Література та книгодрукування

Важливою зброєю в боротьбі за соціальне і національне визво­лення народу, яскравим явищем української культури була полеміч­на література. Вона спрямовувалась проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на православне населення і почата бурхливо розвиватись у ХУІ-ХУІІ ст. Об'єктом особливо гострої критики православних полемістів Г.Смотрицького, І.Вишенського, Стефана Івановича Зизанія (справжнє прізвище Кукіль) (близько 1570 - до 1621 рр.), Клірика Острозького, Марціна Бронєвського (Христофора Філалета), М.Смотрицького, П.Могили, З.Копистенського була унія та її апологети, такі як перший ректор Віденської академії, безпосередній учасник прийняття Берестейської унії 1596 р., єзуїт П.Скарга, який у своєму знаменитому трактаті «Про єдність церкви Божої» доводив, що православ'я перебуває у настільки безнадійному становищі, що єдиним виходом для його прибічників є поєднання з Римом. Боротьба велася між католиками й уніатами, з одного боку, та православними - з іншого, й мала довести переваги своєї віри. Одночасно в полемічній літературі значна увага приділялася питан­ням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-полемістів усвідомлювали необхідність розширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихованні молоді.

Автором перших полемічних творів «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий», надрукованих в Острозі в 1587 р., був письменник-полеміст Г.Смотрицький. В них він гостро критикував твори войовничих католиків та єзуїтів, спрямовані проти українсько­го народу і його культури, виступав проти запровадження в Україні іригоріанського календаря. Г.Смотрицький гостро критикував твір ГІ.Скарги «Про єдність церкви Божої», а також книжку єзуїта Венедикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви», яка була спрямова­на проти українського народу і його культури. В свою чергу, П.Скарга у книзі «На захист Берестейської унії» (1597) захищав об'єднання католицької та православної церков, доводив благодійність цього істо­ричного акту для православних. Навпаки, острозький шляхтич Марцін Бронєвський (Христофор Філалет) в «Апокрисисі», опублікованому в 1597 р. у Кракові польською і в 1598 р. в Острозі українською мовами, захищав правомірність рішень Берестейського собору православної церкви 1596 р. і засуджував унію, домагався ска­сування станового поділу суспільства, демократичних прав для ук­раїнців. Це один з найґрунтовніших творів того часу, що удостоївся цілої літератури відповідей з боку католиків та уніатів. Ка егоїстич­них мотивах греко-католицьких єпископів при реорганізації церков робив наголос трактаті «Пересторога» (1605) невідомий автор, що друкувався під псевдонімом Клірик Острозький. На думку І.Франка, ним міг бути Ю.Рогатинець (?—1605).

Як письменник-полеміст брав участь у національно-релігійній боротьбі М.Смотрицький. Він написав анонімний трактат «Відповідь» та великий полемічний твір, літературну перлину «Тренос, або плач за Святою Східною Церквою», виданий у 1610 р. польською мовою під псевдонімом Теофіл Ортолог.

«Тренос» (трагічність) написаний як речитатив-голосіння матері -православної церкви, що символізує вітчизну, поневолену і зрадже­ну її власними синами. Він спрямований проти невдячних дітей -тієї частини українсько-білоруської князівсько-шляхетської верхів­ки що прийняла католицтво, позбавивши свій народ політичного і релігійного захисту. Особливо гострій критиці автор піддає політи­ку римської курії, претензії папи римського очолити Вселенську християнську церкву. У полеміці з католиками М.Смотрицький ви­являє ґрунтовну вченість, охоче посилається на діячів Ренесансу і Реформації. В цьому творі згадуються і цитуються Авіценна, Еразм Роттердамський, Франческо Петрарка. «Тренос» користувався вели­кою популярністю серед православних. Ця книга мала великий вплив на декілька поколінь українського народу. її лишали у спадщину або наказували класти з собою в труну. Король Сигізмунд III спеціаль­ним універсалом заборонив продавати цю книгу.

У цьому творі М.Смотрицький гірко оплакав відступництво від православ'я української аристократії, передусім, славетного роду Ост­розьких. Дійсно, зі смертю 1608 р. князя Острозького роль великих світських магнатів як українських патріотів, власне, закінчується на­завжди. Українська знать почала залишати свою віру, мову і переходити на службу до Речі Посполитої. Відбувалася полонізація українського боярства. Українська культура позбавлялася своїх ме­ценатів. У 1612 р. перестала існувати Острозька друкарня. Позбав­лена підтримки, почала занепадати Острозька школа, яка остаточно припинила своє існування в 1640 р. Онука Василя Костянтина Ос­трозького Анна-Алоїза Ходкевич, ревна послідовниця єзуїтів, засну­вала в Острозі єзуїтський колегіум (1624) і перехрестила кістки бать­ка, Олександра Острозького. За свідченням літописця, «загробний» голос князя просив, щоб його було обернено на католика, бо «віра ліпша римська».

Однак не менш символічно й те, що сам «Тренос» написано польською мовою, як і багато інших антиуніатських творів, а його автор, М.Смотрицький, як вже згадувалось, вчився в кількох захід­ноєвропейських університетах. Більше того, з 1627 р. М.Смотрицький перейшов на бік унії, прийняв католицтво, захищаючи яке, в сані єпископа написав «Апологію» (1628). Помер він у Дерманському мо­настирі і був похований в церкві цього монастиря. Зі смертю цієї людини Україна втратила одного зі своїх найбільших вчених, патрі­отів і діячів церкви.

М.Смотрицький - один з найосвіченіших українських письмен­ників кінця XVI - початку XVII ст., оборонець прав гнобленого пра­вослав'я займає в історії української культури таке ж місце, як Мартін Лютер, Еразм Роттердамський, Томмазо Кампанелла у світовій. Пан­телеймон Куліш назвав М.Смотрицького «одною з найпомітніших постатей нашої історії».

Автором багатьох полемічних творів антикатолицького спряму­вання, письменником-полемістом був Іван Вишенський (? - між 1621-1633 рр., за іншими даними, 1550-1620 рр.), людина великого літературного й полемічного хисту, родом із досить значного на той час галицького міста Судова Вишня, з 1596 р. - чернець одного з монастирів на Афоні (Греція) - великого релігійного центру право­славної церкви. Свідченням того, що це була неабияка постать в ук­раїнській та слов'янській культурі є, зокрема, той факт, що саме про нього Іван Франко написав поему, декілька статей, монографію («Іван Вишенський і його твори»).

Відомо близько 20 творів І.Вишенського, найвизначніші з яких -«Обличеніє діявола-миродержца», «Послание к утекшим от право-славія єпископам», «Порада о очищенію церкви» та ін. І.Франко підкреслював, що саме І.Вишенський першим у нашому краї різко та сміло підніс голос на захист бідного робочого люду, показуючи панам і владикам, що той мужик є їхнім братом, а не просто робо­чою худобою, що він радіє й терпить як людина і хоче жити як людина.

В своїх творах він критикував Берестейську унію та католицизм, весь тогочасний церковний і світський лад. Стрижнем його творчості є захист традиціоналістської православної доктрини. І.Вишенський відстоював реформаційну за своїм характером ідею загального свя-щенства, проголошував мирське суспільство з його соціальною не­справедливістю неправдивим, пропагував природну рівність людей, колективізм, висував ідею усуспільнення майна, вважав ідеальним суспільний устрій, побудований на принципах первісного християн­ства. Він писав: «...ви ж нині увіч постраждали, коли спокусилися на латинську й мирську мудрість... Чи не ліпше тоді вивчити Часосло­вець, Псалтир, Октоїх, Апостол і Євангеліє з іншими церковними книгами й бути простим боговгодником і вічне життя дістати, аніж осягнути Аристотеля і Платона і, називаючись у цьому житті муд­рим філософом, зійти в геєну?».

Але проповідь національної ізоляції, «культурного старовірства», з якою виступив І.Вишенський, практично не знайшла своїх при­хильників. Він був в українському інтелектуальному колі досить оди­ноким. Помилковими були виступи І.Вишенського проти системи світської освіти, вивчення іноземних мов та античної філософії, а та­кож народних звичаїв та обрядів. Традиційному церковно-схоластич­ному вихованню, яке відстоював І.Вишенський, було протиставлено викладання «семи вільних мистецтв», запроваджене за європейським взірцем. їх І.Вишенський розглядав як «поганські хитрощі». Пізніше письменник-полеміст уже визнавав, що європейські науки необхід­но вводити у шкільні програми, але в дуже обмеженому обсязі.

Отже, нова українська культура, що формувалася в опозиції до наступу католицизму, була відкритою для Заходу. Згодом це уповіль­нило процес русифікації України.

Серед літературних жанрів України початку XIV - першої поло­вини XVII ст. важливе місце займає літописання. Однією з найціка­віших пам'яток історичної думки є Густинський літопис («Кройні-ка»), складений близько 1623-1627 рр. визначним тогочасним письменником Захарією Копистенським і переписаний у 1670 р. ієромонахом Михайлом Лосицьким. Літопис висвітлює вітчизняні події від Київської Русі до кінця XVI ст. в тісному зв'язку зі світо­вою історією. Автор чітко розрізняє історію Руси-України й історію Московського князівства. Характерною особливістю цього літопису є наявність у ньому літературних вставок, у яких йдеться про поча­ток письменства, походження назви Русь, виникнення козацтва, збе­реження в обрядовій культурі українського народу язичницьких віру­вань.

Густинський літопис дістав назву від знаменитого Густинського монастиря, заснованого під Прилуками князем Михайлом Вишневецьким, старостою Овруцьким. Вдова його, Раїна Могиляка, сестра Петра Могили і мати Яреми Вишневецького, заснувала неподалік Мгарський монастир.

У литовсько-польську добу широкого розвитку набуває в Україні усна народна творчість, зокрема історична поезія, яка зароджується в XV ст. В ній найповніше проявились національні особливості ду­ховної культури українського народу. Поява історичних пісень та дум пов'язана з боротьбою українського народу проти турецько-татарсь­кої агресії та польсько-шляхетського панування. Могутній поштовх народнопісенній творчості в Україні дало виникнення українського козацтва та Запорізької Січі.

Ось як характеризував козацтво італійський письменник і вче­ний Доменіко Чамполі: «Своїм іменем і серцем козак ніс волю, і свідомість волі робила з нього войовника і поета. Він є зразком твор­чого героя... Шабля - його хрест, перемога - його Бог, а пісня є його молитва». Такий козак-воїн, козак-патріот, захисник рідної землі, могутній та незламний лицар став головним збірним героєм народ­ної поезії.

Історичні пісні та думи несли в собі велике ідейне навантажен­ня, формуючи кодекс козацької, лицарської моралі, виховуючи по­чуття патріотизму. Такі ідеї властиві думам про Олексія Поповича та бурю на Чорному морі, про плач невільників, про втечу трьох братів з Азова, про Самійла Кішку, про Івася Коновченка. Образ зажуреної жінки, яка не могла розірвати зі своїм чоловіком - ту­рецьким султаном, але залишилась патріоткою рідного народу й допомагала співвітчизникам звільнятися з неволі, відображений у думі «Маруся Богуславка».

Оригінальною пам'яткою народної поезії другої половини XVI ст. є «Пісня про Байду». Вона розповідає про страту в Цар-городі відваж­ного борця проти турецько-татарської агресії. Його образ у народних переказах пов'язується з козацьким ватажком Дмитром Вишневеньким. Він також був страчений турками.

Українську усну народну поезію високо цінував М.В.Гоголь. Про це красномовно свідчать такі його слова: «Це народна історія - жи­ва, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу... Весь запал, все сильне, юне буття його виливається в народ­них піснях. Вони - намогильний пам'ятник минулого, більше, ніж намогильний пам'ятник; камінь з красномовним рельєфом, з історич­ним написом ніщо проти цього живого літопису, який говорить, співає про минуле!».

Головна суть української народної поезії геніально висловлена Тарасом Шевченком: “Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине... От де, люде, паша слава, Слава України”.

В литовську-польську добу з'являється таке характерне для Ук­раїни явище, як народна картина «Козак-Мамай». На картинах це був молодий козак-українець, то сидить по-турецьки, схрестивши ноги, з нерозлучним своїм супутником - конем і козацькими атрибута­ми - шаблею, пістолем, куманцем і бандурою. Зовнішній вигляд ко­зака - богатирська постать, вуса, оселедець, широчезні шаровари. Козак-Мамай - типовий представник запорізького козацтва, втілен­ня народного характеру з його волелюбністю, героїзмом, кмітливіс­тю, гумором.

Однією з яскравих сторінок української культури ХУІ-ХУШ ст. є друкарство. Як відомо, книгодрукування народилось у Німеччині в 1440-х роках. Його авторство належить Йоганнові Гуттенбергу з м. Майнца. Початок літочислення українського книгодрукування зв'язане з іменем Івана Федорова (близько 1525 - 16.12.1583 рр.). Виникнення друкарської справи в Україні до І.Федорова іце не дове­дено історичною наукою. Це залишається поки що на рівні різних версій. Жодної друкованої в Україні до І.Федорова книги ще не знай­дено. У 1553-1563 рр. І.Федоров керував будівництвом державної друкарні в Москві. В ній він разом з Петром Мстиславцем в 1564 р. надрукував першу російську книгу - «Апостол». Потім через релігійні переслідування вони втекли з Москви до Литви. В литовському місті Заблудові, на південь від Білостока, І.Федоров і П.Мстиславець відкрили друкарню і видали «Євангеліє учительне» (1569), «Псал­тир» (1570). В 1572 р. І.Федоров з Литви перебрався до Львова, де в 1573 р. заснував першу в Україні друкарню. В лютому 1574 р. у ка­м'яниці львівського монастиря св. Онуфрія він надрукував друге гарно оформлене видання «Апостола», яке являє собою велику історичну цінність як первісток книгодрукування в Україні. Пізніше «Апостол» видавався у Києві (починаючи з 1630 р.), Львові (1639), Луцьку (1640).

Вважається, що головна заслуга у справі розвитку книгодрукарства належить членам Львівського братства, бо саме завдяки їхнім старанням і матеріальній допомозі найпершою друкар­нею на українських землях стала друкарня, заснована у 1573 р. Іваном Федоровичем (Федоровим), який переїхав в Україну з Москви, де його переслідували. У 1574 р. вийшла перша книжка І.Федоровича — «Апос­тол». Переїхавши через матеріальні нестатки до Остро­га, І.Федорович заснував там на кошти князя К.Остро­зького другу друкарню, в якій видав «Буквар» (1578) та ряд інших, книжок. Острозький «Буквар» — це посіб­ник для паралельного вивчення слов'янської та грецької мов, його неодноразово перевидавали в Україні, а також у Білорусі. А «Острозька Біблія», яку І.Федорович ви­дав 1581 р., стала першим повним виданням Біблії сло­в'янською мовою. Вона була поширена не тільки в Украї­ні, а й у ряді інших країн, надійшла навіть до бібліоте­ки Оксфордського університету, до королівського дво­ру Швеції.

Братські друкарні згодом виникли також у Луцьку, Новгороді-Сіверському, Києві та інших містах. Видані тут книги релігійного та світського характеру були відомі далеко за межами України.

Важливим осередком національної культури на Над­дніпрянщині на поч. XVII ст. стала Києво-Печерська лавра, її архімандрит Єлисей Плетенецький заснував друкарню та папірню і видав у 1616— 1624 рр. кілька значних творів, до яких написав передмови. Головним друкарем у Лаврі був Памво Беринда, який вніс знач­ний вклад у розвиток науки і мистецтва. Йому нале­жить перший друкований український словник, саме 11.Беринда був одним із зачинателів шкільної драми.