Поширення суду присяжних

Спочатку утворення суду присяжних йшло одночасно з розширенням колоніальних володінь Британської корони. В інших країнах Європи цей суд засновувався під впливом ліберальних ідей в періоди бурхливих соціальних потрясінь і політичної перебудови. Вперше в континентальній Європі цей суд був заснований в революційній Франції у 1791 році. Його поява пов'язується з теоретичним відкриттям Ш. Монтеск'є у політичній системі тогочасної Англії принципу «поділу влади». Коли вводився інститут присяжних у Франції, в кінці минулого століття, запевняли, що цей інститут покликаний протидіяти поневоленню і тиранії. Введення суду присяжних в інших європейських країнах відноситься переважно до 1848 і 1889 років, коли уряди під впливом тодішнього настрою народів поступалися їм, погоджуючись допустити їх представників до участі в законодавчій діяльності та у здійсненні правосуддя.

2.1 Суд присяжних у Франції

Суд присяжних у Франції було запроваджено з прийняттям Конституції 1791 року. Не маючи можливості скасувати суд присяжних у Франції взагалі, Наполеон надав йому кримінально-процесуальним кодексом 1808 року «однобічно інквізиторського характеру, відлучивши його від політичних процесів, для яких він по суті і був створений і навіть обмежив його компетенцію по загальних злочинах. У Франції суд присяжних проіснував 150 років, до фашистської окупації. У 1941 році нацистським режимом були скасовані самостійні колегії присяжних та професійних суддів[13,69]. Вироки виносилися судами у складі шести засідателів і трьох суддів.

Після звільнення Франції уряд Ордонансом від 25 лютого 1945 узаконив фактичну ліквідацію суду присяжних, залишивши лише його назву, і збільшивши кількість засідателів з шести до семи. Кримінально-процесуальний кодекс Франції 1958 року підтвердив ліквідацію цього суду, знову збільшивши до дев'яти кількість засідателів.

2.2 Суд присяжних в Німеччині

У Німеччині суди присяжних були створені в 1848 році. Закон про судоустрій 1877 року закріпив діяльність суду в складі трьох суддів і 12 присяжних, об'єднаних у дві самостійні колегії, з роздільним вирішенням питань про винуватість та призначення покарання. Спроба ліквідації суду присяжних була зроблена у 1873 році, коли німецький уряд, задумавши судову реформу, мав намір замінити суд присяжних великим судом шеффенов. Особливо бурхливий спротив проявився в південній Німеччині, саме там, де суду присяжних були ще підвідомчі справи за злочинами про друк. У південних державах німецького союзу населенням організовувався збір коштів на утримання присяжних, оскільки централізоване фінансування було припинено. У тих же місцевостях, де справи про друк і політичні злочині були виведені з компетенції цього суду, населення до реформування суду присяжних і взагалі до його ліквідації ставилося байдуже.

Перші серйозні зміни кримінально-процесуального законодавства були проведені у Веймарській республіці. В результаті реформи Еммингера 1924 року були ліквідовані суди присяжних[14,99]. Вони були замінені новими судами, організованими за принципом судів шеффенов, без поділу на самостійні колегії коронних суддів і присяжних, з єдиним складом суду (три судді і шість засідателів), але зі збереженням старої назви «суд присяжних». У період фашизму в галузі кримінального процесу та судоустрою знову були проведені реакційні заходи. Постановою від 1 вересня 1939 року юстиція була переведена на режим роботи в умовах воєнного часу. Цією постановою було ліквідовано суди шеффенов і так звані суди присяжних. І хоча в 1950 році на території ФРН був відновлений у дії кримінально-процесуальний кодекс 1877 року, в новій редакції суд складався з трьох суддів і шести «присяжних», об'єднаних в єдину колегію.

2.3 Суд присяжних в Російській Імперії

Суди присяжних на українських землях під Росією були введені судовою реформою 1864. Вони були обов'язкові у важчих кримінальних злочинах, зокрема тих, за які загрожувала кара понад 10 років ув'язнення або кара смерті, та в політичних і релігійних злочинах[8,4]. На початку 20 ст. виникли сумніви щодо доцільності суду присяжних, з чого з'явилася тенденція обмежувати їхні компетенції. Зокрема були намагання вилучити з-під компетенції суду присяжних політичні злочини. Одним з найпалкіших оборонців інституції суду присяжних був український правник О. Кістяковський.

2.4 Суд присяжних в Австро-Угорщині

Під Австрією суди присяжних були введені у 1873 році. Вони розглядали справи злочинів і проступків політичних, вчинених друкованим словом, і підсудних, яким загрожувала кара смерті, довічне ув'язнення чи тюрма понад 10 pоків (винятково також справи підсудних, яким загрожувало позбавлення волі менше 10 pоків).

На українських землях під Польщею діяли спочатку суди присяжних, передбачені конституцією 1921 і австрійським карно-процесуальним правом, яке далі було чинне в Галичині. Польський карно-процесуальний кодекс 1928 також передбачав суд присяжних, але цю інституцію кілька років по тому було скасовано, а нова конституція її вже не передбачала[8,6]. На українських землях під Румунією, де спершу діяли суди присяжних ще з австрійських часів, їх скасовано 1936. Також у Чехословаччині суд присяжних втратив значення у 1930-х роках. Ця тенденція була наслідком теоретичних аргументів, що вирішення питання про вину підсудного присяжними суддями, які не ознайомлені з засадами права, не виправдалося на практиці. Різні держави почали схилятися до нової форми участи громадського чинника у карному процесі, лавників (засідателів), які беруть активну участь у розправі разом з професійними суддями.