: 1) мотиви, на яких воно грунтується; 2) висновок про задоволення або відхилення позовних вимог; 3) сума арбітражного збору і витрат у справі, їх розподіл між сторонами; 4) дата і місце проведення судового засідання; 5) підписи арбітрів (ст. 31 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»).

На виконання рішення подається його оригінал, належним чином засвідчений, або належно засвідчена копія, а також оригі­нал арбітражної угоди між сторонами чи належно засвідчена її копія (ст. 35 Закону).

Виконавчими документами також є:

1) рішення Морської арбітражної комісії при Торговельно-промисловій палаті України (п. 5 «Положення про Морську ар­бітражну комісію при Торговельно-промисловій палаті України» // Додаток № 2 до Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р. // Закон і бізнес, 24.07.1996, № 105, с. 29);

2) рішення комісій Рад з питань поновлення прав реабілітованих (ст. 5 Закону України від 17 квітня 1991 р. «Про реабілі­тацію жертв політичних репресій в Україні»);

3) рішення державних органів з питань володіння і користування культовими будівлями і майном (Закон України від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації»);

4) рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень у передбачених законом випадках (За­кон України від 28 листопада 1993 р. «Про Антимонопольний комітет»);

5) постанови державного виконавця про виконавчий збір та накладення штрафу (статті 46, 87, 88 Закону «Про виконавче провадження»);

6) рішення інших державних або недержавних органів у випадках, передбачених законом.

32)особи,які беруть участь у справі.Їх права та обов`язки

Особи, які беруть участь у справі, — це учасники (суб'єкти) цивільних процесуальних правовідносин, які наділені юри­дичною заінтересованістю, що визначає їхній правовий ста­тус при розгляді та вирішенні цивільної справи.

У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони та треті особи. У справах наказного та окремого проваджень ними с заявники та інші заінтересова­ні особи. Також особами, які беруть участь у справі, є їхні представники, орі лни іа особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (сі. 26 ЦПК).

Особи, які беруть участь у справі, відрізняються від інших суб'єктів тим, що вони мають юридичну заінтересованість у результатах вирішення судом справи і у реалізації ухваленого по ній рішення. Заінтересованість особи може бути матеріаль­но-правовою та (або) процесуальною.

Права та обов'язки осіб, які беруть участь у справі, по­діляють на загальні та спеціальні. До загальних прав слід від­нести права та обов'язки, якими наділені усі особи, що беруть участь у справі, незалежно від змісту юридичної заінтересова­ності. Ними є: право знайомитися з матеріалами справи, роби­ти з них витяги, знімати коші з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судо­вих засіданнях, подавати докази, браги участь у дослідженні доказів, ставити запитання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти кло­потання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, до­водів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомо­гою, ознайомлюватися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксуван­ня судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його непра­вильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановлени­ми законом (ст. 27 ЦПК).

Обсяг спеціальних прав визначається залежно від процесу­ального статусу учасника у цивільному процесі. Наприклад, правовий статус позивача визначений ст. 31 ЦПК, відповідно до якої він має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову чи укласти із відповідачем мирову угоду.

Обов'язки осіб, які беруть участь у справі, визначаються не­обхідністю добросовісно користуватися наданими процесуаль­ними правами, а також не посягати на права інших суб'єктів процесуальних правовідносин. Нормами цивільного процесуаль­ного закону визначено також конкретні обов'язки у псиних ип-ііалках. Зокрема, відповідно до ст. 77 ЦПК сторони та інші осо­би, які беруть у справі, зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) під час провадження справи. Спеціальним обов'язком для сторін с, на­приклад, зобов'язання подати або повідомити про докази до або під час попереднього судового засідання (ст. 131 ЦПК).

34)підвідомчість цивільних справ суду

Підвідомчість – це розмежування компетенції між органами держави (синонім – юрисдикція). Відповідно до ст.124 КУ юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають в державі. Цивільна юрисдикція визначає коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до судових органів. Ст.6 ЦК визначає, яким чином здійснюється захист цивільних прав. Ч.1 ст.24 ЦПК – загальне правило про підвідомчість. Для можливості з‘ясування підвідомчості (суди загальної юрисдикції): 1) наявність спірних правовідносин; 2) суб‘єктивний склад; 3) відсутність винятку у віднесені таких спорів до компетенції інших органів. Судам загальної юрисдикції не підвідомчі справи, які виникають із конституційних, фінансових, адміністративних правовідносин, за винятком справ, що зазначені в ч.2 ст.24 та ст.236 ЦПК. П.3 ст.24 ЦПК – визначено підвідомчість судових справ окремого провадження, перелік яких міститься в ст.254 ЦПК. Суди розглядають справи, в яких беруть участь іноземні громадяни або особи без громадянства. Питання про підвідомчість вирішується суддею одноособово в стадії прийняття заяви для розгляду. Якщо встановлено, що справа не підвідомча суду, то про це виноситься мотивована ухвала. В такій ухвалі суддя повинен роз‘яснити особі, до якого юрисдикційного органу вона має звернутися. Така ухвала про підвідомчість підлягає оскарженню.

§ 2. Загальні правила визначення підвідомчості цивільних справ суду

За загальними правилами, визначеними ч. 1 ст. 24 ЦПК, судам підвідомчі справи у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією із сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів. Отже, в основу загальних правил визначення підвідомчості судам цивільних справ покладено: 1) наявність і характер спірних правовідносин — цивільних, сімейних, трудових, кооперативних; 2) належність громадянина до суб'єктного складу спірних правовідносин — якщо однією із сторін у спорі є громадянин; 3) відсутність винятку у віднесенні таких спорів до компетенції інших органів. Такі винятки мають місце — частина спорів з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних відносин вилучена з підвідомчості суду. Так, судам не підвідомчі спори стосовно об'єктів авторського права, що не охороняються Законом України «Про авторське право і суміжні права», зокрема, повідомлення про новини дня або повідомлення про поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації, твори народної творчості, а також офіційні документи, державні символи та знаки (п. 1 ст. 5).

Відповідно до загальних правил — характеру спірних правовідносин — судам також підвідомчі справи, які виникають з виборчих, адміністративних, податково-фінансових правовідносин, але лише ті, перелік яких наведено в ч. 2 ст. 24, ст. 236 ЦПК, а саме:

— по скаргах на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі;

— по скаргах на рішення і дії окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад та заявах про скасування рішення виборчої комісії про реєстрацію кандидата;

— по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої комісії по виборах Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України;

— по скаргах, заявах на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій по виборах народних депутатів України;

— по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії;

— по скаргах на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби;

— по заявах про дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі невиконання ним вимог щодо несумісництва депутатської діяльності з іншими видами діяльності;

— по скаргах на дії органів і службових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень;

— по скаргах громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних або службових осіб у сфері управлінської діяльності;

— по скаргах на рішення, прийняті щодо релігійних організацій;

— за заявами прокурора про визнання незаконними правового акта органу, рішення чи дії службової особи;

— за заявами про стягнення з громадян недоїмки по податках, самооподаткуванню сільського населення і державному обов'язковому страхуванню;

— інші справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, віднесені законом до компетенції судів.

Загальне правило визначення підвідомчості за суб'єктним складом сторін у справі стосується розмежування підвідомчості справ між територіальними і спеціальними судами загальної юрисдикції (загальними і господарськими). Господарський суд є органом вирішення всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами (ст. 1 Закону «Про господарські суди»). З цього правила зроблено також винятки: справи між юридичними особами, які виникають з питань захисту честі і гідності, підвідомчі суду (ст. 7 ЦК); скарги релігійних організацій на рішення державних органів з приводу володіння і користування культовими спорудами та майном, підвідомчі суду (ст. 248 ЦПК); справи про банкрутство, порушені громадянами-кредиторами, підвідомчі господарському суду (статті 3, 4 Закону «Про банкрутство»).

Незалежно від учасників спірних правовідносин (сторін у справі) при розмежуванні компетенції між судом і господарським судом у справах, в яких об'єднані кілька зв'язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі суду, а інші — господарськиму суду, перевага надається суду — всі вимоги за правилом ст. 26 ЦПК підлягають розглядові у суді.

Пунктом 3 ст. 24 ЦПК визначена підвідомчість суду справ окремого провадження, перелік яких встановлено ст. 254 ЦПК, а саме: про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним; про визнання громадянина безвісно відсутнім чи про оголошення громадянина померлим; про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану; про встановлення фактів, що мають юридичне значення; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; про оскарження нотаріальних дій або відмову в їх вчиненні; про усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами.

Судам підвідомчі й інші справи, віднесені законом до їх компетенції (ч. 2 ст. 24 ЦПК), зокрема, з екологічних правовідносин (земельних, про охорону природного середовища, атмосферного повітря, природно-заповідного фонду, сортових рослин, тваринного світу, лісів, надр). Відповідно до роз'яснення Пленуму Верховного Суду України в постанові № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» та з врахуванням положення ст. 124 Конституції, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, судам підвідомчі всі справи про захист прав і свобод громадян.

Суди розглядають також справи, в яких беруть участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства й організації (ч. З ст. 24 ЦПК).

У випадках, передбачених законом, підвідомчі суду цивільні справи можуть розглядатися третейськими судами в порядку, встановленому Положенням про третейські суди України (ч. 1 ст. 25 ЦПК). У випадках, передбачених законом або міжнародними договорами, спори, що виникають з цивільних правовідносин, за згодою сторін можуть бути передані на вирішення Міжнародного комерційного арбітражного суду чи Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України (ч. 2 ст. 25 ЦПК)

На підставі чинного законодавства і його аналізу стосовно підвідомчості справ можна зробити наступні висновки:

1. Конституційний Суд України приймає рішення і дає висновки щодо: конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість; додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111, 151 Конституції України; офіційного тлумачення Конституції та законів України. До повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції (ст. 147 Конституції, статті 13, 14 Закону «Про Конституційний Суд України»).

2. Суду загальної юрисдикції (територіальному) підвідомчі справи, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних й інших правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів.

3. Господарському суду (спеціальному загальної юрисдикції) підвідомчі, за