Провідні мотиви лірики Ліни Костенко

В Ліни Костенко нема плакатних патріотичних віршів, нема гасел, не часто вживається навіть слово «Україна». І в той же час у підтексті майже кожна поезія цієї авторки є високодуховною і патріотичною. Науковець В.Базилевський з цього приводу підкреслює: «Ліна Костенко з тих поетів, які здатні крізь вселюдське бачити національне, а крізь національне прозирати вселюдське, її сюжети завжди мають другий вимір і вже цим рішуче спростовують погляд на історію як на іконостас». Це стосується і віршів про відомих митців, історичних осіб, і поезій, де яскраво проявляється громадянська позиція Ліни Костенко як виразника опозиції існуючому тоталітарному режимові. Щоб проілюструвати перше, пропонуємо уривок з «Циганської музи», де йдеться про страждання поетеси Папуші, яку зневажає табір, бо серед циганів не може бути поеток, це ганьба для роду. Ніби вірш про трагедію окремого митця і окремого народу, - а виявляється, не тільки циганки і не тільки її одноплемінників стосуються слова:

І що їм всім до того, що ти корчишся з болю?

Щоб так страждать за нього, чи вартий цей народ?!

Але ж, але ж, але ж!.. Народ не вибирають.

І сам ти - тільки брунька у нього на гіллі.

Для нього і живуть, за нього і вмирають,

ох, не тому, що він - найкращий на землі!

Проблема мови у творчості Ліни Костенко звучить на особливих регістрах. Нема набридливих штампів про красу слів, про милозвучність, є обгрунтована й добре зведена оборона святині, є чітка вимога:

Я вам цей борг ніколи не залишу.

Ви й так уже, як прокляті, в боргах.

Віддайте мені дощ. Віддайте мені тишу.

Віддайте мені ліс і річечку в лугах.

Віддайте мені сад і зірку вечорову.

І в полі сіяча, і вдячну щедрість нив.

Віддайте мені все. Віддайте мені мову,

Якою мій народ мене благословив.

Як для Тараса Шевченка й Лесі Українки, для Ліни Костенко надзвичайно важливою і актуальною стає проблема служіння митця народові. Афористичні рядки багатьох віршів підкреслюють, що поет зобов'язаний бути свідомим не тільки свого призначення, а й своєї страдницької долі й навіть невдячності суспільства, в якому живе, сучасників, для яких сусідство з генієм дуже клопітне й не особливо для них бажане, бо небезпечне через протистояння співця владі.

Ллє пост природний, як природа.

Од фальші в нього слово заболить.

(«Навіщо ж декламація? Все значно...»)

З такого болю і з такої муки

душа не створить бутафорський плід.

(Настане день, обтяжений плодами»)

Поезія - це свято, як любов.

О, то не є розмовка побутова!

(«Яка різниця - хто куди пішов?»)

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

(«Страшні слова, коли вони мовчать»)

Народ шукає в ґеніях себе.

(«Не любить слово стимулів плечистих»)

Ліна Костенко на власному досвіді пересвідчилась у існувані багатьох пасток, які накладала на душу й совість поста тоталітарна система. Ця авторка вистояла там, де інші не змогли. М.Слабошпицький пише: «Читач, далекий од видавничого процесу і не втаємничений у магічну силу циркулярів із маланчуківсько-шамотинських канцелярій, навіть і уявити собі не може, крізь які побільшувані лінзи розглядалося у видавництвах кожне слово поетеси, як немилосердно перетрушувалися і цей, і два наступних рукописи, і викидалося з них усе, де проглядав бодай неясний натяк на якусь крамолу. Інструкції згори були вичерпно однозначні, як вартовим державного кордону: пильнувати, пильнувати, пильнувати! І наші доблесні видавничі чиновники з самовідданістю стражів державних кордонів пильнували і пильнували. Звичайно, були з-поміж них і люди без церберських синдромів, люди, щиро зацікавлені, аби книги Ліни Костенко не калічилися, а прийшли до читача такими, як вони написалися, але що вони могли вдіяти - система завжди сильніша за людину.» Вірш «Мимовільний парафраз» написаний від імені тоталітарної системи:

* * *

Поет, не дорожи любовію народной,

бо не народ дає тобі чини.

Кому потрібен дар твій благородний?

На всякий случай оду сочини.

Пиши про честь і совість, а при етом

Вмочи своє перо у каламуть.

Ну, словом, так. Поет, не будь поетом.

Тобі за ето ордена дадуть.

У багатьох творах Ліни Костенко прослідковується гімн красі планети й

осуд людині, яка зазіхає на вічне, руйнує, бездумно нищить те, що якраз

і тримає її на світі. Без особливих красивостей, але дивовижно чудовою

постає наша голуба планета, наприклад, у такій мініатюрі:

Ніч одягне на груди свій старий медальйон.

Місто спить, як строфи Верхарна.

Скільки років Землі, - і мільярд, і мільйон, -

А яка вона й досі ще гарна!

На жаль, земна цивілізація не завжди достойна такої краси і такого щедрого, сприятливого підсоння. Найчіткіше ця думка виражена в поезії «Мабуть, ще людство дуже молоде», хоч цьому «молодому людству» поетеса й докоряє інфантильністю, невмінням реалізувати свої кращі пориви:

Мабуть, ще людство дуже молоде.

Бо скільки б ми не загинали пальці, -

XX вік! - а й досі де-не-де

трапляються іще неандертальці.

Подивишся: і що воно такс?

Не допоможе й двоопукла лінза.

Здається ж, люди, все у них людське,

але душа ще з дерева не злізла.

Якщо, за визначенням В.Панченка, ріка у творах Ліни Костенко є символом стоїцизму, то ліси, сади, взагалі дерева - символом торжества життя. Природа для Ліни Костенко така ж одухотворена, як людська душа.

Рідкість із зеленим світом - це спорідненість з духовним космосом нашої планети, гостре відчуття неподільності всього живого. У вірші «Послухаю цей дощ» про це сказано дуже чуйно і водночас відверто:

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

То, може, це і є моя найвища сутність.

Якщо П.Тичина був поетом весни, Ліна Костенко, як і Василь Стус, жриця осені. Й не просто падолисту, а пори втрат, пори глибокого суму й серйозних висновків. Неупередженому й уважному читачеві є що відкривати у вірші «Виходжу в сад, він чорний і худий»:

Виходжу в сад, він чорний і худий,

йому вже ані яблучко не сниться.

Шовковий шум танечної ходи

йому на згадку залишає осінь.

В цьому саду я виросла, і він

мене впізнав, хоч довго придивлявся.

В круговороті нефатальних змін

він був старий і ще раз обновлявся.

І він спитав: - Чого ж ти не прийшла

У іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: - Ти мені один

О цій порі, об іншій і довіку.

І я прийшла не струшувать ренклод

І не робить з плодів твоїх набутку.

Чужі приходять в час твоїх щедрот,

А я прийшла у час твойого смутку.

Оце і є усі мої права.

Уже й зникало сонце за горбами –

Сад шепотів пошерхлими губами

Якісь прощальні золоті слова...

У певних строфах нема римування. Але саме цим прийомом створюється враження тихого шепоту безлистого саду, коли окремі звуки пропадають взагалі.

Природа, особливо дика, вільна й свавільна, для Ліни Костенко щось значно більше, ніж просто група дерев чи стихія. Це окремий світ у світі, до речі, завжди набагато щедріший і чистіший від людського:

Гіркі черешні

Де шлях летючими штрихами

за обрій віддалі несе -

гіркі черешні над шляхами –

Спасибі вам за все, за все!

За цю красу, що при дорозі,

за цю солодку гіркоту,

за те, що люди, вже дорослі,

гілляку ловлять на льоту!

За те, що ви необережні,

при самій трасі - нічиї'.

За слово радісне -»черешні»,

де с і чари, і раї.

За те, що втомлений, аж чорний,

Як ваше листя молоде,

Загримирований під чорта,

Шофер очима поведе.

За вашу тінь, за насолоду -

крізь вас побачити поля,

за неодчахнуту свободу,

за необчухране гілля!

Дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська з сумом пише: «Немає тих лісів, які мама так любила. Єдине місце її відпочинку... А зараз там - ні грибів, ні їжаків, ні зими. А зона і смерть. І чи не про не говорила мама в «Древлянському триптиху»«- так задовго до Чорнобильської трагедії: «Моя печаль - ріка без переправи...» Що бачила, коли писала: «А вже земля древлянська рве на собі вогненні коси...»? А, власне, оті наші ображені, сплюндровані, здичавілі й на себе вже давно не схожі ліси - це також і нація...» Тема Чорнобиля в ліриці Ліни Костенко особливо терпка. У «Інкрустаціях» зустрічаємо вражаючі мініатюри:

Стоять озера в пригорщах долин.

Луги цвітуть у придорожній смузі.

І царственний цибатий чорногуз

поважно ходить в ранній кукурудзі.

Дівча козу на вигоні пасе.

Машини мчать, баранки крутять аси.

Малина спіє... І на все, на все

лягає пил чорнобильської траси.

Роса - як смертний піт на травах, на горіхах.

Але найбільше стронцію - у стріхах.

Хто це сказав, що стріхи - традиційні?

У нас і стріхи вже радіаційні.

Ці рядки й пояснювати чи аналізувати не треба: вони промовляють самі за себе високим болем. Космічною пусткою тягне від поезії «Дзвенять у відрах крижані кружальця».

Date: 2015-07-24; view: 642; Нарушение авторских прав