Звернення стягнення на майно боржника

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначаються Законом України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV, зі змінами та доповненнями.

Виконавче провадження є сукупністю дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (надалі – рішення).

Примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Відповідно до Закону України "Про державну виконавчу службу" примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці Департаменту державної виконавчої служби, державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя, державної виконавчої служби у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах (надалі – державні виконавці).

Загальний порядок виконання рішень викладається у главі п’ятій Закону України "Про виконавче провадження".

Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті (опису), вилученні та примусовій реалізації.

Стягнення за виконавчими документами, в першу чергу, звертається на кошти боржника у гривнях та іноземній валюті, інші цінності, в тому числі кошти на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших кредитних організаціях, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів.

Готівкові кошти, виявлені у боржника, вилучаються.

За наявності даних про кошти та інші цінності боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах та на зберіганні в банках чи інших кредитних організаціях, на них накладається арешт.

У разі відсутності у боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається на належне боржникові інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Боржник має право вказати ті види майна чи предмети, на які необхідно звернути стягнення у першу чергу. Остаточно черговість стягнення на кошти та інше майно боржника визначається державним виконавцем.

Якщо у виконавчому документі про стягнення грошових коштів не вказується певний номер рахунка, з якого мають бути стягнені грошові кошти, то в разі відсутності в боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, державний виконавець зобов’язується винести постанову про звернення стягнення на майно боржника, яку не пізніше трьох днів надсилає сторонам.

Якщо у виконавчому документі про стягнення грошових коштів зазначається певний номер рахунка, з якого мають бути стягнені грошові кошти, то в разі відсутності коштів на цьому рахунку державний виконавець звертається до органу, який видав виконавчий документ, із клопотанням про заміну способу та порядку виконання рішення шляхом звернення стягнення на майно боржника або встановлення іншого способу та порядку виконання рішення.

Стягнення на майно боржника звертається у розмірах і обсягах, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням витрат на виконання та стягнення виконавчого збору. У випадках, коли боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.

Під поняттям “майно” боржника слід розуміти як окремі речі та їх сукупність, так і всі майнові права боржника, що є у нього на момент вчинення виконавчого провадження. Дане положення, хоча й не визначається ст. 50 Закону України "Про виконавче провадження", прямо випливає із положення про стягнення майна, що є предметом застави і на яке поширюється дія глави 5 даного Закону. Це положення випливає із того, що майнові права боржника на отримання періодичних виплат розглядаються окремо, як друга черга і аналізується у главі 7 цього Закону.

Звернення стягнення на заробітну плату та інші види доходів боржника слід розглядати як права на періодичні платежі та відокремлювати від подібних. Так, нараховану, але не отриману заробітну плату або інші доходи громадян, слід розглядати як наявне майно, а не права на періодичні платежі. Акція може розглядатись як майно, що засвідчує участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в ньому та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства, однак при зверненні стягнення на неї вона має розглядатись як майно, дійсна вартість якого буде встановлено при його реалізації.

Чітка регламентація порядку звернення стягнення потребує уточнення, за яким всі дії, передбачені ч. 1 цієї статті, можуть здійснюватись в примусовому порядку: арешт (опис); вилучення; реалізація, а не тільки і не стільки реалізація.

Сам порядок звернення стягнення на майно також потребує уточнення і правової регламентації дій державного виконавця, а також усіх осіб, що беруть участь у виконавчому провадженні. А саме: першою і необхідною стадією виконавчого провадження є встановлення місцезнаходження наявного боржнику майна, що залежить від певної інформації, яка має сприяти здійсненню державним виконавцем його повноважень. Так, згідно зі ст. 29 цього Закону, сторони мають право давати усні та письмові пояснення в процесі вчинення виконавчих дій стосовно належності боржнику майна та його місцезнаходження. Державний виконавець має знайомитись із копіями ухвал суду стосовно заходів із забезпечення позову, що були вжиті судом; слід використовувати матеріали кримінальної справи щодо наявності описаного майна.

У разі смерті особи, щодо якої порушується виконавче провадження і якій надається строк для добровільного виконання рішення, державний виконавець згідно зі ст. 60 Закону України “Про нотаріат” має право попередити нотаріуса про необхідність вжиття заходів щодо охорони спадкового майна і отримати його повідомлення про належність і місцезнаходження майна померлого боржника, результати його опису тощо.

Державний виконавець також має право офіційного звернення до всіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України, які у встановлений ним строк повинні надати йому безкоштовно документи або їх копії, необхідні для здійснення його повноважень, що також може бути використане для розшуку майна. Для впровадження цього положення в життя рекомендуємо звертатися за інформацією про наявність у боржника майна або майнових прав до таких організацій як:

податкові адміністрації, за місцем проживання боржника;

державні нотаріальні контори та приватні нотаріуси;

бюро технічної інвентаризації;

органи Державтоінспекції, що реєструють транспортні засоби;

банківські установи України;

підприємство, де працює боржник;

місцеві органи виконавчої влади тощо.

Слід уточнити, що державним виконавцем проводяться опис та розшук майна, а не обшук приміщення або особи. Оскільки останні дії є пов’язаними із обмеженням недоторканності житла та особи, гарантованої Конституцією, то їх вчинення допускається лише за особливою процедурою, на підставі відповідної ухвали суду.

Окрім того, потребує уточнення питання щодо опису майна та його обсягу. Враховуючи важливість питання та втрату чинності раніше діючих положень, слід регламентувати це питання не тільки в Інструкції, а й у Законі. Доцільність опису всього майна боржника викликає суттєве заперечення, коли вартість вимоги стягувача є незначною або не поширюється на все майно. Однак нестабільність цін та курсу валют змушує робити опис майна із певним запасом. Навіть згідно зі ст. 49 цього Закону на майно боржника передбачається накладати арешт у межах загальної суми стягнення, виконавчого збору і можливих витрат на виконавче провадження, тобто останні витрати лише передбачаються.

Отже, для забезпечення прав стягувача на повне задоволення його вимог та інтересів держави пропонується ввести певний коефіцієнт, який забезпечуватиме, окрім вищезазначених аспектів, можливість збільшення витрат, пов’язаних із проведенням виконавчих дій. Це положення відтворюється у ч. 5 ст. 61 даного Закону, яка передбачає можливість перевищення вирученої суми над сумою, необхідною для задоволення всієї заборгованості боржника. Такий коефіцієнт має становити 1.5, або опис майна має охоплювати все майно боржника, що не входить до Переліку. В протилежному разі опис майна доведеться робити двічі або більше.

Черговість стягнення майна, передбачена Законом, має задовольняти основним принципам виконавчого провадження – найшвидшому та повному виконанню. На це й спрямовується перша черга майна, котра підлягає стягненню. Причому є можливість говорити про певний порядок стягнення й у самій першій черзі, а саме: кошти боржника в гривнях, лише потім кошти в іноземній валюті, які будуть вилучатися при опису; аналогічний порядок має застосовуватися щодо коштів на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших кредитних організаціях і лише потім черга доходить до цінних паперів.

З аналізу ст. 57 даного Закону можна зробити висновок про участь в опису стягувача. Але підстави такої участі, роль стягувача та процесуальний порядок його залучення до участі в цьому процесі слід конкретизувати та узгодити із правами боржника. Тобто чи має право боржник заперечувати участь у описі майна стягувача? Виходячи із того, що описуване майно потенційно втрачає власника і може згодом перейти до стягувача, а також для здійснення права стягувача заперечувати проти проведення державним виконавцем оцінки майна, присутність останнього при опису майна є доцільною і необхідною. Зрозуміло, така участь не є обов’язковою, а має належити до прав стягувача, про котрі він має повідомлятись.

Ще одне свідчить про переваги присутності стягувача при проведенні опису, а саме – можливість укладення мирової угоди. Так, за частиною третьою статті 11-1 цього Закону сторони мають право укласти мирову угоду, яка затверджується судом.

Але за наявності заперечень із боку боржника щодо присутності стягувача при опису майна принцип недоторканності житла має переважне значення і стягувач не може належати до осіб, яким згідно із законом надається право на примусове входження до житла боржника.

19)зміст (складові частини) судового рішення

Новим ЦПК України закріплено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання:

чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;

як розподілити між сторонами судові витрати;

чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;

чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (ст, 214 нового ЦПК України).

Рішення за формою має бути викладено письмово, а за змістом - відповідати ст.203 ЦПК.

Зміст судового рішення - це його структура у взаємозв'язку, взаємообумовленості і послідовності його частин та їх складових елементів.

Ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким і відповідно до ст.203 ЦПК обов'язково мати: вступну, описову, мотивувальну і резолютивну частини; має бути викладене письмово у встановленій послідовності.

Вступна - це перша, початкова частина рішення, яке суд ухвалює іменем України негайно після судового розгляду, в якій вказується час і місце постановления рішення, найменування суду, що постановив рішення; в якому засіданні розглядалася справа: у відкритому чи закритому; склад суду; прізвище секретаря судового засідання; прізвище прокурора, який брав участь у справі; найменування сторін та інших осіб, які брали участь у справі, представника громадської організації або трудового колективу.

Описова частина судового рішення вміщує коротке викладення обставин справи так, як подали до суду заінтересовані особи в заявах та поясненнях, а саме: зміст вимог позивача та їх обґрунтування; заперечення відповідача та їх обґрунтування; вимоги відповідача за зустрічним позовом та їх обґрунтування і пояснення позивача на цю вимогу та його обґрунтування; розпорядчі дії сторін: позивача про зміну позову та відповідача про повне чи часткове його визнання; самостійні вимоги третіх осіб та їх обґрунтування; вимоги прокурора, органів державного управління, профспілок та інших суб'єктів, пред'явлені на захист інших осіб, їх обґрунтування і ставлення осіб, в інтересах яких порушено цивільний процес, до цих вимог тощо.

У мотивувальній частині рішення наводяться всі міркування суду, на яких ґрунтується рішення у справі. Це фактичні і юридичні мотиви висновків суду у справі. В них наводяться обставини справи, встановлені судом; докази, на яких ґрунтуються висновки суду; доводи, за якими суд відхиляє ті чи інші докази; закони, якими керувався суд.

Резолютивна частина рішення повинна містити сформульовані в імперативній формі завершальні висновки суду по суті справи:

про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково;

вказівку на розподіл судових витрат, строк і порядок оскарження рішення.

Відповіді суду на всі правові питання повинні випливати з встановлених фактичних обставин, бути вичерпними, визначеними і безумовними.

Вичерпними будуть рішення, в яких судом дається повна відповідь на всі передані на його вирішення правові питання.

У чинному ЦПК чотири частини судового рішення можна виділити умовно, в новому ж ЦПК України згідно зі ст. 215 вони виділені як невід'ємні елементи судового рішення. Рішення суду складається з:

вступної частини із зазначенням: часу та місця його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвищ та ініціалів судді (суддів - при колегіальному розгляді); прізвища та ініціалів секретаря судового засідання; імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмета позовних вимог;

описової частини із зазначенням: узагальненого викладу позиції відповідача; пояснень осіб, які беруть участь у справі; інших доказів, досліджених судом;

мотивувальної частини із зазначенням: встановлених судом обставин і визначених відповідно до них правовідносин; мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався;

резолютивної частини із зазначенням: висновку суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; висновку суду по суті позовних вимог; розподілу судових витрат; строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

Вимога визначеності полягає в тому, що рішення суду повинно дати чітку і конкретну відповідь на всі поставлені перед ним питання.

Безумовність полягає в тому, що висновки, зроблені в рішенні, не повинні включати умови, які б поставили його виконання в залежність від їх настання. Суд не може покласти на відповідача обов'язок виконати певні дії за умови виконання зустрічних дій з боку позивача або настання певних подій.

Рішення суду постановляється в нарадчій кімнаті, воно викладається в письмовій формі головуючим або одним з суддів при колегіальному розгляді справи і підписується всім складом суду, який бере участь у постановленні рішення. Постановлене судом рішення проголошується прилюдно. Головуючий роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження (ст.212 ЦПК).

Новим ЦПК України визначено, що після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це рішення (ст. 218 ЦПК нового ЦПК України).

20) Форма і зміст апеляційної скарги (подання)

Апеляційна скарга (подання) подається (вноситься) у письмовій формі і повинна містити:

найменування апеляційного господарського суду, до якого подається скарга (подання);

найменування місцевого господарського суду, який прийняв рішення, номер справи та дату прийняття рішення;

вимоги особи, яка подає апеляційну скаргу (подання), а також підстави, з яких порушено питання про перегляд рішення, з посиланням на законодавство і матеріали, що є у справі або подані додатково;

перелік документів, доданих до скарги (подання).

Апеляційна скарга підписується особою, яка подає скаргу або її представником.

До скарги додаються докази сплати державного мита і надсилання копії скарги іншій стороні у справі.

1. У частині 1 коментованої статті законодавець чітко визначив форму апеляційної скарги (подання), зазначивши, що згадані процесуальні документи можуть бути подані (внесені) лише у письмовій формі, яка відповідає відповідним критеріям.

Так, апеляційна скарга (подання) має містити:

найменування апеляційного господарського суду, до якого звертається скаржник;

найменування місцевого господарського суду, який прийняв оскаржуване судове рішення, номер справи і дату прийняття такого рішення;

вимоги особи, яка звертається до апеляційної інстанції з відповідною скаргою (поданням), підстави, у зв'язку з якими скаржник не погоджується з прийнятим місцевим господарським судом рішенням (щодо подання апеляційних скарг на ухвали місцевого господарського суду див. коментар до ст. 106), посилання на законодавство, яке, на думку скаржника, невірно застосовано судом першої інстанції під час розгляду спору, на матеріали справи. При цьому законодавець визначає, що це можуть бути як наявні у справі матеріали, так і додатково подані (щодо додаткового надання доказів див. коментар до ст. 101);

—перелік документів, доданих до скарги (подання).Недодержання визначених у ч. 1 цієї статті вимог може бути підставою для зобов'язання скаржника апеляційною інстанцією привести апеляційну скаргу (подання) у відповідність до вимог цієї норми чинного законодавства.

Частина 2 коментованої статті визначає, що апеляційна скарга підписується безпосередньо особою, яка подає скаргу (щодо осіб, які мають право апеляційного оскарження див. коментар до ст. 91) або її представником. Отже, під час вирішення питання про прийняття апеляційної скарги до розгляду слід визначити правомочність особи на підписання апеляційної скарги. Якщо апеляційна скарга (подання) підписані посадовою особою скаржника, яка не має права підписувати цей процесуальний документ, він не приймається до розгляду і повертається відповідно до приписів п. 1 ч. 1 ст. 97 цього Кодексу. Коли в апеляційного господарського суду виникають сумніви у правомочності посадової особи на підписання апеляційної скарги (подання), він з метою перевірки цієї обставини, прийнявши скаргу (подання), може додатково витребувати відповідні докази (матеріали) та у разі їх (доказів, матеріалів) ненадання залишити апеляційну скаргу (подання) без розгляду відповідно до приписів п. 5 ч. 1 ст. 81 цього Кодексу (див. коментар до цієї статті).У частині 3 коментованої статті законодавець визначив перелік необхідних доказів, які мають бути додані скаржником до апеляційної скарги (подання). Такими необхідними доказами є:

докази сплати державного мита (слід мати на увазі, що прокурор та деякі державні установи звільнені від сплати державного мита за подання апеляційної скарги, а тому для вирішення цього питання треба додатково звертатися до приписів декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито";

докази надсилання копії скарги іншій стороні (сторонам) у справі.

У разі ненадання скаржником згаданих у ч. З цієї статті необхідних доказів апеляційна скарга (подання) може бути не прийнята до розгляду та повернута відповідно до приписів ст. 97 цього Кодексу (див. коментар). Також апеляційна інстанція може прийняти апеляційну скаргу (подання) до розгляду та витребувати відповідні докази (матеріали), а у разі їх неподання — залишити скаргу (подання) без розгляду відповідно до приписів п. 1 ч. 1 ст. 81 цього Кодексу.

21)Зміст і значення окремих ухвал

Окремі ухвали суду. Окремі ухвали складають особливу групу серед різних

видів судових ухвал. За своїм характером окремі ухвали істотно відрізняються від інших ухвал суду першої інстанції, в яких обговорюються матеріальні й процесуальні права сторін й інших осіб, які беруть участь у справі. На відміну від них, окремі ухвали по суті не впливають на розвиток і результат процесу і не стосуються питань, що безпосередньо відносяться до розгляду цивільної справи.Здійснюючи правосуддя, судові органи ставлять перед собою мету забезпечити дотримання законності в найважливіших сферах життя суспільства. Закон зобов'язує суд сприяти попередженню правопорушень. Суд зобов'язаний не тільки вирішити

справу по суті, але й розкрити причини та умови, що породили злочин чи цивільне

правопорушення, та вжити заходи для їх усунення та попередження. Суд, виявивши

під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і

направити її відповідним посадовим особам чи органам для певного реагування (ст.

211 ЦПК). Згідно з вимогами цивільного процесуального законодавства право

винесення окремої ухвали має тільки суд. Інші органи не мають права виносити

окремі ухвали. У силу того, що окрема ухвала виходить від органу державної влади

(суду), вона носить обов'язковий характер для осіб і організацій, яких стосується.

Окрема ухвала суду є актом правосуддя, оскільки їй властиві як загальні риси,

характерні для інших актів правосуддя, так і специфічні, які відмежовують її від

останніх. Окрема ухвала – це правовий акт, що являє собою предмет виняткової

компетенції суду; постановляється в умовах суворого дотримання процесуальної

форми; набирає законної сили нарівні з іншими актами правосуддя; носить

обов'язковий характер; у одній цивільній справі може бути постановлено кілька

окремих ухвал; такі ухвали мають самостійний предмет впливу – негативні явища.

22)зупинення провадження у справі

Стаття 201. Обов'язок суду зупинити провадження у справі

1. Суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі:

1) смерті або оголошення фізичної особи померлою, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво;

2) злиття, приєднання, поділу, перетворення юридичної особи, яка була стороною у справі;

3) перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан;

4) неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства;

5) призначення або заміни законного представника у випадках, передбачених частинами першою - третьою статті 43 цього Кодексу;

6) звернення із судовим дорученням про надання правової допомоги до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави;

7) надання сторонам у справі про розірвання шлюбу строку для примирення.

2. З питань, зазначених у цій статті, суд постановляє ухвалу.

Стаття 202. Право суду зупинити провадження у справі

1. Суд може за заявою особи, яка бере участь у справі, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадках:

1) перебування сторони на строковій військовій службі або альтернативній (невійськовій) службі не за місцем проживання;

2) захворювання сторони, підтвердженого медичною довідкою, що виключає можливість явки до суду протягом тривалого часу;

3) перебування сторони у тривалому службовому відрядженні;

4) розшуку відповідача в разі неможливості розгляду справи за його відсутності;

5) призначення судом експертизи;

6) направлення судового доручення щодо збирання доказів у порядку, встановленому статтею 132 цього Кодексу.

2. Суд не зупиняє провадження у випадках, встановлених пунктами 1-3 частини першої цієї статті, якщо відсутня сторона веде справу через свого представника.

3. З питань, зазначених у цій статті, суд постановляє ухвалу.

Стаття 203. Строки, на які зупиняється провадження у справі

1. Провадження у справі зупиняється у випадках, встановлених:

1) пунктами 1, 2 і 5 частини першої статті 201 цього Кодексу - до залучення до участі у справі правонаступника чи законного представника;

2) пунктом 3 частини першої статті 201 та статтею 202 цього Кодексу:

до припинення перебування сторони у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан, на строковій військовій службі, альтернативній (невійськовій) службі, службового відрядження;

на час хвороби сторони;

до розшуку відповідача;

на час проведення експертизи;

до надходження відповіді від суду на доручення щодо збирання доказів.

3) пунктом 4 частини першої статті 201 цього Кодексу - до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи.

4) пунктом 6 частини першої статті 201 цього Кодексу - до надходження відповіді від іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави на судове доручення про надання правової допомоги.

5) пунктом 7 частини першої статті 201 цього Кодексу - до закінчення строку для примирення, визначеного судом.