Скіфська культура

кіммерійський (9 – 8 ст. до н. е.)

- скіфський (7 – 2 ст. до н. е.)

- сарматський (2 ст. до н. е. – 4 ст. н. е.).

З усіх культур доби заліза скіфська культура є однією з найдивовижніших, вона

залишила велику кількість царських поховань-курганів, найвідоміші з яких могила Куль-Оба

під Керчю, курган Чортомлик під Нікополем, могила Солоха поблизу Запоріжжя, Товста

Могила біля Орджонікідзе та сотні ін. Виявлені також залишки могутніх городищ:

Пастирське городище на Черкащині, Мотронинське на Київщині, Немирівське на Поділлі.

Держава скіфів – це величезна поліетнічна імперія від Дунаю до Обі, від Альп до Алтаю

з центром в Україні. Попри державне об’єднання, культура скіфів не була однорідною. Її

складали племена іранського та угро-фінського походження, що вступали в діалог з балтами,

греками, праслов’янами. Грецький історик та мандрівник Геродот називав такі племена

скіфів: скіфи-орачі, царські скіфи, скіфи-елліни, гіпербореї, гелони, неври, що свідчить про

етнічну та соціальну неоднорідність. Це був конгломерат народів, сплав різних компонентів

— кочової культури, привнесеної з Азії, та осілої, частково місцевої.

Науковці стверджують, що і скотарство, і землеробство досягло у скіфів значного

розвитку: вони володіли навичками селекції, розводили велику рогату худобу, коней, свиней;

вирощували просо, ячмінь, пшеницю; розвиненими були ремесла – ткацтво, прядіння,

металообробка, гончарство, кушнірство, ювелірне ремесло.

Чинником єдності культури стало активне формування релігійних та ідеологічних

уявлень. Скіфи вірили в божественне походженні царів, що надавало їм верховної військової,

світської та релігійної влади, існував культ царів з посмертною героїзацією, спорудженням святилищ. У скіфів був політеїзм, упорядкований пантеон богів: верхівку посідала богиня

вогню, що єднає світ Табіті (та, що зігріває); другий рівень пантеону обіймали подружжя

богів неба і землі – Папай (бог грому, усіх небесних світил) та його дружина Апі (богиня

землі). Третій рівень богів пов'язаний з культом богів-героїв, пов’язаних з античним

впливом: Гойтосір (Аполлон) – захисник спільноти, Аргімпаса (Афродіта) – богиня

родючості, захисниця людей і тварин, Арей – божество воєнної вдачі, Тагімсад –

покровитель воїнів, втілення царської влади. Міфологія скіфів була багата на сказання про

героїчні діяння предків, проте лише уривки її відомі з грецьких переказів.

Велике значення у скіфів мав культ предків, віра в потойбічне життя, що підтверджує

велика кількість артефактів у скіфських курганах-святилищах, куди клали обладунки, одяг,

зброю, золоті прикраси. Вони свідчать про високий розвиток мистецтва, досконалий

художній смак скіфів.

Важливою складовою художнього доробку скіфів була скульптура – стовпоподібні

статуї, фігури воїнів у бойових обладунках

Художнім досягненням скіфської доби є так званий «звіриний стиль» у декоративно-

прикладному мистецтві. Запозичений з Азії, цей стиль ґрунтувався на використанні різних

матеріалів (золото, срібло, бронза, залізо, кістка, ріг), різних технологій (литво,

штампування, гравіювання, кування, різьблення, інкрустація), декорування (зброї, кінської

зброї, предметів культового характеру). Провідну роль у цьому стилі відіграли образи оленя,

кабана, коня, хижих тварин і птахів. Зі Сходу запозичені образи лева, грифона, цапа, сфінкса.

Розташовували ці звірині композиції горизонтальними чи вертикальними рядами.

Найвідоміші у світі такі скіфські артефакти:

- скіфська пектораль (з лат. пектус – груди) з кургану Товста могила (Дніпрпетровська

обл.). Це золота нагрудна прикраса скіфського царя вагою 1140 г і діаметром понад 30 см,

шедевр ювелірного мистецтва світового значення, знайдена в 1971 р. Зберігається у

Київському музеї історичних коштовностей України у Києві. Композиція пекторалі

складається з трьох рівнів: найнижчий — анімалістичні сцени (міфологічні та реалістичні

звірі); середній — флористичні мотиви; верхній — побутові сцени із життя скіфів за участю

домашніх тварин (є версія, що це скіфський варіант легенди про пошуки золотого руна).

- золотий гребінь з кургану Солоха на Мелітопільщині Запорізької обл., відкритого й

дослідженого М. Веселовським. Гребінь оздоблено мініатюрними левами, над якими – сцена

бою вершників. Зберігається в Ермітажі.

- срібні вази з позолотою з Чортомлицького й Гайманового курганів та кургану Солоха.

Прикрашені сценами приборкання коней, полюванням вершників, побутовими сценами.

У 4 – 3 ст. до н. е. скіфська культура починає занепадати внаслідок економічних (криза

кочового скотарства), соціальних (занепад віськового стану) та ідеологічних чинників

(занепад військової ідеології). На українські землі прийшли сармати (об’єднання іранських

племен – сіраків, аорсів, роксоланів, аланів та ін.), які витіснили скіфську культуру. Це були

споріднені зі скіфами племена (Геродот писав про їх походження від шлюбу скіфів з

амазонками). Головним досягненням сарматської культури став розвиток військової

ідеології, культ меча, вогню, коня