Принципи залучення присяжних

Варто зазначити, що кількісний склад присяжних у інших країнах залежить від категорії справи, що розглядається, або визначається за згодою сторін. Наприклад, у Великобританії та США кількість присяжних, зазвичай, становить 12 осіб, проте може коливатися як у сторону збільшення так і в сторону зменшення[18]. Цікавим є досвід Франції, де в кримінальному судочинстві діє спеціальна колегія, яка складається із 7 присяжних та 3 професійних суддів, які спільно виносять рішення Перш за все, для участі в правосудді у якості присяжного, особа має відповідати наступним критеріям:

1) Громадянство. Списки присяжних формуються виключно із громадян тієї країни, у якій здійснюється правосуддя. Не допускається участь іноземців та осіб без громадянства, виходячи із принципу державного суверенітету і невтручання в діяльність іноземних країн. Оскільки у діяльність та їх громадян у діяльність інших держав повного захисту прав та інтересів підсудного, іноземці та особи без громадянства не допускаються до здійснення правосуддя як присяжні. У світовій практиці, без винятку, присяжними є тільки громадяни країни, в якій здійснюється судовий розгляд справи. При цьому, не береться до уваги громадянство самого підсудного. З метою забезпечення довіри до суду у ФРН допускається участь іноземних громадян в якості присяжних осіб, які на законних підставах проживали на території країни більше 10 років.

2) Вік. Питання віку, з якого особу можуть залучати до обов'язків присяжного і відповідно звільняти від них є дискусійним. Наприклад, у США, присяжним може бути громадянин, що досяг 21 року, а у Франції взагалі встановлено віковий ценз від 23 до 70 років. Законодавець виходить з різних міркувань при визначенні віку. питанні слід враховувати те, що присяжні не є професійними суддями і при винесенні рішення керуються внутрішніми переконаннями, які формуються на основі власного життєвого досвіду. Проект Кримінального процесуального кодексу України № 9700 передбачає внесення змін до деяких нормативних актів, зокрема до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», де термін «народний засідатель» замінять терміном «присяжний», отже відповідно до статті 59 вищезгаданого закону, присяжним буде особа, у віці від 30 до 65 років. Така норма матиме доволі суперечний характер, адже суддею, відповідно до статті 64 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», може бути особа не молодше 25 років і тому цілком справедливим є застосування такого вікового цензу для присяжних.

3) Володіння мовою якою судочинство ведеться. Цей критерій має важливе практичне значення, оскільки досить поширеними є випадки, коли громадянин не володіє, або в недостатній мірі володіє мовою судочинства. У такому випадку він не може бути залучений до розгляду справи як присяжний, тому що не зможе зрозуміти позицію обвинувачення, захисту, самого підсудного, показання свідків, висновки експерта, правильно оцінити надані докази. Звичайно, у такому випадку можна залучити перекладача для присяжного, але це ускладнить сам процес, та не гарантуватиме повного розуміння таким присяжним суті справи і, що найголовніше, не відповідатиме інтересам підсудного. Якщо громадянин, який не володіє мовою судочинства залучається до участі у розгляді справи як присяжний, він підлягає заміні ще до початку судового розгляду.

4) Правосуб'єктність. Присяжний повинен володіти повною дієздатністю та деліктоздатністю. Особи з частковою дієздатністю, або недієздатні особи не повинні допускатися до правосуддя у якості присяжного.

5) Професійна діяльність. Значення професії при допуску до інституту присяжних не є дискримінаційним положенням. Тут мова йде про те, щоб посадові, службові та інші особи, що здійснюють публічну діяльність та функції делеговані їм державою, не допускалися до судочинства як присяжні в силу виконуваних ними повноважень. Наприклад, у Франції, існує вичерпний перелік посад, несумісних з обов'язками присяжного засідателя, серед яких: член уряду, парламенту, Конституційної ради тощо. У пункті 4 статті 59 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» сформовано виключний перелік таких посад: народні депутати України, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, працівники органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, військовослужбовці, працівники апаратів судів, інші державні службовці, адвокати, нотаріуси. Що характерно, законодавець у цьому випадку залишає не висвітленим перелік посад, який відноситься до категорії «інші державні службовці».

Усі присяжні повинні прийняти присягу, перед тим як розпочнуть розгляд справи. У ній вони присягають виконувати свої обов'язки чесно і неупереджено, брати до уваги лише досліджені в суді докази, при вирішенні питань керуватись законом, своїм внутрішнім переконанням. Хоча присяга має, переважно, етичний характер, її порушення може значною мірою впливати на об'єктивність та неупередженість судового розгляду і в подальшому винесення рішення. В такому випадку присяжний повинен понести відповідальність, що нам власне демонструє іноземний досвід. Українське законодавство та законопроекти, на сьогодні, не передбачають санкцій за порушення присяжним присяги. Світова практика йде шляхом накладення штрафу та відсторонення від справи такого присяжного.

Звичайно, є багато аргументів проти суду присяжних, які базуються на тому, що присяжні не мають відповідної кваліфікації для винесенні рішень і не обізнані в юриспруденції, можуть легко піддаватися емоціям та суб'єктивним факторам, не завжди здатні правильно оцінити докази, які надаються сторонами тощо. Однак, лише на практиці можна буде оцінити позитивні та негативні сторони суду присяжних в кримінальних справах. У світі, суд присяжних розглядає досить невеликий відсоток справ із загального числа (у США близько 10 %)[18].

Розділ 4

ПРОБЛЕМИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ СУДУ ПРИСЯЖНИХ В НАЦІОНАЛЬНУ СИСТЕМУ ПРАВОСУДДЯ

Суд присяжних має давні історичні традиції, вчені вважають, що він з’явився у Франції у 829 році н. е., за часів правління Людовіка Благочестивого. Опісля таку судову модель було запроваджено у Великобританії під час її завоювання норманами на чолі з Вільгельмом I (1066 p.). Там цей інститут зберігся й у період Середньовіччя, коли на континенті Європи про цей суд не могло бути й мови, оскільки інквізиція та суд присяжних – несумісні [19].

Подальше становлення суду присяжних пов’язують з буржуазно-демократичними революціями у Західній Європі, із Декларацією незалежності США (1776 рік), поширенням західноєвропейської культури на колонії та домініони. Переважала класична структура та форма діяльності суду присяжних, а саме: 12 присяжних за відсутності головуючого судді вирішують питання про винуватість підсудного, а суддя на основі вердикту присяжних подає діянню кримінально-правову кваліфікацію та призначає покарання.

Згодом у деяких країнах з’явилися так звані змішані судові форми, у яких були відсутні більшість притаманних суду присяжних ознак.

Так, у 1941 році маршал Петен, по суті, ліквідував суд присяжних у Франції, замінивши його єдиною колегією з трьох суддів та шести засідателів, які спільно вирішували всі питання кримінальної справи. У подальшому кількість присяжних у цій колегії збільшувалася, і на сьогоднішній день вона складає дев ’ять осіб (плюс один суддя-головуючий та два - асесори).

У Німеччині у 1922 році суд присяжних було перетворено в єдину колегію - суд шеффенів (у наш час суди земель розглядають справи у складі трьох судів та двох шеффенів).

У Росії суд присяжних був створений судовими Статутами 1864 року і, на думку багатьох вчених-правників того часу, став «окрасою» судової реформи. Не маючи у минулому будь-яких інститутів, схожих із судом присяжних, реформатори запозичили вищезгадану англійську модель «1+12». Діяльність суду присяжних у Росії розповсюдилася на більшість губерній.

Перші засідання суду присяжних відбулися у 1866 році у Санкт-Петербурзі та Москві. З 1866 по 1883 роки було створено 59 судів присяжних[19]. Указ про завершення судової реформи було видано лише у 1899р. У деяких губерніях Сибіру та Середньої Азії суди присяжних так і не було створено.

На сучасному історичному етапі варто констатувати, що з усіх пострадянських республік найбільш вагомі кроки щодо запровадження у судову систему присяжних зроблено у Російській Федерації, де фактично вже у першій половині 90-х років минулого сторіччя було створено більшість законодавчих передумов для поступового впровадження цього інституту.

В Україні ситуація щодо реального запровадження суду присяжних бажає бути кращою, оскільки, захист прав та законних інтересів особи у правовій державі неможливий без чіткої організації та функціонування судової влади.

Одним з важливих завдань реформування чинного законодавства й створення нової, європейського рівня судової системи є власне запровадження інституту присяжних. Одразу дві конституційні норми - статті 124 й 126 Конституції України закріплюють таку безпосередню форму народовладдя, як можливість здійснення правосуддя судом присяжних. Однак Закон України «Про судоустрій і статус суддів» лише окреслив загальні начала діяльності такого суду що очевидно недостатньо для дієвого механізму його запровадження.

Враховуючи багатий світовий досвід, з однієї сторони, та специфіку вітчизняної правової системи з іншої, виникла необхідність не тільки відходу від декларативної суті згаданих положень, але й подальшої законодавчої регламентації (деталізації) діяльності цього інституту судочинства. В оптимальному варіанті це може бути Закон України «Про суд присяжних в Україні» або окрема глава нового КПК, яка б чітко врегульовувала такі питання:

1. порядок формування та принципи діяльності суду присяжних;

2. категорії справ, у розгляді яких він може брати участь;

3. право вибору для підсудного (його захисника) можливості відправлення правосуддя судом присяжних або колегіальним складом суду;

4. участь присяжних у вирішенні питання про допустимість доказів;

5. розподіл функцій між присяжними та головуючим суддею;

6. право та підстави відводу присяжних іншими учасниками судового розгляду;

7. участь присяжних під час судового слідства;

8. порядок постановлення та зміст (структура) вердикту, процедура його оскарження (скасування);

9. визначення відповідних джерел фінансування такої діяльності, додаткові заходи забезпечення безпеки присяжних суддів, членів їх сімей та інші питання.

Відправною проблемою запровадження суду присяжних більшість науковців вважають відсутність у державному бюджеті достатніх коштів на його утримання. Видається, що аналогічно діяльності професійних суддів, суд присяжних обов’язково повинен бути постійно діючим органом (як це практикується високорозвиненими країнами Західної Європи та Північної Америки). Такий порядок функціонування дозволить також уникнути багато етапності чи по черговості запровадження корпусу присяжних в Україні.

Відтак, малоефективним видається досвід Російської Федерації щодо поетапного запровадження суду присяжних лише в окремих областях (губерніях). Тим більш недоречними вбачаються пропозиції окремих авторів про «поступове запровадження суду присяжних в певних областях України - де більше корупції чи краща підготовленість регіонів».

Зарубіжний досвід свідчить, що авторитет і престиж суду присяжних забезпечили б ще такі додаткові вимоги до претендентів, як - от: наявність вищої освіти та постійної оплачуваної роботи, позапартійність, володіння державною мовою.

Кадрова політика у цій сфері повинна базуватися на принципах добровільності та дотримання обов’язкових вимог до кандидатів у присяжні засідателі[20]. Пропозиції стосовно відповідних кандидатур до компетентного органу можуть подавати трудові колективи підприємств, установ, ради навчальних і наукових закладів, громадські організації та рухи.

Модель суду присяжних у різних країнах відрізняється за кількістю їх членів. Відповідно до ст. 434 - 440 КПК Російської Федерації, до суду викликаються 20 присяжних, з яких після відводу повинно залишитися не менше 14 осіб. Шляхом жеребкування для участі в розгляді справи з них створюється колегія присяжних засідателів[16,220]. Перші 12 вважаються комплектними і з їх складу обирають старшину, інші - запасні.

У США «велике журі» розглядає кримінальні справи у складі 12 засідателів. Аналогічна кількість журі присяжних суду Королівської лави Великобританії. В Італійській республіці суд присяжних складається з двох професійних суддів і шести засідателів. У Республіці Австрія складовою суду є три професійні судді та вісім присяжних. Приєднуємося до думки тих вчених, які вважають, що оптимальним складом такої колегії може бути дев’ять засідателів (так, як це передбачає процесуальне законодавство Франції), обраних шляхом жеребкування з п’ятнадцяти присяжних, викликаних для участі у розгляді конкретної кримінальної справи. Сім перших засідателів мають бути основними та утворюють товариство присяжних, а два останніх – запасними. За пропозицією головуючого судді (як варіант - за участі церковного служителя), усі вони приймають присягу.

Важливим є й те, щоб присяжні засідателі складали єдину колегію з професійними суддями і спільно вирішували питання вини підсудного. Це спростує позиції окремих авторів, які вбачають у винесеному присяжними засідателями рішенні - результат театрально – емоційного впливу сторони захисту чи обвинувачення, навіяного учасниками процесу враження.

Видається, що під час судового розгляду справи присяжні засідателі повинні бути наділені таким обсягом прав:

1) брати участь у дослідженні всіх доказів у судовому засіданні;

2) з дозволу головуючого задавати запитання підсудному, потерпілому, свідкам, судовим експертам, іншим особам, які допитуються;

3) просити головуючого роз’яснити норми закону, що підлягають застосуванню при вирішенні справи, зміст оголошених у судовому засіданні документів, ознаки злочину, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, незрозумілі для них поняття.

Присяжним суддям повинно бути заборонено:

1) відлучатись із залу судового засідання під час судового розгляду справи;

2) без дозволу головуючого спілкуватись стосовно справи з особами, що не входять до складу суду;

3) збирати відомості по справі поза судовим засіданням (тобто проводити так зване «приватне» розслідування).

Винесений присяжними вердикт повинен містити відповіді на чітко окреслені запитання: 1) чи мала місце подія злочину в дійсності; 2) якщо «так», чи доведена вина підсудного у його вчиненні?

До беззаперечної компетенції професійного судді належить призначення в межах санкції відповідної кримінально – правової норми конкретної міри покарання.

Ефективність діяльності суду присяжних значною мірою залежить від рівня правосвідомості, правової культури у нашому суспільстві та ступеня розвитку демократичних інститутів у цілому в державі. Присяжні судді як індивіди у будь – якому випадку несуть у своїх поглядах та шкалі цінностей як позитивні, так і негативні явища сучасного суспільства, є його органічною частиною, віддзеркаленням. Разом з тим, суд присяжних може виховати у пересічного громадянина більшу повагу і довіру до правосуддя.

Безумовно, запровадження інституту присяжних у національну систему правосуддя вимагає узгодження багатого досвіду демократичних країн світу з кращими традиціями судочинства, правовими звичаями та менталітетом народу нашої держави. Суд присяжних покликаний виступати справді демократичним інститутом, дієвим важелем у провадженні законного, справедливого й ефективного судочинства.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Отже, розглянувши питання про суд присяжних з різних кутів, можна зробити такі висновки і виділити окремі положення, що найбільш повно розкривають суть теми.

Що ж таке цей «суд присяжних»? Саме слово «присяжні» говорить про те, що ці люди дають присягу з приводу того, що виноситимуть вердикт (колективне рішення щодо того, винний чи не винний у скоєному злочині обвинувачений) об’єктивно і справедливо. Це все ж таки накладає відповідальність на присяжних у кожному судовому процесі (передусім перед їх власною совістю) судити відповідно до закону. В нашій судовій системі суддя один раз на життя дає обіцянку дотримуватись закону при винесенні рішення чи ухвали. А в усьому іншому існують статті в процесуальному кодексі, за якими суддя має судити чесно й об’єктивно, але його відповідальності за цими статтями не передбачено. Натомість присяжні несуть моральну відповідальність за людські долі, і ця відповідальність помножується на кількість присяжних.

Суди присяжних існують у багатьох країнах світу і є досить різними. Наприклад, американська система суду присяжних передбачає, що присяжні самостійно без участі професійного судді вирішують питання факту – чи мала місце подія злочину, і чи винен у цьому підозрюваний. Німецька система також передбачає існування суду присяжних, але у змішаному складі, коли ці питання разом із суддею в нарадчій кімнаті вирішують і присяжні.

Українці не довіряють судам, навіть міліція користується більшою довірою. Це твердження загальновідоме і його підтверджують численні соціологічні опитування. За даними соціологічного опитування у січні 2012 року соціологічної групи «Рейтинг» найнижчий рівень довіри серед інститутів державної влади має суд – «Лише 8% респондентів вважають, що суди цілком заслуговують на довіру, 34% - не зовсім заслуговують і 43% громадян відповіли, що суди зовсім не заслуговують на довіру».

Причини низької довіри теж загальновідомі: корумпованість суддів, застаріле законодавство яке надає перевагу обвинуваченню, й фактичо відстороняє потерпілого від справи.

Отже, ні в кого в Україні та за її межами не постає питання “Чи потрібно реформувати кримінально-процесуальне законодавства України?”. Всі одноголосно (й опозиція, й адвокати, й громадяни, й політики, й експерти) погоджуються з необхідністю докорінної зміни кримінального процесу.

Є надія, що кримінальний процес у якому беруть участь присяжні демократизує процедуру притягнення до кримінальної відповідальності, розширить участь громадян.

До того ж на запровадження суду присяжних наполегливо рекомендують міжнародні інстанції (насамперед Висновок Парламентської Асамблеї Ради Європи від 26 вересня 1995 року № 190).

Хоча, ст. 31 проекту КПК передбачає обов'язкову участь лише 3 присяжних (звичайно було б краще аби їх було 6 - 12) в розгляді кримінальних справ щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі.

Запровадження суду присяжних має й декілька негативних сторін.

Суд присяжних з 3 людей не є класичним «судом присяжних». Майже відсутні гарантії захисту Присяжних від незаконного впливу на них. Хоча й в законі прописана заборона будь-якій з сторін навіть намагатись впливати на Присяжних, але й такі саме заборони є по відношенню до прокурорських співробітників, суду, працівників міліції, журналістів, адвокатів, працівників виборчих комісій. І ці заборони незаконного впливу фактично в Україні не діють, особливо не діє захист від корупційного впливу.

Більша схильність серед Присяжних виносити рішення на підставі емоцій, а не закону. Про таку схильність говорять і в Російській Федерації, й в США, й в Царській Російській Імперіїї говорили. Така схильність до підвищення емоціної складової винесення вироку пояснюється, в більшій мірі професійними деформаціями суддів, співробітників правоохоронних органів, адвокатів. Емоціною складовою винесення вироку широко користуються у всіх судах, де застосовується суд присяжних, адвокати (промови великих адвокатів Російської імперії Плєвако Ф.Н. Та Коні А.Ф. тому яскраве підтвердження).

Низькій рівень бажання громадян України приймати участь у справах владних органів, місцевого самоврядування. Тобто є загроза, що присяжних будуть вибирати дуже довго, оскільки жодної винагороди чи якоїсь вигоди від виконання функцій Присяжних не буде, а проблеми — можливо (бо можуть мститись обвинувачений чи його родичі тощо).

Адекватне судочинство пов'язано не стільки з інститутами кримінального процесу (в цьому випадку — судом присяжних), скільки із самим складом суддівського корпусу, прагнення будь-якої влади в Україні налаштувати судову гілку влади «під себе». Тому, можливо лише сподіватися, що суд присяжних внесе деякі покращення, але й годі сподіватися на те, що його запровадження надасть судочинству прозорості та справедливості.