Плагіат

Плагіат – привласнення авторства на чужий твір науки, літератури, мистецтва або на чуже відкриття, винахід чи раціоналізаторську пропозицію, а також використання у своїх працях чужого твору без посилання на автора.

Плагіат необхідно розглядати як шахрайство, суть якого – у крадіжці чужої роботи або її частини і представленні її як власної. Загалом, можна поділити на три основні типи плагіату:

– копіювання чужої роботи (як без, так і з відома) та оприлюднення її під своїм іменем.

– представлення суміші власних та запозичених в інших аргументів без належного цитування джерел.

– перефразування чужої роботи без належно оформленого посилання на оригінального автора або видавця.

Майже всі курсанти розуміють, що подавати роботу, написану іншим автором, або компілювати її, дослівно переписувати уривки з інших розробок, не можна. Деякі курсанти, звичайно, вдаються до цього виду плагіату за допомогою Інтернету. Іноді викладач не спроможний викрити роботу, підготовлену таким чином. Проте якщо він глибоко опанує предмет своєї дисципліни, то курсанти матимуть менше шансів безкарно переписувати чиюсь роботу.

Важко піддається викриттю і той вид плагіату, коли курсанти можуть подавати одну й ту ж роботу декілька разів під іншими прізвищами і назвами. Тоді їм слід пояснити (хоча вони самі і це розуміють), що робота має бути не лише самостійною, а й відповідати змістові курсу.

Ще одна проблема – пояснити, як працювати з матеріалами та ідеями із певних джерел, необхідно наводити цитати з відповідними посиланнями. Але все ж не всі цілком розуміють (або роблять вигляд, що не розуміють), як поводитися з думками, запозиченими з чиїхось праць, навіть переказуючи їх своїми словами. Їм варто порадити весь час запитувати себе, чи змогли б вони дійти цієї думки без чужої публікації. Якщо ні, то їм слід дати посилання на неї, а також навести аргументи та факти свого дослідження. Курсанти повинні зрозуміти, що не потрібно наводити цитати для опису загальної інформації, яку можна відшукати в загальнодоступних джерелах. Натомість інформацію зі спеціальних чи важкодоступних джерел слід цитувати завжди. Доречною буде і така порада: коли не певні, цитувати чи ні, цитуйте.

Якщо хтось із курсантів після усіх порад і застережень таки вдався до плагіату, перш ніж сказати про це – слід переконатися у своїх підозрах: відшукати джерело, з якого переписано текст, і порівняти з роботою курсанта. Говорячи потім із доказами в руках зі курсантом, потрібно дати йому можливість пояснити, чому він так вчинив. Звинувачення у плагіаті є дуже серйозним, і якщо воно підтвердиться, то може мати і серйозні наслідки для курсанта. Тому треба бути обережним з такого роду звинуваченнями. І не слід однаково підходити до різного роду списування. Наприклад, слід розрізняти випадковий плагіат (невелике за обсягом перефразування чи цитата) та свідомий, коли цитування чужих робіт без посилання на авторство є масовим.

7. Основні джерела:

1.1. Конституція від 28 червня 1996 року // Офіційний вісник України. – 2010. – № 72/1 Спеціальний випуск. – Ст. 2598.

1.2. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. // http://zako№2.rada.gov.ua

1.3. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. // http://zako№2.rada.gov.ua

1.4. Європейська Конвенція про взаємодопомогу у кримінальних справах (Ратифікована Законом України від 16 січня 1998 року) // Офіційний вісник України. – 1998. –№13.

1.5. Європейська Конвенція про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 року // Офіційний вісник України. – 1998. – №13.

1.6. Європейська Конвенція про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 року // Збірка договорів Ради Європи, Київ – 2000.

1.7. Конвенція про правову допомогу та правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справ (Мінськ, 22 січня 1993 року) // http://zako№2.rada.gov.ua

1.8. Угода про взаємодію міністерств внутрішніх справ незалежних держав в сфері боротьби із злочинністю (Алма-Ата, 24 квітня 1992 року) // http://zako№2.rada.gov.ua

1.9. Угода між прокуратурою Російської Федерації та Генеральною прокуратурою України про правову допомогу та співробітництво від 21 травня 1993 року // http://zako№2.rada.gov.ua

1.10. Конвенція про права дитини. Ухвалена 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН у 1989 році // http://zako№2.rada.gov.ua

1.11. Конвенція про захист прав і основоположних свобод людини від 4 листопада 1950 року // Сборник международных договоров СССР. – Выпуск XLV. – Москва: Международные отношения, 1991.

1.12. Європейська конвенція з відшкодування шкоди жертвам насильницьких злочинів від 24 листопада 1983 року // Сборник документов Совета Европы в области защиты прав человека и борьбы с преступностью. – М., 1998.

1.13.Мінімальні стандартні правила Організації Об’єднаних Націй щодо заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням (Токійські правила) від 14 грудня 1990 року // http://zako№2.rada.gov.ua

1.14. Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх («Пекінські правила»). Прийняті на 96-му пленарному засіданні ООН у 1985 році // Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій. – Амстердам-Київ, 1996.

1.15. Руководящие принципы Организации Объединенных Наций для предупреждения преступности среди несовершеннолетних (Эр-Риядские руководящие принципы). Приняты и провозглашены резолюцией 45/112 Генеральной Ассамблеи от 14 декабря 1990 года // Права человека. Сборник международных договоров. Том I. Универсальные договоры. Организация Объединенных Наций. Нью-Йорк и Женева, 1994.

1.16. Основні принципи незалежності судових органів (Схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї від 29 листопада та 13 грудня 1985 року) // «Права людини і професійні стандарти для юристів» в документах міжнародних організацій. – К., 1996.

1.17. Руководящие принципы, касающиеся роли лиц, осуществляющих судебное преследование. Приняты восьмым Конгрессом Организации Объединенных Наций по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями (Гавана, Куба, 27 августа – 7 сентября 1990 года) // Права человека. Сборник международных договоров. Том I. Универсальные договоры. Организация Объединенных Наций. Нью-Йорк и Женева, 1994.

Закони України:

2.1. Закон України від 5 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» // zako№2.rada.gov.ua/laws/show/5076-17/co№v/page3

2.2. Закон України від 2 червня 2011 року «Про безоплатну правову допомогу» // zako№2.rada.gov.ua/laws/show/3460-17/co№v

2.3. Закон України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 48. – Ст. 263

2.4. Закон України від 25 лютого 1994 року «Про судову експертизу» // http://zako№2.rada.gov.ua

2.5. Закон України від 30 червня 1993 року «Про попереднє ув’язнення» // http://zako№2.rada.gov.ua

2.6. Закон України від 11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» // Урядовий кур’єр № 7 від 15 січня 2004 року.

2.7. Закон України від 23 грудня 1997 року «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 20. – Ст. 99.

2.8. Закон України від 24 березня 1999 року «Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України» // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 22-23. – Ст. 197.

2.9. Закон України від 22 березня 2001 року «Про розвідувальні органи України» // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 19. – Ст. 94.

2.10. Закон України від 23 грудня 1993 року «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11. – Ст. 50.

2.11. Закон України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України» // Урядовий кур’єр. – № 155. – 18 серпня 2004 року.

2.12. Закон України від 7 липня 2010 року «Про судоустрій і статус суддів» – К., 2010. // http://zako№2.rada.gov.ua

2.13. Закон України від 5 листопада 1991 року «Про прокуратуру» // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. – Ст. 793.

2.14. Закон України від 23 грудня 1993 року «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11. – Ст. 51.

2.15. Закон України від 18 лютого 1992 року «Про оперативно-розшукову діяльність» // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22. – Ст. 303.

2.16. Закон України від 30 червня 1993 року «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 35. – Ст. 358.

2.17. Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг»: Офіц. видання. – К, 2003.

2.18. Закон України від 1 грудня 1994 року «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 1. – Ст. 1.

2.19. Закон України від 21 квітня 1995 року «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» від 24 січня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 6. – Ст. 35.

2.20. Закон України від 26 квітня 2001 року «Про охорону дитинства» // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 30. – Ст. 142.

2.21. Закон України від 7 березня 2002 року «Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України» // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 32. – Ст. 225.

2.22. Закон України від 22 грудня 2005 року «Про доступ до судових рішень» // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 15. – Ст. 128.

2.23. Резолюція 34/169 Генеральної Асамблеї ООН «Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку» від 17 грудня 1979 р. // http://zako№2.rada.gov.ua

2.24. Кримінальний кодекс України (із змінами та доповненнями станом на 15 січня 2012 року). – Х.: Одіссей, 2012. – 225 с.

2.25. Кримінально-процесуальний кодекс України. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України». – Х.: Одіссей, 2012. – 360 с.