ІНДО-БУДДИЙСЬКИЙ ТИП КУЛЬТУРИ

Мета: розкрити особливості культури Індії, з’ясувати її надбання, визначити цінності, внесені нею в скарбницю культури світової.

Провідна ідея: культура Індії – внаслідок історичних глибин своїх витоків – одна з найдавніших серед усіх, які знає людство, й – завдяки своїй багатонаціональній основі – одна найколоритніших, що збагатила скарбницю всесвітніх культурних надбань незрівнянними шедеврами й надала креативного імпульсу для подальшого розвитку людської цивілізації.

Питання:

1. Цілісність Сходу

2. Світоглядні принципи брахманізму, буддизму, індуїзму і соціальні основи індо-буддийської духовної традиції.

3. Місце людини та художні цінності в індо-буддийської традиції.

4. Внесок культури Індії в світову культуру.

1. Цілісність Сходу.

Поняття “Схід” і “Захід” співставляються ще з часів античності. В сучасних дослідженнях обидва поняття використовуються для позначення двох цивілізаційних типів розвитку: східного, де домінує традиція, і західного, в якому домінує новаторство.

Традиційним називається суспільство, яке підкоряється традиції, що відтворює вже існуючі економічні, соціально-політичні та ідеологічні відносини на протязі тривалого часу.

Для взаємовідносин людини і соціуму в суспільствах традиційного типу характерні наступні риси:

- традиціоналізм, тобто відсутність історичного динамізму, незмінність соціально-економічного ладу. Новаторство тут грає другорядну роль, що забезпечує життєстійкість соціуму. Такий традиційний тип відносин гарантує стабільність цивілізації, відсутність тих змін, які можуть призвести до загибелі. Життєстійкість культур Сходу – це наслідок традиціоналізму.

- Зв`язок людини зі своєю соціальною групою та підпорядкування їй. З самого народження доля людини, можливості її особистого розвитку майже цілком визначаються належністю до соціальної групи(каста, рід, клан, спільнота), за якою закріплюються певний вид трудової діяльності та професія.

Для більшості традиційних культур характерні закритість та не мобільність суспільства (Індія з її кастовою системою), не відокремлення світосприйняття людини як від навколишньої природи, так і від власної тілесної природи. Дана риса зв`язана з східним стилем мислення. В традиційному суспільстві відсутнє протиставлення суб`єкта та об`акта, суспільне і природнє сприймаються як дещо єдине, нерозривне та гармонійне. Суспільство характеризується особливим типом екологічної свідомості. Цивілізації, які існували на протязі тисячоліть, не стикалися з екологічними проблемами, не порушували природної рівноваги. В поняття “природа” входило і поняття людської природи, це пояснює ту величезну увагу, яка в цих культурах приділяється самій людині: її фізичному стану, гармонізації сексуальних відносин і вдосконаленню можливостей регуляції психічної діяльності. Всі ці проблеми більше розроблені в системі поглядів східних цивілізацій (в даосизмі, йогі, буддизмі), ніж в європейській культурі.

- Обумовленість світосприйняття людини існуючим типом світогляду (міфології, релігії) Основою духовної культури східних цивілізацій є міф. Виокремлюються різні типи міфів: космогонічні (про походження світу), теогонічні (про появу богів), антропогонічні (про появу людини), міфи про культурного героя (персонаж, з яким зв`язані культурні вміння та навички).

В традиційних культурах Сходу свідомість була релігійно-міфологічною за своєю суттю. Для Сходу характерна різнобічність вірувань, зміна декількох типів релігій (Індія) або ж співіснування їх (Китай і Японія). Міфологія сприяла споглядальному відношенню до світу, що відобразилось в певному типі філософствування. Ідеалом мислителя був не дослідник, який всебічно пізнає навколишній його світ і перетворює його на грунті знань, а мудрець, який прислуховується до себе і намагається через себе зрозуміти світ.

В східній культурі є не лише схожі риси, але й відмінності. Якщо Індія та Китай розвивались виключно самобутньо, то Японія навпаки багато переймала. Якщо в Х1Х ст..Індія та Китай, вперто намагалися зберегти свої традиції, були втягнуті в насильну модернізацію, то в ХХст. Модернізація усвідомлюється як мета соціальних і політичних реформ, які проводились в цих країнах. Модернізація представ тут як процес трансформації традиційної культури в усіх сферах.

2. Світоглядні принципи брахманізму, буддизму, індуїзму і соціальні основи індо-буддийської духовної традиції.

Індія – єдина в світі давня країна, де культурні й релігійні традиції ніколи не переривалися (всі інші давні великі цивілізації – єгипетська, шумерська, кельтська – виникали й розчинювались у низці сторіч і тисячоріч).

В своїх витоках індійська культура пов’язана саме з хз Хея до нової ери (так звана Харапською цивілізацією, яка на території Індії передувала арійській.

Надбання індійської культури (знахідки мідних і бронзових сільськогосподарських знарядь, різноманітні вироби з кераміки, жіночі прикраси з золота, слонової кістки й дорогоцінного каміння піктограм, (досі не розшифрованих), які містять до 400 знаків, що свідчить про наявність вже в той час писемності у населення стародавньої Індії) зобов’язані своєю появою діяльності мешканців прадавньої Індії – дравидам, які історично передували на території цієї країни аріям, що прийшли туди пізніше.

Однак вона не змогла встояти проти експансії на територію Індії з півночі, здійсненої енергійними завойовниками – аріями.

За таких умов занепад харапської цивілізації під тиском арієв став визначеним. Таким чином, протоіндійською цивілізацією вважається рання індуська цивілізація, яка утворилася в Індії біля 3000р. до н.е. індоєвропейські племена називали себе аріями. Для арійських племен характерним був високий рівень матеріальної культури, а їх мова та вірування визначили історичний шлях індійської цивілізації на довгу тисячоліття.

Саме арії з їх величезною увагою до релігійної символіки та міфології, до культів та жертвоприношень, з ведучою ролю жреців-брахманів і обожненням священих текстів – самхіт висунули на перший план релігійно-духовні проблеми.

Першим періодом в історії Індії з часів вторгнення арійських племен вважають ведичний період (назву отримав від давніших релігійних текстів – Вед; веда – означає знання).

Веди уявляють з себе збірку текстів, які розпадаються на чотири збірки: Ригведа – книга гімнів; Самаведа і Яджурведа – збірки молитвеник заклять та обрядів; сама пізня Атхарваведа є книгою пісне співів та магічних заклять. На протязі багатьох століть вони передавалися усно і були записані набагато пізніше.

Релігія арійців – політеїзм (у Ведах згадується до 3000 богів). Ведичні боги розділяються на дві групи – асури і деви. Пізніше асури стали злими духами, а деви – добрими. В культі ведичного періоду центральну роль грали жертвоприношення, найчастіше безкровні, які розглядалися як годування богів. Дослідники вважають, що в ведизмі був виражений момент магії. Уявлення про загробний світ були не розвинуті. Не було зображень богів, їх святилищ та храмів.

В історії Індії на початку 1 тис.до н.е. виокремлюють брахманський період (на ім.`я головного бога Брахми). В цей час складаються основи кастової системи. Чотирма кастами були: брахмани (жреці), кшатрії (воїни та князі), вайшьі (землеробці, скот оводи і торговці) і шудри (слуги).

В пізніх ведийських текстах перволюдина Пуруша ідентифікується з Брахмою, з різних частин тіла якого пішли касти: з вуст його з`явились брахмани, з рук – кшатрії, з стегон – вайшьі, а з ступні – шудри. Каста брахманів мала найбільш високий статус в суспільстві.

Подібно ведизму, брахманізм залишався політеїзмом, а боги брахманізма могли володіти як зооморфними, так і антропоморфними рисами. Виокремлюється тріада головних богів – Брахма, Шива, Вишну. Видне місце починають займати жіночі божества, які майже відсутні в ведичній релігії, причому у більшості чоловічих божеств з`являється своя пара.

Всі культові дійства виконували лише брахмани, і навіть самі боги отримали характер кастових богів. Так, головним богом брахманів був сам Брахма, а у кшатрієв залишився єдиний з ведичних богів, який зберіг своє значення, - Індра. Саме в брахманську добу формулюються головні релігійні ідеї, які стали спільними для брахманізма, буддизма та індуїзма.

Згідно уявлень брахманів, душа людини після смерті тіла не вмирає, а переселяється в інше тіло, відбувається перевтілення душі – реінкарнація. Наступне втілення залежить від поведінки людини в теперішньому житті і насамперед від ретельного дотримання їм кастових правил. Виконуючи всі правила поведінки, людина може втілитися в наступному народженні у більш високій касті. Порушуючи правила, вона може опинитися не лише у більш низькій касті, але й з`явитися в зовнішності тварини. Непреривне колесо перевтілень називалось сансарою.

Теоретичним обгрунтуванням вчення про перевтілення стала карма. Доля людини тлумачиться як результат її вчинків в минулому житті. Своєю поведінкою людина створює свою майбутню долю.

Значний вплив в брахманський період отримала релігійно-філософська література, в першу чергу багаточисельні богословські трактати – Упанішади. В них відображені шість філософських систем: веданта, міманса, санкья, йога, ньяя і вайшешика. Індію називають «країною філософів», оскільки філософські диспути та дискусії були повсякденністю індійських княжих дворів.

Одна з цих філософських систем – йога – отримала особливий розвиток в Індії і за її межами. Йога є аскетичним вченням, яка застосовує релігійні та філософські принципи для самовдосконалення. Метою практики йогів стало вдосконалення душі і збереження чистоти тіла. Вони розробляли прийоми дихання і спеціальні вправи. Вчення йоги дозволяє людині досягти надзвичайного психологічного контролю над своєю тілесною природою.

На межі У1-Уст.до н.е. в Індії розповсюджується нова релігія – буддизм. Засновником вчення вважається принц Сиддхартха Гаутама. При його народженні було предсказано, що він може стати або великим царем, або проповідником, якщо зустрінеться зі стражданням. Існує легенда, що принц жив в роскоші та багатстві, його батько усував всі труднощі, які б могли засумувати сина. Принц не підозрював, що в житті є страждання, бідність, старість, хвороби, смерть. Він не кидав своїх чудових палаців та садів, одружився на коханій жінці, у нього народився син. Але батьку не вдалося уберегти сина від зустрічі з стражданням: принц побачив дряхлого старця, страдаючого проказою хворого, похорону процесію і дізнався, що старість, хвороба і смерть чекає всіх людей. Після зустрічі з нищим ченцем молодий принц кинув палац і сім`ю і став аскетом-пустельником. Але роки аскетизму не принесли йому задоволення. Він прийшов до переконання, що його минуле життя, яка сповнена задоволень, і теперішнє життя з добровільними обмеженнями і стражданнями є лише крайнощі, вони далекі від правильного, “срединного” шляху.

Одного разу в момент містичного озаріння він відкриває людині чотирі істини і стає Буддою-Просвітленим: все життя – страждання, людина народжується в стражданнях, живе в стражданнях, помирає в стражданнях; причина страждань полягає в бажаннях людини; щоб позбавитись страждань, слід позбавитися бажань, шлях позбавлення від страждань – це шлях Будди, шлях самозаглиблення, який веде до просвітлення Духа.

Щож, на думку Будди людина може і повина знати?

Насамперед вона повина усвідомити: що тут на землі не існує того, що люди назвивають радістю; все життя є страждання. В своїй першій проповіді в Бенаресі Будда так сформулював “благородну істину про страждання”: “Народження є страждання; смерть є страждання; союз з некоханим є страждання; розлучення з коханим є страждання; неможливість отримати те, чого бажаєш є страждання”.

Раній буддизм звертається безпосередньо до індивіда, від нього самого залежить “звільнення”, людина поставлена в умови вибору, вибору шляху, рефлексії, самозаглиблення. Цей шлях: праведна віра, праведне рішення, праведне слово, праведна справа, праведне життя, праведне прагнення, праведні спогади, праведне самозаглиблення.

Але, за Буддою, справа не лише в тому, що наше земне життя наповнене стражданням – головне – це те, що це є доля нашого буття, тому що ми тішимо себе ілюзією, начебто воно приносить нам радість і продовжуємо своє існування. Бесмислена воля до життя, яку Будда називає страсним бажанням становлення і отримання задоволення, примушує живі істоти переходити від однієї реінкарнації до іншої. Можливість покінчити зі стражданням лише тоді стане дійсністю, коли людина вб`є у собі волю до життя. Тоді вона стає вільною від ярма реінкарнації, тому що переходить в стан нірвани. Будда пояснює звільнення від ярма реінкарнації через зупинку волі до життя, тобто зупинку самого життя.

Як все таки розуміти нірвану?

Слово нірвана означає «припинення». Слово це вживалося і до Будди. Воно увійшло в мову завдяки джайністському вченню, яке розуміє блаженство не як перехід душі індивідуума у Все-Душу, але як перехід душі індивідуума в стан вічного спокою. Для того, щоб виразити одним словом цей стан блаженства душі індивідуума, коли припиняється робота свідомості, і стали вживати слово нірвана.

На питання, як можна говорити про блаженство нірвани, якщо воно недоступне нашим почуттям, один з улюблених учнів Будди, Сарипутта відповідав так: «Саме тому, що вона є блаженство, в нійнемає ніяких почуттів».

Буддизм повністю приймає такі ідеї брахманізму, як реінкарнація, сансара і карма. Але сансара не розглядається як вічне колесо перевтілень. Мета буддизму – вихід із Санжари, звільнення. Вищею формою перевтілення є народження саме людиною, бо лише з цього стану можливий перехід в стан нірвани. Нірвана в буддизмі розуміється як стан поза життям і поза смертю, стан позбавлення від страждань. Прийти до нірвани людина може прийти лише сама, їй в цьому не можуть допомогти боги. Будда, як людинп, який досяг просвітлення, є вище за богів. Але і сам Будда не рятує, а лише вказує правильний шлях. Досягти нірвани, за Буддою, може будь-яка людина незалежно від свого соціального положення І касти (сам Будда був не брахманом, а належав касті кшатрієв).

Як вчення буддизм є досить оригінальним вченням. Його іноді навіть називають релігією без бога, і в цьому є доля істини. Будда не заперечував богів брахманізму, але він вважав, що вони не можуть допомогти людині. Людина рятується від страждань лише своїми власними зусиллями. Буддизм безперечно демократичніше брахманізму, що сприяло успіху нової релігії. Брахманізм звертався до аристократичних щаблів, вимагав дорогих жертвоприношень і складних обрядів; буддизм завдяки простоті своїй проповіді, яка зверталася до кожної людини на простій мові завоювала багато прибічників.

В ІІІст.до н.е. буддійське вчення стало домінуючою релігією в Індії. Цар Ашока об`явив буддизм державною релігією. Буддизм розповсюджується за межі Індіі, в Китай та Японію.

Але в самій Індії буддизм не утримався. Дослідники пояснюють це тим, що як релігійне вчення він був направлений проти кастових відмінностей. Виступаючи в якості антитези брахманізму, буддизм сприяв його зміненню і перетворенню в індуїзм. Джайнізм – як і буддизм – виокремився із індуїзму. Засновником джайнізму був Махавіра, у вченні якого набуває свого розвитку ідея звільнення людини від будь-якого насильства, в тому числі – і над тваринами й комахами.

В епоху індуїзму в традиційних віруваннях індійців виникають нові явища: суспільні церемонії, обряди, міста паломництва і храми, влаштовуються святкові церемонії та процесії. Відмінними рисами індуїзму стали крайня віротерпимість і здатність поглинати інші культи завдяки вченню об аватарах – втіленнях богів. Кожне небесне божество може мати свою аватару – земне втілення. Сам Будда опиняється однією з аватар бога Вишну. В індуїзмі складаються багато чисельні секти, на чолі яких стоять гуру – вчителі мудрості.

В індуїзмі встановлюється жорстка ієрархія богів: триєдність головних божеств Брахми, Вишну, Шиви. Брахма – творець і управитель світу, Вишну – охоронець світу, Шива – руйнівник. Від брахманізма індуїзм взяв брахманістський пантеон богів, додав вчення про аватарах і включив в себе деякі положення буддизма. Так, в індуїзмі з`являються боги-рятівники: їми стали Кришна, Рама і той же Будда. Індуїзм зберіг політеїзм і зооморфізм брахманістської релігії, узаконив поклоніння тваринам.

В індуїзмі існує два основні напрямки – шиваїзм і вішнуїзм – в залежності від того, яке божество шанується. Шива для своїх адептів – вища істота, в якій втілені творчі і руйнівні сили світу. Втіленням енергії Шиви є його танець (Шива – це і бог-покровитель танцю). Шива виступає як бог, який руйнує і знищує світ і богів в кінці кожного періоду. Бог Вишну втілює енергію творіння. Основний зміст міфів про аватари бога Вишну складає мотив торжества добра над злом. Вишну з`являється у багатьох втіленнях як в образі тварин (вепря, черепахи, риби), так і в образі людини (Кришна і Рама).

За чисельністю своїх прихільників в Індії провідною релігією є індуїзм, який сповідують 83% віруючого населення країни. В індуїзмі шанується величезна кількість богів разом з їх аватарами, існують місцеві культи і секти, тому назвати його єдиною релігією можна лише умовно. Догматів, які є обов`язковими для всіх віруючих є небагато: це визнання священного авторитета Вед, вчення про переселення душ і про карму, віра про боговстановленість каст.

Зазначені особливості індо-буддийського типу культури свідчать про те, що все рухається, і тому природною стала ідея життя як змін, світу як космосу переходів. Вічний коловорот світу не має ні початку, ні кінця, ні кінцевої мети. Так, зображення Шиви як царя танців Натараджі символізувало рух – життя Всесвіту в його рівновазі як вічності цього космічного процесу. Рухомість світу відображалася і тим, що не було єдиного числового принципу, домінувала орієнтація на безкінечність і нуль.

Мінливість земного світу і песимістична оцінка земного існування як ланцюга страждань (сансара) підкреслювали спокій і незмінність божественного світу, в якому володарював єдиний космічний закон (рита). Рослини, тварини, люди, небесні істоти сприймалися ланцюгами виявлення єдиної реальності неподільного всесвіту. Бескінечний коло обіг речей – це світовий закон жорсткої зумовленості долі всіх живих істот їхньою моральною поведінкою за життя. Великий синтез мистецтв, злиття релігії, філософії і науки пов’язані саме з ідеєю єдності всього сущого.

3. Місце людини та художні цінності в індо-буддийськії традиції.

Людина в індо-буддийській традиції прилучалася до цілісності – як до природної, так і до соціальної. «Я» зливалося з «ми», у відповідь все згорталося в «я». Особистості як такої немає, є потік дхарм, шлях, яким людина йде до звільнення. Зуcилля людини має бути спрямовано не на підкорення природи, а на усвідомлення людиною свого шляху в незмінному бутті. Енергія спрямовувалася на творення духовного світу людини через веди, обряди, йогу (в позу лотоса выдображено ситуацію згортання тілесного низу і вивільнення духовного верху, в каноні напіввідкритих очей – дослуховування до себе як мотивів інтровертивності). Володіння багатством не розглядалося як запорука пошани. Кінцевою метою життя було не накопичення матеріальних благ, а звільнення від влади карми.

Акцентування релігійно-моральних аспектів поведінки знімало бажання завойовувати землі, культивувати соціальну активність, політичну лояльність і солідарність. Тому не було традиції організованого соціального протесту, що обеззброїло індійське суспільство перед мусульманським нашестям та англійським імперіалізмом. Пасивність, як доброчесність, виявилася з ідеї сатьяграхи – ненасильницького опору. Екологічність - у принципі ахінси як у не завдаванні шкоди живому.

Процеси особистісної самореалізації представників індійської культури активно гальмувалися традиційною кастовою системою, яка роз’єднувала людей, ставила їх у різні позиції до загальних норм існування. Вона провокувала або підкреслений гедонізм, що не засуджувався традиційними етичними нормами, або чернецтво й аскезу з найбільш виробленою у світі містичною практикою.

Буття людини розгорталося не лише на рівні обличчя, а й на рівні будь-якої частини тіла. Принцип особистості («аханкара») передбачав зв’язок членів тіла в єдиний вузол. В його основі – чуттєва природа, вегетативний рух. Цей рух розуміли як запліднюючу енергію тіла і виражався він у примноженні його кінцівок. Візуальне мистецтво, яке народилося серед надлишку тропічних роскошів, позбавляло людину кістяка й м’язів, перетворювало її на сплетіння гнучких стебел (до речі, як і література в постійному порівнянні людини з природними образами). Воно зображувало не стільки фізичне тіло людини, скільки чуттєву енергію його родючості.

Людина звернена до Всесвіту, заглиблена в таємниці світобудови. Як сказав Рабіндранат Тагор, «Індія завжди мала один незмінний ідеал – злиття з Всесвітом». Особливістю індійської культури слід вважати самозаглибленя в світ людської душі, що прагне єднання з Всесвітом. Свідченням тому є знаменита філософія й практика йоги.

Ілюзорність реальності творила ставлення до емпіричного буття як до страждання, а до заспокоєності (нірвани) – як до блаженства. У традиційній літературі майже немає емпіричної реальності. Ідея безкінечного перевтілення людей і божеств творила хиткий світ руху фантастичних сутнісних сил. В індо-буддийській культурі не сформувалось емпіричне природознавство західного зразка, яке для свого виникнення потребувало переконаності в самоцінній автономності природи і можливості її використання з практичною метою. Постулати щодо ілюзорності буттєвих подій применшували також значення історіографічної традиції. Конкретна історія й конкретна людини мало цікавили. Так, епічний переказ про велику битву на полі Курукшетри за участю Кріпни і Арджуни у «Бхагавадгіті» набув змісту релігійної боротьби на тяжіння людської душі до божества.

Індійська космогонія («Рігведа») представляла світ як розколоте яйце, що плаває в космічних водах. Завдання володаря світу полягало в тому, щоб утримати води світового океану від розлиття і затоплення суші. Надлишок життя потребував регуляції відносин людини й оточення за допомогою подолання низки народжень і виходу з потоку буття, що передбачало або відсторонення від світу (буддизм), або протиставлення йому зупинення (ідея дхарми – тримання – в індуїзмі).

Для збереження буддійських реліквій призначені ступа: архітектурні моделі Всесвіту, підмурок яких символізував землю, напівсфера – небосхил і безкінечність як символ нірвани (ступа в Санчі), Буддійські храми печерні з домінуванням внутрішнього простору (храми Аджанти), у якому в примарному світлі виринають і зникають створені в розписах образи тварин і людей, міфічні й земні події – все в єдиному потоці буття на шляху до просвітлення.

В індуїстських храмах посилено значення фасадів. Монументальне домінування над оточенням увічнювало віру в надприродне божественне начало. Храм Кандар’я Махадева в Каджурахо створює враження руху зростання в асиметричній композиції кількох напівбашт, що здіймаються все вище й вище. Тіло храму сприймається як єдина жива маса, що дихає, народжуючи незчисленні форми й образи. Скульптурний декор підтримує тему життя як вічного народження в сценах любовної гри живих істот (майтхуна). Храм набуває значення гімну родючості природи і людини як її частини.

В індійській традиції глибоко вкорінений культ родючості. Уявлення про красу світу пов’язувалось з м’якими опуклими формами плодів. Ще з давнини утвердилося глибоке шанування жінки та її продуктивних функцій: у літературі головний персонаж – жінка (Шакунтала Калі даси, жіночі образи Р.Тагора) Разом з цим обожнювалося чуттєве кохання. Давні релігійно-філософські твори – упанішади – утверджували божественну сутність кохання як священного єднання протилежностей. Сцени майтхуна розміщувалися на сакральних місцях храмів.